Рішення № 87614676, 17.02.2020, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/6185/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 лютого 2020 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді - Кравченка М.М.,

розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу від 16.10.2019 року № 197, зобов`язання вчинити певні дії, -

СУТЬ СПОРУ:

ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якій просив: визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 197 від 16.10.2019 року про відмову ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» прийняти рішення про оформлення документів громадянину Пакистану ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив наступне. 25 вересня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає, що його історія переслідування є обґрунтованою та повинна бути розглянута у контексті надання міжнародного захисту. Окрім цього, пояснення містять вагомі аргументи на користь прийняття позитивного рішення. ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 родом з п. Парачанар Пакистан, який знаходиться на кордоні Пакистану з Афганістаном, за віросповіданням є мусульман-шиїт. З давніх часів існують проблеми між двома групами, що відносяться до мусульман-шиїтів та мусульман-сунітів. В 2007 році почалася велика війна з талібами, за цей час було вбито 80000 тисяч мусульман шиїтів. Він був вимушений втекти, тому що це було дуже небезпечно для молодих хлопців-шиїтів. Позивач покинув свою батьківщину при допомозі друзів. Поїхав в Дубаї, але на жаль там те ж почалися переслідування мусульман-шиїтів. Тоді, 05.04.2019 року переїхав до України через аеропорт Бориспіль щоб надали міжнародного захисту. Місце реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 7. Документований довідкою про звернення за захистом в Україну за № 009895. 16 жовтня 2019 року працівниками управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складений висновок про відмову громадянину Пакистану ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 16 жовтня 2019 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято наказ № 197 про відмову в оформленні документів для вирішенні питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Пакистану ОСОБА_1 . Позивач вважає відмову надуманою, незаконною та такою, що порушує його права як людини, яка потребує захисту та притулку, яка ґрунтується на припущеннях відповідачів, складена без урахування всіх підстав та підлягає скасуванню.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 05.11.2019 року позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу від 16.10.2019 року № 197, зобов`язання вчинити певні дії було прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі.

У відзиві на позовну заяву відповідач вказує, що не визнає даний адміністративний позов та вважає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві, анкеті та протоколах співбесід про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Під час розгляду заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

В судове засідання, призначене на 11.02.2020 року, сторони не з`явилися. 22.01.2020 року через канцелярію суду від позивача надійшла заява про розгляд справи без його участі.

Згідно з ч.3 ст.194 КАС України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

Відповідно до ч.9 ст.205 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Згідно з ч.3 ст.268 КАС України неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій.

З урахуванням зазначеного, суд вирішив розглянути вказану справу в письмовому провадженні.

Дослідивши надані письмові докази, перевіривши матеріали справи, а також проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку що в задоволенні позову слід відмовити повністю. Свій висновок суд вмотивовує наступним чином. Так, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Пакистану (місце народження - м. Парачінар), за національністю пакистанець, за віросповіданням мусульманин-шиїт.

ОСОБА_1 покинув країну постійного проживання в 2015 році офіційно на підставі дозволу повітряним шляхом авіарейсом Пешавар ( Пакистан) - Дубай (ОАЕ).

Вперше ОСОБА_1 приїхав до України 10.06.2018 року, на території України знаходився 9 днів, вдруге приїхав до України 05.04.2019 року повітряним транспортом авіарейсом Дубай (ОАЕ) - Київ (Україна) на підставі паспортного документу та візи.

26.09.2019 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

26.09.2019 року ОСОБА_1 отримав Довідку про звернення за захистом в Україні.

16.10.2019 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області складено Висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у справі № 2019OD0192, яким громадянину Пакистану ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

16.10.2019 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області видано наказ № 197, яким громадянину Пакистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відмова мотивована тим, що за результатами проведених заходів було встановлено, що історія переслідування заявника не містить будь-яких обставин або умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Результати проведеного аналізу вказують на необґрунтованість звернення особи за міжнародним захистом. За матеріалами справи в особи відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань у відповідності до п.1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст.3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п.13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування заявника в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.

16.10.2019 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області складено повідомлення № 5/1-344 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 5/1-344 від 16.10.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту було отримано ОСОБА_1 17.10.2019 року.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до ч.1 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч.2 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо така особа під час незаконного перетинання державного кордону України звернулася із зазначеною заявою до посадової особи Державної прикордонної служби України, вона зобов`язана надати цій посадовій особі пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України. У разі відсутності у такої особи документів, що посвідчують її особу, або якщо такі документи є фальшивими, вона повинна повідомити в поясненні про цю обставину, а також викласти причини зазначених обставин. Під час надання пояснень особою, яка не володіє українською або російською мовами, орган Державної прикордонної служби України повинен забезпечити перекладача з мови, якою така особа може спілкуватися. Після надання пояснень особа, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна бути протягом 24 годин передана посадовими особами Державної прикордонної служби України представнику центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Частиною 5 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Разом з цим, процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначається Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884.

Відповідно до п.3.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, у разі відсутності підстав для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: а) забезпечує можливість для заявника особисто або за допомогою законного представника скласти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи у журналі реєстрації заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) ознайомлює заявника або його законного представника під їхній власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами і обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; г) у разі потреби направляє заявника на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; ґ) заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім`єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; д) приймає від заявника на зберігання документи: національний паспорт або інший документ, який посвідчує особу заявника, а також документи, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що оформлюється розпискою; е) оформлює особову справу згідно з описом документів, що знаходяться в особовій справі заявника); є) долучає до справи по чотири фотокартки заявника та членів його сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, відомості про яких внесено до заяви, а також інші, передбачені Законом та цими Правилами, документи; ж) призначає дату та час співбесіди та повідомляє цю інформацію заявникові та його законному представникові (за наявності) під підпис в особовій справі; з) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Згідно з п.4.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону; б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п.4.3 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС в межах установленого строку приймає одне з таких рішень: а) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з п.4.6 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття територіальний орган ДМС надсилає або видає під підпис заявнику або його законному представнику письмове повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення, про що робить відповідний запис в журналі реєстрації видачі повідомлень.

Відповідно до ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Крім того, суд зазначає, що згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

З огляду на матеріали справи суд встановив, що відповідач за результатами аналізу матеріалів клопотання позивача встановив, що історія його переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Суд погоджується з такими висновками відповідача з огляду на наступні обставини.

Відповідно до пояснень позивач зазначив, що не має наміру повертатися до країни громадянської належності у зв`язку з можливими переслідуваннями та вбивством через свою належність до шиїтів (арк. 4 протоколу співбесіди від 07.10.2019 року). Однак, під час опитування позивач вказав, що на території країни громадянської належності він не зазнавав жодних переслідувань або загрози за ознаками раси, громадянства, національності, належності до певної соціальної групи або наявності певних політичних поглядів (арк. 4 протоколу співбесіди від 07.10.2019 року), він не належить до якої-небудь відокремленої соціальної групи на Батьківщині, не перебував офіційним членом жодних політичних, релігійних, громадських або військових організацій на Батьківщині (арк. 5 анкети від 04.10.2019 року). До позивача ніколи не застосовувалось фізичне насилля за конвенційними ознаками на Батьківщині (арк. 5 анкети від 04.10.2019 року). Водночас, позивач вказує, що причинами його виїзду за межі країни громадянської належності є дискримінація за релігійною ознакою, а небажання повернення на Батьківщину спричинене можливим порушенням прав та побоювання за власне життя, безпеку та свободу у зв`язку зі своїми релігійними переконаннями (арк. 1-2 заяви від 26.10.2019 року). Разом з цим, під час проведення співбесід позивач не навів жодних конкретних фактів та не надав документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину.

Під час анкетування позивач зазначив, що він не мав змоги вільно сповідувати свою релігію (арк. 6 протоколу співбесіди від 07.10.2019 року), проте пізніше особисто зазначив, що він не є релігійною людиною та не відвідує мечеті ще з 2007 року (арк. 5 протоколу співбесіди від 16.10.2019 року).

Згідно пояснень позивач у 2015 році виїхав до Об`єднаних Арабських Еміратів з метою працевлаштування (арк. 5 дод. протоколу співбесіди від 11.10.2019 року) та через переслідування за релігійними ознаками (арк. 1-2 заяви від 26.09.2019 року). Виїзд до ОАЕ відбувся саме через спрощену процедуру отримання візи (арк. 5 протоколу співбесіди від 07.10.2019 року). На території ОАЕ проживав у м. Дубай разом зі своїми земляками (арк. 5 дод. протоколу співбесіди від 11.10.2019 року). Позивач працював у м. Дубай з 2015 по 2019 роки (арк. 3 анкети від 04.10.2019).

В заяві позивач зазначив, що був вимушений поїхати з ОАЕ через виникнення тієї ж ситуації, яка існувала в Пакистані, а саме вбивства мусульман-шиїтів (арк. 1-2 заяви від 26.09.2019 року). Додатково, він зазначив, що не відвідував жодного разу мечетей на території ОАЕ так, як в ОАЕ не має мечетей для шиїтів. Однак, інформація стосовно вбивства та переслідування мусульман-шиїтів на території ОАЕ жодним чином не доведена. Позивач зазначив, що на території ОАЕ він мав змогу вільно працювати, також у особи не виникало жодних проблем з місцевим населенням (арк. 5 дод. протоколу співбесіди від 11.10.2019 року). Однак, позивач не міг залишитися проживати на території ОАЕ у зв`язку з депортацією мусульман-шиїтів, саме тому був вимушений поїхати до України.

Під час звернення за захистом позивач зазначив, що у 2007 році внаслідок початку конфлікту між шиїтами та талібами, які являються сунітами, загинув його батько, проте, жодних доказів та аргументованих пояснень стосовно смерті батька внаслідок зазначеного конфлікту не було отримано (арк. 2-3 протоколу співбесіди від 16.10.2019 року). Також, позивач не надав жодних документальних доказів стосовно факту смерті батька, аргументувавши це тим, що в Пакистані особи, які померли не в лікарні не отримують свідоцтва про смерть.

В ході опитування позивач повідомив інформацію стосовно викрадення свого брата, яке трапилося через 6 місяців після смерті його батька (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 16.10.2019 року), внаслідок чого брат отримав інвалідність та наразі є недієздатною особою (арк. 4 дод. протоколу співбесіди від 16.10.2019 року). Разом з цим, позивач не надав жодних документальних доказів на підтвердження цих фактів.

Під час процедури набуття міжнародного захисту позивач заявив, що в нього виникали певні проблеми на Батьківщині через свою належність до шиїтів, а саме неодноразові побиття талібами (арк. 4 протоколу співбесіди від 07.10.2019 року), відсутність захисту зі сторони державних органів (арк. 4 протоколу співбесіди від 07.10.2019 року), неможливість отримання медичної допомоги, освіти, проблеми з працевлаштуванням та переміщенням територією Пакистану (арк. 5 протоколу співбесіди від 07.10.2019 року, арк. 4 протоколу співбесіди від 11.10.2019 року). В той же час, в ході подальшого опитування з`ясовані певні розбіжності: як повідомив позивач, його били 6 разів на території країни громадянської належності (арк. 4 протоколу співбесіди від 07.10.2019 року), також його затримали при переїзді з одного села до іншого, тримали протягом 10 днів, де над ним знущалися (арк. 3 дод. протоколу співбесіди від 16.10.2019 року), однак позивач особисто зазначив, що він жодного разу особисто не контактував з представниками терористичних угрупувань, адже в такому випадку вони б його одразу вбили (арк. 3 дод. протоколу співбесіди від 11.10.2019 року). Разом з тим, при проведенні процедури анкетування позивач повідомив, що його жодного разу не затримували на території країни громадянської належності, він не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, які були пов`язані з його расовою, національною, релігійною належністю, політичним поглядам (арк. 5 анкети від 04.10.2019 року), позивач не був причетний до насильницьких зникнень або викрадень на території країни громадянської належності (арк.5 протоколу співбесіди від 07.10.2019 року); стосовно відсутності захисту зі сторони державних органів позивач не міг навести жодного конкретного прикладу. Обставини, які б вказували на обмеження у правах або утиски по відношенню до нього зі сторони влади Пакистану відсутні. Позивач легально, без перешкод перетинав кордон Пакистану у напрямку України та ОАЕ, утисків чи переслідувань при цьому не зазнавав. Дана обставина свідчить про відсутність переслідування позивача з боку державних органів країни його громадянського походження. Вільний легальний виїзд з країни громадянської належності та можливість самостійно займатись оформленням документів свідчить про відсутність кримінальних переслідувань, офіційного розшуку на території країни громадянської належності. Про належне функціонування життєдіяльності на території Пакистану свідчить обставина вільного доступу особи до всіх необхідних інфраструктур, оформлення ним паспортних документів та віз, безперешкодний виїзд за кордон.

При проведенні анкетування позивач зазначив, що на Батьківщині він навчався в школі та проходив курси, в ході опитування позивач не повідомляв про виникнення якихось проблем при отриманні освіти, а лише при проведенні 2 додаткового протоколу зазначив, що нібито не мав змоги отримувати вищу освіту у зв`язку з тим, що в його рідному місті Парачінар відсутні ВНЗ, а в інших містах високі ціни на навчання та існують проблеми при вступі у шиїтів (арк. 4 дод. протоколу співбесіди від 11.10.2019 року). Стосовно неможливості звернення до медичних закладів позивач зазначив, що шиїти являються бідними людьми та не мають змоги отримувати медичну допомогу (арк. 4 протоколу співбесіди від 11.10.2019 року), однак зазначене не стосується саме неможливості звернення до медичних закладів через належність до шиїтів, а характеризується як низьке матеріальне забезпечення мусульман-шиїтів. Незважаючи на вищеперераховані заборони для мусульман-шиїтів, позивач мав можливість вільно працювати на Батьківщині (арк. 3 анкети від 04.10.2019 року), мати власний бізнес з ремонту комп`ютерів та телефонів та вільно працювати в столиці Пакистану в м. Ісламабад, мав можливість виїздити до інших міст Пакистану та за його межі, що вказує на відсутність побоювань стосовно переміщення територією Пакистану.

Крім того, в ході опитування відповідачем були з`ясовані додаткові суттєві розбіжності, які значно зменшують рівень довіри до клопотання позивача в цілому, а саме: позивач зазначив, що основна причина виїзду за межі країни громадянської належності є саме дискримінація за релігійною ознакою, оскільки він нібито дотримується канонів релігії повністю (арк. 6 протоколу співбесіди від 07.10.2019 року), однак пізніше особисто зазначив, що він не є релігійною людиною, канонів релігії не дотримувався в повному обсязі ані на Батьківщині, ані за її межами (арк. 2, 10 дод. протоколу співбесіди від 16.10.2019 року), що додатково свідчить про вигаданість зазначеної обставини; позивач повідомив інформацію стосовно арештів мусульман-шиїтів під час здійснення намазу (арк. 5 протоколу співбесіди від 07.10.2019 року), проте пізніше в ході опитування зазначив, що шиїти можуть вільно молитися, також у них є власні мечеті (арк. 6 протоколу співбесіди від 07.10.2019 року); позивач зазначив, що на території ОАЕ почали виникати такі ж проблеми в шиїтів, як і на території Пакистану, а саме жорстоке поводження та вбивства (арк. 1-2 заяви від 26.09.2019 року), однак в ході подальших опитувань зазначив, що в нього жодних проблем на території ОАЕ не виникало (арк. 2 протоколу співбесіди від 16.10.2019 року); він повідомив, що шиїти являються єдиними противниками талібів, а органи державної влади Пакистану жодним чином не допомагають шиїтам, а навпаки співпрацюють з терористичною організацією «Талібан» (арк. 2 дод. протоколу співбесіди від 11.10.2019 року), однак зазначене не підтверджується актуальною ІКП, відповідно до якої влада активно проводить мирні переговори з представниками талібів, з метою покращення безпекової ситуації в Пакистані та співпраці з країнами-сусідами, Індією та Афганістаном.

Також, відповідно до пояснень на території Пакистану позивача ніколи не звинувачували у порушенні соціальних або моральних норм (арк. 4 протоколу співбесіди від 07.10.2019 року), на Батьківщині по відношенню до позивача ніколи не застосовувалось фізичне насилля, яке було б пов`язане з його релігійною належністю (арк. 5 анкети від 04.10.2019 року). Однак, в якості причини звернення за міжнародним захистом та неможливості повернення до країни громадянської належності позивач зазначає: свою належність до мусульман-шиїтів (арк. 1 заяви від 26.09.2019 року); неможливе сповідування своєї релігії в подальшому на Батьківщині (арк. 11 протоколу співбесіди від 20.06.2019 року); можливість переслідування з боку противників мусульман-шиїтів, у зв`язку з внесенням його імені до списку, який створений талібами разом з державою (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 16.10.2019 року).

Суд погоджується з відповідачем, що слід врахувати інформацію стосовно моменту виникнення конфлікту, оскільки позивач зазначив, що конфлікт виник у 2007 році в його рідному місті Парачінар, напружена ситуація тривала до 2012 року, проте позивач вирішив виїхати до м. Ісламабад (Пакистан) лише у 2012 році з метою працевлаштування та матеріального забезпечення своєї родини (арк. 2 протоколу співбесіди від 11.10.2019 року), на території м. Ісламабад позивач проживав протягом 3 років. Тривале перебування в м. Ісламабад вказує, що позивач мав можливість проживати в більш безпечному регіоні країни громадянської належності. Так, згідно даних УВКБ ООН з 2008 року по 28 лютого 2018 року приблизно 5,05 мільйонів ВПО повернулися в регіон постійного проживання. Позивач повідомив інформацію стосовно виникнення проблем під час проживання в м. Ісламабад через свою належність до шиїтів, а саме проблеми з працевлаштуванням та отриманням медичної допомоги (арк.6 додаткового протоколу від 16.10.2019 року). Також зазначив, що на момент його повернення до м. Ісламабад з ОАЕ у 2018 році він не мав змоги вийти на вулицю через конфлікт, який тривав між сунітами та шиїтами (арк. 4 дод. протоколу співбесіди від 16.10.2019 року). Однак, згідно з даними УВКБ ООН від 2018 року в м. Ісламабад порівняно з іншими регіонами Пакистану проживає відносно велика кількість релігійних меншин, до того 10 % жителів не є мусульманами. Так, відповідно до висновку Консультативної ради з безпеки за кордоном (OSAC). опубліковану 21.05.2018 року, рівень безпеки в м. Ісламабад вищий, у порівнянні з іншими регіонами. Проте у зв`язку з тим що м. Ісламабад - столиця Пакистану, там присутні посадові особи уряду та іноземці тому місто є привабливим для терористів, але поліція міста ввела заходи безпеки в громадських місцях, в місцях здійснення релігійних обрядів та в інших важливих установах.

В ході опитування відповідачем з`ясовано, що позивач не має серйозного відношення до своєї релігії та використовує зазначений факт тільки з метою легалізації, зазначене підтверджується наступними фактами: він стверджує, що не мав змоги вільно дотримуватися канонів релігії, однак в ході подальшого опитування зазначив, що він не є релігійною людиною. Зазначене вказує на необґрунтоване побоювання позивача стосовно неможливості повернення на Батьківщину через побоювання зазнати переслідування за релігійною ознакою. За матеріалами особової справи позивача додатково виявлені об`єктивні фактори, які свідчать про необґрунтованість зазнати загрози для його життя у випадку повернення на територію країни громадянської належності: за останній період часу по відношенню до позивача не застосовувались заходів адміністративного впливу (затримання, арешт) (арк. 5 анкети від 04.10.2019 року), він ніколи не притягався до кримінальної відповідальності на Батьківщині (арк. 5 анкети від 04.10.2019 року); інформація стосовно причетності позивача та його брата до свавільних арештів або затримань на території країни громадянської належності нічим не підтверджується, від особи не було отримано аргументованих пояснень. Під час проведення процедури розгляду заяви від 07.10.2019 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вказав, що по відношенню до нього не може бути застосовано вирок про смертну кару у випадку повернення до Пакистану (арк. 4 протоколу співбесіди від 07.10.2019 року), по відношенню до нього не застосовувались та не можуть бути застосовані тортури, нелюдське або таке що принижує людську гідність поводження або покарання (арк. 4 протоколу співбесіди від 07.10.2019 року).

Відповідно до п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Суд також враховує і той факт, що у 2018 році він вперше приїхав до України з метою візиту своєї дівчини, зазначене підтверджується відміткою та візою в паспортному документі особи (арк. 4 анкети від 04.10.2019 року). За міжнародним захистом під час свого візиту на території України не звертався. Вдруге позивач прибув до України 04.05.2019 року з метою отримання міжнародного захисту, однак, по приїзду до України, замість того щоб одразу звернутися до міграційної служби з відповідним клопотанням він намагався виїхати до Польщі, проте, потрапити до Польщі йому не вдалося, про що свідчить відмітка в паспортному документі особи (арк. 10 паспортного документу позивача). Зазначене додатково підтверджує, що позивач намагався використати Україну, як транзитну країну для подальшого виїзду до країн Європейського союзу. По поверненню з Польщі до України позивач перебував нелегально на території України приблизно 6 місяців. Нелегальне перебування позивача на території України, порушення норм перебування іноземців та осіб без громадянства на території України свідчать про зловживання з його боку процедурою набуття міжнародного захисту.

Крім того, аналізом інформації з міжнародних правозахисник організацій можливо також дійти висновку, що економічна ситуація в регіоні постійного проживання позивача (Пакистан) є задовільною, спостерігається підвищення економічних показників. Соціально-політична ситуація в регіоні постійного проживання позивача є задовільною з точки зору безпеки та соціально-економічного розвитку.

Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину звернення позивача з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки під час перебування в країні громадянської належності та перебуваючи поза її межами він не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Також, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по регіону походження можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні згідно з визначенням п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Надані позивачем відомості дають можливість стверджувати, що він звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації. Тобто, згідно з п.F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців позивач є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці; він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру; якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).

На підставі встановлений фактів суд вважає, що аналіз наданих матеріалів особової справи разом із наявною інформацією по країні громадянського походження позивача підтверджує той факт, що заява ОСОБА_1 є очевидно необґрунтованою, оскільки у нього відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Тобто, з урахуванням зазначеного, позивачу правомірно було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 16.10.2019 року № 197 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтованим та законним, в зв`язку з чим заявлені позовні вимоги не належать до задоволення.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Доводи позивача, якими він обґрунтовував свої позовні вимоги, не знайшли свого підтвердження впродовж розгляду справи та спростовуються наведеними в рішенні суду обставинами. Адже, згідно з ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідач довів суду належними та допустимими в спірних правовідносинах доказами з посиланнями на відповідні положення законодавства про необґрунтованість позовних вимог позивача.

Згідно з ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з положеннями ст.9 Конституції України та ст.17, ч.5 ст.19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.

Відповідно до п.58 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року, заява 4909/04, Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно з вимогами ст.139 КАС України розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись Конституцією України, ст.ст.2, 77, 90, 139, 242-246, 250 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65014, ідентифікаційний код 37811384), Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Преображенська, 64, м. Одеса, 65045) про визнання протиправним та скасування наказу від 16.10.2019 року № 197, зобов`язання вчинити певні дії - відмовити повністю.

Порядок і строки оскарження рішення визначаються ст.ст.293, 295 КАС України.

Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст.255 КАС України.

Суддя М.М. Кравченко