Рішення № 87860337, 26.02.2020, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/8095/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2020 року м. Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Токмілова Л.М., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Представництво Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців в Україні, Білорусі та Молдові в особі ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення від 19.06.2019 №5/1/199, наказу №115 від 19.06.19, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Одеського окружного адміністративного суду знаходиться адміністративна справа за позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Представництво Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців в Україні, Білорусі та Молдові в особі ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення від 19.06.2019 №5/1/199, наказу №115 від 19.06.19, зобов`язання вчинити певні дії.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що у рідному місті заявника організацією «Боко Харам» вбито майже всіх цивільних мешканців з причини релігійних переконань, адже мешканці м. Лагос (Штату Лагос) за релігійними переконаннями є християнами, а представники організації «Боко Харам» є радикальними мусульманами та мають на меті побудувати ісламську державу із законами шаріату. Також, позивач вказує, що він є християнином, при цьому під час нападу «Боко Харам» на його рідне місто заявнику вдалося вижити та покинути територію Федеративної Республіки Нігерія, проте він не може повернутись, адже у нього є побоювання щодо загрози його життю у зв`язку із релігійними переконаннями, оскільки він є християнином, а на території Нігерії діє терористичне угрупування «Боко Харам» (визнано таким резолюцією Генасамблеї ООН), яке вбиває цивільних осіб, що не є мусульманами.

Ухвалою суду від 28.12.2019 року відкрито провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.

15.01.2020 року за вхід. № 1662/20 через канцелярію суду від представника відповідача надійшов відзив на адміністративний позов, в обґрунтування якого вказано, що Головне управління ДМС України в Одеській області не визнає даний адміністративний позов, та вважає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

16.01.2020 р. через канцелярію суду за вхід. № ЕП/390/20 надійшов лист від Представництва Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців в Україні, в якому зазначається, що Представництво УВКБ ООН в Україні діє на підставі Угоди з Урядом України від 23 вересня 1996 р. УВКБ ООН є складовою частиною Організації Об`єднаних Націй, і має статус міжнародної міжурядової організації. Згідно з внутрішніми процедурами, УВКБ ООН не приймає участі в судовому процесі, який стосується індивідуальних справ шукачів міжнародного захисту. Враховуючи наведене вище, третя особа просить суд не залучати Представництво УВКБ ООН в Україні до розгляду справи № 420/8095/19.

Дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, відзив, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.

25.05.2019 р. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Федеративної Республіки Нігерія, звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Заява подана позивачем по причині того, що він не може повернутись до країни походження через небезпеку та загрозу життю заявника. Під час подання заяви Адеємі ОСОБА_3 пояснював, що у його рідному регіоні діє радикальне ісламістське угруповання «Боко Харам» (Західноафриканська провінція Ісламської держави, офіційна назва – Jama’atu Ahlis Sunna Lidda’awati wal Jihad, що перекладається як Суспільство прихильників поширення вчення пророка та джихаду), яка здійснює численні напади на церкви, школи, поліцейські дільниці, а також викраденням та вбивством цивільного населення на північному сході Нігерії, саме там де мешкав заявник - м. Лагос (Штат Лагос). «Боко Харам» виступає проти західної освіти, західної культури та науки. На думку членів секти, будь-яка громадська та політична діяльність, пов`язана із західними цінностями, має бути заборонена, в тому числі: голосування на виборах, носіння сорочок та штанів, світську освіту. Уряд Нігерії, з точки зору «Боко Харам», «зіпсовано» західними ідеями та складається з «невіруючих», тому воно має бути повалено, а країна повинна управлятися на основі законів шаріату.

У рідному місті заявника організацією «Боко Харам» було вбито майже всіх цивільних мешканців по причині релігійних переконань, адже мешканці м. Лагос (Штату Лагос) за релігійними переконаннями є християнами, а представники організації «Боко Харам» є радикальними мусульманами та мають на меті побудувати ісламську державу із законами шаріату.

Адеємі ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 є християнином, під час нападу «Боко Харам» на його рідне місто заявнику вдалося вижити та покинути територію Федеративної Республіки Нігерія, проте заявник не може повернутись, адже у нього є побоювання щодо загрози його життю у зв`язку із релігійними переконаннями по причині того, що він християнин, а на території Нігерії діє терористичне угрупування «Боко ІНФОРМАЦІЯ_3 » (визнано таким резолюцією Генасамблеї ООН), яке вбиває цивільних осіб, що не є мусульманами.

