Рішення № 87920638, 28.02.2020, Кіровоградський окружний адміністративний суд

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 лютого 2020 року справа № 340/380/20

Кіровоградський окружний адміністративний суд, у складі судді Хилько Л.І., розглянувши у порядку (спрощеного) письмового провадження адміністративну справу

за позовом:

ОСОБА_1 (національний паспорт НОМЕР_2 виданий 03.12.2018 року органом 3512; ідентифікаційний код НОМЕР_1 ; адреса: вул. Захисників України, №4, м.Олександрія, Кіровоградська область, 28000)

до відповідача:

Олександрійського міськрайонного відділу ДВС Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (код ЄДРПОУ 37015274, адреса: вул.6-го Грудня, 138, м.Олександрія, Кіровоградська область, 28000)

про визнання незаконним рішення державного виконавця та зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся із адміністративним позовом до Кіровоградського окружного адміністративного суду до Олександрійського міськрайонного відділу ДВС Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі - відповідач), в якому просить суд:

- визнати незаконним рішення державного виконавця Олександрійського міськрайонного відділу ДВС Бевз Л.В. про повернення стягувачу виконавчого листа по адміністративній справі №340/68/19;

- зобов`язати керівника Олександрійського міськрайонного відділу ДВС Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції відкрити виконавче провадження по примусовому виконанню виконавчого листа по адміністративній справі №340/68/19.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що звернувся до Олександрійського міськрайонного відділу ДВС із заявою про примусове виконання виконавчого листа по адміністративній справі №340/68/19, натомість, отримав повідомлення Олександрійського міськрайонного відділу ДВС Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання від 22.01.2020 року. Вважаючи таке повідомлення винесеним державним виконавцем неправомірно, наполягає на задоволенні позовних вимог.

Ухвалою суду від 20.02.2020 року у справі відкрито спрощене провадження з повідомленням сторін та призначено справу до розгляду на 28.02.2020 року (а.с.18). Вказана ухвала надіслана учасникам справи за правилами визначеними Кодексом адміністративного судочинства України (а.с.19-22).

Представник відповідача скористався своїм правом на подання до суду письмового відзиву, в якому висловив свою позицію щодо вищевказаних позовних вимог, які не визнаються у повному обсязі, оскільки наголошує на тому, що спірні дії по винесенню повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання державним виконавцем вчинені відповідно до вимог Закону України "Про виконавче провадження" (а.с.25-26).

Разом з тим, 26.02.2020 року представником Олександрійського міськрайонного відділу ДВС Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції подано клопотання про розгляд справи без участі уповноваженого представника (а.с.23-24).

28.02.2020 року фіксування судового засідання у відповідності до процесуальних приписів статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України не здійснювалось, з огляду на клопотання представника відповідача ухвалою вирішено судом здійснити подальший розгляд справи у порядку письмового провадження, що відображено у відповідному протоколі судового засідання (а.с.27).

Письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом (пункт 10 частини першої статті 4 КАС України).

Згідно до ст. ст. 262, 263 КАС України, дану справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження.

Дослідивши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Предметом спору в даній справі є законність та обґрунтованість дій головного державного виконавця Олександрійського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Бевз Л.В. при винесенні повідомлення про повернення виконавчого документа стягувача без прийняття до виконання ОСОБА_1 від 22.01.2020 року.

01.08.2019 року Кіровоградським окружним адміністративним судом винесено виконавчий лист по адміністративній справі №340/68/19 за позовом ОСОБА_1 до начальника управління приватизації, оренди майна та землі Олександрійської міської ради Купченка Олександра Павловича про зобов`язання начальника управління приватизації, оренди майна та землі Олександрійської міської ради Купченка Олександра Павловича протягом 5 робочих днів з дня набрання рішенням суду законної сили надати відкриту публічну інформацію запитувану ОСОБА_1 у заяві від 05.11.2018 року, з урахуванням висновків суду (а.с.13).

В свою чергу, позивач звернувся до Олександрійського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління міністерства юстиції із заявою щодо примусового виконання виконавчого листа по справі №340/68/19.

