Рішення № 87505540, 30.01.2020, Заводський районний суд м. Запоріжжя

Заводський районний суд м. Запоріжжя

69009 Україна м. Запоріжжя вул. Лізи Чайкіної 65 тел.(061) 236-59-98

Справа № 332/2173/18

Провадження №: 2/332/7/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 січня 2020 р. м.Запоріжжя

Заводський районний суд м. Запоріжжя у складі:

головуючого судді - Сінєльніка Р.В.,

при секретарі - Ковтун В.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору недійсним, -

ВСТАНОВИВ:

12.07.2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вищезазначеним позовом до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Беруненко Л.М., про визнання договору дарування недійсним (т.1 а.с.2-8). В позові зазначила, що їй на праві власності належить будинок АДРЕСА_1 . В червні 2018 року після чергової сварки зі своєю колишньою невісткою ОСОБА_2 , яка є відповідачем по справі, позивач узнала, що за договором дарування від 27.12.2004р. вона, нібито, подарувала відповідачу 1/2 вказаного будинку. Але вказане майно вона заповідала своєму сину ОСОБА_3 у 2002 році, та дарувати його ОСОБА_2 наміру не мала. Після вказаного скандалу позивач згадала, що наприкінці 2004 року її син ОСОБА_3 перебував у відрядженні, зв`язку з ним не було. В той же час відповідач ОСОБА_2 запропонувала позивачу ОСОБА_1 «до оформити документи» на будинок та землю, для чого позивачу необхідно поїхати до ЗМБТІ та до нотаріуса, які допоможуть «впорядкувати» документацію, де вона і підписала якісь документи. Після цього цю тему в сім`ї не обговорювали. Тільки зараз позивач зрозуміла, який документ вона підписала. Просить визнати недійсним вказаний договір дарування та зобов`язати відповідача повернути позивачу 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 , а також стягнути судові витрати.

Ухвалою суду від 24.07.18р. відкрито провадження по справі (т.1 а.с.34).

13.10.18р. відповідач ОСОБА_2 надала суду відзив на позов, в якому зазначила, що позивач не подала до суду жодного доказу на підтвердження своїх позовних вимог. Після підписання у нотаріуса договору дарування спірного будинку від 27.12.2004р. позивач не оскаржувала його більше 13 років, отже сплила позовна давність. Волевиявлення позивача на укладення договору дарування було вільним і усвідомленим, позивач сама замовляла документи в ЗМБТІ, на час укладення договору їй було всього 68 років, вона є грамотною особою. Тому відповідач просить в задоволенні позову відмовити (а.с.59-61).

Ухвалою суду від 26.12.2018р. провадження по справі в частині позовних вимог до приватного нотаріуса Беруненко Л.М. закрито у зв`язку з її смертю (т.1 а.с.118).

20.03.19р. позивач надала суду Заяву про зміну підстави позову, в якому зазначено, що їй на праві власності належить будинок АДРЕСА_1 . В червні 2018 року після чергової сварки зі своєю колишньою невісткою ОСОБА_2 , яка є відповідачем по справі, позивач узнала, що за договором дарування від 27.12.2004р. вона, нібито, подарувала відповідачу 1/2 вказаного будинку. Але вказане майно вона заповідала своєму сину ОСОБА_3 у 2002 році, та дарувати його ОСОБА_2 наміру не мала. Після вказаного скандалу позивач згадала, що наприкінці 2004 року її син ОСОБА_3 перебував у відрядженні, зв`язку з ним не було. В той же час відповідач ОСОБА_2 запропонувала позивачу ОСОБА_1 «до оформити документи» на будинок та землю, для чого позивачу необхідно поїхати до ЗМБТІ та до нотаріуса, які допоможуть «впорядкувати» документацію, де вона і підписала якісь документи. Після цього цю тему в сім`ї не обговорювали. Тільки зараз позивач зрозуміла, який документ вона підписала. Позивач на той час при укладенні договору була без окулярів, вона є інвалідом другої групи з 1997 року, оплачувала свою частку комунальних платежів, щоб не бути тягарем, тому попросила розділити особисті рахунки. На момент підписання спірної угоди вона нічого не бачила та вважала, що підписує документи, які стосуються «до оформлення землі під будинком та самоволок». Отже, волевиявлення на укладення спірної угоди в неї не було. З наведених підстав вважає спірний договір дарування частини будинку недійсним (т.1 а.с.166-170).