19.06.2019 р. Головним управлінням Державної міграційної служби в Одеській області позивачу відмовлено в прийнятті заяви та викладено зазначене рішення органу владних повноважень у формі наказу №115.

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Суд перевіряє дії відповідача на відповідність вимогам ч.2-3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Відповідно до ст. 6 Конвенції «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення».

Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

Пункт 1 частини 1 статті 1, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пункт 13 частини 1 статті 1, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Частина 1 статті 7, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частина 1 статті 8, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Частина 4 статті 8, рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Частина 6 статті 8, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Особа, якій відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, у разі виникнення зазначених умов може повторно звернутися із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 1 статті 17 Закону).

Термін «біженець» означає особу, яка: внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 р., і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань (підпункт 2 пункту А Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року (далі - Конвенція).

Частина 1 статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» зі змінами (далі - Директива): обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

В даній справі підставою виникнення спору, на думку позивача, слугували протиправні дії відповідача щодо відмови розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З матеріалів особової справи вбачається, що заява про надання міжнародного захисту ОСОБА_1 розглянута відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» і прийнято рішення про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (наказ ГУДМС України в Одеській області від 19.06.2019 № 115).

Перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Співробітниками міграційної служби проведено аналіз наданої позивачем інформації та документів, за результатами встановлено, що причиною виїзду з країни громадянського походження вказано бажання підписати контракт з футбольним клубом на території України.

Стосовно виїзду з країни громадянської належності, позивач надав наступну інформацію. З Нігерії позивач вибув 05.05.2018, авіарейсом з Лагос (Нігерія) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна). На територію України потрапив 06.05.2018 р. легально, на підставі паспортного документу та оформленої візи.

30.05.2019 позивач звернувся до ГУДМС України в Одеській області із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, тобто через 1 рік після потрапляння на територію України та більш того, з 11.05.2018 до моменту звернення (30.05.2019) більше одного рокуперебував на території України у якості нелегального мігранта.

Отже, позивач порушив вимоги ч. 5 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме «особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України».

Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 16 лютого 2018 року по справі № 825/608/17 (№ К/9901/5193/17), постанові від 11.10.2018 по справі № 815/1892/17.

Також, проведеним аналізом матеріалів особової справи позивача, можливо визначити, що він не підпадає під ознаки категорії «біженець на місці».

Відповідно до міжнародного законодавства:

Назва статті: Руководство по процедурам и критериям определения статуса беженцев. Тематические рекомендации по международной защите (согласно Конвенции 1951 года и Протоколу 1967года, касающихся статуса беженцев)

Зміст статті: 95. Лицо становится беженцем «на месте» из-за обстоятельств, возникших в стране его происхождения во время его отсутствия. Дипломати и другие официальньїе лица, работающие за рубежом, военнопленньїе, студенти, рабочие-мигранти и другие лица обращались за статусом беженца во время их проживания за границей и били признаны таковыми.

З огляду на встановлений критерій позивача не можна віднести до категорії «біженець на місці» у зв`язку з тим, що він на час звернення за захистом не мав відношення до жодної з категорій осіб та тривалий час перебував в України нелегально.

Враховуючи, що позивач звернувся за захистом із зволіканнями, він виключається з визначення поняття «біженець на місті», що передбачає, зокрема, легальне перебування в країні на період загострення ситуації на Батьківщині.

Виїзд з країни громадянської належності, за словами позивача, відбувся з метою підписання контракту з футбольним клубом на території України в місті Харків. Повертатися до країни постійного проживання позивач не бажає через побоювання за власне життя у зв`язку з Біафро-нігерійським протистоянням (арк. 7 протоколу співбесіди від 18.06.2019).

Щодо побоювання зазнати певних переслідувань, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, є суперечливими та непослідовними. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини неможливості його повернення до країни громадянської належності, які б могли бути пов`язаними з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, особа не надала належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення до Нігерії.

