Рішення № 87485779, 30.01.2020, Обухівський районний суд Київської області

Справа № 372/3090/18

Провадження № 2-61/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 січня 2020 року Обухівський районний суд Київської області в складі :

Головуючого судді Потабенко Л.В.,

при секретарі Буртовій О.Є.,

справа № 372/3090/18

розглянувши у приміщенні Обухівського районного суду Київської області у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 , третя особа Державне підприємство «Київське лісове господарство», про визнання недійсним рішення, державних актів на право власності та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

Перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, звернувся до Обухівського районного суду Київської області з позовом до відповідачів про визнання недійсним рішення, державних актів на право власності та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння, обґрунтовуючи який зазначив, що рішенням виконавчого комітету Підгірцівської сільської ради від 28.11.2003 року за №61 передано у приватну власність ОСОБА_1 земельні ділянки площею 0,25 га для будівництва індивідуального житлового будинку та господарських будівель та 0,40 га для ведення особистого селянського господарства за адресою АДРЕСА_1 . З Поземельних книг на земельні ділянки з кадастровими номерами 3223186800:06:009:0006 та 3223186800:06:009:0008, наданих листом Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 24.11.2017 за №10-10-0.222-17778/2-17 встановлено, що ОСОБА_1 13.02.2004 року видано державні акти на право власності серії РЗ № 313766 та РЗ № 313713 на земельні ділянки з кадастровими номерами: 3223186800:06:009:0006, 3223186800:06:009:0008, які зареєстровано за реєстраційним №1407. Встановлено, що вищевказане рішення прийнято виконавчим комітетом Підгірцівської сільської ради поза межами компетенції та з порушенням вимог земельного та лісового законодавства. З огляду на викладені обставини, прокурор звернувся до суду для захисту інтересів держави, оскільки протиправне отримання відповідачем земельних ділянок у власність з порушенням вимог земельного законодавства суперечить принципам регулювання земельних відносин в Україні, які закріплені ст. 14 Конституції України та ст. 5 ЗК України, що призводить до порушення інтересів держави, які полягають в забезпеченні реалізації в Україні принципів регулювання земельних відносин. Окрім того, прокурор просить визнати поважними причини пропуску строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом та поновити його, оскільки про наявні порушення вимог закону прокурору стало відомо лише у 2017 році за результатами опрацювання інформації різних органів державної влади, установ та організацій, що пов`язано з складнощами своєчасного виявлення порушень земельного законодавства та інтересів держави.

Ухвалою судді Обухівського районного суду Київської області від 13.12.2018 року відкрито провадження по справі та призначено підготовче судове засідання за загальними правилами позовного провадження.

Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 15.07.2019 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.

В судове засідання прокурор Тарасенко А.С. не з`явилась, подала заяву, в якій просила суд розглянути справу у її відсутність, підтримала позовні вимоги в повному обсязі та просила позов задовольнити.

Перший заступник прокурора Київської області Грабець І. подав до суду письмові пояснення, в яких зазначив, що заперечує, щодо доводів представника Підгірцівської сільської ради про прийняття оспорюваного рішення щодо передачі у приватну власність земель лісогосподарського призначення з дотриманням Підгірцівською сільською радою повноважень на розпорядження землями державної власності лісогосподарського призначення, з огляду на те, що виконавчий комітет Підгірцівської сільської ради не був наділений повноваженнями для прийняття такого рішення. Окрім того, зазначив, що початок перебігу позовної давності у даному спорі саме з того часу, коли держава в особі уповноваженого органу, а не прокурор дізналась про порушення, що відповідає висновкам Верховного Суду України та підтримується практикою Верховного Суду, а отже оскільки позов подано прокурорм, то про порушення інтересів держави позивач дізнався у 2018 після пред`явлення даної позовної заяви, разом з тим прокурору стало відомо про необхідність захисту прав і інтересів держави у 2018 році за результатами системного аналізу інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 19.08.2017 року та інформації ДП «Київське лісове господарство» від 16.10.2018, що підтверджують незаконність відведення у власність спірних земельних ділянок.

