Рішення № 87895269, 19.02.2020, Торецький міський суд Донецької області (до 25.04.2025 - Дзержинський міський суд Донецької області)

Провадження №2/225/111/2020

Справа №225/7388/19

РІШЕННЯ

Іменем України

(повне)

19 лютого 2020 року м.Торецьк

Дзержинський міський суд Донецької області у складі:

головуючого-судді Качаленко Є.В.,

за участю секретаря судового засідання Федорцової І.С.,

представника позивачів адвоката Бакумова О.С.,

представника відповідача прокурора Шалати С.С.,

розглянув у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції з Краматорським міським судом цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Прокуратури Донецької області про звільнення майна з-під арешту,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2019 року позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулись до суду із позовом до Прокуратури Донецької області про звільнення майна з-під арешту, в обґрунтування якого зазначили наступне.

Позивачі є співвласниками (по 1/3 частки у кожного) квартири АДРЕСА_1 . В червні 2019 року з інформаційної довідки з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкту нерухомого майна №172038474 стало відомо про те, що на квартиру накладений арешт відповідно до постанови прокуратури Донецької області від 2002 року. Так, постановою заступника начальника відділу - начальником слідчої частини відділу прокуратури Донецької області Белозерцевим В.А. від 28.02.2002 року в межах кримінальної справи №67-830, порушеної у відношенні ОСОБА_4 за ознаками злочину, передбаченого ч.2 ст.368 КК України, накладено арешт на майно, у тому числі на квартиру АДРЕСА_1 , співвласниками якої є позивачі. Вироком Ворошиловського районного суду м.Донецька від 02.06.2004 року ОСОБА_4 визнано винним та призначено покарання за ч.3 ст.28, ч.3 ст.27, ч.2 ст.362, 69 КК України до п`яти років позбавлення волі без позбавлення права займатися визначеною діяльністю та без конфіскації майна, на підставі ст.ст.75,76 КК України ОСОБА_4 звільнено від відбування призначеного судом покарання. Вважають рішення слідчого прокуратури Донецької області про накладення арешту таким, що необґрунтовано обмежує право власності позивачів. Вказане стало підставою для звернення до суду із даним позовом.

17.12.2019 року від прокуратури Донецької області надав відзив на позов, зі змісту якого встановлено, що прокуратура Донецької області позовні вимоги не визнає в повному обсязі з огляду на наступне. У позовній заяві позивачі посилаються на те, що вони є співвласниками квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 на яку прокуратурою Донецької області в рамках кримінального провадження за обвинуваченням ОСОБА_4 накладено арешт, однак не зазначають яким чином вони пов`язані з ОСОБА_4 , на підставі чого, окрім наданого свідоцтва про право власності вони є співвласниками спірної квартири, чому позивачем не заявлено самого ОСОБА_4 , який з наданої Інформаційної довідки є власником квартири, а про їх співвласність мова не йде, чи вчинялись ними дії щодо визнання права власності на спірну квартиру тощо. Така неконкретизованість позовних вимог унеможливлює встановлення обставин справи та надання їм оцінки. З наданих копії документів встановлено, що судом при ухваленні вироку відносно ОСОБА_4 не вирішено питання щодо зняття арешту з майна. Вважає, що вимоги про скасування кримінально-процесуального арешту майна підлягають розгляду судом в порядку кримінального судочинства із закриттям провадження у справі. При цьому законом не обмежено коло осіб, які можуть звертатись до суду з приводу усунення недоліків та протиріч на стадії виконання вироку. Через окупацію території м.Донецька та частини Донецької області незаконним збройними формуваннями терористичної організації «ДНР» і захопленням їх представниками службових приміщень прокуратури Донецької області доступ до матеріалів кримінальних проваджень, наглядових проваджень, речових доказів та інших документів, які знаходились у захоплених приміщеннях на теперішній час є неможливим. Таким чином наразі достеменно стверджувати про наявність вказаної кримінальної справи неможливо. Відсутні дані щодо апеляційного та касаційного оскарження вироку Ворошиловського районного суду від 02.06.2004 року. Вважає, що у даному випадку мають бути відновлені матеріали кримінального провадження. Відомості щодо позивачів та належної їм частки спірної квартири у Реєстрі відсутні. Разом з цим, а ні з позовної заяви а ні з доданих копії документів неможливо дійти висновку про взаємовідносини між позивачами та ОСОБА_4 та їх відношення до спірної квартири. Головним правовстановлюючим документом на квартиру, що підтверджує право власності є виписка з Державного реєстру прав на нерухоме майно. Крім того належним позивачем у справі є власник квартири, а відповідачем окрім прокуратури Донецької області має виступати Перша донецька державна нотаріальна контора, якій на виконання спрямовувалась постанова про накладення арешту.

В судовому засіданні представник позивачів позовні вимоги підтримав, наполягав на їх задоволенні.