Водночас, 22.01.2020 року головним державним виконавцем Олександрійського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Бевз Ларисою Вікторівною за наслідками розгляду такої зави щодо примусового виконання виконавчого листа №340/68/19 винесено повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання на підставі пункту 10 частини 4 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження».

Не погоджуючись із винесенням такого повідомлення, з огляду на невиконання рішення суду, позивач звернувся до суду за захистом порушеного, на його думку, права.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

За змістом положень статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто, для відновлення порушеного права в зв`язку із прийняттям рішення суб`єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав. Порушення вимог Закону рішенням чи діями суб`єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх протиправними, оскільки обов`язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушених його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси (ч.1 ст. 5 КАС України).

Тобто, виходячи з аналізу вищезазначеної правової норми, суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин.

Визнання протиправними дій суб`єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цією дією.

Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативно-правові акти повинні відповідати їй (ст. 8). На ці обставини неодноразово вказував Конституційний Суд України у своїх рішеннях, зокрема, рішенні №7-рп/2003 від 10.04.2003 року, рішенні №9-рп/2004 від 07.04.2004 року, рішенні №1-рп/2007, рішенні №19-рп/2008 від 02.10.2008 року.

При прийнятті рішення по цій справі суд керується принципами адміністративного судочинства, зокрема, принципом офіційного з`ясування всіх обставин у справі, відповідно до якого суд не обмежується тільки документами та заявами про докази, які внесені сторонами, а також здійснює дослідження обставин у справі за власною ініціативою, у т.ч. з метою реалізації завдань адміністративного судочинства.

Згідно статті 287 КАС України - учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Суб`єкт владних повноважень це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або надання адміністративних послуг.

Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України "Про виконавче провадження" №1404-VІІІ від 02.06.2016 р. із наступними змінами.

Статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За змістом частини 1 статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим законом випадках приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюється Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Згідно ч. 1 та ч. 2 ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження", виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний: 1) здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; 2) розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання.

Згідно ч. 3 вказаної статті, виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право зокрема: 1) проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; 10) звертатися до суду із заявою (поданням) про роз`яснення рішення у випадках, передбачених цим Законом, із заявою (поданням) про встановлення чи зміну порядку і способу виконання рішення, про відстрочку чи розстрочку виконання рішення; 22) здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом.

Відповідно до частини 4 статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" вимоги виконавця щодо виконання рішень є обов`язковими на всій території України. Невиконання законних вимог виконавця тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

Суб`єкт владних повноважень має діяти виключно в межах та у спосіб, що встановлені законом, оскільки він виконує державні функції, і лише держава шляхом законодавчого регулювання визначає його завдання, межі його повноважень та спосіб, у який він здійснює ці повноваження. Розширене тлумачення суб`єктом владних повноважень способів здійснення своїх повноважень не допускається.

За змістом статті 19 Закону України "Про виконавче провадження" сторони виконавчого провадження мають право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця у порядку, встановленому цим Законом, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій, надавати усні та письмові пояснення, заперечувати проти клопотань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими законом.

Згідно ч.1 ст. 26 Закону України "Про виконавче провадження", виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Статтями 75-76 Закону України "Про виконавче провадження" врегульовано виконання рішень про покладення на боржника обов`язку виконати певні дії, також врегульовано дії державного виконавця і заходи примусу щодо боржника у разі невиконання судового рішення.

Державний виконавець у даному виконавчому провадженні повинен діяти у відповідності з наведеними вище нормами закону.

Згідно ч.1 ст.12 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач наполягає на безпідставності винесеного повідомлення, оскільки вважає, що звернувся за належністю щодо виконавчого листа по справі №340/68/19.

Відповідач заперечуючи проти позовних вимог вказав, що ним було дотримано вимоги Закону України «Про виконавче провадження» при винесенні спірного повідомлення, з огляд на те, що відповідно до пункту 4 Інструкції з організації примусового виконання рішень, відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень міжрегіональних управлінь Міністерства юстиції України підвідомчі рішення, за якими: боржниками є територіальні органи центральних органів виконавчої влади та їх структурні підрозділи, місцеві суди, міські, районні або селищні ради чи районні державні адміністрації та їх структурні підрозділи, окружні прокуратури, інші територіальні підрозділи органів державної влади та їх посадові особи.

