Рішення № 87741294, 19.02.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 лютого 2020 року м. Київ № 640/10097/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Шулежка В.П., суддів Літвінової А.В., Погрібніченка І.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про визнання незаконною та нечинною постанови в частині,

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України (далі - відповідач) про визнання незаконною та нечинною постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 № 207 «Про затвердження Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру» в частині абзацу 9 пункту 26 Правил реєстрації місця проживання, затверджених вказаною постановою, щодо зняття з реєстрації місця проживання особи на підставі інших документів, які свідчать про припинення: підстав на право користування житловим приміщенням (закінчення строку дії договору оренди, найму, піднайму житлового приміщення, строку навчання в навчальному закладі (у разі реєстрації місця проживання в гуртожитку навчального закладу на час навчання), відчуження житла та інших визначених законодавством документів).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що, на думку позивача, відповідач всупереч нормам закону розширив підстави для зняття з реєстрації місця проживання особи, тобто незаконно доповнив додатковими підставами, такими як «закінчення строку дії договору оренди, найму, піднайму житлового приміщення, строку навчання в навчальному закладі (у разі реєстрації місця проживання в гуртожитку навчального закладу на час навчання), відчуження житла», які надають право відповідним установам зняти з реєстрації місця проживання особи в обхід будь-якого рішення суду.

На думку позивача, зазначені вище підстави про зняття з реєстрації місця проживання особи не відповідають положенням Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та Житлового кодексу Української PCP, що, в свою чергу, незаконно застосовуються до суб`єктів правовідносин, у тому числі, позивача.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.06.2019 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

Здійснивши підготовку справи до судового розгляду ухвалою суду від 06.08.2019 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Представником відповідача подано відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що Кабінет Міністрів України, приймаючи постанову від 02.03.2016 № 207, діяв в межах своїх повноважень встановлених законом та у визначеній формі, просив відмовити у задоволенні позову повністю.

Відповідач вважає безпідставними твердження позивача про те, що закінчення строку дії договору оренди, найму, піднайму житлового приміщення, а також відчуження житла, у тому числі шляхом звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення, не може автоматично тягнути зняття з реєстрації місця проживання особи до рішення компетентного органу (суду) про виселення, оскільки абзац 9 частини першої статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначає серед підстав зняття з реєстрації місця проживання особи наявність інших документів, які свідчать про припинення підстав на право користування житловим приміщенням. Відповідно до положень зазначеного Закону, саме втрата (легальне позбавлення) особи права користування житловим приміщенням (без необхідності наявного судового рішення про виселення чи фактичного позбавлення особи можливості користуватися житловим приміщенням або його добровільного виселення), на думку відповідача, є достатньою правовою підставою для зняття такої особи з реєстрації.

У наданій відповіді на відзив представник позивача не погоджується з викладеними запереченнями відповідача у відзиві та зазначив, зокрема, що встановлення підстав для зняття з реєстрації може встановлюватися виключно законом. На його думку, легальне припинення права користування житловим приміщенням, у тому числі, при реалізації новим власником іпотечного застереження, не можуть бути підставою для автоматичного виселення особи у позасудовому порядку.

Представником відповідача подано заперечення щодо наведених позивачем у відповіді на відзив міркувань та аргументів, в яких вказав, що абзац 9 пункту 26 Правил повністю відповідає нормам частини першої статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Конкретизуючи примірний перелік документів, які можуть містити положення (умови) припинення права користування житловим приміщенням, відповідач не виходив за межи підстав зняття з реєстрації особи, які визначені Законом, у зв`язку з чим вважає, що відсутні підстави для задоволення позову.

На підставі частини дев`ятої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, за відсутності потреби заслухати свідка чи експерта, суд дійшов висновку про розгляд справи у письмовому провадженні.

Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 придбав житлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказане нерухоме майно придбане позивачем у кредит під заставу (іпотеку) даного житла.

У березні 2019 року Банк відчужив вказане житло, за адресою: АДРЕСА_1 , згідно договору іпотеки, зареєстрованого за №4628 від 14.08.2008, додаткової угоди до договору іпотеки №4794, виданої ПН Обухівського РНО Кравченко Л.Г., зареєстрованого в ДРРП за №30934695 від 27.03.2019.

Згідно довідки про зняття з реєстрації місця проживання, виданої Виконавчим комітетом Української міської ради Обухівського району Київської області від 21.05.2019, ОСОБА_1 знято з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 у зв`язку з відчуженням житла, згідно вищезазначених договору іпотеки та додаткової угоди, на виконання абзацу 9 пункту 26 постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 № 207 без надання паспортного документа.

