Рішення № 87469706, 04.02.2020, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 лютого 2020 року м. ПолтаваСправа № 440/4946/19

Полтавський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Костенко Г.В.,

за участю:

секретаря судового засідання - Ніценко А.О.,

представника позивача - Риль В.Є.,

розглянув у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Управління Держпраці у Полтавській області про визнання незаконною та скасування постанови,

В С Т А Н О В И В:

16.12.2019 фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (надалі - ФОП ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Управління Держпраці у Полтавській області (надалі також - відповідач) про визнання незаконною та скасування постанову про накладення штрафу уповноваженими особами від 25.11.2019 №ПЛ5114/161/АВ/П/ПТ/ТД-ФС на суму 250380,00 грн.

В обґрунтування позову позивач зазначає, постановою Автозаводського районного суду Полтавської області від 09.12.2019 у справі №524/8572/19 притягнуто до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 за ч.3 ст.41 КпАП України у вигляді штрафу у розмірі 8500,00 грн. За доводами позивача, особу правопорушника вже притягнуто до адміністративної відповідальності та визнано її винуватою; тому повторне накладення штрафу та притягнення до відповідальності не відповідає нормам статті 61 Конституції України, оскільки за одне і те саме правопорушення не можна притягувати більше одного разу.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 09.01.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі №440/4946/19. Вирішено розгляд адміністративної справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи.

24.01.20 до суду відповідачем надано відзив на позов в якому вказано, що за результатами інспекційного відвідування виявленні порушення позивачем, зокрема частини третьої статті 24 Кодексу законів про працю України. За твердженням відповідача, під час інспекційного відвідування встановлено, що гр. ОСОБА_2 та гр. ОСОБА_3 допущено до роботи продавцями непродовольчих товарів без належного оформлення трудових відносин, укладеного трудового договору у письмовій формі, видання наказу про прийняття працівника на роботу та повідомлення органів ДФС про прийняття працівника на роботу (а.с.24-29).

31.01.2020 позивач надав відповідь на відзив (а.с.51-53), у якій позивач відхиляє доводи відповідача. Звертає увагу суду на судову практику, зокрема, викладену в постанові Верховного Суду від 21.12.2018 у справі №814/2156/16.

У судовому засіданні представник позивача позов підтримав та просив суд задовольнити позовні вимоги.

Представник відповідача у судове засідання не з`явився, про дату, час та місце судового розгляду повідомлений належним чином.

Відповідно до частини першої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Таким чином, судом визнано за можливе здійснити розгляд справи за відсутності представника позивача.

Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступного висновку.

З матеріалів справи вбачається, що позивач зареєстрований як фізична особа-підприємець, основним видом діяльності ФОП ОСОБА_1 є роздрібна торгівля одягом у спеціалізованих магазинах (а.с.62).

Учасниками справи не заперечується, що позивач здійснює господарську діяльність за адресами: АДРЕСА_1, магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1" та АДРЕСА_3, магазин "ІНФОРМАЦІЯ_2".

У період з 17.10.2019 по 29.10.2019 інспектором праці Ляшенко Н.В. проведено інспекційне відвідування ФОП ОСОБА_1 , що використовує найману працю, за результатами якої складено акт перевірки №ПЛ5114/161/АВ від 29.10.2019 (надалі - акт перевірки) (а.с.33-40), у якому зазначено про порушення позивачем частини третьої статті 24 КЗпП України, з огляду на наступне.

В акті перевірки зазначено, що 17.10.2019 при виході на місце здійснення діяльності ФОП ОСОБА_1 за адресами: АДРЕСА_1 (магазин "ІНФОРМАЦІЯ_1" ) та АДРЕСА_3 (магазин "ІНФОРМАЦІЯ_2") було виявлено 2-х працівників: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які виконували роботу продавців непродовольчих товарів.

25.11.2019 Управлінням Держпраці у Полтавській області прийнято постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами №ПЛ5114/161/АВ/П/ПТ/ТД-ФС, якою за порушення вимог частини третьої статті 24 КЗпП України на підставі абзацу 2 частини другої статті 265 КЗпП України накладено на позивача штраф у розмірі 250380,00 грн (а.с.45-46).

Позивач не погодився із указаною постановою відповідача та звернувся до суду із цим позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частиною першою статті 21 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Частиною третьою статті 24 КЗпП України визначено, що працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Частиною першою статті 265 КЗпП України передбачено, що посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, винні у порушенні законодавства про працю, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

Абзацом 2 частини другої статті 265 КЗпП України встановлено, що юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі: фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту) - у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення.

За змістом ч.ч. 3, 4 статті 265 КЗпП України штрафи, накладення яких передбачено частиною другою цієї статті, є фінансовими санкціями і не належать до адміністративно-господарських санкцій, визначених главою 27 Господарського кодексу України.

