Рішення № 87473205, 10.02.2020, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа № 761/27414/19

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" лютого 2020 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі головуючої судді - Гаврилової О.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення (виклику) сторін, цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору відступлення права вимоги, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м.Києва з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в якому просить суд визнати недійсним, з моменту укладання, договір про відступлення права вимоги №1, укладений 16 листопада 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Вимоги позиву обґрунтовані тим, що 16 листопада 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір про відступлення права вимоги №1, відповідно до умов якого ОСОБА_2 відступив ОСОБА_3 право грошової вимоги, яке виникло з письмової розписки від 10 грудня 2012 року, яка нібито була підписана ОСОБА_1 Загальна сума права вимоги станом на день укладання договору складає суму, що еквівалентна 1 000 000,00 доларів США, за письмовою розпискою від 10 грудня 2012 року. Позивач вважає, що за своєю природою оспорюваний договір є договором факторингу, оскільки за умовами договору відступлення права вимоги №1 від 16 листопада 2015 відбулося фінансування ОСОБА_2 ОСОБА_3 за рахунок передачі останній грошової вимоги до ОСОБА_1 ОСОБА_3 здійснивши фінансування ОСОБА_2 коштами у розмірі 23 059 800,00 грн, отримала право вимагати стягнення 27 157 969,63 грн. Різниця, яка становить 4 098 169,63 грн є дисконтом, тобто платою (фінансовою вигодою), яку отримує фактор за Договором про відступлення права вимоги №1 від 16 листопада 2015 року. Фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до державного реєстру фінансових установ та отримати ліцензію на право надавати конкретний вид фінансової послуги. ОСОБА_3 не є банком або іншою фінансовою установою, які відповідно до закону мають право здійснювати факторингові операції, тобто не може бути фактором. У зв`язку з вищевикладеним, вважає, що договір про відступлення права вимоги №1 від 16 листопада 2015 року порушує вимоги законодавства в сфері фінансових послуг та відповідно до ст.ст. 203, 215, ч. 1 ст. 227 ЦК України є недійним.

Ухвалою Шевченківського районного суду м.Києва від 03 жовтня 2019 року матеріали позовної ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору відступлення права вимоги передано для розгляду за підсудністю до Дніпровського районного суду міста Києва.

Ухвалою Дніпровського районного суду м.Києва від 25 листопада 2019 року відкрито провадження в даній цивільній справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

26 грудня 2019 року позивачем ОСОБА_1 отримано копію вищевказаної ухвали про відкриття провадження, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення (а.с.111).

Відповідачем ОСОБА_3 копію ухвали про відкриття провадження та копію позовної заяви з доданими до неї документами отримано не було, що підтверджується відстеженням поштового відправлення (а.с.154-155), разом з тим представник відповідача ОСОБА_3 - адвокат Хоменко В.О. 11 грудня 2019 року ознайомився з матеріалами справи (а.с.108).

Відповідачем ОСОБА_2 копію ухвали про відкриття провадження та копію позовної заяви з доданими до неї документами отримано не було, вказаний відповідач повідомлявся про розгляд справи судом на офіційному веб-порталі судової влади України.

Згідно вимог ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

У відповідності до ч.8 ст.279 ЦПК України при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення та показання свідків. Судові дебати не проводяться.

Положеннями ст.174 ЦПК України закріплено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи.

23 грудня 2019 року до суду надійшов відзив представника відповідача

ОСОБА_3 - адвоката Хоменка В.О. на позовну заяву (надісланий до суду 20 грудня 2019 року), в якому представник вказаного відповідача просить відмовити в задоволенні позовної заяви в повному обсязі та зазначає, що за договором відступлення права вимоги №1 від 16 листопада 2015 року, укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відбулась зміна кредитора у зобов`язанні та остання стала новим кредитором за договором позики, оформленим письмовою розпискою від 10 грудня 2012 року. Відповідач не погоджується з викладеним у позовній заяві припущенням, що оспорюваний договір відступлення права вимоги №1 від 16 листопада 2015 року за своєю природою є договором факторингу, оскільки згідно цього договору, загальна сума права вимоги, що передається за цим договором, дорівнює сумі заборгованості боржника перед кредитором за письмовою розпискою від 10 грудня 2012 року на день набуття права вимоги, тобто відступлення права вимоги за розпискою відбулося за номінальною вартістю, що є цесією, а не факторингом, сторонами оспорюваного договору є фізичні особи, які не є суб`єктами підприємницької діяльності, банком або іншою фінансовою установою, метою вказаного договору є виключно передання права вимоги за розпискою, отже оспорюваному договору не притаманні ознаки договору факторингу. Крім того, у відзиві зазначається, що позивач не надав жодного доказу щодо невідповідності оспорюваного правочину нормам Цивільного кодексу України, які є базисними для визнання договорів недійсними, як і доказів того, що оспорюваний договір містить ознаки договору факторингу. Доводи позовної заяви базуються на припущеннях позивача. Водночас, для укладання договору відступлення права вимоги отримання новим кредитором ліцензії на провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг чинним законодавством не вимагається. Також у відзиві зазначено, що позивач не є стороною оспорюваного договору, є боржником за зобов`язанням, яке ним не виконується та, відповідно, не є заінтересованою особою, яка в даному випадку може звернутися за захистом своїх прав шляхом визнання договору відступлення права вимоги недійсним. Позивачем не зазначено, які саме його права чи законні інтереси порушені та в чому це проявляється. Також у відзиві зазначено, що позивач з 25 лютого 2016 року був обізнаний про укладення оспорюваного договору та, звернувся до суду після спливу трирічного строку позовної давності - 09 липня 2019 року. (а.с.112-116)

