Рішення № 87753545, 21.02.2020, Черкаський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 лютого 2020 року справа № 580/5/20

15 годин 23 хвилини м. Черкаси

Черкаський окружний адміністративний суд у складі: судді – Трофімової Л.В., за участі секретаря – Безпалого А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу № 580/5/20

за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , паспорт серії НОМЕР_1 ) [представник позивача адвокат Бовшик М.Ю. – за ордером]

до управління Державної міграційної служби в Черкаській області (бул. Шевченка, 117, м. Черкаси, 18002, ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ 37852733) [представник відповідача Назаренко В.В. — за довіреністю]

про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії, прийняв рішення.

02.01.2020 ОСОБА_1 , звернувшись до Черкаського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління державної міграційної служби України в Черкаській області, просить: визнати протиправною відмову Управління державної міграційної служби України в Черкаській області в особі Канівського районного сектору Управління державної міграційної служби України в Черкаській області у наданні ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_2 , адміністративної послуги, а саме «вклеювання до паспорта громадянина України фотокартки при досягненні 25- і 45 річного віку» та зобов`язати Управління державної міграційної служби України в Черкаській області в особі Канівського районного сектору Управління державної міграційної служби України в Черкаській області надати адміністративну послугу, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_2 , а саме вклеїти до паспорта громадянина України у формі книжечки нові фотокартки, що відповідають вікові, у зв`язку із досягненням 45-річного віку.

Ухвалою від 08.01.2020 відкрито спрощене провадження у справі, призначено судове засідання на 27.01.2020. Ухвалою від 27.01.2020 у розгляді справи оголошено перерву до 21.02.2020.

У обґрунтування позовних вимог зазначено, що 16.12.2019 позивач звернулася до центру надання адміністративних послуг Канівського міськвиконкому щодо надання адміністративної послуги «Вклеювання до паспорта громадянина України фотокартки при досягненні громадянином 25- і 45- річного віку». 18.12.2019 листом вих. № 7120-803/7120.1-19 Канівський РС УДМС України у Черкаській області відмовив ОСОБА_1 у вклеюванні до паспорта громадянина України фотокартки у зв`язку із досягненням 45 – річного віку у зв`язку з тим, що позивач досягла 45-річного віку 31.10.2017, тому повинна була звернутись за відповідною адміністративною послугою не пізніше одного місяця, а звернулась 16.12.2019. Позивачу було рекомендовано звернутися до Канівського РС УДМС України в Черкаській області для заміни паспорта зразка 1994 року на паспорт громадянина України у вигляді НОМЕР_2 картки. Позивачем зазначено, що через свої переконання вона раніше відмовилась від присвоєння ідентифікаційного номеру, що підтверджується копією паспорта та відмовляється від присвоєння цифрового ідентифікатора особистості у виді унікального номера запису в реєстрі, зняття біометрично інформації стосовно себе та її подальшого зберігання, використання, обробки в Єдиному державному демографічному реєстрі. У позові зазначено, що отримання пластикової ІD картки є правом, а не обов`язком, та форма паспорту у вигляді паспортної книжечки не скасовано і є діючою. Позивач зазначає, що реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. Згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи. У обґрунтування своєї позиції позивач посилався на постанову Великої Палати Верховного Суду у зразковій справі № 806/3265/17. Представник позивача у судовому засіданні 21.02.2020 підтримав позовні вимоги та просив задовольнити позов.

Відповідач позов не визнав, 24.06.2019 подав до суду відзив на позовну заяву, де зазначив, що відсутні законні підстави для вклейки фото в паспорт у зв`язку із досягненням 45-ти річного віку, позаяк позивачем пропущено місячний строк звернення для вклеювання фотокартки. Відповідач зазначає, що паспорт, в якому не вклеєна фотокартка при досягненні його власником 45-річного віку, вважається недійсним, а громадянин підпадає під адміністративний проступок відповідно до статті 197 КУпАП. У відзиві зазначено, що 03.10.2018 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 795, якою внесено зміни до постанови КМУ від 25.03.2015 №302 та визначено, що обмін паспорта громадянина України здійснюється у разі якщо особа досягла 25- чи 45- річного віку та не звернулася в установленому законом порядку не пізніше як через місяць після досягнення відповідного віку для вклеювання до паспорта зразка 1994 року нових фотокарток. Законом України «Про адміністративні послуги» не передбачено надання послуги – вклейка фото відповідно до вимог Положення про паспорт громадянина України, затвердженої Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-7, позаяк нормативно-правовий акт прийнято на виконання вимог статті 5 Закону України від 08.10.1991 № 1636-ХІІ «Про громадянство України» (втратив чинність згідно із Законом України від 18.01.2001 № 2235-ІІІ «Про громадянство України»). Запровадження нової форми паспорта у формі ID-картки не є обмеженням свободи на вираження своїх поглядів та переконань, не є втручанням в особисте та сімейне життя, оскільки держава має право мати інформацію щодо своїх громадян для захисту суспільної безпеки і порядку. Належність до певної суспільної групи, так само і переконання щодо присвоєння унікального номера, незважаючи на усю значимість для позивача, так і для багатьох інших громадян України, не можуть бути підставою для того, щоб порушувати / не виконувати вимоги законодавства та /чи робити з нього винятки. Представник відповідача у судовому засіданні 21.02.2020 просила відмовити у задоволенні позовних вимог з підстав викладених у відзиві.

Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши повідомлені позивачем і відповідачем аргументи щодо обставин справи, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів сукупно, суд дійшов висновку, що позов належить задовольнити з огляду на таке.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 звернулась до центру надання адмінпослуг Канівського міськвиконкому 16.12.2019 щодо надання адміністративної послуги «Вклеювання до паспорта громадянина України фотокартки при досягненні громадянином 25- і 45- річного віку» (а.с.40).

18.12.2019 листом вих. № 7120-803/7120.1-19 Канівський РС УДМС України у Черкаській області відмовив ОСОБА_1 у вклеюванні до паспорта громадянина України фотокартки у зв`язку із досягненням 45 – річного віку у зв`язку з тим, що позивач досягла 45-річного віку 31.10.2017, тому повинна була звернутись за відповідною адміністративною послугою не пізніше одного місяця, а звернулась 16.12.2019. Позивачу було рекомендовано звернутися до Канівського РС УДМС України в Черкаській області для заміни паспорта зразка 1994 року на паспорт громадянина України у вигляді НОМЕР_2 картки (а.с.41).

Не погоджуючись з такою відмовою позивач звернулася за судовим захистом.

Згідно з вимогами статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

За приписами статті 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

З аналізу зазначених конституційних норм суд дійшов висновку, що встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має у першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені у інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.

Відповідно до статті 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Рішенням Конституційного Суду України від 20.01.2012 № 2-рп/2012 надано офіційне тлумачення положення частини 2 статті 32 Конституції України, зокрема: неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними і реалізуються у різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

У даному випадку відсутня будь-яка загроза національній безпеці, економічному добробуту або правам людини, а тому збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням держави у її особисте та сімейне життя.

Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується із міжнародно-правовими актами.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 (далі – Конвенція), ратифікована Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося «згідно із законом», не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (рішення ЄСПЛ у справі Elsholz проти Німеччини, 13.07.2000, № 25735/94).

Суд зазначає, що особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

Відповідно до частини 1 статті 13 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» (далі - Закон № 5492) документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення поділяються на: 1) документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України: а) паспорт громадянина України.

Частинами 1, 2, 4, 5 статті 14 Закону № 5492 передбачено, що форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, що вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів.

До завершення роботи із забезпечення у повному обсязі територіальних підрозділів Державної міграційної служби матеріально-технічними ресурсами, необхідними для оформлення і видачі паспорта громадянина України, зразки бланків якого затверджено цією постановою, паспорт громадянина України може оформлятися з використанням бланка паспорта громадянина України у формі книжечки; прийняття документів для оформлення паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразок бланка якого затверджено цією постановою, з 01.11.2016 припиняється (пункт 3 Постанови № 302).

Пунктом 131 Постанови № 302 передбачено, що до безконтактного електронного носія, що міститься у паспорті, вноситься така інформація: біометричні дані, параметри особи (відцифрований образ обличчя особи, відцифрований підпис особи, відцифровані відбитки пальців рук) виключно за згодою особи.

Згідно з частиною 1 статті 6 Закону України № 2297-VI «Про захист персональних даних» (далі - Закон № 2297-VI) мета обробки персональних даних має бути сформульована у законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних.

Суд зазначає, що законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу не виправдовує неякісний закон та впливає на конституційні права такої особи. Реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. Технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи. Аналогічна правова позиція висловлена в рішенні Верховного Суду від 07.02.2019 у справі №803/1306/17.

Судом встановлено, що позивач звернулась до відповідача із проханням вклеїти у її паспорт зразка 1994 року нову фотокартку, у зв`язку із досягненням нею 45-річного віку з пропуском місячного строку. При цьому, звертаючись із вказаною заявою, позивач фактично зазначила про небажання отримувати паспорт нового зразку за своїми переконаннями, просила лише вклеїти фотокартку у паспорт-книжечку. Наведені обставини є основним мотивом заявленого адміністративного позову.

У статті 8 Конвенції про захист осіб у зв`язку з автоматизованою обробкою персональних даних, ратифікованій Законом України від 06.07.2010 № 2438-VI, зазначено: «Будь-якій особі надається можливість: a) з`ясувати існування файлу персональних даних для автоматизованої обробки, його головні цілі, а також особу та постійне місце проживання чи головне місце роботи контролера файлу; б) отримувати через обґрунтовані періоди та без надмірної затримки або витрат підтвердження або спростування факту зберігання персональних даних, що її стосуються, у файлі даних для автоматизованої обробки, а також отримувати такі дані в доступній для розуміння формі; c) вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних, якщо вони оброблялися всупереч положенням внутрішнього законодавства, що запроваджують основоположні принципи, визначені у статті 5 і 6 цієї Конвенції».

За сталою практикою ЄСПЛ, першою умовою виправданості втручання у права, гарантоване статтею 8 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене законом, причому тлумачення терміну «закон» є автономним, та до якості «закону» ставляться певні вимоги ( рішення ЄСПЛ у справі Tolstoy Miloslavsky проти Сполученого Королівства від 13.07.1995, № 18139/91, пункт 37) Під терміном «закон» слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності» та «передбачуваності».

Враховуючи зазначене, з огляду на формальну нечинність паспорта у формі книжечки позивачки і безальтернативність отримання безконтактного електронного носія паспорта громадянина України нового зразку із відцифрованими персональними даними особи у зв`язку із релігійними переконаннями, суд дійшов висновку, що норми Закону № 5492 на відміну від норм Положення № 2503-XII (теж діючого на момент виникнення правовідносин) не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання права вклеювання фото до паспорту у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних із відповідною відповідальністю за несвоєчасне звернення після досягнення 45 річного віку, та умовою отримання картки, що містить кодування прізвища, ім`я та по-батькові, залишаючи без альтернативи вибору варіантів поведінки щодо отримання паспорта громадянина України, що містить безконтактний електронний носій, не гармонізовані з гарантіями за статтею 22 Конституції України, що забороняє під час прийняття нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не відповідають вимогам якості закону (тобто втручання не було «встановлене законом»), не є «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар. Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя, у контексті неможливості реалізації права на власне ім`я, що становить порушення статті 8 Конвенції.

Суд зазначає, що перелік підстав, що становлять легітимну мету обмежень прав і свобод особи, є вичерпним. Свобода розсуду держав щодо встановлення обмежень є вузькою. Проте, варто врахувати, чи передбачене законом таке обмеження, чи відповідає обмеження «нагальній суспільній потребі», тобто чи є воно необхідним у демократичному суспільстві і чи відповідає воно легітимній меті (рішення ЄСПЛ у справі Svyato-Mykhaylivska Parafiya проти України від 14.06.2007. Установленість обмежень законом передбачає чіткість і доступність закону, що встановлює такі обмеження. Кожна людина повинна мати відповідне уявлення про норми, що можуть бути застосовані щодо її відповідного права. Вимога чіткого закону, що передбачає обмеження права, має ту саму мету - кожна людина повинна мати можливість передбачити наслідки своєї поведінки. Рівень чіткості, що вимагається від національного законодавства, що у будь-якому разі не може передбачати усі можливі випадки, багато у чому залежить від змісту відповідного акта, сфери, яку він регулює, чисельність й статусу тих, кому він адресований (рішення ЄСПЛ у справі Groppera AG and Others проти Швейцарії від 28.03.1990). Будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак у даному випадку таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено.

Відповідно до статті 14 Конвенції користування правами та свободами, визнаними у цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Суд зазначає, що 03.10.2018 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №795, якою внесено зміни до пункту 6 Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 №302 та визначено, що обмін паспорта громадянина України здійснюється у разі якщо особа досягла 25- чи 45- річного віку та не звернулась в установленому порядку не пізніше як через місяць після досягнення відповідного віку для вклеювання до паспорта зразка 1994 року нових фотокарток.

Згідно Кодексу адміністративного судочинства України (частина 1 статті 77) кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України у адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Перевіряючи дії відповідача на відповідність вимогам частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд зазначає, що самі по собі дії відповідача щодо відмови позивачу у вклеюванні до паспорта громадянина України у формі книжечки нової фотокартки у зв`язку із досягненням 45-років відповідали Закону № 5492 та за умови висловленого небажання позивача отримувати ID картку не призвели до ефективної реалізації прав людини.

Під час вирішення спору суд дійшов висновку, що законодавець, приймаючи Закон № 1474-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України», яким внесено зміни до Закону № 5492, не дотримав вимог, за якими такі зміни повинні бути зрозумілими і виконуваними, не мати подвійного тлумачення, не звужувати права громадян у спосіб, не передбачений Конституцією України та не допускати жодної дискримінації залежно від часу виникнення правовідносин з отриманням паспорта громадянина України та подальших законодавчих змін. На час звернення позивача до відповідача діяло два нормативних акта: Положення про паспорт № 2503-XII і Постанова № 302, відповідно до яких особи, які раніше отримали паспорт, не зобов`язані звертатися за його обміном, при досягнені відповідного віку органи УДМС проводять вклеювання фотографії, тоді як особи, які змінили прізвище, чи у яких відбулися інші зміни персональних даних, зобов`язані отримувати новий паспорт у формі ID-картки, що має обмежувальний термін 10 років (частина 3 статті 21 Закону № 5492-VI), до якого вноситься більше персональних даних та який має унікальний номер запису у Реєстрі. У жодному законі не зазначено, з якою метою встановлені такі обмеження, і чи є вони необхідними у демократичному суспільстві. Оскільки дії відповідача розглядаються як дії держави в цілому, і такі дії порушують основоположні права громадян, то вони визнаються протиправними.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.09.2018 у справі № 806/3265/17 (ЄДРСР 76822787) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 07.02.2019 у справі № 815/3817/17 (ЄДРСР 79672003).

У постанові Верховного Суду від 06.02.2020 у справі № 480/1430/19 зазначено: «колегія суддів зазначає, що будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, разом з тим, у даному випадку такі обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки та вклеювання фотокартки до такого паспорта, законодавством не передбачена, натомість діюче законодавством визначено процедуру та порядок отримання паспорта у формі книжечки та вклеювання до нього фотокартки у відповідних випадках. Відсутність у позивачки дійсного паспортного документу суперечить її інтересам та суттєво обмежує реалізацію її прав, гарантованих Конституцією та законами України, зокрема права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, права на охорону здоров`я та соціальний захист, на укладення цивільно-правових угод, здійснення банківських операцій, оформлення довіреностей (доручень) іншим особам для здійснення представництва інтересів тощо. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що позивач має право на вклеювання до паспорта громадянина України зразка 1994 року нової фотокартки у зв`язку з досягненням нею 45 років. При цьому, законодавством не передбачено іншого належного способу захисту порушеного права позивача у спірних правовідносинах, ніж зобов`язання відповідача вклеїти до паспорта позивача зразка 1994 року нової фотокартки у зв`язку з досягненням 45 років».

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного суду від 06.02.2020 у справі № №420/3253/19 (ЄДРСР 87453783) та від 31.01.2020 у справі №200/6627/19-а (ЄДРСР 87297620).

Відповідно до частини 5 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Згідно частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Суд зазначає, що підставою для відмови відповідача у вклеюванні у паспорт громадянина України у формі книжечки позивача нової фотокартки, що відповідає вікові, у зв`язку із досягненням 45-річного віку зазначено відсутність правових підстав.

У рішенні Верховного Суду України від 16.09.2015 у справі №21-1465а15 зазначено, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Відповідно до довідки від 27.01.2020 № 079 ОСОБА_1 є православною християнкою, прихожанкою Канівського Успенського собору Української Православної церкви (а.с.64).

Суд зазначає, що хоча позивачем і пропущено строк звернення вклеюванням фотографії, що відповідає вікові у зв`язку із досягненням 45-річного віку 31.10.2017 (повинна була звернутись за відповідною адміністративною послугою не пізніше одного місяця, проте звернулась 16.12.2019), позивач повинна мати альтернативу заміни паспорта зразка 1994 року на паспорт громадянина України у вигляді НОМЕР_2 карти, оскільки позбавлення такого права є порушенням основоположних прав людини.

Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку про наявність підстав для зобов`язання відповідача вклеїти до паспорта громадянина України у формі книжечки, виданого на ім`я ОСОБА_1 нову фотокартку, що відповідає вікові, у зв`язку із досягненням 45-річного віку.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд зазначає про таке.

Відповідно до частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку часткового задоволення позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які належать розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Враховуючи, що у матеріалах справи наявні докази, що підтверджують понесені позивачем, адміністративний позов якого задоволено частково, витрати на сплату судового збору – квитанція від 27.12.2019 № 0.0.1568099082.1 (а.с.5), суд дійшов висновку про необхідність стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача судових витрат із сплати судового збору пропорційно до розміру задоволених позовних вимог у сумі 768 (сімсот шістдесят вісім) грн 40 коп.

Керуючись статтями 2, 6-16, 19, 73-78, 90, 118, 139, 242-245, 255, 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправною відмову Управління державної міграційної служби України в Черкаській області в особі Канівського районного сектору Управління державної міграційної служби України в Черкаській області у наданні ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_2 , адміністративної послуги, а саме “Вклеювання до паспорта громадянина України фотокартки при досягненні 25- і 45 річного віку”.

Зобов`язати Управління державної міграційної служби України в Черкаській області в особі Канівського районного сектору Управління державної міграційної служби України (бул. Шевченка, 117, м. Черкаси, 18002, ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ 37852733) вклеїти до паспорта ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , паспорт серії НОМЕР_1 ) громадянина України у формі книжечки нову фотокартку, що відповідає вікові, у зв`язку із досягненням 45-річного віку.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань управління Державної міграційної служби України в Черкаській області (бул. Шевченка, 117, м. Черкаси, 18002, ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ 37852733) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , паспорт серії НОМЕР_1 ) судові витрати із сплати судового збору у сумі 768 (сімсот шістдесят вісім) грн 40 коп.

Копію рішення направити учасникам справи.

Рішення набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, що може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи у порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення може бути оскаржене у апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України шляхом подання апеляційної скарги до Шостого апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи з урахуванням підпункту 15.5 пункту 15 частини 1 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Учасники справи:

позивач: ОСОБА_1 [ АДРЕСА_1 , паспорт серії НОМЕР_1 ];

відповідач: управління Державної міграційної служби в Черкаській області [бул. Шевченка, 117, м. Черкаси, 18002, ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ 37852733].

Повне судове рішення складено 21.02.2020.

Суддя Л.В. Трофімова