Рішення № 87521974, 02.12.2019, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

02.12.2019

Справа № 910/11218/19

Суддя Господарського суду міста Києва ДЖАРТИ В. В., розглянувши позовну заяву і додані до неї матеріали

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Альфабуд” (48301, Тернопільська область, Монастирський район, місто Монастирська, вулиця Шевченка, будинок 70 Б, ідентифікаційний код 32606025)

до Приватного акціонерного товариства “Отіс” (03062, місто Київ, Святошинський район, вулиця Чистяківська, будинок 32, ідентифікаційний код 14357579)

про стягнення 65 124,16 грн,

Без повідомлення (виклику) представників учасників справи,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У серпні 2019 Товариство з обмеженою відповідальністю “Альфабуд” (далі – позивач, Товариство) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства “Отіс” (далі – відповідач, Отіс) про стягнення 65 124,16 грн заборгованості.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов’язань за договором D2N16130 від 08.12.2014 на виготовлення ліфтового обладнання в частині якості та комплектності поставленого за договором товару.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.08.2019 за вказаним позовом відкрито провадження у справі № 910/11218/19, ухвалено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін (без проведення судового засідання); визначені строки для подання відзиву на позов, відповіді на відзив та заперечень на відповідь на відзив.

11.09.2019 через автоматизований відділ документообігу Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній заперечував проти задоволення позовних вимог.

18.09.2019 відповідачем через автоматизований відділ документообігу Господарського суду міста Києва була подана заява про застосування строків позовної давності.

Від Товариства 03.10.2019 надійшла відповідь на відзив.

10.10.2019 Отіс через відділ діловодства та документообігу Господарського суду міста Києва надав до суду заперечення на відповідь на відзив.

Відповідно статті 233 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

За приписами частини 4 та 5 статті 240 ГПК України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення. Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

08.12.2014 між ТОВ «Альфабуд» та ПрАТ «ОТІС» був укладений договір D2N16130 на виготовлення ліфтового обладнання (далі – договір). Відповідно до розділу 1 вказаного договору Отіс взяв на себе зобов’язання по виготовленню ліфта №1 в/п 630 кг на 9 зупинок в кількості 1 одиниця (надалі обладнання), а заявник зобов’язався сплати вартість обладнання та провести його прийомку згідно умов розділу 4 такого договору.

Відповідно до розділу 1 договору D2N16130 відповідач зобов’язується виготовити ліфтове обладнання для житлового комплексу за адресою м. Івано- Франківськ, вул. Незалежності, поруч буд.130.

Платіжними дорученнями № 198 від 15 грудня 2014 року та № 33 від 09 лютого 2015 року обладнання було оплачене позивачем в повному обсязі.

24.02.2015 ліфт пасажирський, в/п 630 кг модель R08822D, заводський номер D2NB2152 на 9 зупинок було доставлено заявнику.

Надалі, як стверджує позивач, при передачі ліфта підрядній організації в монтаж в одній із коробок було виявлено відсутність електронної коробки кабіни в зборі та комплектуючих ліфта заводський номер D2NB2152, про що складений відповідний акт.

Така обставина також підтверджується наявним в даній коробці та складеним виробником актом приймання комплектності постачаємої продукції від 24.02.2015 з переліком недоукомплектованих одиниць.

З метою запобігання негативним наслідкам у вигляді неустойки контрагентам (інвесторам будівництва) 4 травня (відповідно до квитанції 2Р049) та 13 червня 2018 року (згідно платіжнім дорученням № 10) позивачем, згідно наданих Виконавцем рахунків, додатково оплачено вартість недоукомплектованих одиниць на загальну суму 48 974,40 грн.

Як стверджує Товариство у своєму позові, вартість недоукомплектованих одиниць входить у загальну вартість обладнання, яка вже була сплачена Замовником в повному обсязі.

Окрім цього, в коробці з обладнанням, яке було допоставлене згідно з актом приймання комплектності постачаємої продукції від 24.02.2015, відсутня вказана у видатковій накладній № 563 від 10.07.2018 плата 118 (артикул 21528) вартістю 5 120,00 грн, що підтверджується актом прийому-передачі недопоставлених одиниць ліфта № D2NB2152 від 19.07.2018.

Беручи до уваги недоукомплектованість обладнання позивач звернувся до відповідача з листом-вимогою №33/10 від 05.10.2018 про відшкодування вартості недоукомплектованого обладнання у сумі 48 974,40 грн. У встановлений у вимозі строк Відповідач вартість обладнання не відшкодував, будь-якої відповіді на лист №33/10 не надав.

08.04.2019 позивач звернувся до Відповідача з претензією №08-04-19/03 від 08.04.2019, в якій просив відповідача повернути 61 280,34 грн. Відповідач претензію отримав 16.04.2019, проте станом на день звернення із даним позовом до суду вимоги претензії не виконав.

У подальшому Товариство скерувало відповідачу вимогу №33/10 від 05.10.2018 ( отримана 16.10.2018), кінцевий термін її виконання 24.10.2018, проте відповіді на таку вимогу позивач не отримав.

Звертаючись із даним позовом до суду, Товариство, посилаючись на умови пункту 6.1 договору, нарахувало та просило стягнути з відповідача 11 067,22 грн пені за період з 24.10.2018 по 05.06.2019. Також, позивач у межах даного позову просило стягнути з відповідача три проценти річних у розмірі 922,08 грн за період з 24.10.2018 по 05.06.2019 та 4 160,46 грн інфляційних втрат за жовтень 2018-травень 2019 року.

Відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, зазначає, що Товариством порушено встановлений законодавством України порядок пред’явлення вимог щодо некомплектності поставлених деталей обладнання. Вказує про неналежну обґрунтованість здійснення окремої закупівлі деталей, як запобігання негативним наслідкам у вигляді неустойки контрагентам-інвесторам. Також, Отіс вказує, що вартість недоукомплектованих частин вказана позивачем та заявлена до стягнення є некоректною, а вимоги про стягнення пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат не підлягають задоволенню. Відповідач у відзиві та окремій заяві зазначає про пропуск позивачем строку позовної давності.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.

За змістом статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України передбачено, що однією з підстав виникнення цивільних прав та обов’язків є договори та інші правочини.

Згідно з частиною 1 статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Отже, погоджуючи за власним волевиявленням (добровільно) умови договору, укладення якого та умови якого, як зазначено вище, передбачені та не суперечать вимогам законодавства, сторона договору погоджується з обов'язковістю їх виконання в силу норм статей 525, 526 ЦК України.

Частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України зазначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з частинами 2, 3, 5 статті 180 Господарського кодексу України, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін повинна бути досягнута згода.

Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Норми вказаної статті кореспондуються з положеннями статті 193 Господарського кодексу України (далі – ГК України).

Згідно статті 173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Частиною 1 статті 175 ГК України встановлено, що майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до частини 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Суд зазначає, що за своїм змістом та правовою природою укладений між сторонам правочин є змішаним, який поєднує у собі договір надання послуг та договір поставки.

Приписами статті 270 Господарського кодексу України закріплено, що товари повинні поставлятися комплектно відповідно до вимог стандартів, технічних умов або прейскурантів. Договором може бути передбачено поставку з додатковими до комплекту виробами (частинами) або без окремих, не потрібних покупцеві виробів (частин), що входять до комплекту. У разі поставки некомплектних виробів постачальник (виробник) зобов'язаний на вимогу покупця (одержувача) доукомплектувати їх у двадцятиденний строк після одержання вимоги або замінити комплектними виробами у той же строк, якщо сторонами не погоджено інший строк. Надалі до укомплектування виробу або його заміни покупець (одержувач) має право відмовитися від його оплати, а якщо товар уже оплачений, вимагати в установленому порядку повернення сплачених сум. У разі якщо постачальник (виробнику у встановлений строк не укомплектує виріб або не замінить його комплектним, покупець має право відмовитися від товару. Прийняття покупцем некомплектних виробів не звільняє постачальника (виробника) від відповідальності.

Відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно зі статтею 5 Господарського процесуального кодексу здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу.

Така позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно- примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав; під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності обов’язку відповідача здійснити виплату грошових коштів за допоставлені частини ліфтової кабіни.

Так, повно і всебічно дослідивши надані до матеріалів справи сторонами документи та пояснення, суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин приписів статті 1212 Цивільного кодексу України.

Водночас, за приписами статті 224 Господарського кодексу України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються, зокрема, додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною (частина 1 статті 225 Господарського кодексу України).

З огляду на вказане, суд дійшов висновку про те, що вартість недоукомплектованих частин ліфтової кабіни, які були додатково придбані позивачем та оплачені останнім у 2018 році, за своєю правовою природою є збитками Товариства, які останній поніс додатково витрачені грошові кошти на придбання недоукомплектованих частин.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до статті 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідач зі свого боку не спростував доводів позивача щодо некомплектості раніше поставленої ліфтової кабіни, а й заперечення Отіса зводились фактично до того, що Товариством був пропущений 20-денний строк пред’явлення вимоги щодо некомплектості, передбачений приписами статті 270 ГК України та 684 ЦК України. При цьому, відповідач належними та доказами не довів тих обставин, що з його боку був посталений товар (ліфтова кабіна) укомплектована в повному обсязі.

За приписами частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З системного аналізу викладено слідує, що до стягнення з відповідача на користь позивача підлягає 48 974,40 грн, як збитки, які є вартістю недопоставлених частин, які були отримані Товариством 10.07.2018 згідно видаткових накладних № 563 та № 564.

Разом з тим суд не вбачає підстав для задоволення вимог про стягнення інфляційних втрат, пені та трьох процентів річних з огляду на вказане нижче.

Кредитор вправі вимагати, в тому числі в судовому порядку, сплати боржником сум інфляційних нарахувань та процентів річних як разом зі сплатою суми основного боргу, так і окремо від неї. Обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних не виникає у випадках повернення коштів особі, яка відмовилася від прийняття зобов'язання за договором (стаття 612 ЦК України), повернення сум авансу та завдатку, повернення коштів у разі припинення зобов'язання (в тому числі шляхом розірвання договору) за згодою сторін або визнання його недійсним, відшкодування збитків та шкоди, повернення безпідставно отриманих коштів (стаття 1212 ЦК України), оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав. Аналогічна правова позиція викладена в пунктах 5.1 та 5.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» від 17.12.2013.

Крім того, умовами пункту 6.1 договору, на який посилався позивач, як на правову підставу стягнення пені, передбачено відповідальність відповідача за порушення строків постачання товару, чого у межах даного провадження встановлено не було. Таким чином, підстави для застосування відповідальності у вигляді сплати пені до відповідача судом не встановлено.

Щодо заяви про застосування строків позовної давності суд відзначає наступне.

За змістом частини 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

З огляду на вказане, беручи до уваги той факт, що поставка недокомплектованих деталей мала місце у липні 2018 року, а із позовом до суду позивач звернувся у серпні 2019, суд вважає доводи Отіс про пропуск строку позовної давності з позивачем безпідставними.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (частина 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до пункту 3 частини 4 статті 238 Господарського процесуального кодексу України мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії".). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів відповідача та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункту 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статтею 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного суду по справі № 910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

За таких обставин, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову в частині стягнення 48974,40 грн збитків.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволеним позовним вимогам.

Керуючись статтями 73-74, 76-80, 86, 129, 232-233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Позов за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Альфабуд” до Приватного акціонерного товариства “Отіс” про стягнення 65 124,16 грн, задовольнити частково.

2. Стягнути з Приватного акціонерного товариства “Отіс” (03062, місто Київ, Святошинський район, вулиця Чистяківська, будинок 32, ідентифікаційний код 14357579) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Альфабуд” (48301, Тернопільська область, Монастирський район, місто Монастирська, вулиця Шевченка, будинок 70 Б, ідентифікаційний код 32606025) 48 974,40 грн (сорок вісім тисяч дев’ятсот сімдесят чотири гривні 40 копійок) збитків та 1 444,62 грн (одну тисячу чотириста сорок чотири гривні 62 копійки).

3. У іншій частині в позові відмовити.

4. Після набрання рішенням Господарського суду міста Києва законної сили видати відповідний наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складене 29.01.2020.

СУДДЯ В. В. ДЖАРТИ