За результатами аналізу матеріалів клопотання позивача було встановлено, що заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону. Зазначене підтверджується наступними фактами, а саме:

- виїзд позивача з Нігерії не був пов`язаний із обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або ж побоюваннями зазнати серйозної шкоди. За матеріалами особової справи встановлено, що позивач ніколи не зазнавав переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань (арк. 3 анкети від 07.06.2019 р.). Матеріали особової справи позивача також не містять належної доказової бази, яка б вказувала на його участь у політичних, релігійних, військових або громадських організаціях на території Нігерії (арк. 4-5 протоколу співбесіди від 18.06.2019 р.),

- особа стверджує, що наразі не може повернутися до Нігерії у зв`язку з побоюванням зазнати загрози власному життю у зв`язку з Біафро-нігерійським протистоянням. В ході опитування щодо даного конфлікту на Батьківщині, позивач повідомив, що не володіє інформацією, так як про даний конфлікт дізнався лише в 2016 році, та додав, що чув як люди в місті говорили, що регіон Біафри хочуть відокремитися від держави та стати самостійною державою (арк. 3 дод. протоколу співбесіди від 19.06.2019).

Під час інтерв`ю позивач не надав повної відповіді на поставлені запитання, зокрема повідомив, що подробиць не знає, новини не дивиться та взагалі не володіє інформацією стосовно даного протистояння Біафри (дод. протокол співбесіди від 19.06.2019, арк.2-4; протокол співбесіди від 18.06.2016, арк. 7), тобто його твердження є загальними та сумнівними. Побоювання зазнати переслідування, через військові дії Біафри на території Нігерії є необґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до ІКП встановлено, що даний конфлікт закінчився ще в 1970 році, даний факт вказує на неправдоподібність наданого елементу - джерело (додаток № 1 до висновку): сумнівним вважається факт існування певної небезпеки для особи на території Нігерії, адже під час інтерв`ю позивач чітко зазначив, що на Батьківщині займався спортивною діяльністю, а саме грав у футбол (арк.5 протоколу співбесіди від 18.06.2019).

Також зазначено, що особа ніколи не порушувала закон, не мала проблем з правоохоронними органами та органами державної влади (арк. 4 дод. протоколу співбесіди від 19.06.2019 р.).

Отже, суд дійшов висновку, що метою виїзду було не побоювання зазнати переслідування, а бажання покращити умови свого життя. Також, будь-яких підтверджень стосовно ймовірних погроз або фактів переслідування надано не було.

Згідно відповіді 02.07.2019 № 61611/71-500-731 Посольства України у Федеративній Республіці Нігерії вбачається, що позивач дійсно отримав в Посольстві в`їзну візу в Україну з метою ведення спортивної діяльності. Спортивна діяльність включає в себе змагання та учбові збори на місяць в період 25.03.2018 по 25.04.2018, але не підписання контракту, як зазначив позивач в своїй заяві та під час протоколів співбесіди.

Елемент неможливості повернення до країни громадянської належності через виїзд батьків до іншої країни, фінансові проблеми не розглядається існування у позивача обґрунтованих побоювань зазнати переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або можливості застосування до особи шкоди, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження або покарання у разі повернення до Нігерії. Позивач не може чітко зазначити, що може загрожувати йому у випадку повернення на Батьківщину. Натомість, обставини, за яких він безперешкодно особисто отримав візу до України та без жодних проблем перетнув державний кордон Нігерії, свідчить про відсутність у нього відповідних проблем на Батьківщині.

Відповідно до ст. 99, 100 «Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців»: під відмовою в захисті слід розуміти, що особі відмовлено в наданні послуг тобто відмова видати національний паспорт, або продовжити термін його дії, або відмова в дозволі повернуться на свою територію, що зазвичай надаються його співгромадянам, то це може розцінюватися як відмова у захисті згідно з визначенням. Термін "не бажає" відноситься до біженців, котрі відмовляються прийняти захист країни своєї громадянської належності. Його сенс розкривається фразою "в слідстві таких побоювань". Коли особа бажає скористатися захистом своєї країни, таке бажання, як правило незрівнянно з твердженням, що вона знаходиться поза межами своєї країни "в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань". У кожному разі, якщо захист з боку країни громадянської належності доступний або немає ніяких підстав для відмови через цілком обґрунтовані побоювання від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Близькі родичі не зазнають жодних проблем, які б свідчили про наявність будь-якої небезпеки, що також вказує на відсутність розшуку або перспективи переслідування позивача у випадку повернення на територію країни громадянської належності.