08 січня 2020 року до суду надійшла відповідь позивача на відзив, в якій позивач просить позов задовольнити та посилається на те, що ним не визнається наявність у нього будь-якої заборгованості перед відповідачем ОСОБА_3 . Також у відповіді на відзив наведені доводи щодо притаманності оспорюваному договору ознак факторингу, аналогічні викладеним у позовній заяві та додатково зазначено, що договору факторингу притаманна можливість здійснення відступлення як наявної, так і майбутньої вимоги, інші договори розраховані на відступлення лише наявних вимог. А враховуючи, що відповідач ОСОБА_3 здійснила фінансування коштів у сумі 23059800,00грн, отримала право вимоги стягнення 27157969,63грн., різниця - 4098169,63грн є дисконтом, тобто платою - фінансовою винагородо, яку отримує фактор за договором. Також у відповіді на відзив наводиться обґрунтування наявності правових підстав для визнання спірного договору недійсним. Крім того, позивачем зазначається, що про існування оспорюваного договору він дізнався лише на початку 2019 року, отримавши судову повістку про виклик до суду в справі №760/6502/18, тому строк позовної давності ним не пропущено. (а.с.134-139)

31 січня 2020 року до суду надійшли заперечення представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Хоменка В.О., в яких наводяться доводи щодо обізнаності позивача про оспорюваний договір з 25 лютого 2016 року та зазначається про те, що оспорюваним договором не передбачено жодного дисконту, відступлення права вимоги відбулось за номінальною вартістю в еквіваленті до долара США, а також наводяться доводи, аналогічні викладеним у відзиві на позовну заяву (а.с.144-147).

Відповідач ОСОБА_2 не скористався своїм правом та не направив до суду відзив на позовну заяву, із викладенням заперечень проти неї.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд у порядку спрощеного позовного провадження без виклику у судове засідання сторін, дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, встановив наступні обставини та дійшов наступного висновку.

Судом встановлено, що 16 листопада 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір про відступлення права вимоги №1 (далі - договір), згідно предмету якого, в порядку та на умовах, визначених цим договором, кредитор відступає новому кредиторові, а новий кредитор набуває права грошової вимоги, належне кредиторові, що виникло з письмової розписки від 10 грудня 2012 року, яка була видана та підписана ОСОБА_1 (а.с.8-10).

За цим договором новий кредитор зобов`язується передати (сплатити) грошові кошти в сумі 23059800,00 грн, що за курсом НБУ на дату укладання цього договору є еквівалентом 100000,00 доларів США, в рахунок погашення заборгованості за письмовою розпискою від 10 грудня 2012 року, в день укладання цього договору, в розпорядження кредитора, а кредитор відступає новому кредиторові право вимоги в розмірі еквівалентному 1000000,00 доларів США за курсом НБУ на дату розрахунків

(п.1.2. договору).

Згідно цього договору, загальна сума права вимоги, що передається за цим договором, дорівнює сумі заборгованості боржника перед кредитором за письмовою розпискою від 10 грудня 2012 року на день набуття права вимоги новим кредитором відповідно цього договору (п.1.3. договору).

Загальна сума заборгованості боржника перед кредитором договором складає суму еквівалентну 1000000,00 доларів США (п.1.4. договору).