25.04.19р. позивач надала суду Заяву про зміну підстави позову, в якому зазначено, що на підставі договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку на праві особистої власності, посвідченого Третьою Запорізькою державною нотаріальною конторою 24.06.1971 року за реєстровим № 3096, ОСОБА_1 , належала на праві приватної власності 1/2 частина житлового будинку АДРЕСА_1 з відповідною частиною надвірних будівель та споруд.

Інша частина житлового будинку у розмірі 1/2 належить сину позивачки - ОСОБА_3 на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом від 28.04.2004 р., що видано ОСОБА_4 , державним нотаріусом Першої Запорізької державної нотаріальної контори, та зареєстроване в реєстрі за № 2-710, право власності на яку було зареєстровано 25.05.2004 р. Орендним підприємством «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації», що підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 25.05.2004 р. № 3678640.

02.07.2002 р. позивач склала заповіт, в якому зазначила, що «Всю належну їй частину житлового будинку АДРЕСА_1 , позивач заповідає ОСОБА_3 ».

Заповіт був посвідчений Савицькою О.В., державним нотаріусом Першої Запорізької державної нотаріальної контори.

Після складання заповіту син позивача - ОСОБА_3 почав ремонт (реконструкцію) будинку за власні, та запозичені у позивача кошти, переобладнавши майже увесь будинок та господарчі споруди, сподіваючись на те, що згодом увесь будинок перейде у його власність.

10.08.1996 р. Син позивача ОСОБА_3 одружився зі ОСОБА_5 , яка після реєстрації шлюбу взяла прізвище чоловіка, ОСОБА_6 , що підтверджується Свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , що видане Заводським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Запорізького міського управління юстиції від 13.09.2011 р.

ІНФОРМАЦІЯ_1 . у ОСОБА_2 та ОСОБА_3 народилася донька, ? ОСОБА_7 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_8 .

Одразу після народження онучка та онук були зареєстровані у зазначеному вище житловому будинку, де сторони проживали усі разом.

02.06.2014 р. позивач уклала з ТОВ «Офіс Лтд» договір № 12 (копія додається), згідно з яким ТОВ «Офіс Лтд» зобов`язувалося виконати роботи з утеплення фасаду моєї частини будинку по АДРЕСА_1 . Вартість робіт становила 74 015,50 грн., які позивач повністю сплатила виконавцю за власний рахунок. В серпні 2014 р. роботи з утеплення моєї частини будинку були виконані, про що сторони підписали відповідні акти (копії додаються).

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 09.08.2016 р. у справі № 332/2259/16-ц (копія долучена до матеріалів справи) шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був розірваний.

Після розірвання шлюбу ОСОБА_3 був вимушений тимчасово змінити місце проживання, оскільки відповідач ОСОБА_2 часто провокувала конфлікти, сварки, вела себе агресивно, а інколи й неадекватно.

Після того, як син позивачки був вимушений покинути домівку, ОСОБА_2 почала сваритися з позивачем, ображати та конфліктувати, навіть не зважаючи на присутність онуків.

В червні 2018 р., після чергової сварки, ОСОБА_2 заявила позивачу, що вона взагалі «ніхто» у цьому будинку, на підтвердження чого кинула позивачу в обличчя:

? копію договору дарування від двадцять сьомого грудня 2004 р., що був посвідчений Беруненко Л.М., приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу та зареєстрований в реєстрі за № 3261, в п. 1 якого було зазначено, що ОСОБА_1 , начебто подарувала 1/2 (одну другу) частину, а гр. ОСОБА_2 приняла безоплатно у власність 1/2 (одну другу) частину житлового будинку АДРЕСА_1 з відповідною частиною надвірних будівель та споруд, та

? копію Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, видане Орендним підприємством «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації 11.02.2005 р. за № 6480062 (копія долучена до матеріалів справи).