З матеріалів справи вбачається, що за виконавчим листом Кіровоградського окружного адміністративного суду №340/68/19 стягувачем виступає - ОСОБА_1 ; боржником - начальник управління приватизації, оренди майна та землі Олександрійської міської ради Купченко Олександр Павлович (а.с.4).

Так, судом встановлено, що позивач звернувся із заявою щодо примусового виконання виконавчого листа №340/68/19 до Олександрійського міськрайонного відділу Державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції.

Судом встановлено, що повідомлення про повернення ОСОБА_1 виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання від 22.01.2020 року було винесено на підставі пункту 4 розділу 1 Інструкції з організації примусового виконання рішень, пункту 10 частини 4 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» (а.с.3).

Відповідно до статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є обов`язковість судового рішення.

Згідно з ч. 2, 3 ст. 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 вказаного Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Відповідно до пункту 3 розділу І Інструкції з організації примусового виконання рішень, органами державної виконавчої служби є:

- Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;

- відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;

- управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві);

- відділи примусового виконання рішень в районах міста Києва управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві;

- управління забезпечення примусового виконання рішень міжрегіональних управлінь Міністерства юстиції України (далі - управління забезпечення примусового виконання рішень);

- відділи примусового виконання рішень управлінь забезпечення примусового виконання рішень;

- районні, районні в містах, міські, міськрайонні, міжрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних міжрегіональних управлінь Міністерства юстиції України (далі - відділи державної виконавчої служби).

Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України підвідомчі рішення, за якими: боржниками є Апарат Верховної Ради України, Офіс Президента України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, Конституційний Суд України, Верховний Суд, вищі спеціалізовані суди, апеляційні суди, Офіс Генерального прокурора, обласні прокуратури, Національне антикорупційне бюро України, Вища рада правосуддя, Національний банк України, Рахункова палата, Управління справами Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації та їх структурні підрозділи, інші органи державної влади та їх посадові особи (пункту 4 розділу І Інструкції з організації примусового виконання рішень).

Відповідно до приписів пункту 10 частини 4 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення якщо виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю.

З огляду на вказані процесуальні норми чинного законодавства, вбачається розмежування організації примусового виконання рішень, органами державної виконавчої служби.

Водночас, відповідно до частини 1 статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належать стягувачу.

Виконання рішення, яке зобов`язує боржника вчиняти певні дії, здійснюється виконавцем за місцем вчинення таких дій (ч.3ст.24 Закону України «Про виконавче провадження»).

Таким чином, законодавець надав стягувачу можливість щодо обрання місця відкриття виконавчого провадження щодо вчинення виконавчих дій з приводу виконання судового рішення за відповідною заявою.

Отже, з огляду на вищевказані положення чинного законодавства у взаємозв`язку із встановленими фактичними обставинами справи, суд дії головного державного виконавця Олександрійського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) Бевз Л.В. щодо винесення спірного повідомлення від 22.01.2020 року, оцінює критично, оскільки ОСОБА_1 звернувся із заявою щодо примусового виконання виконавчого листа №340/68/19 із дотримання вимог статті 24 Закону України «Про виконавче провадження».

При цьому, суд наголошує на тому, що державний виконавець в даному випадку мав діяти виключно у відповідності до вимог статті 18 Закону України «Про виконавче провадження», а у разі подання заяви стягувачем про примусове виконання виконавчого листа не за підвідомчістю, шляхом перенаправлення такого виконавчого листа за належністю, не обмежуючи при цьому право позивача на належне виконання судового рішення.

В свою чергу, невиконання рішення суду та не прийняття виконавчого листа з формальних підстав призведе до того, що рішення суду не буде вчасно виконано, що суперечить основним принципам національного законодавства України та практиці Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 13 липня 2006 року у справі «Васильєв проти України» зазначив, що виконання рішення щодо боржника залишається обов`язком держави.

