Рішення № 87796299, 18.02.2020, Луганський окружний адміністративний суд

ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

Іменем України

18 лютого 2020 рокуСєвєродонецькСправа № 360/5323/19

Луганський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Шембелян В.С.,

за участю секретаря судового засідання - Полякової В.К.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом адвоката Киященко Оксани Андріївни в інтересах ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Луганській області про визнання дій протиправнимм та зобов`язання поновити виплату, -

ВСТАНОВИВ:

18 грудня 2019 року на адресу Луганського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява адвоката Киященко Оксани Андріївни в інтересах ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Луганській області (далі - відповідач, управління), у якій позивач просить суд:

- визнати протиправною та скасувати постанову Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Лисичанську Луганської області від 21.12.2016 № 1208/52908/1258/20 про припинення щомісячних страхових виплат ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Луганській області поновити ОСОБА_1 виплату раніше призначеної щомісячної страхової виплати та виплатити заборгованість зі щомісячних страхових виплат за період з січня 2017 року по дату винесення рішення у цій справі шляхом перерахування коштів на поточний рахунок, відкритий в АТ “Ощадбанк”;

- стягнути з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Луганській області на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу, шляхом перерахування коштів на поточний рахунок, відкритий в АТ “Ощадбанк”.

В обгрунтування позовної заяви зазначено, що позивач є особою з частковою втратою професійної працездатності, що засвідчено довідкою Профпатологічної МСЕК м. Луганська від 18.06.2003. Позивач став на облік до Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Лисичанську Луганської області, правонаступником якого є Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області як внутрішньо переміщена особа та почав отримувати щомісячні страхові виплати з 01.12.2014. Разом з тим, з невідомих причин, без попередження, без надання будь-яких постанов або рішень, виплата регресу припинилась з січня 2017 року, по сьогоднішній день позивач не отримує страхові виплати.

У відповідь на адвокатський запит Відділення листом від 15.08.2019 №2036/02-1 повідомило, що після отримання від Управління праці та соціального захисту населення в м. Лисичанську (далі - УПСЗН в м. Лисичанську) витягу з протоколу засідання Міської комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 19.12.2016 №25, яким ОСОБА_1 відмовлено у призначенні (поновлені) соціальних виплат, Відділення, керуючись статтею 46 Закону України “Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування” та враховуючи вказаний витяг з протоколу, прийняло постанову від 21.12.2016 № 1208/52908/1258/20 про припинення щомісячних страхових виплат позивачу з 01.01.2017. Проте із вказаного витягу з протоколу від 19.12.2016 №25 взагалі незрозуміло, з яких саме підстав було прийнято рішення про відмову у призначені (відновлені) сопіальних виплат позивачу.

Позивач не погоджується з постановою відповідача від 21.12.2016 № 1208/52908/1258/20 про припинення щомісячної страхової виплати, вважає її незаконною та необгрунтованою, а дії відповідача щодо прийняття цієї постанови протиправними.

17 січня 2020 року від представника відповідача надійшов відзив на позов (а.с.38-41), в якому зазначено, що управління заперечує проти заявлених вимог з огляду на такі обставини.

Позивач перебував на обліку як внутрішньо переміщена особа в управлінні виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Луганській області з 02.03.2016 та отримав щомісячні страхові виплати за період з 01.06.2014 по 31.12.2016 раніше призначені щомісячні страхові виплати. Окрім того, потерпілому була виплачена заборгованість по раніше нарахованим, але не виплаченим страховим сумам за період з 01.06.2014 по 28.02.2016.

Згідно з вимогами пунктів 5, 11 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування № 365 комісія з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, на підставі акту обстеження матеріально-побутових умов сім`ї, прийняла рішення від 19.12.2016 № 25 про відмову в призначенні соціальних виплат ОСОБА_1 .

На виконання вимог ч.1 ст.46 Закону України № 1105 та п. 14 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування № 365 з 01.03.2017 потерпілому ОСОБА_1 припинено виплату страхових коштів.

Згідно з заявою ОСОБА_1 про виплату раніше призначеної страхової виплати від 02.03.2016 він зобов`язувався повідомити протягом 10 календарних днів з дати зміни місця фактичного проживання (перебування) робочий орган виконавчої дирекції Фонду, який здійснює йому страхові виплати, страхові витрати на медичну та соціальну допомогу шляхом подання заяви особисто або надсилання рекомендованим листом про припинення йому виплат у зв`язку зі зміною місця проживання (перебування). Особистий підпис Позивача свідчить про те, що він був ознайомлений та згодний з цими умовами.

