Рішення № 87866014, 30.01.2020, Сквирський районний суд Київської області

Сквирський районний суд Київської області

Справа № 376/1474/19

Провадження № 2/376/69/2020

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" січня 2020 р. Сквирський районний суд Київської області

у складі: головуючого - судді Клочка В.М.,

при секретарі судових засідань - Щур Л.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Сквира Київської області цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Тугоркан», третя особа яка не заявляє самостійних вимог: ОСОБА_3 , про скасування державної реєстрації права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння, -

встановив:

Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з указаним позовом, у якому просила суд, скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на нежитлову будівлю магазин-кафетерій загальною площею 303,6 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (далі по тексту спірна нежитлова будівля); скасувати державну реєстрацію права власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Тугоркан» на спірну будівлю, витребувати у Товариства з обмеженою відповідальністю «Тугоркан» на її користь спірну нежитлову будівлю, визнати за нею право власності на спірну нежитлову будівлю.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що починаючи з серпня 2014 року по вересень 2018 року вона орендувала у Великополовецькій сільській раді Сквирського району Київської області, земельну ділянку по АДРЕСА_1 .

19.06.2015 року їй як ФОП було надано дозвіл для провадження підприємницької діяльності у тимчасовій споруді в місці організованого відпочинку населення.

Крім того, у 2015 році на її замовлення було виготовлено проект розміщення групи павільйонів на орендованій земельній ділянці.

Вважає, що дані обставини підтверджують факт належної забудови орендованої нею земельної ділянки.

Ухвалою Сквирського районного суду Київської області від 16.11.2018 року було затверджено мирову угоду між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 згідно якої за ОСОБА_3 було визнано право власності на нежитлову будівлю (кафетерій), яка розташована по АДРЕСА_1 .

Постановою Київського апеляційного суду від 27.05.2019 року ухвалу Сквирського районного суду Київської області скасовано.

Незважаючи на скасування ували Сквирського районного суду Київської області від 16.11.2018 року 31.05.2019 року ОСОБА_3 спірну нежитлову будівлю продала ОСОБА_2 ..

У подальшому ОСОБА_2 спірне нежитлове приміщення внесла до статного капіталу ТОВ «Тугоркан».

Незважаючи на те, що правова підстава виникнення права власності скасована ОСОБА_2 безпідставно не повертає збудований нею спірний магазин-кафетерій.

Посилаючись на вище викладене, керуючись вимогами ст.ст. 386, 387, 388, 391, 392 ЦК України, як на правову підставу позовних вимог, просила позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Представник позивача - адвокат Гайдуков Б.Б. у судовому засіданні просив позовні вимоги задовольнити в повному обсязі посилаючись на наведені вище обставини.

Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Бойчук В.М. у судовому засіданні просив відмовити у задоволені позовних вимог з підстав, викладених у відзиві посилаючись на те, що позивачем не доведено належності йому на праві приватної власності спірної нежитлової будівлі, а відповідач ОСОБА_2 є добросовісним набувачем тощо.

Інші учасники справи будучи неодноразово повідомлені про час та місце розгляду справи у судове засідання не з`явилися, про причини неявки не повідомили.

Згідно зі ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Одним із способів захисту порушених суб`єктивних прав є звернення до суду.

Обов`язковою умовою надання судом правового захисту є наявність відповідного порушення відповідачем прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Таким чином, гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб зазначене порушення було обґрунтованим та підтвердженим.

Крім того, Конституційний Суд України в мотивувальній частині рішення від 25.12.1997 р. зазначив, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно із ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Статтею 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Суд, вивчивши та дослідивши матеріали справи, повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, розглянувши справу в межах заявлених вимог, вважає, що позов підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 16 листопада 2018 року Сквирський районний суду Київської області у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики постановив ухвалу про затвердження мирової угоди, яка була складена 12.11.2018 року між позивачем ОСОБА_3 та ОСОБА_5 за умовами якої за ОСОБА_3 було визнано право власності на нежитлову будівлю магазин-кафетерій, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

05.12.2018 року ОСОБА_3 на підставі ухвали Сквирського районного суду Київської області від 16.11.2018 року зареєструвала за собою право власності на нежитлову будівлю магазин-кафетерій, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

27 травня 2019 року постановою Київського апеляційного суду було задоволено апеляційну скаргу, особи яка не брала участі у розгляді справи - ОСОБА_1 та скасовано ухвалу Сквирського районного суду Київської області від 16.11.2018 року та справу направлено для подальшого розгляду. Підставою скасування стало те, що у сторін відсутні правовстановлюючі документи на нежитлову будівлю магазин-кафетерій. На момент розгляду справи відомостей про результати розгляду справи відсутні.

Відповідно до ч. 2 ст. 41 Конституції України, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ст. 328 ЦК України).

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (ст.331 Цивільного кодексу України).

Згідно з частиною першою статті 376 ЦК України самочинно збудованим вважається об`єкт нерухомості, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об`єкт нерухомості збудовано без належного документа чи належно затвердженого проекту; 3) об`єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним. При цьому, право власності у порядку, передбаченому частиною третьою статті 376 ЦК, може бути визнано лише на новозбудоване нерухоме майно або нерухоме майно, яке створено у зв`язку зі знесенням попередньої будівлі та відповідно до будівельних норм і правил є завершеним будівництвом.

