Рішення № 87741469, 20.02.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 лютого 2020 року м. Київ № 640/80/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аблова Є.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу

за позовомГромадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 до третя особаДержавної міграційної служби України Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській областіпровизнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Громадянка Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач, ДМС України), в якому просить:

1) визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України №437-19 від 13 грудня 2019 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 ;

2) зобов`язати ДМС України повторно розглянути заяву громадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування позову позивач зазначив, що він, внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознакою віросповідання, а також систематичне порушення прав людини, разом зі своєю родиною залишив свою країну походження - Ісламську Республіку Пакистан і у пошуках захисту прибув в Україну, де звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Проте, 24 грудня 2019 року позивач отримав повідомлення від Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі по тексту - ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області) №382 від 21 грудня 2019 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення ДМС України №437-19 від 13 грудня 2019 року, у зв`язку з відсутністю умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту». Вказане рішення відповідача позивач вважає протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 січня 2020 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику сторін) та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами, а також, залучено до участі у справі ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Вказаною ухвалою суду відповідачу надано п`ятнадцятиденний строк з дня вручення йому даної ухвали надати відзив на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, або заяву про визнання позову, а третій особі запропоновано надати письмові пояснення з приводу заявлених позовних вимог.

06 лютого 2020 року відповідач надав суду відзив на позовну заяву у якому, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, посилається на те, що ОСОБА_1 , звертаючись із заявою - анкетою до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, зазначила, що є громадянкою Ісламської Республіки Пакистан, народилась у м. Мардан, провінція Пенджаб, Пакистан. За національністю вона є пенджабі, за релігійною належністю - мусульманка ахмаді. Повідомила, що в Пакистані ахмадійя належить до релігійної меншості, відтак її життя знаходиться у небезпеці в Пакистані. Зазначила, що не може повернутись до Пакистану, оскільки Талібан її вб`є. У той же час, під час співбесід з ОСОБА_1 та її родиною, а саме: сином ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та невісткою ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , останні надавали суперечливі відомості щодо нападів на їх родину, що на думку відповідача, свідчить про те, що позивач вдається до маніпуляцій, надаючи вигадану інформацію про обставини спроби викрадення онука і робить це з метою штучно пов`язати цей епізод з темою насилля проти релігійної меншини ахмаді. Відтак, позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву в контексті наявності ознак, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту».

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянкою Ісламської Республіки Пакистан, яка ІНФОРМАЦІЯ_3 залишила країну постійного проживання легально, повітряним шляхом сполученням через Дубай до Москви, використовуючи паспорт громадянина Пакистан для виїзду за кордон.

Разом з ОСОБА_1 з Пакистану вилетіли її син ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , невістка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , онук ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , онука ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та онука ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_6 .

У Російській Федерації позивач з родиною перебували з 25 червня 2018 року по 29 червня 2018 року.

Перетин кордону України ОСОБА_1 здійснила нелегально, за грошову винагороду контрабандистам, пересуваючись автомобілем, а потім пішки.

19 квітня 2019 року ОСОБА_1 звернулась до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою - анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №71.

З вказаної заяви вбачається, що ОСОБА_1 був змушена покинути Пакистан через релігійні причини, оскільки вона сповідує іслам - ахмадійя, що належить до релігійної меншості, відтак її життя в Пакистані знаходиться в небезпеці. Крім того, вона не може повернутись в Пакистан, оскільки у разі повернення Талібан її вб`є.

22 листопада 2019 року посадовими особами Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у справі №2019KV0071, яким за результатами розгляду матеріалів особової справи заявника, рекомендовано ДМС України прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 .

13 грудня 2019 року ДМС України прийнято рішення №437-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 .

21 грудня 2019 року ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області сформовано повідомлення №382 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо громадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 .

Незгода позивача із вказаним рішенням відповідача зумовила його звернення до адміністративного суду за захистом своїх прав.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року №360 (далі - Положення №360) Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Згідно з пунктом 2 Положення ДМС у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон №3671-VI).

Пункт 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI визначає, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до частини 1 статті 5 Закону №3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Стаття 6 Закону №3671-VI визначає, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Згідно з частиною 7 статті 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Згідно з частиною 6 статті 8 Закону №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Отже, у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону №3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту статті 10 Закону №3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також, суд зазначає, що заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Також, відповідно до підпункту 2 пункту А Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року (далі - Конвенція) термін «біженець» означає особу, яка: внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Управлінням Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи:

1) визначення фактів, які відносяться до справи;

2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.

