Рішення № 87922053, 02.03.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 березня 2020 року м. Київ № 640/20988/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Арсірія Р.О., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доУправління праці та соціального захисту населення Дарницької районної в м.Києві державної адміністраціїпровизнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії

Прийняв до уваги наступне

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Управління праці та соціального захисту населення Дарницької районної в м.Києві державної адміністрації, в якій просить :

- визнати протиправною бездіяльність Управління праці і соціального захисту населення Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, ідентифікаційний код юридичної особи: 37447984, яка полягає у невиплаті допомоги при народженні дитини ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ;

- зобов`язати Управління праці і соціального захисту населення Дарницької районної

в місті Києві державної адміністрації , ідентифікаційний код юридичної особи: 37447984, поновити виплату допомоги при народженні дитини ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 негайно після проголошення судового рішення;

- зобов`язати Управління праці і соціального захисту населення Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації , ідентифікаційний код юридичної особи: 37447984, виплатити заборгованість по допомозі при народженні дитини ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 негайно після проголошення судового рішення.

В обґрунтування позову зазначено, що фактичне припинення виплати допомоги спричинено тимчасовим не здійсненням Управлінням праці та соціального захисту населення Ворошиловського району м.Донецька своїх повноважень на підставі Розпорядження Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 № 1085-р. В той же час, одразу після постановлення на облік як внутрішнього переміщені особи, звернувся до відповідача з заявою про поновлення виплат допомоги при народженні та виплаті заборгованості на сина - ОСОБА_2 , однак було відмовлено враховуючи, що на момент звернення до управління пройшло більш ніж дванадцять місяців з дня припинення виплати допомоги при народженні.

Відповідач подав відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач позовних вимог не визнає та просить відмовити у їх задоволенні. Вказав, що станом на час звернення із заявою про поновлення державної допомоги при народженні закінчився законодавчо установлений для цього строк, який є присічним, і можливість його поновлення законом не передбачена.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-77, 90 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд дійшов наступного.

Судом встановлено, що з копій паспорта громадянина України та картки фізичної особи - платника податків встановлено такі відомості про Позивача: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце реєстрації - АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Дослідженням копії свідоцтва про народження від 01.03.2013 серії І-НО встановлено, що 01.03.2013 Донецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Донецькій області складено актовий запис № 96 про народження дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце народження - м.Донецьк, внесені відомості про батьків: батько - ОСОБА_1 , мати - ОСОБА_3 .

На запит управління від 21.03.2018 №161 Державним підприємством «Інформаційно-обчислювальний центр Міністерства соціальної політики України» вивантажена з Центрального сховища база даних Міністерства соціальної політики України та передана до управління електронна справа, згідно якої ОСОБА_3 до 31.12.2014 отримувала державну допомогу при народженні дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2

В подальшому, виплати при народженні дитини- ОСОБА_2 була припинена, оскільки не була поновлена довідка внутрішньо переміщеної особи.

В подальшому, а саме 10.05.2018 позивач звернувся до Управління з заявою, в якій просив поновити виплату допомоги на сина - ОСОБА_2 .

Листом від 15.05.2018 № 01-07/246 відповідач відмовив у поновленні виплати допомоги, мотивуючи своє рішення тим, що на момент звернення до управління пройшло більше ніж дванадцять місяців з дня припинення виплати допомоги при народженні, для відновлення соціальних виплат підстав немає.

В подальшому, позивач неодноразово ще звертався до управління з заявами, однак позитивного рішення отримано не було.

Позивач вважає бездіяльність відповідача щодо не поновлення виплати йому державної допомоги при народженні дитини протиправною та такою, що порушують її конституційні права, що і є підставою для звернення до суду з вказаним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступних вимог чинного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми», громадяни України, в сім`ях яких виховуються та проживають неповнолітні діти, мають право на державну допомогу у випадках та на умовах, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Згідно із ч.ч. 3, 4 ст. 1 Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми», порядок призначення і виплати державної допомоги сім`ям з дітьми та перелік документів, необхідних для призначення допомоги за цим Законом, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Роботу щодо призначення та виплати державної допомоги сім`ям з дітьми організовує центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми», відповідно до цього Закону призначаються такі види державної допомоги сім`ям з дітьми: допомога у зв`язку з вагітністю та пологами; допомога при народженні дитини; допомога при усиновленні дитини; допомога на дітей, над якими встановлено опіку чи піклування; допомога на дітей одиноким матерям.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми», допомога при народженні дитини надається одному із батьків дитини (опікуну), який постійно проживає разом з дитиною. Одноразова допомога, призначена опікуну, вважається власністю дитини.

Згідно із частинами 1-3 статті 11 Закону України «Про державну допомогу з дітьми», допомога батькам при народженні дитини призначається на підставі свідоцтва про народження дитини. Опікунам зазначена допомога призначається на підставі рішення про встановлення опіки. Для призначення допомоги при народженні дитини до органу праці та соціального захисту населення за умови пред`явлення паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, та свідоцтва про народження дитини подається одним з батьків (опікуном), з яким постійно проживає дитина, заява за формою, встановленою центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, та копія свідоцтва про народження дитини. Даний перелік документів є вичерпним.

Допомога при народженні дитини призначається за умови, якщо звернення за її призначенням надійшло не пізніше дванадцяти місяців з дня народження дитини.

Умови призначення і виплати державної допомоги сім`ям з дітьми, передбачених Законом України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми» визначаються Порядком призначення і виплати державної допомоги сім`ям з дітьми, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року № 1751 (далі - Порядок № 1751).