Під наданням земельної ділянки слід розуміти рішення компетентного органу влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність або надання у користування, або передачу права користування земельною ділянкою на підставі цивільно-правових договорів із фізичною чи юридичною особою. Не може вважатися наданням земельної ділянки лише рішення компетентного органу влади про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або для розробки проекту забудови.

Таким чином, суд, беручи до уваги те, що жодною стороною по справі, суду не було надано доказів про те, що спірна нежитлова будівля збудована в установленому законом порядку тобто з дотриманням будівельних норм і правил, на земельній ділянці відведеній для цієї мети не введена в експлуатацію то суд, приходить до висновку, що вона є самочинним будівництвом.

Згідно з частиною третьою статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Аналіз норм права, викладених у зазначених частинах статті 376 ЦК України, дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником під уже збудоване нерухоме майно. При цьому необхідно ураховувати положення частини першої статті 376 ЦК України, а саме: наявність в особи, яка здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил під час будівництва об`єкта. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1328цс15.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (ч. 2 ст. 376 ЦК України).

Частиною 3 ст. 376 ЦК України передбачено, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, лише за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Отже, суд на підставі ч. 3 ст. 376 ЦК України може задовольнити позов про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно на земельній ділянці, що не надавалася у власність чи користування особі, яка збудувала його, якщо їй у встановленому законом порядку було передано земельну ділянку у власність або надано у користування під уже збудоване нерухоме майно відповідно до її цільового призначення, та за умови, що будівництво велося з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил згідно із законодавством, містобудівною та проектною документацією, а також у разі, якщо ці обставини були предметом розгляду компетентного державного органу (ч. 3 ст. 375 ЦК України).

Частиною 1 ст. 41 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено, що державний архітектурно-будівельний контроль - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм державних стандартів і правил.

Державний архітектурно - будівельний контроль здійснюється Державною архітектурно-будівельною інспекцією та її територіальними органами.

Виконання будівельних робіт дозволяється після подання замовником повідомлення про початок виконання будівельних робіт відповідному органу державного архітектурно-будівельного контролю - щодо об`єктів будівництва, які за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1) (ст. 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

У відповідності до ст. 9 Закону України «Про архітектурну діяльність» будівництво об`єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку визначеному Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Статтею 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено, що право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених ст. 31 цього закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; 6) реєстрація права власності на об`єкт містобудування.

Під належним дозволом слід розуміти передбачене ст. 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» повідомлення про початок виконання будівельних робіт.

Під проектом слід розуміти залежно від категорії об`єкта будівництва відповідний склад документації, визначений статтями 29, 31 вищевказаного Закону, а також будівельний паспорт та технічні умови, отримані відповідно до статей 24, 30 цього Закону.

Згідно з Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів від 13 квітня 2011 року № 461, прийняття в експлуатацію об`єктів, що належать до І-ІІІ категорії складності та об`єктів, будівництво яких здійснено на підставі будівельного паспорта, проводиться шляхом реєстрації Державною архітектурно-будівельною інспекцією та її територіальними органами поданої замовником декларації про готовність об`єкта до експлуатації.

Відповідно до ч. 1 ст. 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1), та об`єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об`єкта до експлуатації протягом десяти робочих днів з дня реєстрації заяви.

Частиною 8 ст. 39 цього Закону визначено, що експлуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачено законодавством) в експлуатацію, забороняється.

Згідно з ч. 2 ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію нерухомого майна, державна реєстрація прав на таке майно проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку, крім випадків, передбачених статтею 31 цього Закону.

Єдиним органом державної влади, уповноваженим на встановлення факту готовності об`єкту до експлуатації та прийняття в експлуатацію закінчені будівництвом об`єкти є Інспекція державного архітектурно - будівельного контролю.

Під час розгляду справи, судом було встановлено, що у позивача та інших учасників справи відсутні дозвільні документи та проектна документація на самочинне будівництво, споруда в експлуатацію не введена, а тому з огляду на ці обставини, визнання права власності на такий об`єкт нерухомого майна за позивачем буде суперечити вимогам чинного законодавства, а тому позов в цій частині задоволенню не підлягає.

Вирішуючи питання, щодо витребування у ТОВ «Тугоркан» на користь позивача спірної нежитлової будівлі то суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Одночасно частиною 2 статті 331 ЦК України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва.

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Позивач просить витребувати на її користь нежитлову будівлю, але в розумінні норми ст.331 ЦК України, дана будівля не є об`єктом права власності, а позивач має право ставити лише питання про визнання права власності на будівельні матеріали, а тому дана позовна вимога задоволенню не підлягає.

Вирішуючи питання, щодо скасування державної реєстрації на спірну нежитлову будівлю то суд виходить з наступного, що оскільки спірна нежитлова будівля є самочинною, у сторін по справі відсутні первинні правовстановлюючі документи на неї та те, що дана будівля може створювати реальну загрозу життю і здоров`ю громадянам, то суд вважає за необхідне скасувати на неї право власності.

Крім того, обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

На підставі викладеного та керуючись Конституцією України, ст. 4, 5, 12, 13, 76, 81, 82, 89, 141, 223, 247, 258, 259, 263-265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України, ст.331,376,387,388 ЦК України, суд, -

ухвалив:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Тугоркан», третя особа яка не заявляє самостійних вимог: ОСОБА_3 , про скасування державної реєстрації права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння задовольнити частково.

Скасувати право власності на нежитлову будівлю магазин-кафетерій, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

В решті позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя В.М. Клочко