Таким чином, позивач не дотримався ані обов`язків, визначених статтею 9 Закону України № 1706 та статтею 16 Закону України № 77, ані взятих на себе зобов`язань перед Фондом.

Отже, дії відповідача повністю відповідають вимогам чинного законодавства України, а оскаржувана постанова винесена правомірно та з дотриманням вимог законодавства України, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.

30 січня 2020 року від представника позивача надійшла відповідь на відзив (а.с.77-80), в якій зазначено, що відповідачем безпідставно та протиправно взято до уваги рішення про припинення соціальних виплат від 19.12.2016 на підставі якого припинено виплати страхових коштів з 01.01.2017, оскільки нормами чинного законодавства таких підстав не передбачено. Крім того, в відзиві на позов відповідачем не конкретизовано, які саме відомості надані позивачем є недостовірними. Також, представник зазначає, що встановлення додаткових вимог для ВПО, зокрема, з числа пенсіонерів при отриманні соціальних (у тому числі пенсійних) виплат вказує на наявність нерівного поводження в порівнянні з іншими пенсіонерами, що призводить до обмеження можливості реалізації прав, гарантованих державою щодо соціального захисту.

03 лютого 2020 року від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив (а.с.86-88), в яких зазначено, що управління не погоджується з твердженнями позивача, оскільки у відзиві на позов відповідачем конкретно зазначено щодо підстав припинення страхових виплат, а саме: в довідці № 924020084 від 16.02.2016 зазначене неправдиве місце фактичного проживання позивача, а чинним законодавством передбачено, що у разі з`ясування, що виплати призначені на підставі документів, які містять неправдиві відомості страхові виплати і надання соціальних послуг припиняються. Отже, якщо встановлена відсутність внутрішньо переміщеної особи за місце проживання, зазначеним в довідці ВПО, то цей факт свідчить про те, що довідка ВПО містить неправдиві відомості, отже, це є законною підставою для припинення таких виплат.

Ухвалою суду від 23 грудня 2019 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін (а.с.1,2).

Ухвалою суду від 28 січня 2020 року відкладено розгляд справи на 18 лютого 2020 року (а.с.73).

Сторони у судове засідання не прибули, надали клопотання про розгляд справи за їх відсутності.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст.72-79 КАС України, суд встановив такі обставини справи.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , є громадянином України, місце проживання: АДРЕСА_1 (а.с.13,14).

Відповідно до довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 16.02.2016 № 924020084, позивач є внутрішньо переміщеною особою, фактичне місце проживання/перебування: АДРЕСА_2 (а.с.17).

Позивач перебував на обліку як внутрішньо переміщена особа у Відділенні виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Лисичанську Луганської області з 02.03.2016 та отримав щомісячні страхові виплати за період з 01.06.2014 по 31.12.2016 (а.с.51).

11.11.2016 Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Лисичанську Луганської області звернулося до управління праці та соціального захисту наслення Лисичанської міської ради щодо необхідності проведення перевірки достовірності інформації про фактичне місце проживання/перебування внутрішньо переміщених осіб, серед яких зазначено і позивача (а.с.106-108).

За результатами проведення перевірки управлінням праці та соціального захисту наслення Лисичанської міської ради складено акт № 6203 від 09.12.2016 про обстеження матеріально-побутових умов сім`ї з питання факту проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_3 , в якому зазначено, що за вказаною адресою двері квартири ніхто не відчинив, опитати сусідів не вдалося, у телефонній розмові ОСОБА_1 повідомив, що вдома не знаходиться (а.с.109,110).

Комісія з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, на підставі вищезазначеного акту обстеження матеріально-побутових умов сім`ї, прийняла рішення від 19.12.2016 № 25 про відмову в призначенні соціальних виплат ОСОБА_1 (а.с.50).

На підставі зазначеного рішення Відділенням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Лисичанську Луганської області прийнято постанову від 21.12.2016 № 1208/52908/1258/20 "Про припинення щомісячних страхових виплат" ОСОБА_1 з 01.01.2017 (а.с.50 з.б.).

З інформаційної довідки управління від 10.01.2020 № 78/02-1 вбачається, що остання виплата щомісячних страхових виплат позивачу відбулася у грудні 2016 року, з січня 2017 року виплату припинено (а.с.51).

