Рішення № 87705474, 19.02.2020, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/484/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2020 року м. Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Стефанов С.О., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення №5/1-13 від 15.01.2020 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наказу №09 від 15.01.2020 року та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

До Одеського окружного адміністративного суду 22 січня 2020 року надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому позивач просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області у формі повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №5/1-13 від 15.01.2020 року;

- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №09 від 15.01.2020 року;

- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Адміністративний позов обґрунтовано наступним

23.12.2019 року ОСОБА_1 , громадянин Республіки Кот-Д`Івуар звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області з заявою про визнання біженцем та/або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначена заява була подана позивачем по причині того, що він не може повернутись до країни походження через небезпеку для життя у зв`язку із переслідуванням його за політичними мотивами.

16.01.2020 року Головним управлінням Державної міграційної служби в Одеській області позивачу надано повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15.01.2020 року №5/1-13.

Позивач вважає, що дії ГУ ДМС в Одеській області грубо порушують його права на отримання статусу особи, яка потребує додаткового захисту, на реалізацію прав, гарантованих Конвенцією про статус біженців від 22.04.1954 року, Протоколу щодо статусу біженців від 1967 року та Закону України «Про приєднання України до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців» та Конституцією України.

На думку позивача Головним управлінням Державної міграційної служби в Одеській області не було належним чином у встановленому законом порядку досліджено інформацію про країну проходження позивача шляхом аналізу відповідних звітів Міністерства закордонних справ України та Державної міграційної служби України щодо Республіки Кот-Д`Івуар.

Відзив на позовну заяву обґрунтовано наступним

Головне управління ДМС України в Одеській області не визнає позов ОСОБА_1 та вважає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Відповідач зазначає, що перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Процесуальні дії

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 23 січня 2020 року прийнято позову заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 23 січня 2020 року, витребувано з Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області належним чином засвідчені копії матеріалів особової справи громадянина республіки Кот-Д`Івуар ОСОБА_1 .

10 лютого 2020 року від Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області надійшов відзив на адміністративний позов (вхід. №5885/20) разом з матеріалами особової справи позивача на 126 арк.

Вивчивши матеріали справи, а також дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги та відзив на позовну заяву, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.

Обставини справи встановлені судом

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином ОСОБА_2 -Д`Івуар; за національністю – ОСОБА_3 ; віросповідання – християнин-католик; сімейний стан – неодружений.

Позивач документований паспортом громадянина республіки Кот-Д`Івуар № НОМЕР_1 (а.с.162) та довідкою про звернення за захистом в Україні №011274 (а.с.15).

23 грудня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління ДМС України в Одеській області з заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій зазначив, що його двічі намагалися викрасти невідомі особи, які мають переконання, що люди з рудим кольором волосся та шкіри мають надзвичайні здібності або їх частини тіла дарують багатство, здоров`я та удачу (а.с.66-68).

За результатами розгляду заяви-анкети позивача від 23 грудня 2019 року та особової справи заявника №2019OD0283, головним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області Супрун Мирославою, на підставі проведених анкетування та протоколів співбесід, вивчення та аналізу матеріалів особової справи, опрацювання актуальної інформації за країною громадянської належності особи, складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.145-152). У висновку, головний спеціаліст зазначила, що за аналізом матеріалів особової справи, виїзд шукача захисту за межі ОСОБА_2 -Д`Івуар не носив характеру втечі від переслідування, не був обумовлений небезпекою зазнати безпосередньої загрози, а тому заява громадянина ОСОБА_2 -Д`Івуар на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є очевидно необґрунтованою за відсутністю умов, зазначених пунктами 1, 13 частини першої ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Наказом Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області №09 від 15.01.2020 року, відповідно до п.п.4, 6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI від 08.07.2011 року та п.п.4.3, 4.4. Правил наказу МВС №649 від 07.09.2011 року, приймаючи до уваги письмовий висновок головного спеціаліста відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Мирослави Супрун, стосовно матеріалів особової справи №2019OD0283, громадянина Кот-Д`Івуар на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Кот-Д`Івуар на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відмовлено (а.с.161).

Повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15.01.2020 року №5/1, позивач отримав 16.01.2020 року (а.с.158-160).

Не погоджуючись з рішенням №5/1-13 від 15.01.2020 року та з наказом ГУ ДМС України в Одеській області №09 від 15.01.2020 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», вважаючи їх протиправними та такими, що підлягають скасуванню, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.

Джерела права та висновки суду

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України №3671-VI від 08 липня 2011 року «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі – Закон №3671-VI).

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Згідно ч.1 ст.5 Закону №3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону №3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону №3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З Анкети позивача вбачається, що 10.02.2019 року позивач вибув з Республіки Кот-Д`Івуар повітряним транспортом, авіарейсом Абіджан (Кот-Д`Івуар) – Стамбул (Туреччина) – Бориспіль (Україна) на підставі паспортного документа та разової візи (а.с.95).

Проте, до територіального органу ДМС позивач звернувся лише 23.12.2019 року.

Зі слів позивача також встановлено, що раніше він ніколи не звертався за наданням статусу біженця у інших країнах та інших регіонах України.

Відповідно Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до п.195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Частиною другою статті 13 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Відповідно до частини третьої статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

При цьому суд вважає, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає притулку, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

Як було встановлено судом, позивач не бажає повертатися до країни громадянської належності через рудий колір свого волосся та шкіри, адже існує небезпека для його життя. Позивача можуть викрасти невідомі особи та принести в жертву, здійснивши таким чином обряд, відрізавши статеві органи, адже деякі переконані, що люди з рудим кольором волосся є обдарованими та у випадку принесення їх частин тіла у жертву вони отримають здоров`я, багатство та удачу (а.с.96).

Суд зазначає, що твердження позивача стосовно можливого викрадення та принесення в жертву носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації. Також, з анкети від 26.12.2019 року, протоколу від 09.01.2020 року та додаткового протоколу від 15.01.2020 року вбачається, що позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності, пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.

З матеріалів особової справи позивача вбачається, що ним не були надані жодні допустимі докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину під час звернення до ГУ ДМС України в Одеській області. Також, під час проведення співбесід (протоколи співбесід від 09.01.2020 року (а.с.110-117) та від 15.01.2020 року (а.с.135-139), позивач не надав жодних конкретних фактів (усних тверджень) або інших доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину.

Під час проведення опитування позивача, міграційним органом були з`ясовані певні розбіжності, які викликають сумніви стосовно правдоподібності фактів зазначених позивачем, а саме позивачем було повідомлено, що його намагалися викрасти два рази, вперше у 2007 році, вдруге у 2017 році (арк. 4 анкети від 26.12.2019) (а.с.96), однак пізніше зазначив, що вперше його намагалися викрасти у 2010 році, а вдруге у 2012 році (арк. 2-3 додаткового протоколу співбесіди від 15.01.2020) (а.с.136-137). Позивач зазначив, що після першої спроби викрадення, яка трапилася у 2007 році, він разом зі своїми батьками поїхали додому до одного з викрадачів (арк. 4 анкети від 26.12.2019 року), однак пізніше зазначив, що його батьки їздили самі до ймовірного викрадача (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 15.01.2020 року) (а.с.136).

Крім того, згідно наданих пояснень, позивач охарактеризував власне життя на Батьківщині до виїзду безпроблемним, він мав все необхідне для проживання, міг вільно пересуватися територією країни громадянської належності, про що свідчить неодноразова зміна місця проживання та візити до своїх родичів у інші міста (арк. 3-4 додаткового протоколу співбесіди від 15.01.2020 року) (а.с.137-138). Додатково, позивачем було зазначено, що він виїхав до України щоб спробувати себе у футболі (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 15.01.2020 року) (а.с.138), а звернення до ГУ ДМС України в Одеській області зумовлене необхідністю в легалізації на території України (арк. 6 протоколу співбесіди від 09.01.2020 року) (а.с.115). З матеріалів справи відомо, що мати позивача проживає у Республіці Гана, де має власний бізнес, тож у випадку реальної загрози життю та здоров`ю він мав можливість виїхати до своєї матері.

Таким чином, за матеріалами особової справи не спостерігається елементів переслідування або дискримінації особи на Батьківщині. Стосовно позивача ніколи не висувалися офіційні обвинувачення в країні громадянської належності.

При цьому, безпідставним є посилання позивача на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у позивача цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до ОСОБА_2 - ОСОБА_4 .

Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 06.03.2019 по справі № 826/14576/16, постанові від 06.03.2019 по справі № 815/2505/17, постанові від 04.03.2019 по справі № 815/2505/17, який в силу ч.5 ст.242 КАС України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Суд зазначає, що ОСОБА_1 не довів, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття ДМС України відповідного рішення.

Отже, суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що у разі повернення до ОСОБА_2 - ОСОБА_4 буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості позивача та інші суттєві порушення прав людини, або позивач зіткнеться з серйозною та індивідуальною загрозою життю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території ОСОБА_2 -Д`Івуар.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із поняття біженець або особи яка потребує додаткового захисту, у позивача, на час розгляду справи, відсутні такі ознаки.

Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» встановлено, що Європейська Конвенція «Про захист прав людини і основоположних свобод» і практика Європейського Суду з прав людини є джерелом права.

Європейський суд з прав людини у своєму рішенні по справі «ABUHMAID v. UKRAINE» (заява №31183/13) від 12.01.17 р., вказав, що держави користуються певною свободою розсуду, коли йде мова про встановлення умов потрапляння іноземців на її територію та їх проживання там (див. «Osman v. Denmark», no. 38058/09, § 54, 14 червня 2011), і відсутні підстави для висновку про те, що відповідні умови в Україні очевидно необґрунтовані або свавільні. З цього приводу Суд зазначає, що Конвенція не гарантує право іноземців потрапити або мешкати у конкретній країні. Також нею не гарантуються право отримати певний вид дозволу на проживання (див. «Aristimuno Mendizabal v. France», no 51431/99, §§ 65-66, 17 січня 2006), п. 121,://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-170285.

Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ч.1 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до ч.1, 3 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Враховуючи вищевикладене, з урахуванням матеріалів справи та наданих під час судового розгляду справи пояснень, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено наявності підстав для визнання його біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, на підставі ст.8 КАС України, згідно якої усі учасники адміністративного процесу є рівними та ст.9 КАС України, згідно якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, з`ясувавши обставини у справі, перевіривши всі доводи і заперечення сторін та надавши правову оцінку наданим доказам, суд дійшов висновку, що відповідач, відмовляючи в оформленні документів щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.

Керуючись ст.ст.2, 6, 8, 9, 12, 14, 44, 139, 242-246 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення №5/1-13 від 15.01.2020 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наказ №09 від 15.01.2020 року та зобов`язання вчинити певні дії – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили, згідно ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено, згідно ст. 295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. При цьому відповідно до п.п. 15.5 п. 15 розділу VII “Перехідні положення” КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються через суд першої інстанції, який ухвалив відповідне рішення.

Суддя С.О. Cтефанов

.