Рішення № 88077580, 10.03.2020, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" березня 2020 р. справа № 300/252/20

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Микитюка Р.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області про визнання дій протиправними та зобов`язання до їх вчинення, -

ВСТАНОВИВ:

05.02.2020 ОСОБА_1 (надалі, також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківської області (надалі, також - відповідач, Головне управління ПФУ в Івано-Франківської області) про визнання дій протиправними та зобов`язання до їх вчинення.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач є військовим пенсіонером Міністерства внутрішніх справ України і отримує пенсію на підставі Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб". Пенсія призначена з 18.04.2014. 08.08.2019 позивач звернувся із заявою про перерахунок пенсії в зв`язку зі звільненням з військової служби. До заяви долучено пакет документів про припинення військової служби по стану здоров`я, а також про отримуване ним грошове забезпечення за останньою посадою. Окрім поданої заяви, 02.10.2019 на адресу відповідача з Головного управління Національної Гвардії України було направлено документи для призначення (перерахунку) пенсії за вислугу років звільненому з військової служби майору ОСОБА_1 .. Доплату за вказаним перерахунком позивачу було проведено у листопаді 2019 року. Оскільки, із вказаної доплати йому не було зрозуміло з якого часу та в якому розмірі позивачу перераховано пенсію, 12.12.2019 він звернувся до відповідача із запитом про надання йому копії матеріалів пенсійної справи. 16.12.2019 відповідачем було надано копію матеріалів пенсійної справи, з яких позивач зрозумів, що перерахунок пенсії йому проведено з 09.07.2019 (з наступного дня після звільнення із військової служби) всього у місячному розмірі 18039,95 грн. а з 01.12.2019 - всього у місячному розмірі 19049,39 грн. Однак, до виплати йому пенсійний орган скерував 15640 грн. (в період з 09.07.2019 по 30.11.2019), а з 01.12.2019 - 16380 грн. Згідно ст. 7 ЗУ "Про державний бюджет України на 2019", прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність встановлено на рівні: з 01.01.2019 - 1497 грн.; з 01.07.2019 - 1564 грн.; з 01.12.2019 - 1638 грн. Таким чином, йому стало зрозуміло, що відповідач з 09.07.2019 незаконно обмежив розмір призначеної позивачу пенсії десятьма прожитковими мінімумами, встановленими для осіб, які втратили працездатність. Враховуючи викладене, позивач просить визнати протиправними дії відповідача, що полягають в обмеженні йому загального розміру пенсії, перерахованого з 09.07.2019 відповідно до норм Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб", максимальним розміром, що не перевищує десяти прожиткових мінімумів, встановлених для осіб, які втратили працездатність, при обчисленні розміру пенсії для її виплати та зобов`язати відповідача здійснити з 09.07.2019 перерахунок та виплату пенсії без обмеження загального її розміру максимальним розміром, що не перевищує десяти прожиткових мінімумів, встановлених для осіб, які втратили працездатність, із врахуванням раніше виплачених сум.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10.02.2020 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) (а.с.20-21).