Але, позивач ніколи не дарувала ОСОБА_2 свою Частину будинку, яку ще у 2002 році заповіла своєму сина ОСОБА_3 .

Згодом позивач згадала, що наприкінці дві тисячі четвертого року її син ОСОБА_3 тривалий час перебував у відрядженні по справах. Стільникового зв`язку із сином у позивача на той час не було.

Приблизно у той же час ОСОБА_2 , яка була обізнана про те, що 1/2 частина будинку належить сину ОСОБА_3 , а на другу Частину будинку позивач склала на нього заповіт, запропонувала похзивачу «дооформити документи» на будинок та землю, для чого, з її слів, позивачу необхідно було поїхати до ОП «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації» та нотаріуса, які, з її слів, допоможуть «впорядкувати» документацію на будинок та земельну ділянку.

Позивач повністю довіряла невістці, тим більше що раніше вони з сином неодноразово розмовляли про необхідність «дооформлення» землі під будинком та узаконення виконаних перебудов будинку та господарчих споруд.

Приблизно наприкінці 2004 року позивач з ОСОБА_2 та з незнайомою жінкою, яку невістка представила як особу, що «займається земельними питаннями та допоможе швидко та без проблем дооформити документи на землю та будинок», два, чи три рази, відвідали різні установи, у тому числі ОП «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації» (в районі АДРЕСА_2 ), де позивач підписала якісь документи (які надала зазначена вище незнайома особа, з відому та за погодженням з ОСОБА_2 ), та приватного нотаріуса, у якого позивач також підписала якісь документи, які, як повідомили ОСОБА_2 та зазначена особа, стосуються «дооформлення землі під будинком та самоволки».

На той час позивач була без окулярів (замовила собі нові окуляри після втрати старих), у зв`язку з чим не мала можливості прочитати документи, а підписала папери, які дала невістка, повністю покладаючись на її порядність.

Позивач є інвалідом другої групи (безстроково), та не може довго знаходитися поза місцем свого проживання, оскільки повністю «прив`язана» до вбиральні та графіку прийняття ліків, у зв`язку з чим не мала фізичної можливості ознайомитися з цими документами, більше того, позивач в них не розуміється, і кожен раз під час укладання якихось договорів, позивач просить сина допомогти в цьому.

За допомогою зазначеної вище невідомої мені жінки позивач з невісткою дійсно швидко «оформили усі документи», оскільки у цієї особи всюди були знайомі (в БТІ, в нотаріальних конторах тощо).

Після цього сторони більше не обговорювали в родині тему «дооформлення документів на будинок та землю», оскільки вважали, що усі ці справи були владнані ще у 2004 році, про що позивач довела до відома сина, який не став перевіряти документи, повністю покладаючись на позивача та дружину, а тим більше, що він завжди був заклопотаний по справах.

Оскільки позивач проживала з родиною сина в одному будинку, то вона, не бажаючи бути тягарем для них, попросила його та невістку розділити особові рахунки на оплату комунальних послуг, та у подальшому самостійно оплачувала комунальні послуги за свою частину будинку.

Лише зараз позивач зрозуміла, що наприкінці 2004 року ОСОБА_2 , скориставшись тривалою відсутністю вдома ОСОБА_3 , а також тими обставинами, що як раз у той час позивач майже нічого не бачила (оскільки на тривалий час залишилася без окулярів), а також скористувавшись похилим віком позивача, інвалідністю, хворобами та безпорадним станом (на той час позивачу вже виконалося 68 років), вимусила позивача, поза її власного волевиявлення, підписати не «документи на дооформлення будинку та земельної ділянки», про що вона повідомила позивачу разом із незнайомої жінкою, а Договір дарування, на підставі якого безоплатно набула у власність половину житлового будинку та господарчих споруд, які позивач, разом із її покійним чоловіком, а згодом і з сином, будувала майже усе своє життя (пів століття), та у який позивач вклала усі свої заощадження та сили.