Право вимоги за основним договором відступається в повному обсязі після передачі грошових коштів в сумі та строки зазначених в п.1.2. цього договору та на умовах, які існують на момент відступлення права вимоги, включаючи: право вимоги основної суми заборгованості. Загальна сума права вимоги станом на день укладання цього договору складає суму, що еквівалентна 1000000,00 доларів США, за письмовою розпискою від 10 грудня 2012 року (п.1.5. договору).

Новий кредитор одержує право (замість кредитора) вимагати від боржника належного виконання всіх зобов`язань за розпискою у розмірі, передбаченому у п.1.4. цього договору. При цьому, новий кредитор набуває статусу кредитора за письмовою розпискою від 10 грудня 2012 року (п.1.6. договору).

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За нормами частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства.

Разом з тим розділ І книги п`ятої ЦК України регулює загальні положення про зобов`язання, зокрема положення щодо сторін у зобов`язанні.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).

Відповідно до статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

Одним із різновидів відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 516 ЦК України).

Згідно зі статтею 1077 ЦК України за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Таким чином, у Цивільному кодексі України проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме, правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу (статті 512, 1077 ЦК України).

З аналізу статей 512-518 ЦК України можна зробити висновок, що учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.

Разом з тим, відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України, статті 350

ГК України та частини п`ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 ЦК України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» зазначено, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг.

Відповідно до частини першої, другої статті 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (стаття 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України).

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 ЦК України).

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі №909/968/16 (провадження №12-97гс18) та, в подальшому, в постанові Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі №761/40407/17 (провадження №61-48995св18).

Жодних з наведених вище ознак договору факторингу, укладений між відповідачами договір про відступлення права вимоги № 1 від 16 листопада 2015 року не містить.

Зі змісту вказаного договору вбачаються, що його метою є безпосередньо передання (відступлення) права вимоги, а не є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника, що є метою договору факторингу.

Також, згідно змісту оспорюваного договору, право вимоги відступається «за номінальною вартістю», що є еквівалентом 1000000,00 доларів США, без стягнення додаткової плати, отже в даному випадку відносини факторингу відсутні.

У вказаному договорі встановлено всі істотні умови для договору цесії, визначені статтями 512, 513, 514 ЦК України. Підписуючи оспорюваний договір, сторони дійшли згоди щодо укладання договору на зазначених у ньому умовах, а відтак, з власної ініціативи визначили для себе правила подальшої поведінки.

Належних та допустимих доказів того, що відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в момент підписання договору про відступлення права вимоги №1

від 16 листопада 2015 року не було додержано вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України, матеріали справи не містять.

Посилання позивача на те, що оспорюваним договором відступлено право майбутньої вимоги не заслуговують на увагу, оскільки позивачем не надано доказів того, що на час укладення договору про відступлення права вимоги строк виконання за договором позики, оформленим розпискою від 10 грудня 2012 року, ще не настав.

Враховуючи, що відповідачами під час укладання оспорюваного договору про відступлення права вимоги №1 від 16 листопада 2015 року були дотримані вимоги цивільного законодавства щодо змісту та форми вчиненого правочину, їх воля була спрямована на реальне настання правових наслідків, що обумовлені договором, суд приходить до висновку, що правових підстав для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги, немає.

Доводи позовної заяви про те, що на момент укладення договору про відступлення права вимоги №1 від 16 листопада 2015 року порушено вимоги Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а відтак є визначені статтею 227 ЦК України підстави для визнання даного договору недійсним, оскільки ОСОБА_3 не включена до державного реєстру фінансових установ та не мала ліцензії на право надання фінансових послуг, не є банком або іншою фінансовою установою, які відповідно до закону мають право здійснювати факторингові операції, тобто не може бути фактором, є нічим іншим, як неправильним тлумаченням законодавства, спрямованим на штучне намагання застосувати до укладеного договору цесії вимог законодавства, які на даний вид договорів не розповсюджуються, особливо з урахуванням того, що сторонами оспорюваного договору є фізичні особи.

Так доводи позивача про те, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», суд вважає безпідставними, з огляду на наступне.

Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного правочину) встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг.

Аналіз цього Закону (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного правочину) дає підстави для висновку, що він належить до нормативного акта спеціальної дії та регулює відносини, пов`язані з функціонуванням фінансових ринків та наданням фінансових послуг споживачам.

У Законі України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного правочину) зазначено, що його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

У частинах першій та другій статті 2 Закону України (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного правочину), які визначають сферу його дії, вказано, що він регулює відносини, які виникають між учасниками ринків фінансових послуг під час здійснення операцій з надання фінансових послуг.

Фінансові установи в Україні діють відповідно до цього Закону з урахуванням норм законів України, які встановлюють особливості їх діяльності.