Представник відповідача прокурор прокуратури Донецької області в судовому засіданні просила відмовити у задоволенні позову з підстав викладених у відзиві.

Суд, вислухав пояснення учасників, розглянув позовну заяву та додані матеріали, повно та всебічно з`ясував всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, і, об`єктивно оцінивши докази, доходить наступного висновку.

Судом встановлено, що постановою заступника начальника відділу – начальника слідчої частини відділу прокуратури Донецької області Белозерцевим В.А. від 28.02.2002 року накладено арешт на цінності та інше майно ОСОБА_4 , що проживає за адресою: АДРЕСА_2 , де б воно не знаходилось та в чому б воно не полягало, обвинуваченого у вчиненні злочину передбаченого ч.2 ст.368 КК України, а також квартиру АДРЕСА_3 , що належить його дружині ОСОБА_5 , що придбана за час перебування у шлюбі з обвинуваченим (а.с.26).

З тексту цієї постанови слідує, що ОСОБА_4 , на усе майно якого накладено арешт, проживав у квартирі за адресою АДРЕСА_2 , а не володів нею. Водночас, у цій загалом формально складеній постанові вказано, що у його власності перебуває придбана у шлюбі квартира квартиру АДРЕСА_3 .

Відповідно до свідоцтва про право власності на квартиру №12859 від 30.11.1998 року, квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 належить на праві спільної часткової по 1/3 частки кожному ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (копія на а.с.27) На звороті свідоцтва виконано реєстраційний напис про реєстрацію права власності в Бюро технічної інвентаризації м.Донецька. Судом було досліджено у судовому засіданні наданий представником позивачів оригінал цього свідоцтва.

Згідно Інформаційної довідки №172038474 від 28.06.2019 у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо квартири АДРЕСА_1 наявний архівний запис про арешт на підставі постанови прокуратури Донецької області, зареєстрований Першою донецькою державною нотаріальною конторою, власником вказаний ОСОБА_4 . (а.с.28)

Аналізуючи вказаний запис у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна суд відмічає, що підставою внесення запису зазначено лише постанову прокуратури Донецької області, якою накладено арешт. Тобто Першій донецькій нотконторі було надано лише цю постанову, на підставі якої внесено запис про арешт у 2005 році. Жодних інших правовстановлюючих документів щодо права власності ОСОБА_4 на квартиру у записі не вказано. Оскільки судом було досліджено цю постанову і вона не містить доказів права власності ОСОБА_4 на квартиру, і сама по собі не є правовстановлюючим документом, відтак, суд вважає, що такий архівний запис про арешт не є належним доказом про підтвердження права власності на квартиру за ОСОБА_4 .

Суд відмічає, що за вказаною квартирою у реєстрах є лише архівний запис про арешт у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна. Водночас, записи у Державному реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно щодо спірної квартири відсутні.

Вироком Ворошиловського районного суду від 02.06.2004 року ОСОБА_4 засуджено за ч.3 ст.28, ч.3 ст.27, ч.2 ст.368, 69, ч.3 ст.191, 69, 70 КК України до покарання у виді 5 років позбавлення волі. В силу ст.75 КК України звільнено засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом трирічного іспитового строку не вчинить нового злочину. На підставі ст.76 КК України зобов`язано засудженого повідомляти органи кримінально – виконавчої системи про зміну місця проживання та роботи (а.с.29-32)

Суд констатує, що позивачі не згадані у вироку у жодному процесуальному статусі. Питання арешту квартири у вироці не вирішено.

Відповідач заперечував щодо задоволення позову, вказуючи також, що питання зняття арешту має вирішуватись у порядку, визначеному кримінальним процесуальним законодавством.

Однак, варто зауважити, що Велика Палата Верховного суду у справі № 2-3392/11 від 24 квітня 2019 року (провадження №14-105цс19) дійшла однозначного висновку, що у разі, якщо арешт накладений на майно особи, яка не є учасником кримінального провадження, останнє розпочате у період дії КПК 1960 року та завершене у порядку, передбаченому законом, спір щодо зняття майна з-під арешту є приватноправовим та має розглядатися залежно від суб`єктного складу учасників за правилами цивільного чи господарського судочинства.

Так, право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливого суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений власного майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Особи, які зазнають порушення права мирного володіння майном, відповідно до статті 13 Конвенції повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Правомірність набуття права власності презюмується (частина друга статті 328 ЦК України).

На підтвердження права власності позивачів на спірну квартиру суду представлено свідоцтво №12859 від 30.11.1998 року, належність і достовірність якого не спростовано.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України).

Спеціальні підстави законного обмеження особи у реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання у право мирного володіння майном.

Відповідно до статті 126 КПК України 1960 року, чинного на час накладення прокурором арешту на майно позивачів, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт підлягав скасуванню органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба.

Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження.

Після завершення кримінальної справи відповідне втручання у право власності фактично набуває свавільного характеру, й заінтересована особа правомірно розраховує на його припинення. Такі правомірні очікування ґрунтуються на закріпленому у статті 3 Конституції України, статті 13 Конвенції головному обов`язку держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність, утверджувати й забезпечувати права і свободи та надавати людині ефективний засіб їх юридичного захисту.

Водночас способів захисту права власника або іншого володільця, порушеного внаслідок неприйняття після припинення кримінальної справи обов`язкового процесуального рішення про скасування арешту майна, у виниклих правовідносинах кримінальний процесуальний закон не передбачає.

Під час розгляду справи суд керується тим, що арешт на майно позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 було накладено під час дії КПК України 1960 року за процедурою, встановленою цим нормативно-правовим актом.

Відповідно до пункту дев`ятого розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом. Дана норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

З огляду на зазначене, на правовідносини, пов`язані з розв`язанням питання про припинення арешту майна позивача, поширюються норми КПК України 1960 року.

Проте положеннями цього Кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна лише в межах провадження у кримінальній справі.

Шляхів виправлення помилки, допущеної слідчим, прокурором або судом у зв`язку з неприйняттям обов`язкового рішення про скасування арешту майна, після припинення кримінальної справи КПК України 1960 року не встановлював.

У межах кримінальної справи, що розслідувалась, позивачі не набували процесуального становища підозрюваних, обвинувачених і як власники майна чинним на час накладення арешту кримінально- процесуальним законом не були наділені правом ініціювати питання про звільнення майна з-під арешту. Водночас, як слідує із позову, вони і не були обізнані із цим обмеженням свого права власності.

Кримінальну справу, в межах якої на майно позивачів накладено арешт, розглянуто, при цьому судом при ухваленні вироку питання щодо скасування арешту з нерухомого майна вирішено не було.

Позивачі пред`явили позов з підстави необґрунтованого обмеження їх права власності рішенням прокурора.

Однак нормативна неврегульованість порядку захисту права людини, яке очевидно безпідставно обмежується, не може виправдовувати відмову в його захисті. Зволікання з наданням ефективного засобу юридичного захисту тягне погіршення правового становища людини, яка зазнає негативних наслідків від перешкод в отриманні реальної можливості виправити помилку, та перебуває у стані невизначеності тривалий час.

Після завершення розгляду кримінальної справи арешт майна стає публічним обтяженням права власності, підстави для подальшого існування якого відпали. При цьому втрачається можливість застосування специфічного порядку скасування такого обтяження, зумовленого кримінальними процесуальними відносинами. Арешт майна у такому разі з заходу забезпечення кримінального провадження перетворюється на неправомірне обмеження права особи користуватися належним їй майном.

Водночас вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції. З урахуванням наведеного вище, вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено.

Разом із тим, скасування арешту майна, накладеного прокурором в рамках кримінальної справи за обвинуваченням ОСОБА_4 за ч.2 ст.368 КК України, не пов`язане з оцінкою правомірності застосування такого заходу, а необхідність прийняття відповідного рішення є безспірною й безальтернативною з огляду на припинення кримінальних процесуальних правовідносин.

Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 у справі №766/21865/17 та від 15 травня 2019 року у №372/2904/17-ц.

З огляду на викладене суд вважає, що на час звернення з позовом до суду за наявності арешту (обтяження), накладеного на майно, порушується право власності позивачів, внаслідок чого вони позбавлені змоги в повному обсязі користуватися та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.

Згадана вище ст.1 Першого Протоколу до Конвенції визначає, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини ця норма вимагає серед іншого, щоб обмеження права власності було застосовано законно і обгрунтовано. Це означає, що має бути доведено наявність, законних підстав для накладення арешту, а так само для продовження його дії.

У цій справі жодним доказом не доведено, що наразі продовжують існувати законні підстави для збереження арешту квартири АДРЕСА_1 , що належить позивачам, а відповідно і підстави до такого багаторічного втручання у право їх власності. Самої лише наявності постанови прокурора від 28.02.2002 року недостатньо для продовження чинності накладеного арешту.

Враховуючи викладене, оскільки позивачі в інший спосіб, крім звернення до суду з позовом про зняття арешту, захистити своє порушене право власності не мають змоги, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивачів та необхідність захисту їх права шляхом зняття арешту.

Керуючись ст.ст. 2, 4, 10, 13, 80, 81, 141, 263-265 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Прокуратури Донецької області про звільнення майна з-під арешту - задовольнити.

Зняти арешт з квартири АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по 1/3 частці кожному, накладений постановою заступника начальника відділу - начальника слідчої частини відділу прокуратури Донецької області юристом 1 класу Белозерцевим В.А. від 28.02.2002 року у кримінальній справі №67-830 за ч.2 ст.368 КК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Донецького апеляційного суду через Дзержинський міський суд Донецької області протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст складено 27.02.2020.

Суддя Є.В. Качаленко