За наведених вище обставин позивач вважає Договір дарування недійсним. Іншу заяву «про зміну підстав позову» від 20.03.19р. просила не враховувати та залишити без розгляду (т.1 а.с.211-215).

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 свій позов підтримала та надала пояснення, аналогічні тим, що викладені в позові та в заяві від 25.04.19р. Також, будучи допитаною в якості свідка, під присягою та під страхом кримінальної відповідальності за завідомо неправдиві свідчення, ОСОБА_1 пояснила, що вона не бажала підписувати договір дарування спірного будинку на користь ОСОБА_2 , оскільки цей будинок вона заповідала своєму сину. Коли вона їздила до нотаріуса в 2004 році разом з відповідачкою, то вважала, що підписує землевпорядні документи та узаконення самовільних будівель. Внаслідок поганого зору вона нічого не бачила при підписанні документів, окулярів не мала. Син тоді був у відрядженні. Про існування спірного договору нічого не знала. Особисті рахунки розділили для економії сплати за газ. Просила позов задовольнити. Аналогічні пояснення надав представник позивача адвокат Ворона О.В. та зазначив, що спірна угода укладена внаслідок помилки позивача, тому наявні всі підстави для задоволення позову.

Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні позов не визнала та надала пояснення, аналогічні тим, що викладені у відзиву на позов (т.1 а.с.59-61), також суду пояснила, що позивач сама особисто підписувала спірний договір у нотаріуса, зараз вона пред`явила цей позов через неприязні стосунки з нею та з сином позивача ОСОБА_3 , який є колишнім чоловіком відповідача. Спірний договір позивачка оформила, щоб на цю частку не претендував другий син позивачки ОСОБА_9 , який участі у спадщині після смерті батька не приймав, йому виплатили його частку. Докази на підтвердження позовних вимог відсутні. Окрім того, минув строк позовної давності. Просила в позові відмовити. Аналогічну позицію висловила представник відповідача – адвокат Трачук Н.І.

Допитаний в якості свідка ОСОБА_3 пояснив суду, що позивач це його мати, а відповідач – колишня дружина. Спірний будинок побудували його батьки. Після смерті батька в 1992 році частину будинку оформили на позивача, а частину на ОСОБА_3 В 1996 році він одружився з відповідачкою, від шлюбу мають двох дітей. У його матері були чисельні операції, тому в 2002 році мати заповідала йому свою частку будинку. В 2004 році вони узаконювали самовільні будинки, цим питанням займалась відповідачка. В 2018 році свідок взнав від матері про спірну угоду, про яку раніше нічого не знав. Дарувати свою частку відповідачу мати ніколи не планувала та не бажала. Цю частку будинку вона планувала передати своєму сину ОСОБА_3 . Особисті рахунки були розділені, щоб вписатись в ліміт по газу.

Допитана в якості свідка ОСОБА_10 пояснила суду, що ОСОБА_3 це її племінник. Позивачку знає з 1962 року, це сестра її чоловіка. Спірний будинок належить позивачці. Про спірну угоду в перший раз узнала в 2018 році. Внаслідок цієї новини позивачка була в стресі, оскільки будинок планувалось передати ОСОБА_11 , на якого складений заповіт. Окрім того є другий син, тому дарувати будинок комусь іншому вона не бажала. У 2004 році позивачка разом з відповідачкою їздила оформлювати незаконні будівлі, в тому числі їздили і до БТІ. Про дарування будинку відповідачу мови взагалі ніколи не було. В 2016 році позивачка займалась будинком та наймала людей, які утеплювали дім, сплачувала за це своїми коштами.