Представник позивача, Кабінету Міністрів України, в судове засідання не з`явився, подав до суду клопотання та письмові пояснення, в яких просив розглядати спрву у відсутність представника Кабінету Міністрів, позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив їх задовольнити з підстав викладених в позові та письмових поясненнях.

Представник відповідача Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області в судове засідання не з`явився, подав клопотання про розгляд справи у його відсутність та зазначив, що заперечує щодо позовних вимог оскільки, предмет справи по даній справі частково співпадає з предметом позову по справі 372/3086/18, рішенням в якій визнано недійсним державний акт на право власності на земельні ділянки серії РЗ №313766, рішення на даний час набрало законної сили. Також подав до суду письмові пояснення, в яких зазначив, що з позовними вимогами не погоджується, вказав що твердження позивача стосовно перевищення повноважень при передачі земельних ділянок у приватну власність, які відносяться до земель лісового фонду, є необґрунтованими та безпідставними. Крім того, зазначив що, прохання прокурора про визнання повноважними причин пропуску позовної давності є не обґрунтованим та безпідставним, просив застосувати наслідки пропуску строків позовної давності.

Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, повідомлялась про розгляд справи судом належним чином, заяв та клопотань та відзиву до суду не подав.

Третя особа Державне підприємство «Київське лісове господарство» подало до суду клопотання про розгляд справи у його відсутність, вказавши, що позовні вимоги підтримує в повному обсязі та просить позов задовольнити, а також подав додаткові письмові пояснення, в яких також просив позов задовольнити, оскільки спірні земельні ділянки, що перебували в постійному користуванні ДП «Київське лісове господарство» вибули з власності держави за відсутності рішення уповноваженого органу державної влади та без погодження їх вилучення з земель лісогосподарського призначення.

Відповідно до ч. 5,6 ст. 263 ЦПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Дослідивши та перевіривши матеріали справи, суд вважає позов таким, що підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Стаття 14 Конституції України встановлює, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Судом встановлено, що рішенням виконавчого комітету Підгірцівської сільської ради від 28.11.2003 року за № 61 передано у приватну власність ОСОБА_1 земельні ділянки площею 0,25 га для будівництва індивідуального житлового будинку та господарських будівель та 0,40 га для ведення особистого селянського господарства за адресою АДРЕСА_1 .

Згідно Поземельних книг на земельні ділянки з кадастровими номерами 3223186800:06:009:0006 та 3223186800:06:009:0008, наданих з листом Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 24.11.2017 за №10-10-0.222-17778/2-17 встановлено, що ОСОБА_1 13.02.2004 року видано державні акти на право власності серії РЗ № 313766 та РЗ №313713 на земельні ділянки з кадастровими номерами: 3223186800:06:009:0006, 3223186800:06:009:0008, які зареєстровано за реєстраційним номером 1407 ( а.с. 70-78).

Відповідно до інформації наданої ДП «Київське лісове господарство» від 18.04.2018 року № 02-02/275 та від 07.08.2018 № 02-02/583 з долученими планово- картографічними матеріалами лісовпорядкування 1993, 2003 та 2014 років, а також актами обстеження вбачається, що спірні земельні ділянки відносяться до земель лісогосподарського призначення кварталу 87 виділів 7, 8 лісового фонду Козинського лісництва згідно планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування 1993, 2003 років та кварталу 87 виділів 12, 13 згідно планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування 2014 року.

Відповідно до інформації наданої Українським державним проектним лісовпорядним виробничим об`єднанням ВО «Укрдержліспроект» від 31.08.2017 року земельні ділянки, які перебувають у власності ОСОБА_2 розташовані у виділах 7, 8, 9 кварталу 87 Козинського лісництва ДП «Київське лісове господарство» згідно матеріалів лісовпорядкування 1993, 2003 років та у виділах 12, 13 кварталу 87 Козинського лісництва ДП «Київське лісове господарство» згідно матеріалів лісовпорядкування 2014 року є земельними ділянками лісового фонду (а.с. 22).

Відповідно до ст. 5 Лісового кодексу України та ст. 55 Земельного кодексу України до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства.