Разом з тим, суд зауважує, що предметом позову в даній справі є правомірність не виплати відповідачем страхових виплат позивачу та поновлення таких виплат.

Вирішуючи адміністративний позов по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.

В Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (статті 1, 3 Конституції України).

Зазначені конституційні положення розвинуті в розділі II Конституції України “Права, свободи та обов`язки людини і громадянина”. Тим самим право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Конституції України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Статтею 46 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Згідно з положеннями статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії (стаття 8 Конституції України).

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21 Конституції України).

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (частина третя статті 22 Конституції України).

Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (стаття 55 Конституції України).

Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Ні воєнний, ні надзвичайний стан в Україні в цілому, як і на окремих територіях Донецької та Луганської областей, не запроваджено.

Частиною першою статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

За приписами статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Керуючись частиною другою статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суд застосовує Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Стаття 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 26 червня 2014 року у справі “Суханов та Ільченко проти України” (Заяви № 68385/10 та № 71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: “перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов`язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою” (параграф 30).

Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).

Зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).

Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету “в інтересах суспільства”. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено “справедливий баланс” між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).

У рішенні Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі “Щокін проти України” (Заяви № 23759/03 та № 37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки “на умовах, передбачених законом”, а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення “законів”. Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).

Статтею 173 Кодексу законів про працю України регламентовано, що шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.

Закон України від 23 вересня 1999 року №1105-XIV “Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування” (далі – Закон № 1105-XIV в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) відповідно до Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов`язкового державного соціального страхування, гарантії працюючих громадян щодо їх соціального захисту у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, охорони життя та здоров`я.

Розділом V Закону №1105-XIV врегульовані питання загальнообов`язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.

Згідно з частиною першою статті 36 Закону №1105-XIV страховими виплатами є грошові суми, які Фонд виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.

Відповідно до частини сьомої статті 36 Закону №1105-XIV страхові виплати складаються із:

1) страхової виплати втраченого заробітку (або відповідної його частини) залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працездатності (далі - щомісячна страхова виплата);

2) страхової виплати в установлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам його сім`ї та особам, які перебували на утриманні померлого);

3) страхової виплати дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності;

4) страхових витрат на медичну та соціальну допомогу.

Страхові виплати провадяться протягом строку, на який встановлено втрату працездатності у зв`язку із страховим випадком, а фінансування додаткових витрат згідно з цим Законом - протягом строку, на який визначено потребу в них (частина п`ята статті 47 Закону № 1105-XIV).

Частиною першою статті 47 № 1105-XIV визначено, що страхові виплати провадяться щомісячно в установлені Фондом дні на підставі постанови цього Фонду або рішення суду:

1) потерпілому - з дня втрати працездатності внаслідок нещасного випадку або з дати встановлення професійного захворювання;

2) особам, які мають право на виплати у зв`язку зі смертю годувальника, - з дня смерті потерпілого, але не раніше дня виникнення права на виплати.

Згідно з частинами четвертою, сьомою статті 47 Закону № 1105-XIV виплати, призначені, але не одержані своєчасно потерпілим або особою, яка має право на одержання виплат, провадяться за весь минулий час, але не більш як за три роки з дня звернення за їх одержанням. Якщо потерпілому або особам, які мають право на одержання страхової виплати, з вини Фонду своєчасно не визначено або не виплачено суми страхової виплати, ця сума виплачується без обмеження протягом будь-якого строку та підлягає коригуванню у зв`язку із зростанням цін на споживчі товари та послуги в порядку, встановленому статтею 34 Закону України “Про оплату праці”.

Статтею 27 Закону України від 14 січня 1997 року № 16/98-ВР “Основи законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування” визначені підстави припинення виплат і надання соціальних послуг за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням. Так, виплати та надання соціальних послуг, на які має право застрахована особа за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, може бути припинено:

а) якщо виплати призначено на підставі документів, що містять неправдиві відомості;

б) якщо страховий випадок стався внаслідок дії особи, за яку настає кримінальна відповідальність;

в) якщо страховий випадок стався внаслідок умисної дії особи;

г) внаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов`язків щодо загальнообов`язкового державного соціального страхування;

д) в інших випадках, передбачених законами.

Частиною першою статті 46 Закону № 1105-XIV регламентовано, що страхові виплати і надання соціальних послуг припиняються:

1) на весь час проживання потерпілого за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України;

2) на весь час, протягом якого потерпілий перебуває на державному утриманні, за умови, що частка виплати, яка перевищує вартість такого утримання, надається особам, які перебувають на утриманні потерпілого;

3) якщо з`ясувалося, що виплати призначено на підставі документів, які містять неправдиві відомості. Сума витрат на страхові виплати, отримані застрахованим, стягується в судовому порядку;

4) якщо страховий випадок настав внаслідок навмисного наміру заподіяння собі травми;

5) якщо потерпілий ухиляється від медичної чи професійної реабілітації або не виконує правил, пов`язаних з установленням чи переглядом обставин страхового випадку, або порушує правила поведінки та встановлений для нього режим, що перешкоджає одужанню;

6) в інших випадках, передбачених законодавством.

За положеннями пункту 3 розділу VII “Прикінцеві та перехідні положення” Закону № 1105-ХІV особливості надання соціальних послуг та виплати матеріального забезпечення за соціальним страхуванням внутрішньо переміщеним особам (громадянам України, які переселилися з тимчасово окупованої території, території проведення антитерористичної операції або зони надзвичайної ситуації) визначаються Кабінетом Міністрів України.

Визначення того, хто є внутрішньо переміщеними особами, надано у абзаці першому частини першої статті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб” (далі - Закон № 1706-VII в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин). Внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, який постійно проживає в Україні, якого змусили або який самостійно покинув своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Як зазначено в статті 2 Закону № 1706-VII, Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, повернення таких осіб до їх покинутого місця проживання в Україні та їх реінтеграції.

Водночас частиною першою статті 3 Закону № 1706-VII встановлено, що громадянин України за обставин, визначених у статті 1 цього Закону, має право на захист від примусового внутрішнього переміщення або примусового повернення на покинуте місце проживання, що враховується судом.

До жодного з указаних законів не внесено такої підстави для припинення соціальних виплат, як відсутність у особи її реєстрації як внутрішньо переміщеної.

Постанови Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 531 “Про особливості реалізації прав деяких категорій осіб на загальнообов`язкове державне соціальне страхування”, від 05 листопада 2014 року № 637 “Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам”, від 07 листопада 2014 року № 595 “Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, а також інших платежів з рахунків, відкритих в органах Казначейства” та постанова Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 11 грудня 2014 року № 20 “Про затвердження Порядку надання страхових виплат, фінансування витрат на медичну та соціальну допомогу, передбачених загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання для осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території і районів проведення антитерористичної операції” не є законом, тому не можуть звужувати чи скасовувати права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили, і у сфері спірних правовідносин, врегульованих Законом № 1105-XIV, та відповідно не можуть застосовуватись.

Таким чином, зміна місця проживання, відсутність за фактичним місцем проживання, тощо не визначені законами як підстави для припинення страхових виплат.

З огляду на викладене, суд дійшов до висновку, що невиплата з 01 січня 2017 року позивачу раніше призначеної щомісячної страхової виплати не проводиться управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області протиправно за відсутності підстав, передбачених частиною першою статті 46 Закону № 1105-ХIV, або підстав, передбачених іншим законом.

Згідно із статтею 44 Закону № 1105-XIV, фонд розглядає справу про страхові виплати на підставі заяви потерпілого або заінтересованої особи за наявності усіх необхідних документів і приймає відповідні рішення у десятиденний строк, не враховуючи дня надходження зазначених документів.

Рішення оформляється постановою, в якій зазначаються дані про осіб, які мають право на страхові виплати, розміри виплат на кожного члена сім`ї та їх строки або обґрунтування відмови у виплатах; до постанови додаються копії необхідних документів.

Фонд може затримати страхові виплати до з`ясування підстав для виплат, якщо документи про нещасний випадок оформлені з порушенням установлених вимог.

Перелік підстав для відмови у страхових виплатах, визначений ст. 45 Закону № 1105-XIV, є вичерпним.

Суд зазначає, що Законом №1105-ХІV не визначено такої підстави для відмови у страхових виплатах, як протокол засідання комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО.

Зважаючи на обставини справи, суд встановив, що відповідачем протиправно припинено виплату позивачу щомісячних страхових виплат, а тому суд дійшов висновку про необхідінсть визнання постанови Відділенням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Лисичанську Луганської області протиправної від 21.12.2016 № 1208/52908/1258/20 "Про припинення щомісячних страхових виплат" ОСОБА_1 протиправною та її скасування, а також зобов`язання відповідача поновити нарахування та виплату позивачу щомісячних страхових виплат позивачу з виплатою усієї суми заборгованості, що утворилась за період її несплати, починаючи з 01.01.2017.

Суд зазначає, що постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 335 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 № 365 "Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам", а саме, пункти 15 і 18 доповнені реченням такого змісту: "Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України".

Проте, за змістом конституційних норм (ст.ст. 113, 116, 117 Конституції України), Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях № 20-рп/2011 від 26 грудня 2011 року та № 2-рп-99 від 02 березня 1999 року висловив позицію, згідно з якою Кабінет Міністрів України є органом, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім`ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров`я; екологічної безпеки.

Конституційне поняття "Закон України", на відміну від поняття "законодавство України", не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.

Судом встановлено, що жодних змін у вказаний Закон №1105-XIV з приводу особливостей виплати заборгованості зі страхових виплат особам, які є внутрішньо переміщеними особами, Верховною Радою не приймались.

При розгляді справи “Кечко проти України” (заява № 63134/00) Європейський суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі № 59498/00 “Бурдов проти Росії”).

Тобто, реалізація особою права, що пов`язане з отриманням коштів, яке базується на спеціальних чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від асигнувань на виплату таких коштів.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 26 червня 2014 року у справі “Суханов та Ільченко проти України” (Заяви № 68385/10 та № 71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: “перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов`язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою” (параграф 30).

Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).

Зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).

Враховуючи викладене, а також виходячи з того, що право на отримання страхових виплат є об`єктом захисту за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд дійшов висновку про те, що наявні всі правові підстави для виплати без відтермінування всіх страхових виплат позивачу за період, починаючи з 01 січня 2017 року.

Приписами ч. 1 ст. 371 КАС України визначено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.

Оскільки, присуджені позивачу виплати є періодичними та здійснюються з Державного бюджету України, рішення підлягає негайному виконанню у межах суми стягнення за один місяць.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

З урахуванням зазначеного, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивачем за подання до суду даного позову сплачено судовий збір у розмірі 768,40 грн, що підтверджено квитанцією про сплату від 14.12.2019 № 72986 (а.с. 3).

Задовільняючи позовні вимоги, суд присуджує стягнення судових витрат позивача зі сплати судового збору у розмірі 768,40 грн з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань на користь позивача.

При вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, повязаних з правничою допомогою адвоката, суд керується такими вимогами чинного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 134 КАС України витрати, повязані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (частина друга статті 134 КАС України).

Частиною третьою статті 134 КАС України визначено, що для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, повязану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина четверта статті 134 КАС України).

У постанові Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16 зазначено, що склад та розмір витрат, повязаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені документи мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про відшкодування таких витрат.

28.07.2019 ОСОБА_1 було укладено з адвокатом Киященко Оксаною Андріївною договір про надання правової допомоги № 6 від 28.07.2019 (а.с.29,30, 57-59).

Пунктом 4.1 договору передбачено, що за послуги, що надаються Адвокатом, клієнт сплачує Адвокату гонорар, розмір якого визначається у акті приймання-передачі наданих послуг або у рахунку на оплату послуг за надану правову допомогу.

Факт надання позивачу за вказаним договором послуги правової допомоги адвокатом ОСОБА_2 підтверджено рахунками на оплату послуг за надану правову допомогу від 22.10.2019 та від 17.01.2020, відповідно до яких вартість наданих адвокатом послуг складає в загальній сумі 3300,00 грн. Розрахунки містять детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом.

Вказані послуги оплачені позивачем, що підтверджується платіжними дорученнями № 81 від 12.11.2019 на суму 1200,00 грн та № 0.0.1585598529.1 від 17.01.2020 на суму 2100,00 (а.с.62,63).

Таким чином, належними доказами підтверджується понесення позивачем витрат на правничу допомогу на загальну суму 3300,00 грн.

Згідно із частиною пятою статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини шостої статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини пятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Частиною сьомою статті 134 КАС України визначено, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідачем подано до суду клопотання про зменшення розміру позовних вимог, в якому зазначено, що адвокат Киященко О.А., в порушення частини 4 статті 134 КАС, не надала детальний опис робіт (наданих послуг), які надавались за договором № 6 від 28.07.2019, який є необхідним для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат. А в “Рахунку на оплату послуг за надану правову допомогу згідно з договором про надання правової допомоги № 6 від 28.07.2019” від 22.10.2019 не зазначено витрачений час на підготовку відповідного виду робіт. Відсутність детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, зокрема, із зазначенням витраченого часу на відповідні види робіт, ставить під сумнів, пропорційність розміру таких витрат до предмета спору, на думку відповідача. Також, у вказаному документі зазначено такий вид правової допомоги, як “Адвокатський запит до УПСЗН Лисичанської міської ради”, вартість якого складає 200,00 грн. Даний адвокатський запит не містять матеріали справи, отже, неможливо встановити, чи має відношення цей адвокатський запит до предмету спору даної справи. Окрім того, такий вид наданих послуг, як “Аналіз ситуації за наявністю документів та правовий висновок”, вартість якого складає 600,00 грн викликає сумніви у відповідача, оскільки співмірність даної послуги не відповідає складності виконаної адвокатом роботи з вартістю цієї послуги (а.с.60).

Також відповідач має зауваження щодо вартості робіт, зазначених в “Рахунку № 1 на оплату послуг за надану правову допомогу згідно з договором про надання правової допомоги № 6 від 28.07.2019” від 17.01.2020. Так, при наданні такої послуги як “складання клопотання про розгляд справи № 360/5323/19 без участі”, витрачено 1 год. 30 хв. З урахуванням незначної складності даного виду робіт, витрачений час та ціна значно завищені адвокатом. Крім того, на думку управління значно завищений час (2 год. 30 хв.) та ціна (500,00 грн) такого виду робіт як “складання заяви у справі № 360/5323/19 про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу, формування пакету документів з усіма додатками для відправки до суду”, оскільки складання даної заяви можна віднести до роботи незначної складності (а.с.61).

Відповідач зазначає, що в квитанції, виданої Приватбанком, платником зазначена інша особа, яка не є стороною договору про надання правової допомоги № 6 від 28.07.2019 та не є стороною в справі № 360/5323/19. Відтак, дана квитанція на загальну суму 2100,00 грн не може розглядатися як належний доказ сплати ОСОБА_1 наданих послуг адвокатом Киященко О.А(а.с.63).

З огляду на викладене відповідач просить суд зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Суд погоджується з аргументами відповідача, що факт складання адвокатом запиту до УПСЗН Лисичанської міської ради в цій справі не підтверджено, оскільки а ні сам запит, а ні відповідь на нього суду до розгляду надані не були, а позовна заява не містить посилання на такі документи в підтвердження їх наявності у сторони позивача.

Також суду не надані документи на підтвердження наявності правового зв`язку між особою, зазначеною в квитанції АТ КБ «Приватбанк» від 17.01.2020 №0.0.1585598529.1 як платник коштів, і позивачем, отже не доведено, що ці витрати в розмірі 2100 грн понесені саме позивачем, а не іншою особою на його користь (а.с.63).

Отже, необгрунтованими є заявлені до відшкодування вимоги позивача на оплату послуг за адвокатський запит до УПСЗН Лисичанської міської ради в розмірі 200,00 грн та витрати, оплата яких здійснена іншою особою на суму 2100 грн, всього на суму 2300 грн.

Інші сумніви відповідача щодо вартості отриманих позивачем послуг правової допомоги є необгрунтованими і не підтверджені відповідними доказами у справі.

За таких обставин суд дійшов висновку про необхідність стягнення судових витрат позивача на професійну правничу допомогу в сумі 1000,00 грн (за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 72-77, 90, 132, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги адвоката Киященко Оксани Андріївни в інтересах ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Луганській області про визнання дій протиправнимм та зобов`язання поновити виплату – задовільнити.

Визнати протиправною та скасувати постанову Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Лисичанську Луганської області від 21.12.2016 № 1208/52908/1258/20 "Про припинення щомісячних страхових виплат" ОСОБА_3 Василю Михайловичу.

Зобов`язати Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Луганській області (код ЄДРПОУ: 41313100; місцезнаходження: 93411, Луганська область, місто Сєвєродонецьк, проспект Гвардійський, будинок 30) поновити нарахування та виплату ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ; місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) щомісячних страхових виплат з виплатою усієї суми заборгованості, що утворилась за період, починаючи з 01 січня 2017 року.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Луганській області на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 768,40 грн (сімсот шістдесят вісім гривні 40 копійок), а також витрати на оплату послуг правової допомоги в розмірі 1000 грн (одна тисяча гривень).

В частині присудження страхової виплати в межах суми стягнення за один місяць рішення суду виконується негайно.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 295 КАС України, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 24 лютого 2020 року.

Суддя В.С. Шембелян