Позивач підтримує зв`язок з членами своєї родини, які проживають на території Нігерії та на території Беніну (арк. 5-6 протоколу співбесіди від 18.06.2019 р.). Родичам позивача нічого не загрожує на Батьківщині, члени сім`ї повідомляли йому про задовільну ситуацію в країні громадянської належності в цілому та в місті, якому вони проживають (арк. 6 протоколу співбесіди від 18.06.2019). Брат працює та забезпечує родину, сестра позивача на даний момент навчається на території Нігерії. Старша сестра позивача проживає в м. ОСОБА_4 (Нігерія) зі своїм чоловіком, а батьки проживають та працюють на території Беніну (арк. 2 дод. протоколу співбесіди від 19.06.2019). Ніхто з членів родини позивача ніколи не переслідувались та не переслідуються на Батьківщині за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, політичних поглядів, належності до певної соціальної групи. Позивач мав вільний доступ до лікарень, державних та комерційних установ на території країни громадянської належності, позивача також не звинувачували на території Нігерії у порушенні соціальних або моральних норм (арк. 9 протоколу співбесіди від 18.06.2019 р.), що вказує на відсутність елементу можливої дискримінації позивача або членів його родини. Члени сім`ї особи забезпечені всім необхідним на території країни його громадянської належності та проживають у власному будинку (арк. 5 протоколу співбесіди від 18.06.2019 р.).

Позивачеві не загрожуватиме смертна кара, тортури або нелюдське поводження чи покарання у випадку повернення на територію країни громадянської належності, під час проживання в Нігерії його основоположні права та свободи не порушувались, будь-які докази ймовірних загроз життю, свободі чи безпеці у випадку повернення на Батьківщину, відсутні (арк. 6 протоколу співбесіди від 28.06.2019 р.). Позивач ніколи не висловлювався проти державної влади на території Нігерії та не мав проблем з представниками державної влади країни. Позивачем не надано до ГУ ДМС України в Одеській області жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину.

Згідно із п.195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні Факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Наведене вище кореспондується з вимогами ч. 7 ст. 7 Закону, якою передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, шо можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із Позицією Управління Верховного комісару ООН у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність Фактів, на яких ґрунтується його заява.

Інформація по країні походження не підтверджує наявність у позивача цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Нігерії.

Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 06.03.2019 по справі № 826/14576/16, постанові від 06.03.2019 по справі № 815/2505/17, постанові від 04.03.2019 по справі № 815/2505/17.

Відповідно до наявної ІКП встановлено, що Республіка Нігерія просувається в рейтингу країн, які забезпечують правопорядок на своїх територіях, а також діяльність країни громадянської належності позивача у сфері розвитку економіки та в сфері енергопостачанні також має позитивні тенденції.

З огляду на встановлене суд дійшов висновку, що відносно позивача не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме пов`язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч. 1 статті 1 Закону.

Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачеві додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав: людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону, через відсутність доведених фактів його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування позивача в Україні подій або ново виявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.

Зважаючи на вищенаведене, особу можливо кваліфікувати як «мігранта» у відповідності до п. 62 Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженця»:

Таким чином, під час розгляду заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

З огляду на встановлене суд дійшов висновку, що у позивача відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, передбачені для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, отже, заявлені вимоги задоволенню не підлягають.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії»). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно п. 14 ч. 1 ст. 5 Закон України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах у порядку, визначеному статтею 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", у зв`язку з чим, судовий збір з позивача не стягується.

Керуючись ст. ст. 12, 139, 242, 246, 250, 251, 255, 295, 297 КАС України, суд,

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Представництво Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців в Україні, Білорусі та Молдові в особі ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення від 19.06.2019 №5/1/199, наказу №115 від 19.06.2019 р. зобов`язання вчинити певні дії – відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та у строки, встановлені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Пунктом 15.5 розділу VII “Перехідні положення” КАС України від 03 жовтня 2017 року визначено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи зберігаються порядок подачі апеляційних скарг та направлення їх до суду апеляційної інстанції, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Головуючий суддя Токмілова Л.М.

.