Відповідач скористався правом на подання відзиву на позовну заяву, що надійшов на адресу суду 24.02.2020, в якому проти заявлених позовних вимог заперечив з підстав, наведених у відзиві, який міститься в матеріалах справи (а.с.26-29). У відзиві, зокрема зазначив, що 01.01.2016 набули чинності норми Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 №911-III, відповідно до якого "Тимчасово, у період з 1 січня 2016 по 31 грудня 2016, максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати 10740 гривень". Також Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016 №1774-VIII, який набрав чинності 01.01.2017 строк тимчасової дії положення про обмеження розміру пенсії продовжено до 31.12.2017, тобто, законодавець установив обмеження пенсії до кінця 2017 в розмірі 10740 грн. Пенсія позивача, яка призначена з 08.04.2014 становила 5152,48 грн. Розмір мінімальної пенсії з 01.01.2010 становив 695 грн., з 01.04.2010 - 706 грн., з 01.07.2010 - 723 грн., з 01.12.2010 - 734 грн., з 01.10.2011 - 784 грн. На підставі наказу МВС України від 07.05.2010 про прийняття позивача на службу в органах внутрішніх справ з 01.06.2011, йому було припинено виплату пенсії з урахуванням норм ст. 2 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб". Цією ж статтею закону передбачено, що при наступному звільненні зі служби осіб, які після призначення пенсії поверталися на службу, виплата їм пенсій здійснюється з урахуванням загальної вислуги років на день останнього звільнення. В жовтні 2016 позивач уклав контракт про проходження військової служби в Національній гвардії України. За наказом командира військової частини 1241 Національної гвардії України від 08.07.2019 №158 контракт було припинено. На підставі поданих Головним управлінням Національної гвардії України документів позивачу з 09.07.2019 призначено пенсію в розмірі 18039,95 грн. Оскільки, пенсію за вислугу років відповідно до ЗУ "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб" позивачу призначено з 09.07.2019 і її розмір з урахуванням всіх надбавок і підвищень становить 18039,95 грн. і урахуванням вищезазначених законодавчих актів загальна її сума до виплати не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.

Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 263 КАС України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та заперечення на них, встановив наступне.

ОСОБА_1 є пенсіонером МВС України і отримує пенсію на підставі Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб". Пенсія позивачу призначена з 08.04.2014 році.

На підставі наказу МВС України від 07.05.2010 про прийняття ОСОБА_1 на службу в органах внутрішніх справ з 01.06.2011, позивачу було припинено виплату пенсії з урахуванням норм ст. 2 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб". Цією ж статтею закону передбачено, що при наступному звільненні зі служби осіб, які після призначення пенсії поверталися на службу, виплата їм пенсій здійснюється з урахуванням загальної вислуги років на день останнього звільнення.

На підставі поданих Головним управлінням Національної гвардії України документів позивачу з 09.07.2019 призначено пенсію в розмірі 18039,95 грн., що підтверджується копією протоколів за пенсійною справою - 0914006805 (НГУ) від 11.10.2019 та від 17.12.2019 (а.с. 9-10).

Однак, до виплати йому пенсійний орган скерував 15640 грн. (в період з 09.07.2019 по 30.11.2019), а з 01.12.2019 - 16380 грн. Згідно ст. 7 ЗУ "Про державний бюджет України на 2019", прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність встановлено на рівні: з 01.01.2019 - 1497 грн.; з 01.07.2019 - 1564 грн.; з 01.12.2019 - 1638 грн. Таким чином, позивачу стало зрозуміло, що відповідач з 09.07.2019 обмежив розмір призначеної йому пенсії десятьма прожитковими мінімумами, встановленими для осіб, які втратили працездатність.

Не погоджуючись з такими діями відповідача, позивач звернувся до суду за захистом свого порушеного права.

За правовою позицією Європейського Суду з прав людини, право на соціальні виплати є майновим правом, передбаченим статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (рішення у справі "Хонякіна проти Грузії" (Khoniakina v. Georgia), № 17767/08, пункт 72, від 19 червня 2012 року).

Європейський Суд наголошував на тому, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (рішення у справі "Колишній Король Греції та інші проти Греції" (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява № 25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-XII).

Чинне законодавство України чітко визначає випадки, при виникненні яких у держави виникає право на обмеження права і свобод громадянина, у тому числі і пенсійних виплат.

Відповідно до частини третьої статті 22, статті 64 Конституції України право громадян на соціальний захист, інші соціально-економічні права можуть бути обмежені, у тому числі зупиненням дії законів (їх окремих положень), лише в умовах воєнного або надзвичайного стану на певний строк. Таку правову позицію Конституційний Суд України висловив у Рішенні від 20.03.2002 року №5-рп/2002 (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій) (пункт 6 мотивувальної частини).

Тобто, згідно зі статтею 22 Конституції України закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються державою і не можуть бути скасовані або обмежені. Звуження змісту прав і свобод особи означає зменшення кола суб`єктів, розміру території, часу, розміру або величину (кількість) благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики.

У відзиві на позов представник Пенсійного органу в сукупності зазначив, що на пенсію позивача поширюється обмеження, встановлене Законом України № 911. Проте, на час прийняття змін (24.12.2015) розмір пенсії позивача становив 18039,95 грн., що є більшим за розмір, встановлений змінами до Закону (10740 грн.), тому позивачу було залишено розмір пенсії 18039,95 грн., оскільки відповідно до ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Тобто, з одного боку Пенсійний орган не допустив звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод позивача та не обмежив його пенсію до встановленого максимального розміру 10740 грн., а з іншого застосовує обмеження та не здійснює перерахунок пенсії у відповідності до статті 43 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".

Позиція відповідача зводиться до того, що пенсійний орган визнає, що законодавчо встановлені обмеження розміру пенсії до позивача застосуванню не підлягають, проте безпідставно самостійно встановлює певні обмеження у виплатах нарахованого щомісячного пенсійного забезпечення, що суперечить вимогам Конституції України щодо обов`язку діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до роз`яснень, наведених у Постанові Пленуму Верховного Суду України №9 від 1 листопада 1996 року "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції та в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акта прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі, коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов`язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. У рішеннях Конституційного Суду України зазначалося, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається (Рішення Конституційного Суду України N7-рп/2004 від 17.03.2004, N 20-рп/2004 від 01.12.2004, N 8-рп/99 від 06.07.1999, N 5-рп/2002 від 20.03.2002, N 20-рп/2004 від 01.12.2004).

У зв`язку з прийняттям Закону України "Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи" від 08.07.2011 року №3668-VI, ще в 2011 році редакція ч. 7 ст. 43 Закону №2262-ХІІ викладена у наступній редакції: "Максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність". Аналогічні зміни були внесені до ч. 3 ст. 27 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування".

Отже, розмір обчисленої за наслідками проведеного позивачу з 09.07.2019 перерахунку пенсії відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" перевищує відповідні розміри десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність, станом на вказані дати.

З 01.01.2017 максимальний розмір пенсії визначено окремим Законом, прийнятим 06.12.2016 №1774-VIII, який вніс зміни до статті 43 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб". Оновленою редакцією статті 43 цього Закону передбачено, що максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність. Тимчасово, по 31 грудня 2017, максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати 10740 гривень.

Суд звертає увагу на те, що наведені вище положення першого речення ч. 7 ст. 43 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" (а саме: про те, що максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність, - в цілому визнано неконституційним відповідно до рішення Конституційного Суду України від 20.12.2016 № 7-рп/2016.

Так, згідно із п. 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 20.12.2016 №7-рп/2016, зокрема, частина 7 статті 43 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" втратила чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Таким чином, з 20 грудня 2016 року відсутня частина 7 статті 43 в Законі України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".

Відповідно до Законів України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 №911-VIII та "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016 №1774-VIII, у частині 7 статті 43 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" вносились лише зміни до другого речення зазначеної частини ст. 43 Закону №2262-ХІІ.

Таким чином, буквальне розуміння змін внесених Законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 №911-VIII та "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016 №1774-VIII з урахуванням змісту рішення Конституційного Суду України від 20.12.2016 № 7-рп/2016 дозволяє стверджувати, що у Законі України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" відсутня частина 7 статті 43, а внесені до неї зміни, що полягають у зміні слів і цифр, є нереалізованими.

При цьому, після прийняття Конституційним Судом України описаного вище рішення від 20.12.2016, зміни до першого речення ч. 7 ст. 43 Закону аналогічного змісту новими законами не вносились.

Це означає, що починаючи з 2017 року стаття 43 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" не передбачала положення про те, що максимальний розмір пенсії не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів.

Отже, внесені Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 6 грудня 2016 року №1774 до частини 7 зазначеної статті, яка визнана неконституційною і втратила чинність, зміни (щодо періоду, протягом якого діють обмеження пенсії), самі по собі не створюють підстав для такого обмеження.

Даний висновок суду узгоджується із правовою позицією, що викладена в постановах Верховного Суду від 03.10.2018 у справі №127/4267/17, від 16.10.2018 у справі №522/16882/17 та від 06.11.2018 у справі №522/3093/17.

Таким чином, суд приходить до висновку, що право позивача на нарахування пенсії без її обмеження є безперечним і забезпечення цього права становить суть взятих на себе державою зобов`язань.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють: чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії): безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно з ч.1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Згідно з ч. 2 ст. 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 ст. 77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За таких обставин, позовні вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають до задоволення.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З матеріалів справи встановлено, що позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п. 13 ч.1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір", а також позивач просить стягнути з відповідача понесені ним судові витрати, то суд з цього приводу зазначає наступне.

Відповідно до частини 7 статті 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Згідно з частиною 3 статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Окрім зазначеного, частинами 4 та 5 вказаної статті, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Водночас, частиною 9 статті 139 КАС України визначено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Системний аналіз наведених вище норм права дає підстави вважати, що на підтвердження понесення витрат на правову допомогу суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (наприклад платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). При цьому, матеріали справи повинні містити докази на підтвердження виконаних об`ємів робіт, їх кількості та видів.

Окрім того, витрати на правову допомогу відшкодовуються лише в тому випадку, якщо правова допомога реально надавалася в справі тими особами, які одержали за це плату, та їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами. Недопустимими є документи, які не відповідають встановленим вимогам. Самі лише докази укладення угоди про надання правової допомоги й її оплати не можуть бути підставою для відшкодування цих витрат.

Так, судом встановлено, що в матеріалах справи містяться копії договору про надання правової допомоги №23/12 від 23.12.2019 (а.с. 15,18), копія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю (а.с. 16), витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а.с. 17).

Суд відмічає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 за №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7, 11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 за №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Так, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» від 26.02.2015, пунктах 34-36 рішення у справі «Гімайдуліна і інших проти України» від 10.12.2009, пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» від 12.10.2006, пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» від 30.03.2004, пункті 268 рішення у справі «East/WestAllianceLimited» проти України» від 02.06.2014, заява №19336/04, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Як уже зазначено судом, такий факт може бути доведено на підставі квитанції до прибуткового касового ордеру, платіжного доручення з відміткою банку або іншого банківського документа, касового чеку тощо. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Вказана позиція узгоджується із висновками, наведеними в постановах Верховного Суду від 02.07.2019 по справі №810/795/18 (адміністративне провадження №К/9901/8770/19) та від 20.06.2019 по справі №821/440/17 (адміністративне провадження №К/9901/34320/18).

Беручи до уваги наведене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для відшкодування судових витрат, пов`язаних з правничою допомогою.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 20551088, вул. Січових Стрільців, 15, м. Івано-Франківськ, 76018) про визнання дій протиправними та зобов`язання до їх вчинення - задовольнити.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 20551088, вул. Січових Стрільців, 15, м. Івано-Франківськ, 76018) що полягають в обмеженні ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) загального розміру пенсії, перерахованого з 09 липня 2019 року відповідно до норм Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", максимальним розміром, що не перевищує десяти прожиткових мінімумів, встановлених для осіб, які втратили працездатність, при обчисленні розміру пенсії для її виплати.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 20551088, вул. Січових Стрільців, 15, м. Івано-Франківськ, 76018) здійснити з 09.07.2019 перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) без обмеження загального її розміру максимальним розміром, що не перевищує десяти прожиткових мінімумів, встановлених для осіб, які втратили працездатність, із врахуванням раніше виплачених сум.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції або через Івано-Франківський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя Микитюк Р.В.