Рішення № 87514688, 29.01.2020, Доброславський районний суд Одеської області (до 25.04.2025 - Комінтернівський районний суд Одеської області)

Справа № 504/3486/19

Провадження № 2-о/504/67/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.01.2020 року смт.Доброслав

Комінтернівський районний суд Одеської області у складі:

Головуючого судді - Барвенка В.К.,

секретаря – Мельникової В.М., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду № 4, смт. Доброслав, заяву ОСОБА_1 , паспорт НОМЕР_1 , ІПН НОМЕР_2 , яка має місце проживання у АДРЕСА_1 , за участі заінтересованих осіб Міністерства соціальної політики України, код за ЄДРПОУ 37567866, Російська Федерація (адреса для листування: м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27, 03049 Посольство Російської Федерації), про встановлення юридичного факту вимушеного переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із малолітньою дитиною ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у травні 2014 року з окупованої території Донецької області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, -

ВСТАНОВИВ:

Процедура:

У березні 2019 року заявниця звернулась до суду в порядку окремого провадження із заявою, якою просила суд встановити юридичний факт вимушеного переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із малолітньою дитиною ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у травні 2014 року з окупованої території Донецької області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Провадження у справі відкрито ухвалою судді Комінтернівського районного суду Одеської області від 24 жовтня 2019 року.

Справа підсудна Комінтернівському районному суду Одеської області за правилом частини 1 статті 316 ЦПК України.

Представник заявниці – Всеукраїнський громадський рух Сила Права подав письмову заяву від 29 січня 2020 року про розгляд заяви у свою відсутність, доводи заяви підтримав.

Встановлення юридичних фактів здійснюється у порядку окремого провадження, і, за відсутності спору про право, не може розглядатись у порядку загального позовного чи спрощеного провадження.

Представник Міністерства соціальної політики України М. Сенчук подав заяву від 05.12.2019 року № 325/0/22-19 про розгляд справи у відсутність представника Мінсоцполітики, щодо заявлених заявницею вимог самоусунувся від висловлення офіційної позиції державного органу Центральної влади України, послався на відсутність у цього державного орагну повноважень на вирішення питання порушеного у заяві.

Представник Посольства Російської Федерації в Україні (м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27) в судове засідання не з`явився, сповіщений судом належним чином про дату, час та місце проведення судового засідання, про що свідчить наявне у справі зворотне поштове повідомлення № 6750005634980, про поважність причин своєї відсутності суду не повідомив, офіційну позицію з приводу заяви не висловив.

Вказане не є підставою для відкладення розгляду справи.

При таких обставинах суд вважав можливим розглядати справу за відсутності всіх учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Факти:

ОСОБА_1 стверджує, що вона є членом Громадської організації «Всеукраїнський рух «Сила Права».

ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_3 в м. Горлівка Донецької області.

У травні 2014 року вона разом із своєю донькою – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та чоловіком- ОСОБА_3 вимушені були переміститись з місця постійного проживання у м. Горлівка Донецької області, тимчасово окупованій території, до смт. Чорноморське-2 Лиманського району АДРЕСА_2 області, де фактично проживає по АДРЕСА_3 .

Заявниця стверджує, що у кінці лютого – на початку березня 2014 року перекинуті з Російської Федерації війська без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів і з цього моменту почалася військова агресія Російської Федерації проти держави Україна.

Заявниця стверджує, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації проти України на території Донецької та Луганської областей було порушено її та її сім`ї невід`ємне право на життя, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного та сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії.

Встановлення даного юридичного факту заявниця пов`язує із необхідністю визначення статусу свого та своєї доньки як осіб, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року (жертви – потерпілого від міжнародного збройного конфлікту).

Прийнятність:

Свою позицію з приводу доводів заявниці, а також жодних заяв щодо невизнання юрисдикції українських судів на вирішення цієї справи, Посольство Російської Федерації не заявляло, що суд розцінює як відсутність волевиявлення на використання заінтересованою особою свого процесуального права з власної ініціативи.

Заінтересована особа - Міністерство соціальної політики України, жодної правової позиції з приводу доводів заявниці не висловило, самоусунулось від будь- яких проявів участі держави в судовому процесі з власної ініціативи, скориставшись своїм правом на висловлення волевиявлення щодо розгляду справи за своєї відсутності.

Вирішуючи питання юрисдикції суду України на правовідносини, що є предметом розгляду даної справи суд виходить з наступного:

Частиною першою статті 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Крім того, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, передбачено інші правила, ніж ті, що визначено у відповідному акті законодавства України, то згідно із частиною другою статті 19 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV "Про міжнародні договори України" (далі - Закон № 1906-IV), статті 3 Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV "Про міжнародне приватне право" застосовуються правила міжнародного договору.

Під час розгляду конкретної судової справи вирішення (подолання) колізії між нормою міжнародного договору України і нормою іншого законодавчого акта України належить до компетенції суду.

Міжнародні договори України, які набрали чинності, не лише сприяють розвитку міждержавного співробітництва у різних сферах суспільного життя та належному забезпеченню національних інтересів, здійсненню цілей, завдань і принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України, а й можуть завдяки своєму пріоритету над нормами відповідних законодавчих актів України змінювати регулювання правових відносин, установлених законодавством України.

Відповідно до ч.ч 1-5 статті 2 Статуту Організації Об`єднаних Націй для досягнення цілей, визначених в статті 1, Організація та її Члени діють у відповідності до наступних Принципів:

Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її Членів; Всі Члени ООН сумлінно виконують прийняті на себе по цьому Статуту обов`язки, задля забезпечення ним всім у сукупності права та переваги, які випливають з приналежності до статуту Членів Організації; Всі Члени ООН вирішують власні міжнародні спори мирними засобами таким чином, аби не створювати загрози міжнародному світу, безпеці та справедливості; Всі Члени ООН утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози сили чи її застосування як проти територіальної недоторканості чи політичної незалежності будь- якої держави, та і будь- яким іншим чином, несумісним з Цілями ОН; Всі Члени ООН сприяють їй у допомозі у всіх діях, які організація вживає у відповідності до цього Статуту, та утримуються від сприяння допомоги будь- якій державі, проти якої ООН застосовує дії превентивного чи примусового характеру.

Ратифікація вказаного Статуту відбулася Указом Президії Верховної ради СРСР від 20.08.1945 року, і є обов`язковим для України відповідно до ст. 7 Закону України «Про правонаступництво України».

Для РФ членство в ООН насьогодні закріплено відповідно до листа Президента РСФСР від 24 грудня 1991 року № Пр-2338 на адресу Генерального Секретаря ООН.

Таким чином вказаною нормою ратифікованого Україною Статуту ООН закріплений важливий принцип суверенної рівності всіх членів ООН.

Преамбулою Статуту ООН закріплено правило, що держави – учасниці ООН проявляють стриманість та житимуть в світі як добрі сусіди, об`єднуватимуть зусилля для підтримки міжнародного миру та безпеки.

У пункті І, VII, Х Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року визначено, що в межах міжнародного права всі держави мають рівні права та обов`язки. Вони будуть поважати право одна одної визначати та здійснювати на свій власний розсуд їх відносини з іншими державами згідно з міжнародним правом та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі; в галузі прав людини та основних свобод держави – учасниці будуть діяти у відповідності до цілей та принципів Статуту ООН та Загальної Декларації прав людини; при здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право встановлювати свої закони та адміністративні правила, держави- учасниці будуть узгоджуватись зі своїми юридичними обов`язками за міжнародним правом. Крім того, враховувати належним чином та виконувати положення Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі; держави – учасниці підтверджують, що у тому випадку, якщо зобов`язання країн за Статутом ООН увійдуть в протиріччя з їх зобов`язаннями за будь- яким іншим міжнародним договором, перевагу матимуть зобов`язання за Статутом ООН.

В цьому зв`язку суд надає особливої ваги тому факту, що 05.12.1994 року був підписаний Меморандум про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, який набув чинності з моменту його підписання.

Пунктами 1, 2, 4 Меморандуму закріплено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, Сполучені Штати Америки підтвердили Україні їх зобов`язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року, поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України; підтвердили їх зобов`язання утримуватись від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватись проти України, крім цілей самооборони або будь- яким іншим чином згідно зі Статутом ООН; підтвердили їх зобов`язання домагатись негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні як державі- учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що не володіє ядерною зброєю в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії.

Постановою Верховної Ради України «Про звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою -агресором» від 27 січня 2015 року № 129-VIII встановлено, що Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак.

Відповідальність Російської Федерації, відповідно до принципів і норм міжнародного права, за матеріальну чи нематеріальну шкоду завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації також встановлена ч. 4 ст. 2 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" від 18.01.2018 р. №2268-VII.

В абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права.

Окрім цього, як вбачається зі змісту ст.ст. 4, 5, 6 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» метою державної політики - є захист прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, шляхом вжиття заходів органами державної влади та їх посадовими особами, що діють на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України; основним напрямком захисту прав і свобод цивільного населення є - захист основоположних політичних і громадянських прав і свобод людини.

У частині четвертій статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» наведено випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави.

Зокрема, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру недостатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

На необхідності врахування цих приписів закону наголошується у пункті 19 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя».

За змістом ч. 3 ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16.12.1966 р. (ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української PCP № 2148- VIII (2148-08) від 19.10.1973 р.) кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов`язується:

а) забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні;

в) забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовою, адміністративною чи законодавчою владою або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту;

с) забезпечити застосування компетентними властями засобів правового захисту, коли вони надаються.

У своєму рішенні від 23 лютого 2016 року у справі «Мозер проти Респібліки Молдова та Росії» Європейський Суд з прав людини висловив наступну позицію з приводу імунітету держав- учасниць:

«З прецедентного права Суду, викладеного вище (див. пункти 97 і 98), випливає, що держава може здійснювати юрисдикцію екстериторіально тоді, коли в результаті законних чи незаконних військових дій вона здійснює ефективний контроль над районом за межами своєї національної території (див. пункт 98 вище і справу Лоїзіду (попередні заперечення), що згадується вище, п. 62; справа «Лоїзіду проти Туреччини» (Loizidou v. Turkey) (суть), від 18 грудня 1996 р., пункт 52, Збірник судових рішень 1996-VI, справу «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey), що згадується вище, п. 76 і справу «Ілашку та інші» (Ilaєcu and Others), що згадується вище, пп. 314– 316; порівняйте зі справою Банковіча, що згадується вище, п. 70).

Крім того, Європейський Суд нагадує, що держава може, в деяких виняткових випадках, здійснювати юрисдикцію екстериторіально через утвердження влади і контроль представниками держави за особою чи особами (див. справу «Аль-Скеіні та інші» (Al- 29 Skeini and Others), що згадується вище, пп. 136 і 149, і справу «Катан та інші» (Catan and Others), що згадується вище, п. 114).

У цій справі Суд визнає, що немає ніяких доказів будь-якої прямої причетності російських агентів до ув`язнення заявника і його лікування.

Проте, за словами заявника, Росія здійснює «ефективний контроль або принаймні вирішальний вплив» на «ПМР», а Суд повинен встановити, чи існувала ця справа на момент затримання заявника, яке тривало з листопада 2008 року по липень 2010 року.

Російський уряд представив аргумент, що ґрунтується на справі МС про ОСОБА_4 у Боснії, як це було зроблено у справі «Катан та інші» (Catan and Others) (згадується вище, п. 96) і справі «Нікарагуа проти Сполучених Штатів Америки» (Nicaragua v. the United States of America) (див. пункт 93 вище), яка була частиною прецедентного права, що було взято до уваги судом у справі «Катан та інші» (Catan and Others) (згадується вище, п. 76).

У цих випадках МС був стурбований визначенням того, що поведінка групи осіб може бути пов`язана з державою, внаслідок чого держава може нести відповідальність за таку поведінку відповідно до міжнародного права.

У цьому випадку, однак, Суд нагадує, що він займається іншим питанням, а саме з`ясовує, чи підпадають факти, які оскаржує заявник, під юрисдикцію будь-якої держави-відповідача в межах змісту статті 1 Конвенції.

Як Суд уже встановив, перевірка для встановлення наявності «юрисдикції» відповідно до статті 1 Конвенції не прирівнюється до перевірки для встановлення відповідальності держави за міжнародні незаконні дії у межах міжнародного права (див. пункт 98 вище і справу «Катан та інші» (Catan and Others), що згадується вище, п. 115).

Хоча у справі «Катан та інші» (Catan and Others) Суд зосередився на визначенні того, чи мала Росія юрисдикцію щодо заявників у період з 2002 по 2004 роки при встановленні фактів у цій справі, до якої Суд зараховує низку подій, що відбулися згодом. Таким чином, він звернув увагу, крім іншого, на резолюції, ухвалені Російською Думою в лютому і березні 2005 року, що закликають російський уряд заборонити імпорт алкоголю і тютюну з Молдови (див. справу «Катан та інші» (Catan and Others), що згадується вище, п. 29); про заборону російського уряду на м`ясні продукти, фрукти та овочі з Молдови у 2005 р. (п. 30); про відсутність будь-яких достовірних фактів відведення російської військової техніки з «ПМР» з 2004 р. (п. 36); про постійну присутність (на дату ухвалення рішення у справі «Катан», жовтень 2012 року) близько 1000 російських військовослужбовців в «ПМР» для охорони складів зі зброєю (п. 37); про економічну підтримку, яка надається за рахунок тісної співпраці з російськими військовими виробничими компаніями або шляхом придбання російськими компаніями компаній «ПМР», а також придбання витратних матеріалів у Придністров`ї (п. 39); про тісні економічні зв`язки між «ПМР» і Росією, в тому числі символічну плату компанії «Газпром» в розмірі лише близько 5 % від вартості спожитого природного газу (дані за 2011 рік, п. 40); про економічну допомогу, що надавалася «ПМР» у період між 2007 і 2010 роками (п. 41); про кількість жителів «ПМР», яким було надано російське громадянство (п. 42).

Крім того, різні доповіді міжурядових організацій, які цитуються у справі «Катан та інші» (Catan and Others) (пп. 64–70), належать до періоду 2005–2008 рр., а доповіді неурядових організацій (пп. 71–73) охоплюють період з 2004 по 2009 рік.

Суд також зазначає, що деякі з його висновків у справі «Катан та інші» (Catan and Others), посилаючись на період між серпнем 2002 року і липнем 2004 року, ґрунтувались на фактичних даних, щодо яких сторони в цій справі не представили жодної нової інформації. Вони стосуються кількості зброї і боєприпасів, що зберігалися в селі Колбасна (п. 117); стримуючого ефекту стосовно невеликої російської військової присутності у Придністровському регіоні та його історичне підґрунтя, а саме втручання російських військ у конфлікт 1992 року між владою Молдови і силами «ПМР», передача зброї сепаратистам і прибуття в регіон російських громадян для боротьби разом із сепаратистами (п. 118); постійної російської військової присутності разом із зберіганням зброї в таємниці і порушення міжнародних зобов`язань, що є «серйозною ознакою постійної підтримки режиму «ПМР» (див. справу «Катан та інші» (Catan and Others), що згадується вище, п. 119).

У справі «Іванцок та інші» (Ivanюoc and Others) (згадується вище, пп. 116– 120) Суд проаналізував, чи змінилася політика Росії у підтримці «ПМР» у період між 2004 роком і датою звільнення заявників у 2007 році. Він дійшов такого висновку: «...Російська Федерація продовжила підтримувати тісні відносини з «ПМР», забезпечуючи політичну, фінансову й економічну підтримку сепаратистського режиму. Крім того, Суд зазначає, що російська армія (війська, техніка і боєприпаси) на момент звільнення заявників перебувала на території Республіки Молдова, що є порушенням Російською Федерацією своїх зобов`язань щодо повного відведення та законодавства Молдови... ... ...Російська Федерація, як і раніше, нічого не робила, щоб запобігти порушенням Конвенції, ймовірно, скоєним після 8 липня 2004 р., або покласти край ситуації із заявниками, що була спровокована її агентами».

Суд також зазначає, що Росія була піддана критиці за відкриття виборчих дільниць на території «ПМР» без згоди Молдови та видачу паспортів для великої кількості людей у Придністровському регіоні у 2012 році (див. пункт 67 вище).

У справі «Катан та інші» (Catan and Others) Суд дійшов такого висновку (п. 121): «...Російський уряд не переконав Суд у тому, що висновки, яких він дійшов у 2004 році в рішенні у справі Ілашку (згадується вище), були неточними. «ПМР» була створена в результаті російської військової допомоги. Постійна військова і збройна присутність Росії в регіоні є доказом для лідерів «ПМР», Уряду Молдови і міжнародних спостерігачів про постійну військову підтримку сепаратистів з боку Росії. Крім того, населення залежало від поставок безкоштовного або високо субсидованого газу, пенсій та іншої фінансової допомоги з Росії». Суд, ураховуючи відсутність будь-якої відповідної нової інформації про зворотне, вважає, що цей висновок залишається в силі протягом аналізованого періоду, а саме з листопада 2008 року по липень 2010 року.

І, нарешті, слід зазначити, що в цій справі аргументи російського уряду стосовно питання юрисдикційної належності, по суті, є такими ж, як ті, які вони надавали у справі «Катан та інші» (Catan and Others) (згадується вище). Єдина подія, що згадується російським урядом, яка відбулася після періоду, охопленого двома рішеннями у справах «Ілашку та інші» (Ilaєcu and Others) і «Катан та інші» (Catan and Others) (тобто період до 2004 року), а саме прийняття Молдови до СОТ (що, за твердженням російського уряду, надало можливість для співпраці між Молдовою і «ПМР», див. пункт 95 вище), на думку Суду, не має стосунку до цього питання.

Таким чином, Суд зберігає свої висновки, зроблені у справах «Ілашку та інші» (Ilaєcu and Others) і «Катан та інші» (Catan and Others) (згадуються вище), про те, що «ПМР» може тільки продовжувати існувати і протистояти молдовським і міжнародним зусиллям у справі вирішення конфлікту, а також принести демократію і верховенство права в регіон через російську військову, економічну і політичну підтримку. У цих умовах високий рівень залежності «ПМР» від російської підтримки чітко свідчить про те, що Росія продовжує здійснювати ефективний контроль і вирішальний вплив на владу «ПМР» (див. справу «Катан та інші» (Catan and Others), що згадується вище, п. 122).

Звідси випливає, що заявник у цій справі підпадає під юрисдикцію Росії відповідно до статті 1 Конвенції. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду Російської Федерації ratione personae та ratione loci.

Таким чином, Суд повинен визначити, чи було будь-яке порушення прав заявника відповідно до Конвенції, що покладає відповідальність на державувідповідача».

Отже, враховуючи те, що Російська Федерація, як держава -агресор, грубо порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, фундаментальні міжнародні договори в галузі прав людини, суд вважає, що відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, РФ не може вважатись державою, яка сумлінно виконує взяті нею на себе міжнародні зобов`язання за міжнародними договорами, і тому не може посилатись на імунітет від судового переслідування в Україні, який гарантований статтею 2 Статуту Організації Об`єднаних Націй.

Отже заява не є явно не прийнятною.

Таким чином, суд вважає, що юрисдикція суду України повністю розповсюджується на предмет розгляду даної справи.

Позиція Суду:

У статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) визначено, що частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Зміни до Конституції України, запроваджені Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», не призводять до втрати значення наведеного Рішення Конституційного Суду України.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов`язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов`язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов`язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 313; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 129).

У разі наявності виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 333; рішення ЄСПЛ у справі «Catan and Others v. the Republic of Moldova and Russia» від 19 жовтня 2012 року №№ 43370/04, 8252/05 and 18454/06, § 109; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов`язань. Такі зобов`язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ЄСПЛ у справі Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 335, § 339; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 131).

Таким чином, перша частина цих зобов`язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов`язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, § 346; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 132).

Згідно до ч. 1 ст. 291 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Відповідно до пункту 5 частини 2 цієї статті суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Частиню 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Судом встановлено, що Постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» №337-VIII від 21 квітня 2015 року було схвалено текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».

Судом встановлено, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» №1207-VІІ від 15 квітня 2014 року із змінами і доповненнями, внесеними відповідно Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації» від 15 вересня 2015 року №685-VІІІ Автономна Республіка Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України з зазначенням дати початку тимчасової окупації - 20 лютого 2014 року.

Незаконно анексувавши Автономну Республіку Крим, Російська Федерація продовжила свою військову агресію по відношенню до України, розпочавши в квітні 2014 року другу фазу збройної агресії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).

Згідно з постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», від 21.04.2015 №337-VIII зазначені події на сході України відбувалися за певним сценарієм.

Підтвердженням окупації Російською Федерацією, як державою - агресором, частини території Луганської і Донецької областей, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ Російської Федерації.

23 серпня 2014 року почалися масові вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року №1932-ХІІ, збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України.

Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Внаслідок цього, державою Україна, за наслідками збройної агресії Російської Федерації, прийнято постанову Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

В абзаці 2 постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України "Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій "ДНР" та "ЛНР", які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» від 04 лютого 2015 року №145-VІІІ зазначено, що з 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано Автономну Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки.

Крім того, постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VIII законодавчий орган України затвердив Звернення до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.

Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій.

Так, було затверджено 15 січня 2015 року Європейським парламентом резолюцію щодо України, 25 червня 2015 року Резолюцію Парламентської Асамблеї Ради Європи.

Суд дійшов до переконливого висновку, що наслідком саме збройної агресії Російської Федерації відносно України (що є і загальновідоми фактом, а тому не підлягає доказуванню також і за нормами ч.3 ст.82 ЦПК України), стала окупація частини території України.

Частиною 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об`єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.

Разом з тим, відповідно до ч. 3 ст. 15 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», у разі якщо внутрішнє переміщення за обставин, передбачених у ст. 1 цього Закону, спричинене військовою агресією іншої держави, військовим вторгненням, окупацією чи анексією території України, і цю територію покинули особи, що стали внутрішньо переміщеними особами, держава-агресор компенсує прямі витрати внутрішньо переміщених осіб, які виникли внаслідок вимушеного переміщення, а також всі витрати на приймання та облаштування зазначених осіб, що були здійснені за рахунок державного бюджету України та місцевих бюджетів, відповідно до норм міжнародного права.

Згідно з положеннями ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Положенням ст. 27 Конституції України передбачено, що кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань.

Встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто, від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію, як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Встановлення факту, що має юридичне значення щодо вимушеного переселення заявника та її малолітніх дітей з окупованої території Донецької області, пов`язане з збройною агресією Російської Федерації та окупацією Російською Федерацією частини території Донецької області, а тому заява ОСОБА_1 може бути вирішена у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації.

Таким чином, відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі, частині Донецької області, покладено на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено статтею 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення у травні 2014 року ОСОБА_1 та її доньки ОСОБА_2 з окупованої території Донецької області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Донецької області.

ОСОБА_1 повністю довела, що від встановлення юридичного факту щодо вимушеного переселення з окупованої території Донецької області України, залежить виникнення, зміна та припинення правовідносин, в яких вона та її сім`я, через дії Російської Федерації, вимушено беруть участь.

Суд враховує правові висновки Верховного Суду у постановах від 07.03.2018 по справі № 759/759/17, від 14.03. 2018 по справі № 363/2981/16-ц, від 06.06.2018 по справі № 428/13977/16-ц, які є обов`язковими для судів першої інстанції.

Підстав для відхилення від вказаних правових позицій у даній справі не вбачається.

Висновки Суду:

Таким чином, суд переконаний, що заявниця вимушено перемістилась (переселилася) у травні 2014 року з території Донецької області до смт. Чорноморське-2 Лиманського району Одеської області з метою збереження життя, здоров`я, свободи, поваги до честі і гідності, права на особисту недоторканість, права на повагу до приватного і сімейного життя, права на свободу думки, совісті і релігії внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупацією Російською Федерацією частини Донецької області України, тому суд вважає, що заява підлягає до задоволення.

Крім того, суд переконаний, що встановлення вищевказаного юридичного факту повністю обгрунтовано відповідними доказами, відповідає вимогам наведеного судом законодавства як національного, так і міжнародного, іншого способу, ніж у судовому порядку, заявниця не має можливості встановити даний юридичний факт, тому заяву слід задовольнити.

На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 258-260, 291, 315, 353 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Заяву ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , - задовольнити повністю.

Встановити юридичний факт вимушеного переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із малолітньою дитиною ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у травні 2014 року з окупованої території Донецької області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької та Луганської областей.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Якщо справу розглянуто за заявою осіб, визначених частиною другою статті 4 цього Кодексу, рішення суду, що набрало законної сили, є обов`язковим для особи, в інтересах якої було розпочато справу.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Суддя В.К. Барвенко