Рішення № 87533372, 12.02.2020, Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області

Справа № 346/1861/18

Провадження № 2/346/59/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 лютого 2020 р.м. Коломия Коломийський міськрайонний суд Івано - Франківської області

в складі:

головуючого - судді Веселова В.М.,

секретаря - Максим`юк М.А.,

з участю -

представника позивача по первинному позову ОСОБА_1 - ОСОБА_2 ,

представників відповідача - позивача по зустрічному позову ОСОБА_3 , - ОСОБА_4

представника відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_6 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду м. Коломия справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 про виділ земельної ділянки та зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 про визначення частки та виділ земельної ділянки, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач по первинному позову ОСОБА_1 , посилається на те, що він разом зі своєю дружиною та двома дітьми на праві власності володіє квартирою в АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності. 28.10.1999 року сторонам видано державний акт про право приватної власності на земельну ділянку для обслуговування житлового будинку та господарських споруд, яким передано земельну ділянку під квартирним будинком та прибудинкову територію загальною площею 0,10 га на праві спільної сумісної власності на ім`я трьох співвласників. Між ними була досягнута домовленість про розрахунок ідеальних часток земельної ділянки у спільній сумісній власності, виходячи з площ квартир та відповідно до розрахунку ідеальних часток, зробленого Коломийським МБТІ. Впродовж тривалого часу між ними склався певний порядок користування земельною ділянкою. Позивач облаштував окремий заїзд до своєї квартири та обгородив територію земельної ділянки, якою користується, на даній території знаходиться його гараж, жодних претензій від сусідів про такий порядок використання земельної ділянки. Проте, між відповідачами існує спір щодо розподілу решти земельної ділянки. Він має намір облаштувати подвір`я бруківкою та поставити нову огорожу. Оскільки земельна ділянка перебуває у спільній власності та між сусідами існують спори щодо порядку користування нею, тому просить визначити що його частка у праві спільної сумісної власності на зазначену земельну ділянку складає 0,036 га, виділити йому земельну ділянку площею 0,0343 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , у приватну власність, що на схемі розподілу позначена «Діл. №2»; виділити земельну ділянку площею 0,0047 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , що на схемі розподілу позначена «Діл.»1», у спільну сумісну власність: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 .

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримала.

Представник відповідача Саманіва звернувся до позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_5 з зустрічним позовом про визначенням частки та виділ земельної ділянки,в якому вказують, що ОСОБА_3 також є співвласником спірного домогосподарства та земельної ділянки і теж має право на виділ своєї частки, що необхідно для більш якісного обслуговування свого будинку, оскільки між співвласниками не склались нормальні стосунки і є певні суперечки при користуванні земельною ділянкою. Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги зустрічного позову підтримав. Просить суд відмовити в задоволенні первинного позову в повному обсязі.

Під час дебатів представник відповідача Саманіва подав заяву про залишення зустрічної позовної вимоги без розгляду

Представник відповідача Пушика в судовому засіданні позовні вимоги заперечив в повному обсязі,вказав,що в багатоквартирному будинку неможливий виділ землі.

Заслухавши пояснення представника позивача та представників відповідачів ,дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що позивач по первинному позову ОСОБА_1 , разом з сім`єю на праві власності володіє квартирою в АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності. Власниками інших квартир є відповідачі ОСОБА_3 (квартира АДРЕСА_3 ) та ОСОБА_5 (квартира АДРЕСА_4 ). 28.10.1999 року сторонам по справі було видано державний акт про право приватної власності на земельну ділянку (а.с.7) для обслуговування житлового будинку та господарських споруд, яким передано земельну ділянку під квартирним будинком та прибудинкову територію загальною площею 0,10 га на праві спільної сумісної власності на ім`я трьох співвласників. Позивач облаштував окремий заїзд до своєї квартири та обгородив територію земельної ділянки, якою користується, на даній території знаходиться його гараж, жодних претензій від сусідів про такий порядок використання земельної ділянки він не мав. Проте, між ним та відповідачами існує спір щодо розподілу решти земельної ділянки. На даний час земельна ділянка перебуває у спільній сумісній власності,сторони добровільно не можуть вирішити питання спільного користування даною земельною ділянкою.

У відповідності до ст.317 ЦК України власнику належать права володіння,користування та розпорядження своїм майном. Згідно ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно обмежений у його здійсненні, а у відповідності до ст.322 ЦК України власник зобовязаний утримувати майно, що йому належить.Згідно ст.386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. У відповідності до ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з ст.358 ЦК України Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Згідно ч.1 ст.88 ЗК України володіння,користування та розпорядження земельною ділянкою,що перебуває у спільній власності здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором,а у разі недосягнення згоди, спір вирішується у судовому порядку.

У відповідності до ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку. Як суб`єкт права власності міська рада має право володіти,користуватись і розпоряджатись землями комунальної власності в повному обсязі,встановленому для них нормами публічного права.У відповідності з ст.152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати будь-яких порушень його права,навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

Відповідно до положень ст.155 ч.1 ЗК України у разі видання органом місцевого самоврядування акту, яким порушуються права особи щодо користування належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Згідно роз`яснень, даних у п.11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 року № 7 „Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ", розглядаючи позови про захист прав землекористувачів земельних ділянок, суд має перевіряти законність рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки іншій особі без вилучення її в позивача в установленому порядку і за наявності для цього підстав ухвалювати рішення про його незаконність.

Рішення Коломийської міської ради про виділення земельної ділянки сторонам по справі було прийняте в межах її повноважень і на даний час є діючим. Як суб`єкт права власності міська рада має право володіти, користуватись і розпоряджатись землями комунальної власності в повному обсязі, встановленому для них нормами публічного права. При прийнятті рішення про передачу сторонам земельної ділянки, норми ст.ст.140-141 ЗК України не було порушено. У відповідності до ст.198 ЗК України межі земельних ділянок погоджуються з суміжним власником та землекористувачами, однак позивач не є суміжним землевласником ні землекористувачем виділеної земельної ділянки відповідачці, про що свідчить план-схема на Державному акті,виданому відповідачці.

В постанові Судової палати в цивільних і господарських справах ВСУ від 16 березня 2016 року по справі №6-1428цс15, яка є правовою позицією, зазначено наступне. Так, ст. 173 ЗК України визначено, що межа району, села, міста, району в місті - це умовно замкнута лінія на поверхні землі,яка віддаляє територію району, села, міста ,селища, району в місті від інших територій. У відповідності до п. «б» ч. 1 ст. 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад в області земельних відносин на території сіл,селищ,міст відноситься передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян або юридичних осіб у відповідності до ЗК України. У відповідності до ч.ч. 1, 2 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають право власності і право користування земельними ділянками з земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоуправління в межах їх повноважень, визначених ЗК України або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами і юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх в користування. Як передбачено ч. 1 ст. 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування з земель комунальної власності відповідних територіальних громад. Відповідні норми встановлюють нерозривний зв`язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов`язковим отриманням її власником державного акту на право власності. Однак, суд, зазначає, що позивач не оскаржує недійсність прийнятого рішення про надання державного акту відповідачці, тобто він погоджується з тим фактом, що відповідач володіє своєю земельною ділянкою на законних підставах.

В постанові судової палати по цивільним справам Верховного Суду від 20 квітня 2016 року № 6-2824цс15,яка є правовою позицією, зазначено, що державні акти на право власності на земельні ділянки, є документами, які засвідчують право власності і видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоуправління в межах їх повноважень, то відповідно в спорах пов`язаних з правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватись вказані рішення на підставі яких були видані відповідні державні акти,так і сами акти на право власності на земельні ділянки. Позивач не ставить питання про недійсність рішення,яким було надано земельну ділянку відповідачці.

Як вбачається з представлених документів та пояснень сторін, земельна ділянка була виділена сторонам у суворому дотриманні чинного законодавства. Жодних порушень при виділенні земельної ділянки сторонам суд не вбачає.

Державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт видано, і дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема, статтями 116, 118 ЗК України. Відповідний правовий висновок зробив Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 25 червня 2014 року, ухваливши постанову у справі № 6-67цс14, предметом якої був спір про визнання недійсним рішення селищної ради й державного акту на право власності на землю та про визнання права власності на земельну ділянку і зробив відповідний правовий висновок.

У відповідності до ст.411 ч.5 ЦПК України в ред.2017 р. висновки суду касаційної інстанції є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

За клопотанням позивача, ухвалою Коломийського міськрайонного суду від 31 серпня 2018 року, судом було призначено судову земельно-технічну експертизу. У відповідності до висновку експерта від 31.07.2019 року зазначено,що частка ОСОБА_1 в праві власності на земельну ділянку,розташовану за адресою АДРЕСА_2 ,становить 36/100. Частці 36/100,належній ОСОБА_1 від загальної площі земельної ділянки відповідає 0.036 га. У спільному користуванні ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , та ОСОБА_5 слід залишити територію площею 0.0308 га (зайнята житловим будинком) та територію навколо нього шириною 1 метр. ОСОБА_1 пропонується виділити земельну ділянку площею 0.0249 га. Частка ОСОБА_3 у праві власності на земельну ділянку,розташовану за адресою АДРЕСА_2 становить 45/100. Частці 45/100 належній ОСОБА_3 від загальної площі земельної ділянки відповідає 0.045 га. ОСОБА_3 пропонується виділити земельну ділянку загальною площею 0.0232 га. Для облаштування заїзду до житлового будинку ОСОБА_3 та ОСОБА_5 пропонується виділити частину земельної ділянки площею 0.0158 га.

Згідно ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу , який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У відповідності до ст.4 Цивільно-процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановлену цивільно-процесуальним кодексом звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У відповідності до ст.64 Конституції України право на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод не підлягає обмеженню. Дане право гарантоване усім фізичним та юридичним особам, права і свободи чи інтереси яких порушені, незнані або оспорені. Згідно ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб у спосіб визначений законами України. У відповідності до ст.10 ЦПК України Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права та розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.Згідно з ст.11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. У відповідності до ст.12 ЦПК України суд розглядає справу на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Згідно ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У відповідності до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.1996 року, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У відповідності до ст.3 ЦПК України, суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України,застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

У відповідності до ст.1 ЗУ «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року,Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», Україна повністю визнає на своїй території дію статті 25 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім`я Генерального Секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

П.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (яка підлягає застосуванню відповідно до ст.9 Конституції України, та ст.2, ч.1 ст.8 ЦПК та ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), закріплено принцип, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи безстороннім судом, а пункт 1 статті 6, стаття 13 Конвенції та стаття 1 Першого протоколу зазначає , що: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів...».

Так, у відповідності до Рішення Європейського суду з прав людини по справі «Андрій Рудемко проти України» , зазначено що: «35. З огляду на принципи, встановлені його практикою (див., наприклад, рішення у справі «Ян та інші проти Німеччини» (Jahn and Others v. Germany) [ВП], №№ 46720/99, 72203/01 і 72552/01, п. 78, ECHR 2005-VI), Суд зазначає, що мало місце втручання у право заявника на майно.

37. Отже, Суд визнає, що втручання у справі заявника становило «позбавлення» майна у значенні другого речення першого пункту ст. 1 Першого протоколу. Тому Суд має визначити, чи було це втручання виправданим відповідно до цього положення.

38. Суд нагадує, що втручання у право на мирне володіння майном є сумісним з вимогами ст. 1 Першого протоколу, коли воно законне і не свавільне (див. рішення у справі «Ятрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Зокрема, друге речення першого пункту дозволяє позбавлення майна лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів» (див. згадане вище рішення у справі «Україна-Тюмень» проти України», п. 49).»

Суд зазначає, що з підписанням Угоди про асоціацію з Європейським Союзом Президентом нашої держави, та ратифікацією її вищим законодавчим органом - Верховною Радою України,- Україна, як держава, яка намагається вступити до європейського співтовариства в якості повноправного члена, повинна поважати в першу чергу право приватної власності всіх і кожного зокрема, як основоположне право особи, оскільки право приватної власності є основним постулатом і наріжним каменем європейських цінностей, непорушним і основою європейської спільноти, якого повинна дотримуватись кожна держава, яка є членом чи асоційованим членом європейської спільноти.

Судом було надано рівні права сторонам процесу щодо подання доказів, їх дослідження і доведення перед судом їх переконливості.

За таких обставин суд приходить до висновку , що позовні вимоги позивача по первинному позову та позовні вимоги відповідача по зустрічному позову знайшли своє часткове підтвердження в судовому засіданні і підлягають до задоволення.

Стосовно заяви представника відповідача Саманіва про залишення позовних вимог без розгляду на стадії дебатів, то дана вимога не підлягає до розгляду в силу ст.257 ч.1 п.5,в якому зазначено,що така заява повинна бути подана до початку розгляду справи по суті. Представник відповідача подав дану заяву під час дебатів,що не відповідає чинном процесуальному законодавству.

На підставі наведеного та ст.ст.88,125,126,141,152,153,155 Земельного кодексу України, ст.ст.15,16,319,321,325,373,386 ЦК України, ЗУ «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», Рішення Європейського суду з прав людини по справі «Андрій Рудемко проти України», Постановами Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 року №7, правових позицій Верховного Суду України по справам від 20 травня 2016 року № 6-2824цс15, та від 16 березня 2016 року №6-1428цс15, від 22.02.2017 року №6-17цс17 та керуючись ст.ст.128-130,239,257,263,264,265,268,354,411 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 про виділ земельної ділянки - задовольнити частково.

Визначити,що частка ОСОБА_1 у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку,господарських будівель та споруд,що знаходяться за адресою АДРЕСА_2 загальною площею 0.10 га складає 0.036 га. з реальним виділенням ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0.0249 га. згідно долученого висновку експерта від 31.07.2019 року.

Зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 про визначення частки та виділ земельної ділянки- задовольнити частково.

Визначити ,що частка ОСОБА_3 у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку для обслуговування житлового будинку та господарських будівель,що знаходяться в АДРЕСА_2 загальної площі становить 0.045 га .Для встановлення порядку користування земельною ділянкою пропонується виділити ОСОБА_3 земельну ділянку загальною площею 0.0232 га. згідно долученого висновку експерта від 31.07.2019 року.

У спільному користуванні ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , та ОСОБА_5 слід залишити територію площею 0.0308 га (зайнята житловим будинком) та територію навколо нього шириною 1 метр. Для облаштування заїзду до житлового будинку ОСОБА_3 та ОСОБА_5 пропонується виділити частину земельної ділянки площею 0.0158 га.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги.

Апеляційна скарга на рішення суду до Івано-Франківського апеляційного суду може бути подана протягом тридцяти днів, з дня проголошення рішення.

Повний текст виготовлено 12 лютого 2020 року.

Суддя Веселов В. М.