Відповідно до пункту 10 Порядку № 1751 допомога при народженні дитини надається одному з батьків дитини, опікуну, які постійно проживають разом з дитиною, з метою створення належних умов для її повноцінного утримання та виховання.

Пунктом 11 Порядку № 1751 передбачено, що для призначення допомоги при народженні дитини органу соціального захисту населення за умови пред`явлення паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, подається: заява одного з батьків (опікуна), з яким постійно проживає дитина, що складається за формою, затвердженою Мінсоцполітики; копія свідоцтва про народження дитини (з пред`явленням оригіналу).

Суд зазначає, що підставою відмови в призначенні позивачу допомоги при народженні дитини було звернення позивача за такою допомогою пізніше ніж через 12 календарних місяців після народження дитини.

Поряд з цим, суд зазначає, що допомога при народженні ОСОБА_2 була призначена та виплачувалась до 31.12.2014, що не заперечується сторонами.

Щодо зазначеного факту, суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території. Україна зобов`язується підтримувати і забезпечувати економічні, фінансові, політичні, соціальні, інформаційні, культурні та інші зв`язки з громадянами України, які проживають на тимчасово окупованій території.

Згідно із ч. 2 ст. 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та права на освіту, після залишення ними окупованої території.

Визначення поняття внутрішньо переміщеної особи міститься у ст. 1 Закону № 1706-VII.

Це визначення має описовий характер та охоплює три види конституційно-правового статусу людини (громадянин України, іноземець та особа без громадянства). З огляду на визначення, внутрішньо переміщена особа - це особа, яка:

- перебуває на території України на законних підставах;

- має право на постійне проживання в Україні;

- була змушена залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Отже, реєстрація особи як внутрішньо переміщеної надає можливість державним органам врахувати її особливі потреби. Серед таких особливих потреб - доступ до належного житла та правової допомоги, доступ до спеціальних державних програм, зокрема адресних програм для внутрішньо переміщених осіб, призначення або відновлення належних соціальних допомог.

Суд зазначає, що статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або «інші права», як це зазначено у ст. 9 Закону № 1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації.

При цьому суд звертає увагу, що позивачем заявлені вимоги фактично в інтересах дитини для її належного матеріального забезпечення.

Відповідно до ч. 7 ст. 7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Крім того, відповідно до ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою ВРУ №789-ХІІ від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Допомога при народженні дитини за своєю природою є допомогою самій дитині, а не її батькам, а тому не можна позбавити дитину благ, гарантованих їй державою.

В даному випадку позивача не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав, оскільки в першу чергу це призводить до порушення інтересів дитини.

Щодо обраного позивачем способу захисту порушеного права, суд зазначає наступне.

Частиною першою статті 5 КАС України визначені конкретні способи судового захисту.

Згідно з частиною другою статті 5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною другою статті 245 КАС України визначено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про:

- визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень (пункт 2);

- визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій (пункт 3);

- визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії (пункт 4);

- інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів (пункт 10).

В рамках адміністративного судочинства:

дії - певна форма поведінки суб`єкта владних повноважень, яка полягає у здійсненні суб`єктом владних повноважень своїх обов`язків у межах наданих законодавством повноважень чи всупереч їм;

бездіяльність - певна форма поведінки суб`єкта владних повноважень, яка полягає у невиконанні ним дій, які він повинен був і міг вчинити відповідно до покладених на нього посадових обов`язків згідно із законодавством України;

рішення - нормативно-правовий акт або індивідуальний акт (нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк).

Згідно з частиною другою статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З метою ефективного захисту прав позивача, про захист яких вона просить, суд на підставі частини другої статті 9 КАС України вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог, самостійно обравши спосіб захисту, який відповідає об`єкту порушеного права, та у спірних правовідносинах є достатнім та необхідним (ефективним).

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Оскільки порушення прав позивача відбулось внаслідок прийняття відповідачем рішення від 15.05.2018, яким відмовлено позивачу в призначенні допомоги при народженні дитини, суд вважає за необхідне обрати такий спосіб захисту порушеного права позивача як прийняття рішення про визнання протиправним та скасування рішення суб`єкта владних повноважень та зобов`язання поновити допомогу при народженні дитини.

Керуючись принципом верховенства права, гарантованим ст. 8 Конституції України та ст.6 КАС України, суд на підставі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовує практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Суд враховує судову практику Європейського суду з прав людини, який у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі «ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ» (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява №28924/04) констатував, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків.

Таким чином, стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A №18).

Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні.

Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

У даному випадку задоволення позовних вимог щодо зобов`язання Управління виплатити ОСОБА_1 заборгованість з виплат державної допомоги при народженні дитини - сина ОСОБА_2 , є дотриманням судом гарантій на те, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог з обранням належного способу захисту порушених прав позивача.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 9, 77, 90, 139, 241-246, 255, 262, 263, 295, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Управління соціального захисту населення Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації від 15.05.2019 щодо відмови у відновленні державної допомоги при народженні дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Зобов`язати Управління праці і соціального захисту населення Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації поновити нарахування та виплату допомоги при народженні дитини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Зобов`язати Управління праці і соціального захисту населення Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації виплатити заборгованість по допомозі при народженні дитини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_1 , внутрішньо переміщена особа : АДРЕСА_2 )

Управління праці і соціального захисту населення Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації (код ЄДРПОУ , 02121, м.Київ, Харківське шосе, 176г)

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя Р.О. Арсірій