Згідно ст. 94 Лісового кодексу України (в редакції станом на 2003 рік), у матеріалах лісовпорядкування дається комплексна оцінка ведення лісового господарства, використання лісових ресурсів, користування земельними ділянками лісового фонду, розробляються основні положення організації та розвитку лісового господарства. Матеріали лісовпорядкування затверджуються державними органами лісового господарства за погодженням з місцевими Радами народних депутатів та органами охорони навколишнього природного середовища. Вони є основою для організації ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів постійними лісокористувачами.

Крім того, до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування, відповідно до п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України.

Таким чином, із урахуванням вимог ст. ст. 5, 94 Лісового кодексу України та ст. 55 Земельного кодексу України віднесення спірних земель до земель лісогосподарського призначення та перебування їх у постійному користуванні ДП «Київське лісове господарство» посвідчується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування.

За змістом ст. 3 Земельного кодексу України земельні відносини, ще виникають зокрема, при використанні лісів, регулюються цим Кодексом. Інші нормативні акти застосовуються у випадку, якщо вони не суперечать останньому.

Отже, судом з наданих сторонами доказів та аналізу норм лісового кодексу та земельного законодавства, встановлено, що спірні земельні ділянки відносяться до земель державної власності лісогосподарського призначення, які перебвали у постійному користуванні ДП «Київське лісове господарство».

За змістом ст. 3 Земельного кодексу України земельні відносини, що виникають зокрема, при використанні лісів, регулюються цим Кодексом. Інші нормативні акти застосовуються у випадку, якщо вони не суперечать останньому.

За загальним правилом, визначеним у ст. 84 Земельного кодексу України, до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, серед іншого, і землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.

А єдиний можливий такий випадок, передбачений ч. 2 ст. 56 даного Кодексу, за якою громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Інших випадків, які б передбачали можливість передачі земель лісогосподарського призначення у приватну власність громадянам та юридичним особам законодавство не містить.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до ч. 1, 3, 7 ст. 122 Земельного кодексу України, сільські, селищні, міські ради надають земельні ділянки у постійне користування юридичним особам із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Районні державні адміністрації на їх території надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для ведення лісового і водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті. Кабінет Міністрів України надає земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у випадках, визначених статтями 149, 150 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 149 Земельного кодексу України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 3, 5 ст. 149 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу. Районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для ведення лісового і водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті.

Згідно ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси першої групи площею понад 10 гектарів, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Тобто аналіз вищезазначених норм Лісового та Земельного кодексів є підставою до висновку, що вилучення та надання у приватну власність земель державної власності лісогосподарського призначення не відноситься до компетенції виконавчого комітету Підгірцівської сільської ради, а рішенням виконавчого комітету Підгірцівської сільської ради від 28.11.2003 за № 61 передано у власність земельні ділянки загальною площею 0,65 га лісогосподарського призначення для інших цілей, ніж визначені законом, без вилучення з постійного користування, з перевищенням повноважень передбачених ч. 5 ст. 122, ч. 5 ст. 149 Земельного кодексу України.

Відповідно до ч. 2 ст. 149 Земельного кодексу України, вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Згідно ч. 5 ст. 116 Земельного кодексу України, надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Судом встановлено, що, ДП «Київське лісове господарство» погодження на вилучення вищевказаних земельних ділянок не надавало та відповідних рішень щодо вилучення не приймало, до того ж, надання спірних земельних ділянок у приватну власність для обслуговування житлового будинку відбулось з порушенням порядку зміни цільового призначення земельних ділянок.

Стаття 42 Лісового кодексу України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства.

Відповідно до цієї статті (в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), переведення лісових земель до нелісових для використання у цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, використанням лісових ресурсів і користуванням земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно- оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт, провадиться за рішенням органів, які надають ці землі у користування відповідно до земельного законодавства. Переведення лісових земель до інших категорій провадиться за згодою відповідних державних органів лісового господарства Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.

Відповідно до ч. ч. 1,2 ст. 20 Земельного кодексу України (в редакції станом на 2004 рік) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Як встановлено судом в ході судового розгляду, Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства погодження на зміну цільового призначення вищевказаних земельних ділянок не надавало та відповідні рішення органів державної влади про зміну цільового призначення земель лісогосподарського призначення для не лісогосподарських потреб не приймались.