У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

З матеріалів особової справи позивача, а саме: з протоколу співбесіди від 08 травня 2019 року вбачається, що ОСОБА_1 покинула країну постійного місця проживання - Ісламську Республіку Пакистан, у зв`язку з існуючою загрозою її життю через віросповідання, оскільки вона сповідує іслам, а саме ахмадію. Зазначила, що у 2010 році місце де вони читали молитви розбили терористи, які проти організації ахмадія. У подальшому ці люди погрожували її сину. Таким чином, з 2010 року сім`я позивача терпіла моральний тиск, проте у них була відсутня матеріальна можливість покинути Пакистан. У 2018 році її онук пішов гуляти на вулицю і його кинули в сміттєвий бак. Також, у 2018 році невідомі намагались викрасти її онука ОСОБА_7 . Також, ОСОБА_1 зазначила, що у разі повернення до Пакистану їй будуть погрожувати, мучити та навіть можуть вбити.

З протоколу додаткової співбесіди від 12 червня 2019 року встановлено, що останньою подією, яка змусила ОСОБА_1 виїхати з Пакистану було те, що її родина є віруючими мусульманами течії ахмадія. Під час перебування в Пакистані їм постійно телефонували на домашній телефон та погрожували смертельною розправою. В грудні 2017 року сина ОСОБА_1 , у той час коли він поїхав на ринок за продуктами, покалічили три чоловіка із закритими обличчями, вони били його палицями та зламали нижню кінцівку в трьох місцях. Після цього сина забрали до приватної лікарні, де йому зробили операції. Протягом 6 місяців його права нога була загіпсована та він пересувався з палицею.

Також, з вказаного протоколу додаткової співбесіди від 12 червня 2019 року з іншого діалогу між шукачем захисту та представником ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області вбачається, що останньою подією, що змусила родину позивача виїхати за межі Пакистану було те, що син не зміг працювати та у них не було матеріальної можливості проживати в Пакистані, а тому вони вирішили виїхати до доньки позивача в Німеччину.

З протоколу співбесіди від 02 вересня 2019 року встановлено, що на запитання «Чому ви виїхали з Пакистану?» ОСОБА_1 відповіла, що має там ворогів - талібів. На запитання «Чому ви покинули країну у 2019 році?» відповіла, що були погрози. На запитання «Хто та коли погрожував Вам особисто?» відповіла, що у 2010 році коли відбувся теракт у їх мечеті, їй подзвонили по телефону і сказали, щоб виїжджала з міста, а також надіслали листа.

Також, на запитання «Чому Ваш син ходить з палицями?» ОСОБА_1 відповіла, що у 1,5 - річному віці син перехворів поліомієлітом (у лікарні), потім він потрапив в аварію і вже не зміг переміщатись без палиці, а третя причина - побили таліби. На запитання «Як довго Ваш син перебував у лікарні після побиття?» відповіла, що 7-8 днів перебував у державній лікарні, зробили операцію, після чого відправили додому. Вдома 4 місяці лікував ногу, не міг ходити, перебував у гіпсі.

Аналізуючи вище викладені твердження позивача, суд вважає, що вони, у сукупності з матеріалами наявними в особовій справі, є неправдоподібними та протирічать конкретній і загальній інформації за його справою, а також, не свідчать про переслідування його за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, судом встановлено, що до матеріалів адміністративної справи жодних доказів на підтвердження звернення до правоохоронних органів країни походження позивача щодо свого переслідування з боку талібів, утисків або погроз, позивачем ОСОБА_1 не надано.

Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є вихідним критерієм для його надання. Така ситуація є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати на теперішній час.

Разом з тим, до матеріалів справи не надано жодних доказів на підтвердження наявності наразі в м. Мардан Ісламської Республіки Пакистан будь-яких збройних конфліктів, масових утисків мусульман ахмадія чи терористичних дій з боку талібів по відношенню до них.

Таким чином, з наданої позивачем інформації разом з інформацією по країні громадянської належності не підтверджується наявність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.

Також, з протоколу співбесіди від 08 травня 2019 року вбачається, що до прибуття в Україну позивач перебував в Російській Федерації з 25 червня 2018 року по 29 червня 2018 року.

