Рішення № 87705373, 11.02.2020, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №1.380.2019.006036

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 лютого 2020 року зал судових засідань №6

Львівський окружний адміністративний суд,

у складі:

головуючої-судді Братичак У.В.,

секретар судового засідання Староста М.М.,

за участю сторін:

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача Максимова А.О.,

представника відповідача та третьої особи Бути Н.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові в порядку загального позовного провадження справу за позовом громадянина Російської федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача – Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, -

в с т а н о в и в :

Громадянин Російської федерації ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) звернувся з позовною заявою до Державної міграційної служби України (місце знаходження: вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ: 37508470), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача – Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (місце знаходження: вул. Січових Стрільців, 11, м.Львів, 79007; код ЄДРПОУ: 37831493), в якій просить:

-визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №361-19 від 17.10.2019 про відмову у визнанні громадянина Російської федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

-зобов`язати Державну міграційну служби України визнати громадянина Російської федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Посилається на те, що оскаржуване рішення відповідача прийнято без урахування того, що позивач, будучи громадянином Російської Федерації та перебуваючи за її межами, в Україні, не може повернутися у країну свого походження та змушений шукати захисту в Україні з огляду на об`єктивні обставини, які викликали у нього обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров`я, зумовлені побоюваннями стати жертвою переслідувань з поличних причин та систематичного порушення прав людини. Окрім того, вказав на те, що відповідач формально підійшов до прийняття рішення №361-19 від 17.10.2019, без належної оцінки інформації про країну походження позивача та побоювань останнього, тому таке, на його думку, є протиправним і підлягає скасуванню. Наведене і зумовило позивача звернутись до суду за судовим захистом.

Від відповідача, Державної міграційної служби України, надійшов відзив на позовну заяву, в якому посилається на те, що у позивача відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні, згідно визначення п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження, відсутність побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Крім того, не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину. Ані позивач, ані його близькі родичі, також не зазнавали свавільних арештів, катування або інших форм жорстокого поводження, а саме насильницьких зникнень, викрадень, сумарних та позасудових страт, примусових переміщень та застосування тяжкої або забороненої зброї проти цивільного населення. Ситуація в країні громадянської належності заявника не є підставою для надання особі додаткового захисту в Україні, приймаючи до уваги відсутність конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі його повернення на Батьківщину. За наведених обставин, вважає, що Державна міграційна служба України у повному обсязі дослідила матеріали особової справи позивача та дійшла обґрунтованого висновку про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відтак, оскаржуване рішення, на його думку, є законним, а підстави для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту – відсутні.

Ухвалою від 20.11.2019 відкрито провадження у справі; справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 27.01.2020 року закрито підготовче провадження у справі та призначено її до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали повністю з підстав, викладених в обґрунтуваннях позовної заяви, відповіді на відзив та наданих суду поясненнях, просили позов задовольнити повністю.

В судовому засіданні представник відповідача та третьої особи проти позову заперечив, просив відмовити в його задоволенні, посилається на підстави, викладені у відзиві на позовну заяву та наданих суду поясненнях.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, якими обґрунтовуються позовні вимоги та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився у м. Буйнакськ Республіки Дагестан, Російська Федерація, є громадянином Російської Федерації, за національністю - аварець, за віросповіданням - мусульманин.

Дані про особу встановлено на підставі копії паспорта громадянина Російської Федерації для виїзду за кордон, виданого 06.09.2012 64№ 4280788 відділом ФМС 858.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 29.01.2019 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15.05.2019, позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 № 285-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 . Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням наданої у рішенні правової оцінки суду щодо підстав скасування рішення від 17.08.2018 № 285-18.

12.06.2019 до ГУ ДМС у Львівській області надійшло рішення ДМС України від 29.05.2019 №48-19, прийняте відповідно до частини десятої статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 29.01.2019 у справі №1340/5085/18 за позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним та скасування рішень ДМС від 17.08.2018 №285-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов`язання вчинити дії, визнання протиправними дій, з урахуванням постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15.05.2019 у справі № 857/3028/19.

Відповідно до наказу ГУДМС у Львівській області від 19.06.2019 № 166, розпочато повторний розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Працівником профільного підрозділу ГУДМС у Львівській області 26.06.2019 проведено співбесіду із заявником у рамках виконання рішення ДМС України від 29.05.2019 № 48-19, прийнятого на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 29.01.2019 у справі №1340/5085/18, під час якої заявник повідомив, що не може повернутися на територію країни громадянської належності, оскільки там його переслідують і хочуть арештувати за участь в партії «Хізб ут-Тахрір». Також під час співбесіди та в заяві-анкеті, заявник стверджує, що в країні походження є загроза переслідувань у вигляді кримінального переслідування його та членів його сім`ї через релігійні погляди у зв`язку з членством у політичній партії «Хізб ут-Тахрір». Окрім того, за словами заявника в країні його походження, а саме в Російській Федерації, його переслідують за ознаками віросповідання, через сповідування ісламу.

В результаті повторного аналізу матеріалів особової справи №2018KV0012 було встановлено, що в обставинах справи заявника відсутні підстави для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до вимог чинного законодавства, вказаний висновок та матеріали особових справ позивача (№ 2018LV0012) були скеровані до Державної міграційної служби України для прийняття рішення по суті.

Рішенням Державної міграційної служби України від 17.10.2019 року №361-19 громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Про прийняте рішення позивача було поінформовано повідомленням ГУ ДМС України у Львівській області від 24.10.2019 р. №59.

Зміст спірних правовідносин полягає в тому, що на переконання позивача вищезгадане рішення від 17.10.2019 року №361-19 прийнято за формальних підстав, без належної оцінки інформації про країну походження позивача і побоювань останнього, а тому є всі підстави для зобов`язання ДМС України визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважаючи у зв`язку із цим свої права порушеними та такими, що потребують захисту, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Вказані обставини та зміст спірних правовідносин підтверджені наявними у справі доказами.

Вирішуючи спір, суд застосовує наступні норми права.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст.14 Загальної декларації прав людини 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VІ (далі - Закон України№3671-VI).

Згідно з п.п.1, 13 ст.1 Закону України №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

У ст.5 Закону України №3671-VI визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до ч.5 якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з ч.ч.1, 7 ст.7 цього Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України №3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч.6 ст.8 цього ж Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з п.п.45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до п.195 цього ж Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

За правилами ч.2 ст.13 Закону України №3671-VI, особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, суд враховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього – з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

Відповідно до абз.5 п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 №3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (далі – Постанова №3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Згідно з ч.3 ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Даючи оцінку оскаржуваному рішенні ДМС України від 17.10.2019 року №361-19 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд враховує наступне.

Основними підставами, якими позивач обґрунтовує позовну заяву, є те, що він, маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, а також через свою релігійну приналежність на фоні систематичного порушення прав людини, та побоюючись необґрунтованого та незаконного ув`язнення, тортур, жорстокого поводження не може повернутися до країни походження – Російської Федерації.

Обставини, які стали підставою для відмови позивачу у наданні захисту в Україні, містяться у висновку від 12.09.2019 року, справа № 2018LV0012.

Відповідач виходив з того, що партія «Хізб ут-Тахрір» заборонена більше ніж у 20-ти країнах світу, де переважну або велику частину населення становлять мусульмани, та зважаючи на певні ідеологічні основи «Хізб ут-Тахрір аль –Ісламі» та своєрідне трактування Корану її представниками, перестороги таких країн, тим більше у час загострення світової терористичної загрози, є зрозумілими, тому вважати упередженою заборону такої організації у Росії недоречно.

Заявник на момент вступу в ряди партії знав про її заборону на території Росії, його не турбували наслідки, які за собою несе членство в будь яких заборонених Законом організаціях, проте розуміння правильності вибраного шляху стало підставою рухатися по ньому надалі, що являє собою свідоме порушення законодавства країни громадянської належності.

Відповідно до п.56 ч.1 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону згідно з традиційним правом. Особи, які рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець - це жертва або потенційна жертва несправедливості, а не особа, яка переховується від правосуддя.

Отже, враховуючи вищенаведене, відповідач вважає, що позивач не надав доказів, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, не доведено та не надано жодних переконливих доказів, які б свідчили про його переслідування на батьківщині, а його посилання були обумовлені переважно загальновідомою інформацією. За таких обставин, вважають, що позивач у випадку повернення до Російської Федерації не зазнає серйозної шкоди, визначеної ст.15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU, п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а тому у даному випадку відсутні підстави для прийняття рішення про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.

Щодо діяльності політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» («Партія ісламського визволення»), то така є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами «халіф». Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема «Amnesty International», визнавали членів цієї партії, засуджених до ув`язнення у країнах СНД, політичними в`язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в цих країнах.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_2 , який є головою Інформаційного офісу «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в Україні, зазначив, що «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» - міжнародна ісламська політична партія, заснована у 1953 році, метою якої є відновлення ісламського способу життя шляхом встановлення держави Халіфат. Всі погляди, ідеї та метод партії побудовані виключно на Ісламі. «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» обмежив діяльність по відновленню Халіфату виключно у мусульманських країнах. За межами ісламського світу (в т.ч. в Росії та Україні) «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» веде просвітницьку діяльність по поширенню серед мусульман і не мусульман ідей Ісламу. В Україні «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не веде боротьби за владу і не працює над зміною державного устрою, рівно як і не зазіхає на територіальну цілісність, оскільки населення України у своїй більшості не є мусульманським. Тому в Україні «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» діє скоріше як релігійна організація, а не як політична партія.

Суд встановив, що «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах Центральної, Південної та Південно-Східної Азії). В даний час «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах Центральної Азії (Саудівська Аравія, Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов`язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю і активною пропагандою цієї позиції. В країнах Центральної Азії вона заборонена як «екстремістська» за пропаганду ідей утворення ісламської держави (Халіфата), що переслідується авторитарними режимами. За останні десятиліття в країнах учасниках ОБСЄ не винесено жодного вироку, в якому б членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» звинувачували в причетності до конкретних актів тероризму або озброєного насилля, чи підготовки до таких. Єдиною країною, де «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена як «терористична організація», є Росія.

Розпорядженням Уряду РФ від 14.07.2006 року №1014-р. «Российскую газету» визначено офіційним періодичним виданням, яке здійснює публікацію єдиного федерального списку організацій, в тому числі іноземних та міжнародних організацій, визнаних судами Російської Федерації терористичними.

У федеральному випуску «Российской газеты» №4130 від 28.07.2006 (http//www.rg.ru/2006/07/28/terror-organizacii/html) опубліковано список організацій, визнаних Верховним Судом Російської Федерації терористичними, діяльність яких заборонена на території Росії, під №17 у якому значиться «Партія ісламського визволення» («Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі»).

Водночас «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями №1267 (1999) та №1989 (2011) та 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, «Аль-Каїді» та пов`язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями (http: //www.un/org/sc/suborg/ru/sanctions/1267/agsanctionslist).

«Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США (http: //www/state/gov/j/ct/other/des/123085.htm).

Згідно інформації з відкритих незалежних джерел, зокрема, Комітету Ради Безпеки ООН та Державного департаменту США, які суд вважає надійними та об`єктивними, не відносить діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» до терористичної та/або екстремістської.

Таким чином, вказане дає підстави характеризувати «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» як не пов`язану з тероризмом ісламську релігійно-політичну організацію, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення.

Суд звертає увагу, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» на території України.

Встановлені судом обставини свідчать, що переслідування громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 в рамках чинного законодавства країни їх походження за ознаками причетності до діяльності забороненої терористичної організації суперечить самій суті «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та відношенню до цієї організації у розвинутих демократичних країнах і законодавству України.

Вказані вище обставини підтверджені також показаннями свідка ОСОБА_2 , які враховуються судом при ухваленні рішення у даній справі.

Разом з тим, під час повторної співбесіди та в анкеті ОСОБА_1 ствердив, що являється членом партії “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”. Він вступив в ряди партії, тому що вважав себе зобов`язаним вступити в цю партію для того щоб закликати, доносити знання про іслам до мусульман, як це робить партія.

Згідно з інформацією по країні походження, чимало членів "Хіхб ут-Тахрір" викривають через відношення до тероризму. Останнім часом в містах Казань, Альметьєвську, Набережних Челнах було порушено чимало кримінальних справ, а під час обшуків в членів "Хізб ут-Тахрір" вилучено ряд друкованої продукції, також списки про осіб, які тільки втупили в партію, і також вилучені електронні носії, які підтверджують агресивну антиконституційну пропагандистку роботу серед мусульман республіки.

Суд звертає увагу, що в листопаді 2013 вступив в силу Федеральний Закон від 02.11.2013 № 302-Ф3 “Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації”, який передбачає, зокрема, введення кримінальної відповідальності за організацію чи участь в діяльності організації, визнаної терористичною відповідно до законодавства РФ (ст. 205.5 КК РФ). Санкція за організацію діяльності забороненої судом терористичної організації (ч. 1 ст.2 05.5) передбачає покарання у позбавлення волі на строк від 15 до 20 років, за участь в діяльності (ч. 2 ст. 205.5) – позбавлення волі на строк від 5 до 10 років.

В травні 2014 року вступив в силу Федеральний Закон від 05.05.2014 № 130-Ф3 “Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації”, який передбачає, зокрема, посилення відповідальності за ч. 1 ст. 205.5 КК РФ, яка згідно нової редакції може включати довічне ув`язнення.

Також посилена відповідальність за ст. 282.2 і ст. 205.1 КК РФ, які застосовувалися раніше у справах про “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”. Тим самим законом до осіб, які вчинили злочин за ст. 205.5 КК РФ і деяким іншим, не застосовуються строки давності і не може бути назначено покарання нижче нижнього покарання, передбаченого вказаними статтями.

Основною причиною звернення за захистом в Україні позивач вказує обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв`язку з своїми релігійними поглядами та членством в організації “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”.

Як на доказ того, що в РФ порушуються права мусульман та членів “ХТІ” позивач посилається на ряд публікацій у мережі Інтернет про те, що мусульман та членів “ХТІ” переслідують через їх належність до цієї релігійної організації, а в місцях ув`язнення піддають нелюдському поводженню (забороняють бачитися з рідними та молитися, б`ють та застосовують тортури), а саме:

- щорічний звіт Комісії США по свободі віросповідання в країнах світу, 2016 г.: Россия, 02.05.2016: http://www.refworld.org.ru/docid/5943d7264.html.

- Міжнародна Амністія (Amnesty International), Доповідь Amnesty International 2016/17: Права людини в сучасному світі, 22.02.2017: http://www.refworld.org.ru/docid/5901b0cc4.html.

- радіо “Свобода”, в Дагестані закрили ще одну мечеть, 06.12.2015: http://www.refworld.org.ru/docid/5614 dе2f4. html.

Також, представником позивача було надано суду публікації з правозахисного центру “МЕМОРІАЛ”, судову практику та інші докази, що в своїй сукупності дають підставу суду дійти висновку, що у позивача існують об`єктивні побоювання за своє життя, свободу та здоров`я.

Встановлені судом обставини свідчать про існування реальних загроз, з якими може зіштовхнутися позивач у разі його повернення в Росію.

Аналізуючи ситуацію з дотриманням прав людини в Російській Федерації, суд приходить висновку, що у випадку повернення позивача до країни громадянської належності його життю, здоров`ю, гідності та свободі, буде загрожувати реальна небезпека, через що в нього є цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через політичні та релігійні причини.

Позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності позивач зазнавав переслідувань через своє активне членство у Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі. Оскільки загальна ситуація з правами людини в Російській Федерації після залишення її позивачем не покращилася, а кримінальна відповідальність за злочин, передбачений ч.1 ст.205.5 КК РФ, посилилась, то суд вважає цілком обґрунтованими побоювання позивача зазнати переслідувань у разі його повернення до Росії.

При цьому, судом не встановлено умов, які перешкоджають наданню позивачу правового статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, передбачених ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Приймаючи оскаржуване рішення, відповідач належним чином не дослідив та не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в Російській Федерації й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам ст.3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

З урахуванням досліджених судом фактичних даних в контексті вищенаведених норм, суд дійшов висновку, що відповідач, ДМС України, безпідставно погодився з висновками відповідача, ГУ ДМС України у Львівській області, про відсутність встановлених п.п.1 та 3 ч.1 ст.1 Закону України №3671-VI умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що призвело до прийняття оскаржуваного рішення від 17.10.2019 року №361-19 про відмову у визнанні громадянина Російської федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На переконання суду, така відмова не відповідає міжнародним принципам, так як позивачем обґрунтовано свою заяву та повідомлено всі важливі факти. При цьому, відповідачем дані факти не визнані неправдоподібними чи такими, що суперечать конкретній чи загальній інформації по справі заявника.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

До того ж, згідно позиції Європейського суду з прав людини, яку він висловив у п.53 рішення у справі Федорченко та Лозенко проти України, суд при оцінці доказів керується критерієм доведення поза розумними сумнівом. На думку суду, жодних вагомих, чітких та узгоджених доказів, які б вказували на правомірність та обґрунтованість спірного рішення відповідач не подав, натомість таке прийнято лише з формальних підстав.

В контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалися між їх суб`єктами, суд приходить висновку, що спірне рішення ДМС України від 17.10.2019 року №361-19 про відмову у визнанні громадянина Російської федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не відповідає критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності (зокрема без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія)), визначеним у ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак порушує права та законні інтереси позивача, який підлягає судовому захисту шляхом визнання протиправним та скасування такого рішення.

Також суд дійшов висновку щодо задоволення позовних вимог в частині зобов`язання Державну міграційну службу України визнати громадянина Російської федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства, з огляду на таке.

Завданням адміністративного судочинства, є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Адміністративний суд у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення) не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями необхідно розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Повноваження відповідача щодо прийняття відповідних рішень, в тому числі щодо видачі посвідчення біженця за своєю правовою природою є дискреційними.

Водночас, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

У відповідності до ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

При цьому, рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 29.01.2019 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15.05.2019 зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням наданої у рішенні правової оцінки суду щодо підстав скасування рішення від 17.08.2018 № 285-18.

Однак, повторно розглядаючи заяву, таких висновків суду відповідачем не враховано та безпідставно прийнято оскаржуване рішення про відмову у визнанні громадянина Російської федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За таких обставин, суд вважає, що ефективним способом захисту прав позивача у даній справі буде зобов`язати відповідача визнати громадянина Російської федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи вищенаведене, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Щодо судових витрат, то питання щодо їх розподілу суд не вирішує, оскільки позивачі, відповідно до п.14 ст.5 Закону України «Про судовий збір», звільнені від сплати судового збору і такий ними не сплачувався.

Керуючись ст.ст.2, 6, 8-10, 13, 14, 72-77, 139, 241-246, 250, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд, -

в и р і ш и в:

позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №361-19 від 17.10.2019 про відмову у визнанні громадянина Російської федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язати Державну міграційну служби України визнати громадянина Російської федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Судові витрати з сторін стягненню не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Повний текст рішення складено 20.02.2020 року.

Суддя Братичак Уляна Володимирівна