Тобто, в порушення вимог ст. 20 Земельного кодексу України, ст. 42 Лісового кодексу України Підгірцівською сільською радою передано у власність ОСОБА_1 землі лісогосподарського призначення площею 0,65 га, що розташовані у кварталі 87 ДП «Київське лісове господарство» без зміни цільового призначення лісових ділянок, за відсутності погодження органу лісового господарства, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією листа Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства від 19.04.2018 № 04-48/899.

Статтею 21 Земельного кодексу України передбачено наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель. Так, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.

Отже, рішення про вилучення спірних земельних ділянок має право приймати відповідний орган державної виконавчої влади, який в силу вимог ст. ст. 6, 19 Конституції України зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. ст. 9 Земельного кодексу України, тільки до відання сільських, селищних і міських народних депутатів належить передача земельних ділянок у власність, а не виконавчих комітетів цих рад. Тобто, передача у власність громадян земельних ділянок є виключною компетенцією відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст.

Крім того, відповідно до п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин є виключною компетенцією сільських, селищних, міських рад. Зокрема, до виключної компетенції сільських рад відносяться лише повноваження щодо регулювання земельних правовідносин та встановлення земельного податку.

Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері регулювання земельних відносин визначені ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування». Зазначений перелік повноважень є вичерпним. Отже, право виконавчих органів сільських, селищних, міських рад щодо передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб або надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності законом не передбачено.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачалося, що виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Відповідно до ч. 8 ст. 51 вказаного Закону, виконавчий комітет ради є підзвітним і підконтрольним раді, що його утворила, а з питань здійснення ним повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольним відповідним органам виконавчої влади.

За змістом ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Частиною 5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності.

Відповідно до п. 34 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в У країні» встановлено виключну компетенцію сесій сільських рад приймати рішення у сфері земельних відносин, то будь-яке делегування таких повноважень прямо суперечить вимогам закону.

За таких обставин, виконавчий орган Підгірцівської сільської ради не міг самостійно приймати рішення у сфері земельних відносин.

Зазначені вищезазначені положення законів кореспондуються з висновками викладеними у постановах Верховного Суду України від 30.09.2015 у справі № 3-553гс15, від 18.09.2013 у справі № 6-84цс13 та від 24.04.2013 у справі № 6-14цс13 та в ухвалі Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21.04.2016.

Відповідно до ст. 162, 163 Земельного кодексу України охорона земель - це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необгрунтованому вилученню земель сільськогосподарського і лісогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Завданням охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель.

В порушення вимог раціонального використання земель виконавчим комітетом Підгірцівської сільської ради передано у власність відповідачу для будівництва індивідуального житлового будинку та господарських будівель та для ведення особистого селянського господарства землі лісогосподарського призначення, вкриті багаторічними лісовими насадженнями, без їх збереження.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.(ст. 19 Конституції України).

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до ст. 393 Цивільного кодексу України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Вимогами ст. 155 Земельного кодексу України передбачено визнання недійсним акту органу виконавчої влади або місцевого самоврядування, що порушує права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою.

Згідно ст. 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

З огляду на встановлені судом обставини, рішення виконавчого комітету Підгірцівської сільської ради від 28.11.2003 за № 61 прийнято усупереч вимогам ст. 19 Конституції України, ст. ст. 19, 20, 55, 56, 84, 116, 122, 149 Земельного кодексу України, ст. 5, 26, 29, 142 Лісового кодексу України, ст. 51, 52 Закону України «Про місцеве самоврядування», у зв`язку з чим підлягає визнанню недійсним судом в порядку передбаченому ст. ст. 21, 152, 155 Земельного кодексу України, ст. ст. 16,21,393 Цивільного кодексу України.