Позивач вважає, що здійснивши переоформлення права власності зазначеного житла, Банк фактично позбавив позивача права власності на житло. При цьому, будь-якого судового рішення про зняття з реєстрації місця проживання позивача немає.

Застосовані до нього норми абзацу 9 пункту 26 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 № 207, на його думку, є незаконними, оскільки суперечать Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» в системному зв`язку із Житловим кодексом Української РСР.

Відповідно до частини другої та третьої статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності.

Враховуючи, що постанова Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 № 207 є нормативно-правовим актом та була застосована до позивача, останній наділений правом на оскарження такого нормативно-правового акта у судовому порядку в силу приписів частини другої статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 113 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Статтею 116 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який зокрема забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об`єктами державної власності відповідно до закону.

Згідно зі статтею 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.

Правове регулювання відносин, пов`язаних зі свободою пересування та вільного вибору місця проживання в Україні, Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними договорами України, а також випадки їх обмеження визначається Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 № 1382-IV (далі - Закон №1382-IV).

Згідно зі статтею 2 цього Закону громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.

Законодавство про свободу пересування та вільний вибір місця проживання складається з Конституції України, цього Закону, інших законів та міжнародних договорів України (стаття 4 Закону №1382-IV).

За визначенням у статті 3 Закону №1382-IV зняття з реєстрації - внесення інформації про зняття з реєстрації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Статтею 7 Закону №1382-IV передбачено, що зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі:

заяви особи або її представника, що подається до органу реєстрації;

судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою;

свідоцтва про смерть;

паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку;

інших документів, які свідчать про припинення:

- підстав для перебування на території України іноземців та осіб без громадянства;

- підстав для проживання або перебування особи у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту;

- підстав на право користування житловим приміщенням.

Згідно зі статтею 10 Закону №1382-IV визначено, що правила здійснення реєстрації місця проживання, форми необхідних для цього документів, порядок передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру встановлюються Кабінетом Міністрів України.

На виконання статті 10 Закону №1382-IV Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 02.03.2016 № 207, якою затверджено Правила реєстрації місця проживання та Порядок передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру (далі - Постанова №207).

У відповідності до статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» акти Кабінету Міністрів України нормативно правового характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.

Відповідно до частини другої статті 50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» проекти актів Кабінету Міністрів України готуються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Згідно частини першої статті 51 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються на засіданнях Кабінету Міністрів України шляхом голосування більшістю голосів від посадового складу Кабінету Міністрів України, визначеного відповідно до статті 6 цього Закону. Якщо проект рішення отримав підтримку рівно половини посадового складу Кабінету Міністрів України і за цей проект проголосував Прем`єр-міністр України, рішення вважається прийнятим.

Суд дослідив додані відповідачем до відзиву копії додатків до проекту оскаржуваної постанови, зокрема: пояснювальної записки до проекту, витягу з протоколу, згідно яких проект оскаржуваної постанови розроблено Державною міграційною службою з метою реалізації відповідних нормативно-правових актів, у тому числі статті 10 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», та встановив, що Кабінет Міністрів України, приймаючи оскаржувану постанову, діяв на підставі та у межах повноважень, що визначені Конституцією та законами України.

Згідно вказаної Постанови №207 Правила реєстрації місця проживання визначають механізм здійснення реєстрації/зняття з реєстрації місця проживання/перебування осіб в Україні, а також встановлюють форми необхідних для цього документів.

Пунктом 26 Правил реєстрації місця проживання передбачено, що зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі:

заяви особи або її представника за формою згідно з додатком 11;

рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про зняття з реєстрації місця проживання особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою;

свідоцтва про смерть;

повідомлення територіального органу або підрозділу ДМС із зазначенням відповідних реквізитів паспорта померлої особи або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку;

інших документів, які свідчать про припинення:

- підстав для перебування на території України іноземців та осіб без громадянства (інформація територіального органу ДМС або територіального підрозділу ДМС, на території обслуговування якого зареєстровано місце проживання особи, про закінчення строку дії посвідки на тимчасове проживання або копія рішення про скасування посвідки на тимчасове проживання чи скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання в Україні);

- підстав для проживання бездомної особи у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту (письмове повідомлення соціальної установи, закладу соціального обслуговування та соціального захисту);

- підстав на право користування житловим приміщенням (закінчення строку дії договору оренди, найму, піднайму житлового приміщення, строку навчання в навчальному закладі (у разі реєстрації місця проживання в гуртожитку навчального закладу на час навчання), відчуження житла та інших визначених законодавством документів).