У розумінні пункту 22 частини першої статті 1 цього Закону №3671-VI третя безпечна країна - це країна, у якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.

Суд зазначає, що Російська Федерація дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, установлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання).

Також Російська Федерація дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту (Постановою Верховної Ради Російської Федерації від 13 листопада 1992 року №3876-1 «Про приєднання Російської Федерації до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців» Конвенцію про статус біженців 1951 року і Протокол щодо статусу біженців 1967 року було приєднано до законодавства Російської Федерації).

У Російській Федерації діє національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок (до чинного законодавства Російської Федерації належить Федеральний Закон Російської Федерації «Про біженців» від 19 лютого 1993 року №4528-1) яким, зокрема, визначено порядок забезпечення особі ефективного захисту проти вислання і можливість звертатися за притулком і користуватися ним.

Однак, позивач за захистом у вказаній країні не звертався, у зв`язку з чим, на думку суду, він не мав наміру звертатись за міжнародним захистом в першій безпечній країні.

Крім того, за приписами частини 1 статті 5 Закону №3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З особової справи позивача вбачається, що при перетині державного кордону України ОСОБА_1 затримано прикордонною службою та поміщено до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.

З довідки Чернігівського пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні від 01 серпня 2018 року №369 вбачається, що ОСОБА_1 з 27 червня 2018 року до 01 серпня 2018 року перебувала у Чернігівському ПТПІ.

У той же час, із заявою про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту ОСОБА_1 звернулась лише 19 квітня 2019 року, тобто більше ніж через пів року.

Суд зазначає, що вказана обставина не є самостійною підставою для відмови у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, однак, у сукупності з усіма іншими обставинами, встановленими в ході розгляду справи, вона є вагомою для прийняття судом рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Крім того, вказані докази спростовують доводи позивача, викладені у протоколі співбесіди від 08 травня 2019 року щодо перебування у період з 25 червня 2018 року по 29 червня 2018 року на території Російської Федерації.

За змістом статті 40 Директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС «Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту» від 26 червня 2013 року № 2013/32/EU з метою прийняття рішення про прийнятність розгляду заяви про надання міжнародного захисту відповідно до статті 33 (2) (г), повторну заяву про надання міжнародного захисту має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей або висновків, які виникли або були подані заявником щодо того, чи може він/вона кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС. Якщо після попереднього вивчення, зазначеного в пункті 2 цієї статті, виникнуть чи заявником будуть представлені нові відомості або висновки, які значно підвищують ймовірність того, що заявник може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається далі відповідно до II глави. Держави-члени можуть встановлювати додаткові причини для розгляду повторної заяви. Держави-члени можуть прийняти рішення про подальший розгляд заяви, тільки якщо цей заявник не з власної вини був не в змозі обґрунтувати обставини, описані в параграфах 2 і 3 цієї статті, в ході проведення попередньої процедури, зокрема, здійснюючи своє право на ефективний засіб правового захисту відповідно до статті 46.

Також, згідно пункту 2.2 розділу ІІ Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, рішення щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається територіальним органом ДМС протягом робочого дня, в який до нього звернулась відповідна особа.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що однією з підстав для прийняття рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є наявність чинного рішення про відмову у визнанні особи, що звернулась за захистом, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктах 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», якщо зазначені умови не змінилися.

Пунктом 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначено відмінність економічного мігранта від біженця, а саме якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

За такого правового врегулювання та обставин справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість оскаржуваного рішення, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно з метою покращення рівня життєвих умов.

Разом з цим слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту.

З огляду на викладене, вимога позивача про зобов`язання ДМС України повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, не підлягає задоволенню, оскільки вона є похідною від попередньої, підстав для задоволення якої суд не знайшов.

Згідно зі статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Аналіз матеріалів справи підтверджує, що відповідач при винесенні оскаржуваного рішення діяв згідно приписів частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, правомірно, а саме: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За таких обставин, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд приходить до переконання про доведеність відповідачем правомірності прийнятого рішення та відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Беручи до уваги положення статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України та враховуючи відмову позивачу у задоволенні позовних вимог, відшкодування судового збору останньому не здійснюється.

Керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 77, 243 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову громадянки Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону №2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя Є.В. Аблов

Позивач: Громадянка Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 »)

Відповідач: Державна міграційна служба України (код ЄДРПОУ 37508470, адреса: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9)

Третя особа: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598, адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а)