Свідок ОСОБА_12 пояснила суду, що вони дружать з позивачкою з 90-го року і є сусідами. Спірний будинок будувала позивачка разом з чоловіком. У позивачки два сина: ОСОБА_13 та ОСОБА_9 . На спірний будинок на свою частку позивачка робила заповіт на користь свого сина. Це неправда, що позивачка хотіла подарувати будинок відповідачці, оскільки у неї є сини, отже є кому дарувати та заповідати. З позивачкою свідок бачиться кожен тиждень, про дарування ніколи мови не йшло. Позивачка до цього часу займається будинком, нещодавно робила ремонт в кухні. Наміри дарувати будинок відповідачці позивачка ніколи не висказувала.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши учасників процесу, встановивши фактичні обставини та відповідні їм правовідносини, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню з нижченаведених підстав.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що на підставі договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку на праві особистої власності, посвідченого Третьою Запорізькою державною нотаріальною конторою 24.06.1971 року за реєстровим № 3096, ОСОБА_1 , належить на праві приватної власності 1/2 частина житлового будинку АДРЕСА_1 з відповідною частиною надвірних будівель та споруд. Інша 1/2 частина спірного житлового будинку належить сину позивача - ОСОБА_11 на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом від 28.04.2004 р., що видано ОСОБА_4 , державним нотаріусом Першої Запорізької державної нотаріальної контори, та зареєстроване в реєстрі за № 2-710, право власності на яку було зареєстровано 25.05.2004 р. ОП «ЗМБТІ», що підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 25.05.2004 р. № 3678640 (т.1 а.с.11-12).

02.07.2002 р. позивач склала нотаріально посвідчений заповіт, в якому зазначила, що «Всю належну частину житлового будинку АДРЕСА_1 , позивач заповідає ОСОБА_11 » (т.1 а.с.13).

Після складання заповіту ОСОБА_11 почав ремонт (реконструкцію) будинку за власні, та запозичені у позивача кошти, переобладнавши майже увесь будинок та господарчі споруди, сподіваючись на те, що згодом увесь будинок перейде у його власність, що підтверджено допитаними нижчезазначеними свідками по справі.

10.08.1996 р. син позивача - ОСОБА_11 одружився зі ОСОБА_5 , яка після реєстрації шлюбу взяла прізвище чоловіка, ОСОБА_6 , що підтверджується Свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , що видане Заводським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Запорізького міського управління юстиції від 13.09.2011 р., та яка є відповідачем по справі (т.1 а.с.14).

ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_2 та ОСОБА_11 народилася донька, ? ОСОБА_7 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_8 (т.1 а.с.15-16).

Одразу після народження онучка та онук були зареєстровані у зазначеному вище житловому будинку, де сторони проживали разом (т.1 а.с.20-25).

02.06.2014 р. позивач уклала з ТОВ «Офіс Лтд» договір № 12, згідно з яким ТОВ «Офіс Лтд» зобов`язувалося виконати роботи з утеплення фасаду частини будинку по АДРЕСА_1 , який належить позивачу. Вартість робіт становила 74 015,50 грн., які позивач повністю сплатила виконавцю. В серпні 2014 р. роботи з утеплення частини будинку, що належить позивачу, були виконані, про що сторони підписали відповідні акти (т.1 а.с.171-174).

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 09.08.2016 р. у справі № 332/2259/16-ц шлюб між ОСОБА_11 та ОСОБА_2 був розірваний (т.1 а.с.30).

Зі свідчень позивача та згідно її заяви вбачається, що після розірвання шлюбу її син ОСОБА_11 був вимушений тимчасово змінити місце проживання, оскільки відповідач ОСОБА_2 часто провокувала конфлікти. Після того, як син позивача був вимушений покинути домівку, ОСОБА_2 почала сваритися з позивачем. В червні 2018 р., після чергової сварки, ОСОБА_2 заявила позивачу про відсутність будь-яких прав позивача на спірний будинок, на підтвердження чого надала позивачу наступні документи:

? копію договору дарування від двадцять сьомого грудня 2004 р., що був посвідчений Беруненко Л.М., приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу та зареєстрований в реєстрі за № 3261, в п. 1 якого було зазначено, що ОСОБА_1 , начебто подарувала 1/2 частину, а ОСОБА_2 прийняла безоплатно у власність 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 з відповідною частиною надвірних будівель та споруд, та

? копію Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, видане Орендним підприємством «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації 11.02.2005 р. за № 6480062 (т.1 а.с.93-100).