З огляду на вказані законодавчі положення у системному їх зв`язку та встановлені фактичні обставини справи, суд приходить до висновку, що в даному випадку головним державним виконавцем Олександрійського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Бевз Л.В. під час винесення повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання, не дотримано приписи чинного законодавства встановленого Законом України «Про виконавче провадження».

Разом з тим, суд звертає увагу позивача на те, що, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.

Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункту 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, «ефективний засіб правого захисту» в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Як вбачається з положень Рекомендації Комітету Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Ради 11 березня 1980 року, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Одним із головних принципів адміністративного судочинства, відповідно до ст. 6 КАС України є принцип верховенства права. Відповідно до ст. 3 Конституції України та ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права.

В адміністративному судочинстві принцип верховенства права зобов`язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.

Як передбачає ч. 2 ст. 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Обов`язковою для застосування в Україні є практика Європейського суду з прав людини, яка статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визнана джерелом права.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997 року, набула чинності для України 11.09.1997 року) «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

Вирішуючи питання про застосування ст. 13 Конвенції, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Аманн проти Швейцарії» (Заява N 27798/95 п. 88) зазначено, що стаття 13 Конвенції вимагає, щоб кожен, хто вважає себе потерпілим внаслідок заходу, який, на його думку, суперечив Конвенції, мав право на засіб правового захисту у відповідному національному органі для вирішення свого спору, а в разі позитивного вирішення - для одержання відшкодування шкоди. Однак, це положення не вимагає безумовного досягнення вирішення спору на користь заявника.

Разом з тим, сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах. На державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок («Лелас проти Хорватії» і «Тошкуце та інші проти Румунії») і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах («Онер`їлдіз проти Туреччини»).

Як зазначено у справі Black Clawson Ltd. v. Papierwerke AG, (1975) AC 591 at 638, сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, аби будь-який громадянин, перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть.

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків.

При цьому, принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень полягає в тому, що рішення повинно бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, на оцінці всіх фактів та обставин, що мають значення. В рішенні № 37801/97 від 01 липня 2003 р. по справі «Суомінен проти Фінляндії» Європейський суд вказав, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).

Таким чином, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Відповідно до частини 2 статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З огляду на встановлені фактичні обставини справи, з метою захисту прав та інтересів позивача, про захист яких він просить, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов`язати керівника Олександрійського міськрайонного відділу ДВС Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції відкрити виконавче провадження по примусовому виконанню виконавчого листа в адміністративній справі №340/68/19.

Оцінка поданих особами, які беруть участь в адміністративній справі та самостійно зібраних судом в порядку доказів в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, здійснюється судом за правилами статті 90 КАС України в порядку, що встановлений законодавчими приписами цього кодексу.

Частиною 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За сукупністю наведених фактичних обставин справи у сув`язі із аналізом чинного законодавства, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог.

З огляду на звільнення позивача від сплати судового збору, судові витрати розподілу у відповідності до статті 139 КАС України не підлягають.

Керуючись ст. ст. 90, 139, 242 - 246, 250, 251, 255, 260-263, 287, 295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (національний паспорт НОМЕР_2 виданий 03.12.2018 року органом 3512; ідентифікаційний код НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) до Олександрійського міськрайонного відділу ДВС Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (код ЄДРПОУ 37015274, адреса: вул.6-го Грудня, 138, м. Олександрія, Кіровоградська область, 28000) про визнання незаконним рішення державного виконавця та зобов`язання вчинити дії - задовольнити.

Визнати незаконним повідомлення головного державного виконавця Олександрійського міськрайонного відділу ДВС Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Бевз Л.В. про повернення без прийняття до виконання стягувачу виконавчого листа по адміністративній справі №340/68/19.

Зобов`язати керівника Олександрійського міськрайонного відділу ДВС Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції відкрити виконавче провадження по примусовому виконанню виконавчого листа по адміністративній справі №340/68/19.

Копію рішення направити учасникам справи.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, визначені статтями 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції в 10-денний строк з дня отримання повного тексту його копії.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Кіровоградський окружний адміністративний суд.

Суддя Кіровоградського

окружного адміністративного суду Л.І. Хилько