Як встановлено судом, рішення про вилучення (припинення права) земельної ділянки за погодженням із землекористувачем має право приймати відповідний орган державної влади, який в силу вимог ст. ст. 6, 19 Конституції України зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 393 Цивільного кодексу України визначено, що правовий акт органу державної влади, органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Згідно зі ст. 155 Земельного кодексу України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права. А згідно ч. 1 ст. 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Право відповідача на спірні земельні ділянки з кадастровими номерами з кадастровими номерами 3223186800:06:009:0006 та 3223186800:06:009:0008 виникло на підставі незаконного державного акту Серії РЗ № 313713 на право власності на земельні ділянки площею 0,65 га, що вказує на те, що до відповідача перейшло право власності на спірні земельні ділянки від держави протиправно поза волею власника, що підтверджується копією Державного акту на право приватної власності на землю ( а.с. 117).

Зважаючи на те, що відповідачем оспорюваний державний акт на право власності на земельні ділянки був зареєстрований у встановленому законом порядку, відновити становище, яке існувало до порушення можливо лише шляхом визнання його недійсним, у відповідності до положень ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 152 Земельного кодексу України.

Позовні вимоги в частині визнання недійсним державного акту на право приватної власності на земельні ділянки серії РЗ № 313766, виданого на ім`я ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, оскільки стороною позивача оригінал вказаного доказу чи належним чином завірену його копію на підтвердження своїх вимог не надано, а як вбачається з копії рішення Обухівського районного суду Київської області від 08.07.2019 року, яке набрало законної сили у справі № 372/3086/18 (провадження № 2-350/19), наданої представником Підгірцівської сільської ради, зазначеним рішенням вже визнано недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку серії РЗ № 313766, що виданий на ім`я ОСОБА_3 , натомість державний акт Серії РЗ № 313713 на право власності на земельні ділянки виданий на обидві земельні ділянки площею 0,65 га, з яких 0,25 га для будівництва індивідуального житлового будинку та господарських будівель та 0,40 га для ведення особистого селянського господарства за адресою АДРЕСА_1 , право набуття у власність яких оспорюється прокурором в межах даної справи.

Відповідно до вимог ст. 373 ЦК України, право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до ст. ст. 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власного волею.

Відповідно до вимог ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, а згідно вимог ч. 1 ст. 153 Земельного кодексу України власник ке може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

У даному випадку не відбулося примусове вилучення майна у дійсного власника, а також не ухвалювались рішення щодо припинення права власності на підставі ст. 346 ЦК України.

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

А за змістом ч. 3 статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Отже, наведені вище норми закону свідчать про можливість застосування віндикації для захисту порушених інтересів держави.

Відповідно до п. 22 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 № 5 якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 Цивільного кодексу України). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред`явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 Цивільного кодексу України.

У зв`язку із цим, необхідно розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі ст. 388 Цивільного кодексу України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Таким чином, у відповідності до вимог ст. ст. 330, 387, 388 ЦК України право власності на земельну ділянку, яку було відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. Зазначене узгоджується з правовою позицією, що викладена в постановах Верховного Суду України від 16.12.2015 у справі № 6-2510ц15, від 01.07.2015 у справі № 6-619цс15, від 11.02.2015 у справі № 6-1нс15; від 22.04.2015 у справі № 3-54гс15, від 19.11.2014 у справі № 6-170цс14, від 16.04.2014 у справі № 6- 146цс13.

Отже, здійснення виконавчим комітетом Підгірцівської сільської ради права власності, зокрема розпорядження землею не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі держави, що відповідно до ст. ст. 387, 388 ЦК України дає підстави для витребування державою її майна, що також узгоджується з правовою позицією, викладеною в постановах Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі № 916/2129/15, від 23.11.2016 у справі № 916/2144/15, від 25.01.2017 у справі № 916/2131/15, від 15.03.2017 у справі № 916/2130/15 та постановах Верховного Суду від 30.05.2018 року у справі № 368/1158/16-ц та у справі № 469/1393/16-ц.

З аналізу встановлених судом обставин справи та наведених норм законів, в даному випадку вірним способом захисту порушеного права і є пред`явлення до суду віндикаційного позову в порядку, визначеному ст. ст. 387, 388 Цивільного кодексу України.

Правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

У практиці Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення Європейського суду з прав людини у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Європейський суд з прав людини констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Так ст. ст. 13, 14 Конституції України визначають, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Прийняття органами державної влади або місцевого самоврядування рішення про передачу земель державної власності лісогосподарського призначення для інших цілей ніж визначені законом, позбавляє Український народ загалом (ст. 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В даному контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права користування та землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України ст. ст. 14, 19 Конституції України).

Правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

У практиці Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення Європейського суду з прав людини у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Європейський суд з прав людини констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Так ст. ст. 13, 14 Конституції України визначають, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Прийняття органами державної влади або місцевого самоврядування рішення про передачу земель державної власності лісогосподарського призначення для інших цілей ніж визначені законом, позбавляє Український народ загалом (ст. 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В даному контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права користування та землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України ст. ст. 14, 19 Конституції України).

За таких обставин «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокуратури Київської області до суду з вимогою про витребування спірних земельних ділянок з володіння ОСОБА_2 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів із державної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів - національного багатства України та лісів як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та ліси, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі та лісів, що незаконно вибули з такої власності.

Отже, стосовно землі лісогосподарського призначення закон установлює пріоритет державної власності на землю над приватною і, крім того, прямо забороняє органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність ліси та землю відповідного цільового призначення поза складом угідь селянських, фермерських та інших господарств, або й у складі цих угідь, якщо площа ділянки більше, ніж 5 га. Таким чином, законно набути права приватної власності на спірну земельну ділянку лісогосподарського призначення із земель державної чи комунальної власності не могла жодна юридична чи фізична особа, в тому числі й ОСОБА_2 .

Натомість вище вказаний громадянин набув такого права власності у спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного: юридичне оформлення права власності на землю стало можливим у результаті прийняття органом місцевого самоврядування рішення.

Відповідач в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для лісу природних ознак (наявності лісової (деревної) рослинності) спірних земельних ділянок знали або, проявивши розумну обачність, міг знати про те, що ліс і ділянки вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить його добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Крім того, витребування спірних земельних ділянок з володіння ОСОБА_2 на користь держави відповідає критерію законності: витребування з його власності земельної ділянки здійснюється на підставі норм статті 153 ЗК України, статті 388 ЦК України у зв`язку з порушенням органом виконавчої влади вимог ЛК України та ЗК України, які відповідє вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними.

За таких обставин позов першого заступника прокурора Київської області по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16.12.2015 у справі № 6-2510и15.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позову.

Щодо заяви представника відповідача, Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, Золотарьова О. ОСОБА_4 про застосування строку позовної давності до спірних правовідносин суд зазначає наступне.

Відповідно до положення ст.256 та ст.257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За правилами, визначеними ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з вимогами ч.3-ч.5 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Відповідно до ч.4 та ч.5 ст.56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

З огляду на це, положення ч.1 ст.261 ЦК України щодо початку перебігу позовної давності, поширюються на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Перебіг позовної давності в такому разі починається від дня, коли Кабінет Міністрів України довідався або міг довідатися про порушення інтересів держави.

Відповідно до ч.3 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Згідно правової позиції Верховного Суду України відображеної у постанові від 01.07.2015 у справі № 6-178цс15, визначено, що перебіг строку позовної давності за позовами прокуратури, поданими в інтересах державних органів, органів місцевого самоврядування має рахуватись з часу, коли відповідний орган довідався чи міг довідатись про порушення його прав чи особу, що їх порушила, а не з часу отримання таких даних прокуратурою.

Отже, закон пов`язує початок перебігу позовної давності не з моментом поінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з моментом коли саме повноваженому органу, право якого порушено внаслідок прийнятого незаконного рішення, стало відомо про таке порушення.

Саме така правова позиція щодо правильності застосування вказаної норми закону міститься в постановах Верховного Суду України від 26.10.2016 у справі № 6-2070цс16, від 20.08.2013 у справі № 3-18гс13, від 02.09.2008 у справі № 3-3376к08 та ухвалі від 25.04.2012 у справі № 6-15350вов10, правові висновки якого мають враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Про необхідність захисту прав та інтересів держави в судовому порядку прокурору стало відомо лише у 2017 році за результатами системного аналізу інформацій різних органів державної влади, установ та організацій, а саме ДП «Київське лісове господарство» від 16.04.2018 року та Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» від 19.08.2017 року, що підтверджують незаконне відведення у власність земель лісогосподарського призначення поза волею їх власника.