Відповідно до наведених вище правових норм законодавства, вбачається, що існує п`ять підстав зняття особи з реєстрації місця проживання.

Суд зазначає, що підстави стосовно зняття особи з реєстрації місця проживання, визначені пунктом 26 Постанови №207, повністю відповідають переліку підстав зняття особи з реєстрації місця проживання, передбаченому статтею 7 Закону №1382-IV.

Однією із таких підстав вказано наявність «інших документів, які свідчать про припинення», а саме з наступних підстав:

- підстав для перебування на території України іноземців та осіб без громадянства;

- підстав для проживання або перебування особи у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту;

- підстав на право користування житловим приміщенням.

Водночас, зазначені підстави більш конкретизовані в абзацах 7-9 пункту 26 Постанови №207 та вказано з яких саме положень чинного законодавства вони можуть виникати.

Зокрема, оскаржуваний в даному випадку, абзац 9 пункту 26 Постанови №207 розкриває зміст підстав щодо припинення права користування житловим приміщенням, які випливають з певних положень чинного законодавства, зокрема, Цивільного кодексу України, Житлового кодексу Української PCP, Закону України «Про житловий фонд соціального призначення».

Обґрунтовуючи позовні вимоги, представник позивача зазначив, що процес реєстрації місця проживання особи безпосередньо пов`язаний із житлом, яким вона має право користуватися. При цьому позбавлення права власності на житлове приміщення не тягне за собою позбавлення права на користування цим житловим приміщенням в розумінні Житлового кодексу України, оскільки остаточне рішення про виселення повинен прийняти суд.

Разом з тим, слід відрізняти право користування житловим приміщенням від фактичного користування житлом, яке може бути визнано незаконним та припинятися шляхом прийняття судового рішення (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про зняття з реєстрації місця проживання особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою), що є окремою підставою для зняття з реєстрації місця проживання особи, передбаченою і статтею 7 Закону №1382-IV, і пунктом 26 Постанови №207.

В той час як абзац 9 пункту 26 Постанови №207 визначає серед підстав зняття з реєстрації місця проживання особи наявність інших документів, які свідчать про припинення підстав на право користування житловим приміщенням. А саме втрата особою такого права користування за наявності законних підстав без необхідності будь-якого судового рішення, що є достатньою правовою підставою для зняття такої особи з реєстрації.

При цьому, позивачем не надано жодного допустимого доказу невідповідності оскаржуваних положень постанови №207 іншим правовим актам вищої юридичної сили, перевищення Кабінетом Міністрів України повноважень при їх прийнятті.

Суд критично ставиться до тверджень позивача стосовно того, що відповідач всупереч нормам закону розширив підстави для зняття з реєстрації місця проживання особи в обхід будь-якого рішення суду, оскільки в даному випадку відповідач не розширив, а лише конкретизував підстави зняття з реєстрації місця проживання особи, які можуть виникати на підставі інших документів, які свідчать про припинення підстав на право користування житловим приміщенням.

До того ж, наявність оскаржуваної норми не виключає можливість застосування іншої норми. Тобто такі підстави щодо зняття з реєстрації місця проживання особи, як «наявність судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою» та «інших документів, які свідчать про припинення, зокрема: підстав на право користування житловим приміщенням» існують самостійно одна від одної.

Окрім того, як вбачається з матеріалів справи, положення абзацу 9 пункту 26 Постанови № 207 застосоване до позивача у зв`язку з відчуженням Банком житла, яке було придбане ОСОБА_1 у кредит під заставу (іпотеку) цього ж житла.

За змістом частини першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод у користуванні майном шляхом припинення іпотеки, скасування рішення про реєстрацію права власності на нерухоме майно тощо.

Таким чином, у даному випадку позивач не позбавлений права звернутися до суду за захистом порушених, на його думку, особистих немайнових прав та інтересів з боку банку за правилами цивільного судочинства.

Враховуючи вищевикладене, повно і всебічно проаналізувавши норми законодавства та надані учасниками справи докази, суд дійшов висновку, що підстави для визнання незаконною та нечинною постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 № 207 в частині абзацу 9 пункту 26 Правил реєстрації місця проживання, затверджених цією постановою, відсутні.

Згідно із частиною першою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно, враховуючи те, що у задоволенні позову слід відмовити, судові витрати відшкодуванню позивачу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 72-77, 139, 241-246, 287 Кодексу адміністративного судочинства України суд,

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст.293, 295-297 КАС України з урахуванням підпункту 15.5 пункту 15 частини першої Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції згідно з Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII.

Головуючий суддя В.П. Шулежко

Суддя А.В. Літвінова

Суддя І.М. Погрібніченко