З пояснень позивача, допитаного в якості свідка, встановлено, що позивач ніколи не дарувала ОСОБА_2 свою частину будинку, яку ще у 2002 році заповіла своєму сина ОСОБА_11 .

Згідно заяви позивача, згодом позивач згадала, що наприкінці дві тисячі четвертого року її син ОСОБА_11 тривалий час перебував у відрядженні по справах. Стільникового зв`язку із сином у мене на той час не було. Приблизно у той же час ОСОБА_2 , яка була обізнана про те, що 1/2 частина будинку належить ОСОБА_11 , а на другу частину будинку позивач склала на нього заповіт, запропонувала позивачу «дооформити документи» на будинок та землю, для чого, з її слів, позивачу необхідно було поїхати до ОП «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації» та нотаріуса, які, з її слів, допоможуть «впорядкувати» документацію на будинок та земельну ділянку. Позивач повністю довіряла невістці, тим більше що раніше вони з сином неодноразово розмовляли про необхідність «дооформлення» землі під будинком та узаконення виконаних ним перебудов будинку та господарчих споруд. Приблизно наприкінці 2004 року позивач з ОСОБА_2 та з незнайомою жінкою, яку невістка представила позивачу як особу, що «займається земельними питаннями та допоможе нам швидко та без проблем дооформити документи на землю та будинок», два, чи три рази, відвідали різні установи, у тому числі ОП «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації» (в районі АДРЕСА_2 ), де позивач підписала якісь документи (які позивачу надала зазначена вище незнайома особа, з відому та за погодженням з ОСОБА_2 ), та приватного нотаріуса, у якого позивач також підписала якісь документи, які, як позивачу повідомили ОСОБА_2 та зазначена особа, стосуються «дооформлення землі під будинком та самоволки». На той час позивач була без окулярів (замовила собі нові окуляри після втрати старих), у зв`язку з чим не мала можливості прочитати документи, а підписала папери, які давала невістка, повністю покладаючись на неї. Позивач є інвалідом другої групи (безстроково), та не може довго знаходитися поза місцем свого проживання, оскільки повністю «прив`язана» до вбиральні та графіку прийняття ліків, у зв`язку з чим не мала фізичної можливості ознайомитися з цими документами, більше того, позивач в них не розуміється, і кожен раз під час укладання якихось договорів, просить сина допомогти їй в цьому. За допомогою зазначеної вище невідомої жінки позивач з невісткою дійсно швидко «оформили усі документи», оскільки у цієї особи всюди були знайомі (в БТІ, в нотаріальних конторах тощо). Після цього сторони більше не обговорювали в родині тему «дооформлення документів на будинок та землю», оскільки вважали, що усі ці справи були владнані ще у 2004 році, про що позивач довела до відома сина, який не став перевіряв документи, повністю покладаючись на мати та дружину, а тим більше, що він завжди був заклопотаний по справах. Оскільки позивач проживала з родиною сина в одному будинку, то, не бажаючи бути тягарем для них, попросила його та невістку розділити їхні особові рахунки на оплату комунальних послуг, та у подальшому самостійно оплачувала комунальні послуги за свою частину будинку.

Лише зараз позивач зрозуміла, що наприкінці 2004 року внаслідок тривалої відсутності вдома її сина ОСОБА_11 , а також тими обставинами, що як раз у той час позивач майже нічого не бачила (оскільки на тривалий час залишилася без окулярів), а також через похилий вік, інвалідність, хвороби та безпорадним станом (на той час позивачу вже виконалося 68 років), вона через помилку підписала не «документи на дооформлення будинку та земельної ділянки», а Договір дарування, на підставі якого відповідач безоплатно набула у власність половину житлового будинку та господарчих споруд, які позивач, разом із своїм покійним чоловіком, а згодом і з її сином, будували майже усе своє життя (пів століття), та у який позивач вклала усі свої заощадження та сили.