Кабінету Міністрів України про факт первинного порушення інтересів держави внаслідок прийняття Підгірцівською сільською радою Обухівського району Київської області оскаржуваного рішення відомо не було, оскільки воно приймалось без його участі, погодження у випадках, передбачених законодавством, на вилучення спірних ділянок не надавалось. Крім того, інформація про виведення землі із складу земель лісогосподарського призначення та її передачу у приватну власність у загальнодоступних базах даних була відсутня. Органами державного контролю своєчасно ці порушення не виявлено, у зв`язку з чим на захист порушених прав держави вони до суду не звертались, оскільки про наявні порушення вимог закону та необхідність їх захисту в судовому порядку прокурору стало відомо лише у 2017 році за результатами опрацювання інформації різних органів державної влади, установ та організацій, що є об`єктивними обставинами, пов`язаними зі складнощами своєчасного виявлення порушень земельного законодавства та інтересів держави після чого про це стало відомо і позивачу.

Зважаючи на викладене, встановлений ст. 257 ЦК України трьохрічний строк позовної давності щодо вимог про визнання недійсними вищезазначених рішень відповідача пропущено з поважних причин.

Частиною 5 ст. 267 ЦК України передбачено, що у разі якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Указані факти свідчать про об`єктивні обставини, пов`язані зі складнощами своєчасного виявлення порушень земельного законодавства та захисту інтересів держави, а тому суд визнає причини пропущення позовної давності для звернення до суду поважними та вважає за необхідне поновити його, оскільки порушене право підлягає захисту.

Отже, заява представника відповідача про застосування строків позовної давності у даній справі задоволенню не підлягає.

Зважаючи на вищевикладені обставини, позовні вимоги першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судові витрати у разі задоволення позову підлягають стягненню з відповідачів пропорційно до задоволених вимог.

Керуючись статтями 2, 4, 12, 76-81, 89, 133, 141, 206, 223, 259, 263-265, 273, 280, 354, 355 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 , третя особа Державне підприємство «Київське лісове господарство», про визнання недійсним рішення, державних актів на право власності та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння, задовольнити частково.

Визнати недійсним рішення виконавчого комітету Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області від 28.11.2003 року за №61 про передачу у приватну власність ОСОБА_1 земельних ділянок площею 0,25 га для будівництва індивідуального житлового будинку та господарських будівель та 0,40 га для ведення особистого селянського господарства за адресою АДРЕСА_1 .

Визнати недійсним державний акт на право приватної власності на земельні ділянки серії РЗ № 313713, видані на ім`я ОСОБА_1 .

Витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельні ділянки з незаконного володіння ОСОБА_2 площею 0,4000 га з кадастровим номером 3223186800:06:009:0006; площею 0,2500 га з кадастровим номером 3223186800:06:009:0008, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області та ОСОБА_1 на користь прокуратури Київської області (м. Київ, бул. Лесі Українки, 27/2) судовий збір за наступними реквізитами: отримувач - прокуратура Київської області; код ЄДРПОУ - 02909996; банк отримувача - Держказначейська служба України м. Київ; МФО - 820172; рахунок отримувача – 35216008015641 по 2 202,50 гривень з кожного.

В решті позовних вимог, відмовити.

Позивачі: Прокуратура Київської області (код ЄДРПОУ 02909996, юридична адреса: 01601, м. Київ, бул. Л. Українки, 27/2).

Кабінет Міністрів України (код ЄДРПОУ відсутній, юридична адреса: м. Київ, вул. Грушевського, буд. 12/2).

Відповідачі: Підгірцівська сільська рада Обухівського району Київської області (код ЄДРПОУ 04361574, юридична адреса: 08710, Київська область, с. Підгірці, вул. Васильківська, 10).

ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків суду невідомий, адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ).

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду через Обухівський районний суд Київської області шляхом подачі в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлений 07.02.2020 року.

Суддя: