Рішення № 87586680, 07.02.2020, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 лютого 2020 р. № 400/4371/19 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Брагар В. С. в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження розглянув адміністративну справу

за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1

до відповідача:Головного управління ДПС у Миколаївській області, вул. Лягіна, 6, м. Миколаїв, 54001

про:визнання протиправною та скасування вимоги від 12.11.2019 р. № Ф-19407-17,

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Миколаївській області з вимогою визнати протиправним та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 12.11.2019 року №Ф-19407-17 у розмірі 26 539 грн 26 коп., надіслану ГУ ДПС у Миколаївській області.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що нарахування суми боргу (недоїмки) свідчить про подвійне нарахування Єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (надалі - ЄСВ), оскільки за вказаний період суми ЄСВ за позивача як застраховану особу сплачувались роботодавцем в повному обсязі. З огляду на зазначене, позивач вважає вимогу про сплату боргу (недоїмки) протиправною та такою, що підлягає скасуванню.

Відповідач не погоджуючись з адміністративним позовом подав до суду відзив на позов, в якому просив повністю відмовити в задоволенні позовних вимог, оскільки вимога про сплату боргу (недоїмки) прийнята відповідно до норм чинного законодавства.

Ухвалою суду від 10.12.2019 року відкрито провадження по справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд –

ВСТАНОВИВ:

Позивач з 15.01.2004 року працює в Миколаївському національному аграрному університеті на посаді лаборанта кафедри вищої прикладної математики з 15.01.2004 року (наказ від 19.01.2004 р. №10-ОС) по теперішній час, та отримує заробітну плату з якої відраховується податок на доходи в розмірі 18% та воєнний збір 1,5% згідно чинного законодавства.

Згідно запису про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця (надалі – ФОП) 04.12.2007 року позивач був зареєстрований як ФОП (КВЕД 60.22.0. основна діяльність таксі). Однак діяльність не проводилась, про що відповідач був попереджений у 2008 році письмовою заявою.

04.11.2019 року позивач звернувся до державного реєстратора з питання припинення діяльності.

27.11.2019 позивачем отримано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 12.11.2019 року №Ф-19407-17 у розмірі 26 539,26 грн, що складалась із сум єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі ЄСВ) за 2017 рік (по строку сплати 09.02.2018 рік) - 8448,00 грн., та за 1, 2, 3, 4 квартали 2018 року (819,06 грн/місяць х 12 місяців), та за 1, 2, 3 квартали 2019 року (819,06 грн/місяць х 9 місяців).

Позивач вважаючи вимогу протиправною звернувся до суду для її скасування.

Відповідач проти позову заперечував, просив відмовити в його задоволенні в повному обсязі, в обґрунтування правової позиції зазначив, що позивач здійснював підприємницьку діяльність до 04.11.2019 р. та був платником єдиного внеску, на підставі цього у позивача був обов`язок сплачувати єдиний внесок незалежно від того отримує він дохід від здійснення підприємницької діяльності чи ні.

Судом встановлено, що в період, за який нараховано внесок від здійснення підприємницької діяльності, позивач не займався останньою (про що повідомляв відповідача в письмовій формі у 2008 році), в цей період та по теперішній час працює в Миколаївському національному аграрному університеті, котре сплачувало та сплачує внесок з його заробітної плати.

Управління не надало докази, які б спростовували цей факт.

Надаючи правову оцінки правовідносинам, суд виходив з наступного.

Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України (надалі також - ПК України) в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов`язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» («Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань») в частині відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб-підприємців та нормами Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (надалі також - Закон № 2464-VI) в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

Взяття на облік осіб, зазначених у пунктах 1, 4, 5 частини першої статті 4 цього Закону, здійснюється органом доходів і зборів шляхом внесення відповідних відомостей до реєстру страхувальників (абз. 2 ч. 1 ст. 5 Закону №2464-VI).

Зняття з обліку платників єдиного внеску, зазначених в абзацах другому, п`ятому та сьомому пункту 1 та пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, здійснюється органами доходів і зборів на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором, платників єдиного внеску - фізичних осіб - підприємців, - на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором, після проведення передбачених законодавством перевірок платників та проведення остаточного розрахунку (абз.7 ч.1 ст.5 Закону №2464-VI).

Приписами пункту 2 частини 1 статті 7 Закону № 2464-VI встановлено, що єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.

У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Отже, зазначені платники податків мають обов`язок сплачувати внесок у розмірі, який встановлено законом, незалежно від отримання доходу (прибутку).

В той же час, суд звертає увагу, на те, що відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом № 2464-VI не врегульовано.

Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

З огляду на предмет спору у даній справі, суд не погоджується з позицією відповідача з огляду на те, що особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Крім того, Суд звертає увагу на те, що позивачем у 2008 році подано заяву про припинення діяльності як фізичної особи-підприємця.

Аналогічна правова позиція висловлена в Постанові Верховного суду від 04.12.2019 року справа №440/2149/19.

Нормами ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено те, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Суд також враховує, що згідно практики Європейського суду з прав людини втручання у право на мирне володіння майном є сумісним з вимогами статті 1 Першого протоколу, коли воно законне і не свавільне (рішення у справі "Ятрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece) (1999) п. 58). Зокрема, друге речення першого пункту дозволяє позбавлення майна лише "на умовах, передбачених законом".

Європейський суд з прав людини наголошував, що поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть розглядатися як "майнові права", а отже, як "майно" (див. mutatis mutandis рішення у справі "Бейелер проти Італії" від 05.01.2000) (Beyeler v. Italy, заява № 33202, § 100)).

Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Суд дійшов висновку, про необхідність задоволення позовних вимог.

Відповідно до вимог частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Судом встановлено, що при зверненні до суду позивачем сплачено судовий збір у сумі 768,40 грн., що підтверджується квитанцією №0.0.1542708841.1 від 05.12.2019 року, який підлягає відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

На підставі викладеного, керуючись ст. 2, 19, 139, 241, 244, 242 - 246, 263 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) до ГУ ДПС у Миколаївській області (вул. Лягіна, 6, м. Миколаїв, 54001, код ЄДРПОУ 43144729) про визнати протиправною та скасувння вимоги від 12.11. 2019 року №Ф-19407-17 про сплату недоїмки в сумі 26539,26 грн., задовольнити.

2.Визнати протиправною та скасувати вимогу ГУ ДПС у Миколаївській області (вул. Лягіна, 6, м. Миколаїв, 54001, код ЄДРПОУ 43144729 ) від 12.11. 2019 року №Ф-19407-17 про сплату недоїмки в сумі 26539,26 грн. надіслану ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ).

3.Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДПС у Миколаївській області (вул. Лягіна, 6, м. Миколаїв, 54001, код ЄДРПОУ 43144729 ) судовий збір в розмірі 768,40 грн., сплачений квитанцією №0.0.1542708841.1 від 05.12.2019 року.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 15.5 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України

Суддя В. С. Брагар