Рішення № 88055628, 24.02.2020, Брусилівський районний суд Житомирської області

Справа № 275/902/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 лютого 2020 року смт. Брусилів

Брусилівський районний суд Житомирської області у складі:

головуючого - судді Лівочки Л.І.,

при секретарі - Дубчак Н.В.,

за участю: представника позивача- Яременка О.В., Мазуренко А.В.,

відповідача- ОСОБА_1 , представника відповідача - ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду смт. Брусилів Житомирської області цивільну справу № 275/902/19 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕЛЛФІН" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ВЕЛЛФІН" 12.08.2019 року звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що 15.07.2016 року між ТОВ "ВЕЛЛФІН" та ОСОБА_1 було укладено договір позики №55216 в електронній формі. Згідно договору на картковий рахунок ОСОБА_1 була перерахована сума позики в розмірі 1201,00 гривень, які він зобов`язався повернути в строк та сплатити проценти за користування позикою. Позика надавалась строком на 21 день.

Відповідач умови договору належним чином не виконав, в передбачені строки отримані грошові кошти не повернув, внаслідок чого утворилась заборгованість в сумі 51455,62 грн., яка складається з: основного боргу - 1201,00 грн. заборгованості по відсоткам - 25381,91грн. заборгованості за просроченими відсотками - 24872,71 грн.

Позивач просив стягнути з відповідача на його користь заборгованість у розмірі 51455,62 грн. та сплачений судовий збір у розмірі 1921 грн.

Відповідач подав до суду відзив, де вказав, що позов позивачем подано після спливу строку позовної давності, який закінчився 05.08.2019 року так, як у пункті 1.3 договору позики встановлено, що позика надається строком на 21 день, тобто позика має бути повернута 05.08.2016 року. Позивач вимагає сплати заборгованості за основним боргом у розмірі 1201,00 грн, та штрафних санкцій в розмірі 51455,62 грн., тобто сума штрафних санкцій у 50 разів перевищує основної борг. Згідно статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" від 22.10.1996 р. N 543/96, платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Статтею 3 Закону N 543/96 розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Так в п. 2.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань" зазначається, за приписом статті 3 Закону N 543/96 та частини другої статті 343 ГК України розмір пені за прострочку платежу не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Якщо в укладеному сторонами договорі зазначено вищий розмір пені, ніж передбачений у цій нормі, застосуванню підлягає пеня в розмірі згаданої подвійної облікової ставки. Також позивачем не надано суду жодного доказу на підтвердження спроби вирішення спору у досудовому порядку, хоча в пункті 5.1. договору позики №55216 від 15.07.2016 року вказано, що "всі спори та непорозуміння / розбіжності щодо укладання, виконання, розірвання, зміни, визнання недійсним повністю або частково, а також з будь-яких інших питань, що стосується цього договору, підлягають врегулюванню шляхом переговорів". Крім того, позивач не надав жодного доказу спроби спілкування з ним з приводу повернення заборгованості на протязі трьох років, а навмисно чекав тривалий час задля можливості вимагання фантастичних процентів за користування позикою.

Позивач подав відповідь на відзив, в якій зазначив, що представником ТОВ "ВЕЛЛФІН" допущено машинальну помилку в другому абзаці позовної заяви в прізвищі імені та по батькові відповідача, замість вірного " ОСОБА_3 " вказано " ОСОБА_4 ". Строки позовної давності ним не порушено, так як відповідно до договору позики відповідачу було надано позику строком на 21 день, тобто до 05.08.2016 року, отже строк на подачу позову до суду спливає 05.08.2019 року, а саме 05.08.2019 року позивач звернувся до суду. Розрахунки та суми заборгованості відповідають договору позики № 55216 від 15.07.2016 року, укладеному між ТОВ «ВЕЛЛФІН» та ОСОБА_1 . Відповідно до договору позики компанія нараховує лише основні відсотки та додаткові відсотки (за прострочений період користування позикою). Відповідно до пункту 1.5 договору позики відсоткова ставка становить: 1,9 % - основний відсоток за користування позикою та 1,9 % - додатковий відсоток за прострочений період користування позикою. До позову додано набір документів, що підтверджує факт укладення сторонами договору позики та його подальшого виконання. Просив позов задовольнити.

Представники позивача в суді, в режимі відеоконференції з Солом`янським районним судом м. Києва, позовні вимоги підтримали, надали пояснення аналогічні, викладеним в позовній заяві, просили позов задовольнити.

Відповідач в суді позовні вимоги визнав частково та показав, що він в липні 2016 року в інтернеті побачив, оголошення, що через інтернет можна отримати позику. Він вирішив ознайомитися з умовами отримання позики, але в той момент не мав бажання отримувати позику. Він зайшов на вказаний сайт з метою отроимання інформації про умови надання позики. Але відразу йому запропонували заповнити анкету, він її заповнив, дав відповіді на всі запитання, але йому так і не надали умови отримання позики. Після чого він вийшов з цього сайту і більше не заходив на сайт. За три роки йому позивач ніяким чином не повідомляв про те, що у нього є якись борг перед позивачем. Про те, що на його картку перераховано 1201 грн. він взнав тільки після звернення позивача з позовом до суду, так як пішов в банк, де оформлений картковий рахунок, на який він отримує зарплатню, та отримав роздруківку руху грошових коштів, та побачив, що 15 липня 2016 року на його картковий рахунок було зараховано 1201грн. На цей картковий рахунок він отримує заробітну плату, то він і не замітив, що була перерахована сума 1201грн., яка є незначною. Раніше він ніколи не отримував позики через Інтернет. Враховуючи, що гроші в сумі 1201грн. були перераховані на його картку, то він визнає позов в розмірі 1201 грн. В іншій частині позов не визнав, так як з умовами надання позики, з договором позики його не було ознайомлено.

Представник відповідача в суді позовні вимоги визнав частково, а саме основний борг у розмірі 1201грн. та надав пояснення, аналогічні викладеним у відзиві на позов.

Суд, вислухавши сторони, дослідивши та оцінивши надані докази, приходить до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 15.07.2016 року між ТОВ «ВЕЛЛФІН» та відповідачем було укладено договір позики № 55216 в електронній формі на суму 1201, 00 грн. строком на 21 календарний день, шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок відповідача (банківська картка).

Відповідач отримані грошові кошти в передбачений строк не повернув, внаслідок чого в останнього утворилась заборгованість за договором позики в розмірі 1201,00 грн.

Позивач 05.08.2019 року звернувся до суду ( направив рекомендованим листом через відділення поштового зв"язку) з позовом до відповідача, що з урахуванням строку поверненню позики ( 05.08.12016 р.) є поданим в межах строку позовної давності, передбаченого ст. 257 ЦК України ( загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки ).

Статтею 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Держава захищає права споживачів( ч.4 ст. 42 Конституції України).

Цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників, що передбачено ч. 1 ст. 1 ЦК України..

Статтею 3 ЦК України визначені основні засади цивільного законодавства.

Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства( п. 3 ч.1 ст. 3 ЦК України).

Однією із основоположних засад цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено п. 6 ч.1 ст. 3 ЦК України.

Дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватись чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони ( сторін) договору.

Відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст.509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно зі статтями 526, 530, 610 ЦК України, частини першої статті 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов`язання» (статті 530, 631 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк. При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Статтею 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Договірні правовідносини у даному випадку виникли між фінансовою установою, що надає фінансові послуги по наданню позики грошових коштів на умовах строковості, зворотності, платності(розпорядженням Нацкомфінпослуг №2606 від 27.10.2015 року зареєстрованого в реєстрі фінансових установ за №16103225) та фізичною особою - позичальником.

Згідно ч.1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або тож кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно статті 13 ЦПК України суд розглядає справаи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до наданих позивачем доказів встановлено, що оспорюваний договір укладений в електронній формі.

Електронні правочини оформлюються шляхом фіксації волі сторін та його змісту. Така фіксація здійснюється за допомогою складання документу, який відтворює волю сторін. На відміну від традиційної письмової форми правочину воля сторін електронного правочину втілюється в електронному документі.

Стаття 3 Закону України «Про електронну комерцію» передбачає, що електронний договір- це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

Частиною 1 статті 12 Закону України «Про електронну комерцію» передбачено,що відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис", за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про електронну комерцію» розрахунки у сфері електронної комерції здійснюються відповідно до законів України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", «;Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", інших законів та нормативно-правових актів Національного банку України.

Розрахунки у сфері електронної комерції можуть здійснюватися з використанням платіжних інструментів, електронних грошей, шляхом переказу коштів або оплати готівкою з дотриманням вимог законодавства щодо оформлення готівкових та безготівкових розрахунків, а також в інший спосіб, передбачений законодавством України.

Частиною 2 статті 13 зазначеного Закону визначено, що способи, строки та порядок розрахунків у сфері електронної комерції визначаються в електронному договорі з урахуванням вимог законодавства України.

Частиною 1 статті 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», визначено поняття електронного документу, а саме , що електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 6 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», електронний підпис є обов`язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора та/або підписувача електронного документа іншими суб`єктами електронного документообігу. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа.

Виходячи з даних норм закону, лише наявність електронних підписів сторін підтверджує їх волю, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, забезпечує ідентифікацію сторін та цілісність документа, в якому втілюється воля останніх.

Частина 1 статті 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» передбачає, що оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов`язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис».

Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

З урахуванням основних засад цивільного законодавства, суд вважає, що пересічний споживач, яким є відповідач, з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови позики за конкретним договором позики, який укладений на сайті в онлайн режимі, оскільки договір позики це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання позики та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння всіх умов.

Судом встановлено, що відповідач не ознайомлювався із змістом договору позики, з правилами надання грошових коштів у вигляді позики ТОВ " ВЕЛЛФІН", які не містять його підпису.

Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з ОСОБА_1 ТОВ «ВЕЛЛФІН» дотримано всіх вимог, передбачених договором позики.

Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з`ясування змісту договору.

Така правова позиція викладена у постанові ВП Верховного Суду від 03.07.2019 року у справі №342/180/17.

За таких обставин, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку не повернуті, то позовні вимоги в частині стягнення основного боргу в розмірі 1200,00грн. підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сплачений судовий збір у розмірі 1921,00 грн.

На підставі ст.ст.525, 526, 530, 611, 612, 624, 625,1046,1054 ЦК України, Законом України «Про електронні документи та електронний документообіг» та керуючись ст. ст. 1-18, 76, 77-81, 95, 141, 258, 259, 263-265, 352,354 ЦПК України, суд -

В И Р І Ш И В :

Позов задовольнити частково .

Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 , на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕЛЛФІН" (03061, м. Київ, вул. Героїв Севастополя, 48, код ЄДРПОУ 39952398) заборгованість за договором позики №55216 від 15.07.2016 року у розмірі 1201 (одна тисяча двісті одна ) гривна - основного боргу та сплачений судовий збір у розмірі 1921 гривна, а всього 3122 (три тисячі сто двадцять дві ) гривні.

На рішення суду може бути подано апеляційну скаргу до Житомирського апеляційного суду безпосередньо або через Брусилівський районний суд Житомирської області протягом тридцяти днів з дня складання повного рішення, яке складено 05.03.2020 року.

Суддя .І.Лівочка