За наведених вище обставин позивач вважає спірний Договір дарування недійсним.

Допитані у судовому засіданні свідки ОСОБА_10 , ОСОБА_12 , ОСОБА_3 та позивач ОСОБА_1 (згідно поданої заяви про допит позивача як свідка) підтвердили вищезазначені обставини та також пояснили, що ОСОБА_1 разом з чоловіком будували спірний будинок майже пів свого життя, що зазначений будинок є єдиним місцем проживання позивача, що позивач не має іншого житла, що позивач є хворою людиною похилого віку, інвалідом ІІ групи. Допитані в суді свідки також пояснили, що у позивача ніколи не було наміру дарувати сторонній їй людині, а саме дружині її молодшого сина, 1/2 частину спірного будинку.

Свідки також пояснили суду, що старший син позивача, ? ОСОБА_14 , саме у той час, коли позивач начебто «подарувала» відповідачу Частину будинку, разом зі своєю родиною потребував матеріальної допомоги, перебував у скрутному становищу, мав борги та хворів.

За таких обставин суд вважає, що є нелогічним дарування матір`ю хворого та нужденного сина сторонній особі значного за вартістю майна, - частини будинку, яке, окрім іншого, було єдиним її місцем проживання.

Під час судового розгляду відповідач так і не змогла чітко пояснити суду, чому позивач саме їй, а не своєму нужденному та хворому сину, або іншому сину, - ОСОБА_11 , на якого вже на той час склала заповіт саме на спірну частину будинку, подарувала спірну частину будинку відповідачу.

Таким чином, підписуючи договір дарування, позивач ОСОБА_1 помилялася щодо суті укладеного правочину, тобто неправильно сприйняла фактичні обставини правочину, оскільки вважала, що підписує не договір дарування, а документи на узаконення самочинно збудованих господарчих приміщень та упорядкування користування земельною ділянкою.

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 3 ст. 203 ЦК України встановлено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Як вже зазначалося раніше, у позивача не було жодного волевиявлення та внутрішньої волі подарувати ОСОБА_2 зазначену нерухомість, і тим самим залишити себе на старості років безхатьком.

Враховуючи вищезазначене, а також керуючись ч. 1 ст. 215 та ч. 3 ст. 203 ЦК України, суд вважає за необхідне визнати недійсним спірний договір дарування, оскільки в момент його підписання волевиявлення позивача не було вільним та не відповідало її внутрішній волі, оскільки договір укладався внаслідок помилки.

Окрім того, частиною 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, враховуються іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Постановою Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 640/6698/17, провадження № 61-40933св18 (роздруківка Постанови з Єдиного державного реєстру судових рішень додана до справи), яка прийнята в аналогічній справі, встановлено наступне:

«Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права.

Згідно із частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з положеннями частини другої та третьої статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, а волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірному будинку після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість заповіту, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірному будинку після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Разом з тим, обґрунтовуючи свої вимоги, позивач вказував, що він є особою похилого віку та потребує сторонньої допомоги, фактично мешкає у спірному будинку разом з дружиною, яка є особою похилого віку та інвалідом другої групи, та разом з дочкою, яка і надає їм допомогу.

При цьому, рішенням Київського районного суду міста Харкова від 24 березня 2008 року у справі № 2-1105/08/04 встановлено, що ОСОБА_1 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 26 червня 2003 року належала земельна ділянка площею 0,16 га на АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

Вказаним рішенням також встановлено, що протягом 2003-2007 років ОСОБА_1 за власні кошти на належній йому земельній ділянці на

АДРЕСА_1 зведено житловий будинок літ. «А-2» з підвалом літ. «Ап», балконом літ. «а1», ганком літ. «а», а також гараж літ. «Б».

Крім того, ОСОБА_1 вказував на відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати у спірному будинку після укладення договору дарування.

Вказував, що в силу свого похилого віку (74 роки) у нотаріуса не розумів змісту укладеного між сторонами правочину та бажав укласти заповіт, яким розподілити належне йому майно між сином та дочкою.

Вказані обставини також були підтверджені у поданих до суду поясненнях третьої особи.

У квітні 2017 року відповідач, який є братом ОСОБА_3 , повідомив останню, що дім, який вона будувала разом за батьком, та в якому вона мешкає разом зі своєю родиною, належить йому, просив виселитися з цього будинку та шукати собі інше житло.

В подальшому ОСОБА_3 дізналася про спірний правочин, про що і повідомила батьків, проте ОСОБА_1 вказував на те, що він не дарував відповідачу будинок, оскільки не мав такого наміру, тому звернувся до суду з цим позовом.

Апеляційний суд на норми матеріального права уваги не звернув, не спростував доводи ОСОБА_1 , що він побудував на одній земельній ділянці два будинки, яким у подальшому були присвоєні різні адреси, а саме: один - для сина, а другий - для дочки, проте відповідач у результаті помилки позивача під час підписання спірного правочину неправомірно заволодів будинком, який повинен був належати ОСОБА_3 .

Також суд апеляційної інстанції залишив поза увагою пояснення свідків, які вказували, що позивач разом з дружиною та дочкою проживають у спірному будинку на АДРЕСА_1 , не встановив місця постійного проживання ОСОБА_1 разом із сім`єю.

У мотивувальній частині рішення має міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Вказані обставини апеляційний суд залишив поза увагою та не перевірив, відповідно, не спростував належними та допустимими доказами вищевказані доводи позивача.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Крім того, суд апеляційної інстанції не мотивував, чому залишив поза увагою доводи ОСОБА_1 про те, що житловий будинок

АДРЕСА_1 є його єдиним житлом, не встановив на підставі належних та допустимих доказів, чи має позивач у власності інше житлове приміщення.

Разом з тим, реєстрація позивача в іншому приміщенні не свідчить про те, що він має у власності інше житло та мешкає у ньому.

Отже, апеляційний суд не встановив, яке житло є постійним місцем проживання ОСОБА_1 та чи не підлягає захисту його право на повагу до житла з урахуванням вимог статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Отже, апеляційний суд не дав належної правової оцінки доводим позивача про відсутність його волевиявлення на відчуження будинку, наявність у позивача спірного житла як єдиного, відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором та продовження позивачем проживати у спірному будинку після укладення договору дарування.

Залишивши поза увагою доводи позивача, якими він обґрунтовував свої позовні вимоги, а також встановлені під час розгляду справи обставини, що передували укладенню спірного договору дарування, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним.

Зазначене вище свідчить про неповне встановлення судом апеляційної інстанції фактичних обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо».

Отже, з викладених мотивів та обґрунтувань, враховуючи правові позиції, що викладені у постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 640/6698/17, провадження № 61-40933св18, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 засновані на законі, підтверджені належними доказами, а тому підлягають задоволенню у повному обсязі.

Позивачем при пред`явленні позову та при пред`явленні клопотання про забезпечення позову було сплачено судовий збір відповідно на 704 грн. 80 коп. та на 352 грн. 40 коп. (т.1 а.с.1, 25). Зазначені витрати підлягають стягненню з відповідача на користь позивача в силу ст.141 ЦПК України у зв`язку із задоволенням позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 89, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 – задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 , укладений 27 грудня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Беруненко Л.М. в реєстрі за № 3261, з моменту його вчинення.

Зобов`язати ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 , з відповідною частиною надвірних будівель і споруд.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на відшкодування витрат по сплаті судового збору за подачу позову та за подачу заяви про забезпечення позову грошові кошти в сумі 1057 грн. 20 коп.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Запорізького апеляційного суду через Заводський районний суд м.Запоріжжя протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено 11 лютого 2020 року.

Суддя Р.В. Сінєльнік