Визначення фінансових установ міститься в пункту 1 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного правочину).

У пункті 7 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного правочину) наведено перелік суб`єктів, на яких поширюється дія цього Закону. Це учасники ринку фінансових послуг - особи, які відповідно до закону мають право надавати фінансові послуги на території України; особи, які провадять діяльність з надання посередницьких послуг на ринках фінансових послуг; об`єднання фінансових установ, включені до реєстру саморегулівних організацій, що ведеться органами, які здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг; споживачі фінансових послуг. Законами з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг можуть визначатися інші учасники ринків фінансових послуг.

У частині четвертій статті 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного правочину) вказано, що можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.

Визначення фінансової послуги наведено в пункті 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного правочину) як операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

З аналізу зазначених правових норм вбачається, що сфера дії Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного правочину) за суб`єктним складом учасників є обмеженою й не поширюється на: по-перше, юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами; по-друге, фізичних осіб, які не є суб`єктами підприємницької діяльності.

ОСОБА_3 за своїм правовим статусом фізичної особи не відноситься ні до юридичних осіб, ні до суб`єктів підприємницької діяльності, які відповідно до Закону мають право здійснювати діяльність із надання фінансових послуг на території України, а тому відсутні підстави застосування положень Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного правочину) до спірних правовідносин.

У свою чергу поняття «фінансова послуга» не пов`язане лише з фінансовими установами.

Аналіз норм чинного законодавства дає підстави для висновку, що окремі послуги, які відносяться до фінансових послуг (наприклад, надання коштів у позику, поручительства, відступлення права вимоги за грошовим зобов`язанням тощо) можуть надаватися не тільки фінансовими установами, які є учасниками ринку з надання фінансових послуг, але й юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, а також фізичними особами, які не є суб`єктами підприємницької діяльності.

Якщо Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного правочину) регулює відносини лише за участі учасників ринків фінансових послуг, то відносини між фізичними особами, між юридичними особами, між фізичними та юридичними особами, зокрема, щодо договорів про відступлення права вимоги регулюються нормами Цивільного кодексу України (статті 512, 513, 514 ЦК України).

Договір про відступлення права вимоги, як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного виключення щодо суб`єктного складу таких договорів.

Отже, підсумовуючи наведене, суд приходить до висновку, що Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб`єктів - учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб - суб`єктів договору про відступлення права вимоги, правовідносини яких регулюються нормами статей Цивільного кодексу України.

Враховуючи те, що ОСОБА_3 не відноситься до суб`єктів, на яких поширюється дія Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (не є учасником ринку фінансових послуг), спір повинен вирішуватись на підставі норм ЦК України.

Також слід зазначити, що суд відхиляє викладені в позовній заяві доводи позивача про те, що оспорюваний договір порушує його права, оскільки ОСОБА_1 не є стороною договору про відступлення права вимоги №1 від 16 листопада 2015 року, за даним договором мало місце відступлення права вимоги від первісного кредитора до нового кредитора і згода боржника на заміну кредитора у зобов`язанні не потрібна. При цьому, позивачем не надано доказів того, яким чином внаслідок укладення оспорюваного договору відповідачами були порушені його права.

Інші аргументи позовної заяви не дають підстав для висновку про те, що оспорюваний договір укладений без додержання норм матеріального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ,

від 18 липня 2006 року).

Положеннями ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору відступлення права вимоги, відсутні.

Що стосується викладених у заявах по суті справи доводів сторони відповідача про сплив позовної давності, суд зазначає наступне.

Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, про захист якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Така правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 14 серпня

2019 року в справі №676/2934/16-ц.

Оскільки в задоволенні позову відмовлено з підстав його необґрунтованості, суд не надає оцінки доводам сторін стосовно позовної давності.

У відповідності до ст.141 ЦПК України, суд відносить судові витрати по сплаті судового збору за рахунок позивача у сплаченому при зверненні до суду розмірі.

На підставі викладеного, статтями 203, 215, 509, 512-516, 1077-1079 України, Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», статтями 2, 10, 12, 13, 49, 76-81, 89, 141, 247, 258, 259, 263-265, 274, 275, 279, 354 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

У задоволені позовної заяви ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ; адреса листування: АДРЕСА_2 ) до ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 , зазначене в позовній заяві місце проживання: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_3 , зареєстроване місцезнаходження: АДРЕСА_4 ) про визнання недійсним договору відступлення права вимоги - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

У відповідності до п.п. 15.5) п.п.15 п. 1 Розділу ХІІІ Перехідних Положень ЦПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а саме Дніпровський районний суд м. Києва.

Суддя: