Рішення № 87741617, 20.02.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

1/806

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 лютого 2020 року м. Київ № 640/666/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Клочкової Н.В., при секретарі судового засідання Бєсєді А.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом:

ОСОБА_1

до Оболонського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління юстиції (м. Київ)

третя особа без самостійних вимог на предмет спору

товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»

про визнання дій протиправними, визнання незаконними та скасування постанов

за участю представника позивача, представники відповідача та третьої особи не з`явились

ВСТАНОВИВ :

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Оболонського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві (надалі - відповідач), адреса: 04212, місто Київ, вулиця Маршала Тимошенка, будинок 2д, третя особа без самостійних вимог на предмет спору - товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (надалі - третя особа), адреса: 03150, місто Київ, вулиця Фізкультури, будинок 28д, в якій позивач просить суд:

- визнати протиправними дії старшого державного виконавця Оболонського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Стужука Павла Петровича щодо винесення постанов про стягнення виконавчого збору та про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження від 17 вересня 2019 року в рамках виконавчого провадження №52343911;

- визнати незаконними та скасувати постанови старшого державного виконавця Оболонського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Стужука Павла Петровича про стягнення виконавчого збору та про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження від 17 вересня 2019 року в рамках виконавчого провадження №52343911.

В обґрунтування позовних вимог позивач послалась на те, що рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 17 вересня 2012 року у справі №2605/6099/12 позов товариства з обмеженою відповідальністю "ОТП Факторинг Україна" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_1 640511,74 грн та витрати на оплату судового збору в розмірі 1700,00 грн.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 07 лютого 2013 року рішення Оболонського районного суду міста Києва змінено та стягнуто з ОСОБА_1 суму заборгованості у розмірі 495291,61 грн.

15 вересня 2016 року Оболонським районним судом міста Києва видано виконавчий лист про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 на користь ТОВ "ОТП Факторинг Україна".

Постановою державного виконавця Оболонського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 27 вересня 2016 року відкрито виконавче провадження №52343911 з примусового виконання вказаного вище виконавчого листа.

В подальшому, як вказує позивач, між сторонами виконавчого провадження укладено мирову угоду, яка затверджена ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 19 квітня 2018 року.

17 вересня 2019 року старшим державним виконавцем Оболонського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Стужуком Павлом Петровичем винесено постанову про стягнення виконавчого збору, постанову про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження, а також постанову про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника.

Незгода позивача з діями державного виконавця щодо винесення постанов про стягнення виконавчого збору та про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження стала підставою для звернення до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 лютого 2020 року відкрито провадження у справі, призначено судове засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2020 року замінено відповідача у справі з Оболонського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві на процесуального правонаступника - Оболонського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління юстиції (м. Київ), витребувано у представника позивача докази та відкладено судове засідання.

Так, представником позивача заявлялись клопотання про відкладення судового розгляду, клопотання про закриття провадження у справі, про оголошення перерви в судовому засідання, про зупинення провадження у справі, про відвід судді, про залишення позову без розгляду. Відповідні клопотання та заяви позивача, у зв`язку з їх безпідставністю та необґрунтованістю та невідповідністю нормам КАС України були залишені судом без задоволення.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року у задоволенні клопотання представника позивача про закриття провадження у справі відмовлено.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року у задоволенні заяви представника позивача про відвід головуючій судді Клочковій Н.В. відмовлено.

Відповідно до положень статті 268 Кодексу адміністративного судочинства України у справах, визначених статтями 273-277, 280-283, 285-289 цього Кодексу, щодо подання позовної заяви та про дату, час і місце розгляду справи суд негайно повідомляє відповідача та інших учасників справи шляхом направлення тексту повістки на офіційну електронну адресу, а за її відсутності - кур`єром або за відомими суду номером телефону, факсу, електронною поштою чи іншим технічним засобом зв`язку. Учасник справи вважається повідомленим належним чином про дату, час та місце розгляду справи, визначеної частиною першою цієї статті, з моменту направлення такого повідомлення працівником суду, про що останній робить відмітку у матеріалах справи, та (або) з моменту оприлюднення судом на веб-порталі судової влади України відповідної ухвали про відкриття провадження у справі, дату, час та місце судового розгляду. Неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій.

Відповідач повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, а також про необхідність надання належним чином завіреної копії матеріалів виконавчого провадження шляхом направлення тексту ухвали про відкриття провадження у справі та повістки про виклик електронною поштою.

В судове засідання 13 лютого 2020 року та 17 лютого 2020 представники сторін не прибули. Належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин неприбуття суду не надавали.

В судове засідання 20 лютого 2020 прибув представник позивача, інші учасники не прибули, про причини неприбуття суд не повідомляли.

Враховуючи, що 20 лютого 2020 року останній, 10 день, передбачений КАС України для розгляду цієї справи з моменту відкриття 10.02.2020 провадження у справі, заслухавши пояснення представника позивача, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.

З 05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон України "Про виконавче провадження" від 02 червня 2016 року № 1404-VIII.

Відповідно до пункту 7 Розділу XIII Прикінцевих та Перехідних положень Закону від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ, виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.

При цьому, в Прикінцевих та Перехідних положеннях Закону від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ зазначено порядок виконання та правового регулювання саме "виконавчих дій", а не "виконавчого провадження".

Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV, так і Закону від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ, виконавче провадження визначається як сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Тобто з урахуванням Прикінцевих та Перехідних положень Закону від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ слід вважати, що кожна окрема виконавча дія та відповідно прийнята постанова державного виконавця в межах виконавчого провадження повинна регулюватись тим нормативно-правовим актом, під час дії якого вона була розпочата.

Враховуючи Прикінцеві та Перехідні положення Закону від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ, суд дійшов висновку, що при прийнятті рішення у даній адміністративній справі застосуванню підлягають саме положення Закону України "Про виконавче провадження" від 02 червня 2016 року № 1404-VIII, оскільки кожна виконавча дія, яка оформлюється в тому числі шляхом винесення відповідної постанови державного виконавця, повинна бути вчинена згідно того закону, в період дії якого вона розпочата.

Так, у відповідності до пункту 2 частини 1 статті 39 Закону України від 02.06.2016 №1404-VIII виконавче провадження підлягає закінченню у разі затвердження судом мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення.

Частиною 2 цієї ж статті передбачено, що постанова про закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених частиною першою цієї статті, виноситься в день настання відповідних обставин або в день, коли виконавцю стало відомо про такі обставини.

Згідно з частиною 3 статті 40 Закону України від 02.06.2016 №1404-VIII у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

У відповідності до положень частини 1 та 2 статті 27 Закону України від 02.06.2016 №1404-VIII, в редакції, яка діяла станом до серпня 2018 року, виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

Тобто, обов`язковими умовами стягнення виконавчого збору є: 1) фактичне виконання судового рішення; 2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень.

Крім того, законодавець чітко визначив, що виконавчий збір стягується з фактично стягнутої суми; розмір виконавчого збору вираховується також з фактично стягнутої суми.

За своїм призначенням виконавчий збір є своєрідною винагородою державному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи призвели до виконання рішення.

Аналіз наведеного свідчить про те, що єдиною підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів станом на серпня 2018 року, є здійснення державним виконавцем дій по фактичному стягненню з боржника на користь стягувача зазначених у виконавчому документі сум, в такому випадку, виконавчий збір обраховується лише від розміру фактично стягнутих сум.

Також, суд зауважує, що постанова про стягнення виконавчого збору виноситься відповідно до тієї редакції Закону, що діє на момент її винесення.

З урахуванням того, що до Оболонського районного суду міста Києва з заявою про затвердження мирової угоди між сторонами виконавчого провадження №52343911 звернувся саме державний виконавець, що, в свою чергу, свідчить про обізнаність останнього про існування підстав для закінчення виконавчого провадження №52343911, суд дійшов висновку про те, що державний виконавець зобов`язаний був винести постанову про закінчення виконавчого провадження в день набрання законної сили ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 19 квітня 2018 року, відповідно, постанову про стягнення виконавчого збору та постанову про стягнення витрат виконавчого провадження з боржника державний виконавець зобов`язаний був винести не пізніше наступного робочого дня з винесення постанови про закінчення виконавчого провадження.

Проте, державним виконавцем в порушення вимог Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-VIII постанова про закінчення виконавчого провадження в день набрання ухвалою Оболонського районного суду міста Києва про затвердження мирової угоди від 19 квітня 2018 року винесена не була, відповідно, не були винесені й постанови про стягнення виконавчого збору та витрат виконавчого провадження, у встановлені законом строки, що свідчить про протиправну бездіяльність державного виконавця в цій частині.

В свою чергу, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно з частиною 1 статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

В той же час, статтею 447 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Відповідно до частини 1 статті 448 Цивільного процесуального кодексу України скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції.

Частиною 2 статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» сторонам, іншим учасникам та особам надано право оскаржити рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби до адміністративного суду саме щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів.

Тобто, у разі незгоди позивача з діями державного виконавця щодо невинесення постанови про закінчення виконавчого провадження у зв`язку з затвердженням мирової угоди між сторонами виконавчого провадження, позивач мала звернутись звернення до Оболонського районного суду міста Києва з відповідною скаргою, проте, незгода з такими діями державного виконавця є саме підставою для її звернення до адміністративного суду з приводу оскарження постанов про стягнення виконавчого збору та стягнення витрат виконавчого провадження, які були винесені державним виконавцем вже у вересні 2019 року.

Суд вважає за необхідне також зазначити, що Законом України № 2475-VIII від 03 липня 2018 року до частини 2 статті статті 27 Закону України від 02.06.2016 №1404-VIII були внесені зміни та її викладено в наступній редакції: «виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів»,

Тобто, станом на момент винесення оскаржуваних постанов діяла зовсім інша редакція Закону, яка не пов`язує відсоткове значення розміру виконавчого збору, який підлягає стягненню з боржника з фактичним примусовим виконанням судового рішення про стягнення коштів з боржника.

Між тим, з матеріалів справи вбачається, що 17 вересня 2019 року старшим державним виконавцем Оболонського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Стужуком П.П. в рамках виконавчого провадження №52343911 винесено наступні постанови: про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 64082,52 грн (Т.1, арк. 24-25) та про стягнення з ОСОБА_1 витрат виконавчого провадження у розмірі 195,30 грн (Т.1, арк. 26-27), які, за доводами позивача, є протиправними та підлягають скасуванню, оскільки винесені державним виконавцем з порушенням строків закінчення виконавчого провадження.

З урахуванням внесених змін до частини 2 статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-VIII, а також враховуючи протиправну бездіяльність державного виконавця, яка полягала у невинесені постанови про закінчення виконавчого провадження в день набрання законної сили ухвалою Оболонського районного суду міста Києва про затвердження мирової угоди від 19 квітня 2018 року та, відповідно, невинесення своєчасно постанов про стягнення виконавчого збору та витрат виконавчого провадження, що, на переконання суду, суттєво впливає на права та обов`язки позивача у даній справі, суд дійшов висновку, що в ситуації, яка склалась в даній справі у позивача, слід застосувати принцип верховенства права та поняття правомірного очікування, згідно з яким, дії або рішення органу публічної влади вважаються такими, що суперечать принципу верховенства права, не тільки у тих випадках, коли такими діями порушуються суб`єктивні права і процесуальні гарантії, прямо передбачені чинним законодавством, але й у тих випадках, коли такі дії не задовольняють правомірних очікувань осіб, стосовно яких вони вчиняються (ухвалюються).

Правомірне очікування виникає у тому випадку, коли внаслідок заяв чи обіцянок від імені органу публічної влади, або внаслідок усталеної практики в особи сформувалося розумне сподівання, що стосовно до неї орган публічної влади буде діяти саме так, а не інакше. У практиці ЄСПЛ матеріальні правомірні очікування визнаються "майном" за умови, що такі очікування (1) стосуються певних благ, котрі мають економічну цінність, (2) є цивільними за галузевою належністю і (3) достатньо визначені для того, аби бути забезпеченими можливістю судового захисту. Відповідно до усталеної практики Європейського суду ""майном" може бути "наявне майно", або активи, включно з вимогами, стосовно яких заявник здатен довести, що він мав принаймні "правомірне очікування" дієвої реалізації його майнового права" (Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Мальхоус проти Чеської Республіки" від 12.07.2001 заява №33071/96, у справі "Драон проти Франції" від 06.10.2005 заява №1513/03, у справі "Прессос Компанія Нав`єра А. О." та інші проти Бельгії" від 20.11.1995 заява №17849/91).

В даному випадку, в позивача, на момент затвердження Оболонським районним судом міста Києва мирової угоди в рамках виконавчого провадження №52343911, було обґрунтовані підстави вважати, що державним виконавцем буде винесена постанова про закінчення виконавчого провадження та відповідно, постанова про стягнення виконавчого збору, який обчислений у розмірі 10% від фактично стягнутої у примусовому порядку суми заборгованості, а не у розмірі 10% від суми, що підлягала примусовому стягненню. Тобто, невчинення державним виконавцем обов`язкових виконавчих дій у встановлені законом строки та зміни в законодавстві не пов`язані з поведінкою позивача. Відтак, вбачається, що порушене правомірне очікування позивача.

Так, у справі Пресос Компанія Нав`єра та інші проти Бельгії (17849/91) заявники оскаржували закон, який ретроспективно скасовував відповідальність надавачів лоцманських послуг за шкоду, завдану внаслідок недбалості їх працівників. ЄСПЛ зазначив: "Норми, що розглядаються, є нормами деліктного права, відповідно до якого право вимагати відшкодування виникає з моменту заподіяння шкоди. Вимога такого роду "становила актив" і тому була майном у контексті першого речення статті (Р1-1) Покладаючись на рішення Касаційного суду… заявники мали змогу довести, що вони мали "правомірні очікування" відносно того, що їхні вимоги, які виникли на підставі морських інцидентів, будуть вирішені відповідно до загальних положень деліктного права". "Для того, аби вимога могла вважатися "активом", що підпадає під дію статті 1 Протоколу №1, - зазначив ЄСПЛ у справі Драон проти Франції, - позивач повинен довести, що вона має достатні підстави в національному праві, приміром, що існує усталена судова практика національних судів на її підтвердження.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Суханов та Ільченко проти України" (від 26.09.2014 заяви № 68385/10 та 71378/10) зазначено: за певних обставин "законне сподівання" на отримання "активу" також може захищатися ст. 1 Першого протоколу. Так, якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має "законне сподівання", якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування.

Таким чином, характеристика очікувань як легітимних поєднує в собі: 1) їх законність, яка зумовлена реалізацією особою належного їй суб`єктивного права, 2) їх обґрунтованість, тобто зумовлену законом раціональність сподівань учасників суспільних відносин.

У матеріально-правовому сенсі легітимні очікування суб`єктів мають захищатися від непередбачуваних змін законодавства, яким встановлено відповідний правовий режим.

Відтак, суд дійшов висновку, що позивач мав право, принаймні, очікувати на законних підставах, що він зможе уникнути сплати виконавчого збору у більшому розмірі, оскільки між нею та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено мирову угоду, яка затверджена судом, тобто, виконавче провадження має бути закінчене, а стягненню буде підлягати виконавчий збір, обрахований від фактично стягнутої суми, і таке очікування можна вважати - в цілях застосування положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції - складовою частиною його права власності, наданого йому Законом України "Про виконавче провадження" у відповідній редакції.

З огляду на вищевикладене, суд вважає обґрунтованими позовні вимоги позивача щодо визнання незаконною та скасування постанови про стягнення виконавчого збору від 17 вересня 2019 року.

Стосовно позовних вимог в частині визнання протиправною та скасування постанови про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження, суд виходить з наступного.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 42 Закону України від 02.06.2016 №1404-VIII кошти виконавчого провадження складаються з стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.

Відповідно до пункту 2 Розділу VI Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 витрати виконавчого провадження складаються з мінімальних та додаткових витрат виконавчого провадження.

Виконавець виносить постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження (крім виконавчих проваджень щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини) та надсилає її сторонам виконавчого провадження не пізніше наступного робочого дня після її винесення.

Мінімальні витрати виконавчого провадження складаються з плати за користування автоматизованою системою виконавчого провадження та витрат, пов`язаних з винесенням постанов про:

відкриття виконавчого провадження;

стягнення виконавчого збору (крім випадків, коли виконавчий збір не стягується);

стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім випадків, коли основна винагорода не стягується);

стягнення витрат виконавчого провадження;

закінчення виконавчого провадження (повернення виконавчого документа стягувану).

Витрати, пов`язані з винесенням постанов, включають такі види витрат виконавчого провадження:

виготовлення постанов та супровідних листів до них (папір, копіювання (друк) документів, канцтовари);

пересилання постанов (конверти, знаки поштової оплати (марки) або послуги маркувальної машини (послуги поштового зв`язку)).

Згідно з Розділом І Видів та розмірів витрат виконавчого провадження, що затверджені наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2830/5 до витрат виконавчого провадження належать, зокрема, витрати на виготовлення документів виконавчого провадження (папір; копіювання, друк документів; канцтовари), пересилання документів виконавчого провадження (конверти; знаки поштової оплати (марки); послуги маркувальної машини; послуги поштового зв`язку), плата за користування Єдиним державним реєстром виконавчих проваджень та після введення в дію статті 8 Закону України "Про виконавче провадження" плата за користування автоматизованою системою виконавчого провадження.

З матеріалів справи вбачається, що державним виконавцем було винесено постанову про стягнення витрат виконавчого провадження від 17 вересня 2019 року у розмірі 195,30 грн.

У відповідності до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів, що вказані витрати дійсно були понесені державним виконавцем, а тому вказана постанова також підлягає скасуванню.

Стосовно позовних вимог про визнання протиправними дій старшого державного виконавця Оболонського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Стужука Павла Петровича щодо винесення постанов про стягнення виконавчого збору та про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження від 17 вересня 2019 року в рамках виконавчого провадження №52343911, суд виходить з наступного.

Як вже зазначалось судом, у відповідності до частини 3 статті 40 Закону України від 02.06.2016 №1404-VIII у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Частиною 4 статті 42 Закону України передбачено, що від 02.06.2016 №1404-VIII на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.

Враховуючи, що винесення постанови про стягнення виконавчого збору та стягнення витрат виконавчого провадження фактично відбулось із порушенням строків внаслідок допущеної державним виконавцем бездіяльності, яка призвела до фактичного винесення постанов під дії іншої редакції Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Інші доводи та аргументи учасників не спростовують висновків суду.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані позивачем докази суд дійшов до висновку про задоволення позовних вимог.

Згідно ч.1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Як вбачається з наявної у матеріалах справи квитанції, позивачем під час звернення з даним позовом до суду сплачено судовий збір у розмірі 1536,80 грн. Відтак, враховуючи розмір задоволених позовних вимог, суд присуджує на користь позивача судові витрати у розмірі 1536,80 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 287 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.

2. Визнати протиправними дії старшого державного виконавця Оболонського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Стужука Павла Петровича щодо винесення постанов про стягнення виконавчого збору та про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження від 17 вересня 2019 року в рамках виконавчого провадження №52343911.

3. Визнати протиправною та скасувати постанову старшого державного виконавця Оболонського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Стужука Павла Петровича про стягнення виконавчого збору від 17 вересня 2019 року в рамках виконавчого провадження №52343911.

4. Визнати протиправною та скасувати постанову старшого державного виконавця Оболонського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Стужука Павла Петровича про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження від 17 вересня 2019 року в рамках виконавчого провадження №52343911.

5. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) понесені нею судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1536,80 грн (одна тисяча п`ятсот тридцять шість гривень 80 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Оболонського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління юстиції (м. Київ) (04012, місто Київ, вулиця Маршала Тимошенка, будинок 2д, код ЄДРПОУ 35018577).

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 287 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом десяти днів з дня його проголошення

Суддя Н.В. Клочкова