Штрафи, зазначені у частині другій цієї статті, накладаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно з пунктом 1 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 року № 96 (далі - Положення № 96), Державна служба України з питань праці (Держпраці) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, і який реалізує державну політику у сферах промислової безпеки, охорони праці, гігієни праці, здійснення державного гірничого нагляду, а також з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, на випадок безробіття (далі - загальнообов`язкове державне соціальне страхування) в частині призначення, нарахування та виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій застрахованих осіб.

Відповідно до п. 7 Положення Держпраці здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.

За приписами п. 2 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 року № 509 (надалі Порядок), штрафи накладаються Головою Держпраці, його заступниками, керівниками територіальних органів Держпраці та їх заступниками (з підстав, визначених абзацами третім - сьомим цього пункту), керівниками виконавчих органів міських рад міст обласного значення, сільських, селищних, міських рад об`єднаних територіальних громад та їх заступниками (з підстав, визначених абзацами четвертим - шостим цього пункту) (далі - уповноважені посадові особи).

Штрафи накладаються на підставі: рішення суду про оформлення трудових відносин із працівником, який виконував роботу без укладення трудового договору, та встановлення періоду такої роботи чи роботи на умовах неповного робочого часу в разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, в установі, організації; акта, складеного за результатами заходу державного контролю за додержанням законодавства про працю або зайнятість населення, здійсненого у зв`язку з невиконанням вимог припису; акта, складеного за результатами заходу державного контролю за додержанням законодавства про працю, у ході якого виявлено факти використання праці неоформлених працівників; акта про неможливість проведення інспекційного відвідування/ невиїзного інспектування; акта перевірки ДПС, її територіального органу, у ході якої виявлені порушення законодавства про працю.

За змістом п. 10 Порядку постанова про накладення штрафу може бути оскаржена у судовому порядку.

Також, частиною третьою статті 41 Кодексу України по адміністративні правопорушення передбачено, що фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), допуск до роботи іноземця або особи без громадянства та осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, на умовах трудового договору (контракту) без дозволу на застосування праці іноземця або особи без громадянства - тягнуть за собою накладення штрафу на посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, фізичних осіб - підприємців, які використовують найману працю, від п`ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Згідно із частиною першою статті 221 Кодексу України про адміністративні правопорушення судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені, зокрема, частинами першою - четвертою та сьомою статті 41 цього Кодексу.

Таким чином, ч. 2 ст. 265 Кодексу законів про працю України і ч. 3 ст. 41 Кодексу про адміністративні правопорушення України передбачена відповідальність для фізичних осіб підприємців, які використовують найману працю, у вигляді штрафу, за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту). При цьому штраф за частиною 2 статті 265 КЗпП України є фінансовою санкцією, яка накладається постановою уповноваженої посадової особи Держпраці, що може бути оскаржена в судовому порядку, а штраф за частиною 3 статті 41 Кодексу України по адміністративні правопорушення є адміністративною відповідальністю і накладається згідно із рішенням суду за результатами розгляду справи про адміністративне правопорушення.

Як встановлено судом, постановою Автозаводського районного суду Полтавської області від 09.12.2019 у справі №524/8572/19 притягнуто до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 за ч.3 ст.41 КпАП України у вигляді штрафу у розмірі 8500,00 грн (а.с.64-66).

Зазначеним судовим рішенням встановлено, що ОСОБА_1 як фізична особа-підприємець допустив порушення ч.3 ст. 24 КЗпП України, а саме допустив до роботи ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без укладення з ними трудового чи цивільно-правового договору.

За таких обставин Автозаводським районним судом Полтавської області притягнуто ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за правопорушення, передбачене ст. 41 ч. 3 КпАП України, а саме фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту).

Відповідно до частини четвертої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України вирок суду у кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов`язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Враховуючи те, що постановою Автозаводського районного суду Полтавської області від 09.12.2019 у справі №524/8572/19, що набрала законної сили 19.12.2019, встановлено факт допуску ФОП ОСОБА_1 до роботи працівників: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без оформлення трудового договору (контракту), суд вважає це обставиною, що не потребує доказування.

Отже, суд вважає доведеним факт вчинення позивачем правопорушення, передбаченого, крім ч. 3 ст. 41 КУпАП, також абз. 2 ч. 2 ст. 265 КЗпП України, а саме: допуску до роботи працівника без оформлення трудового договору (контракту).

Накладення на нього штрафу за те саме правопорушення такою ж постановою Управління Держпраці у Полтавській області від 25.11.2019 №ПЛ5114/161/АВ/П/ПТ/ТД-ФС є притягненням до того самого виду відповідальності за те саме порушення вдруге, що є порушенням статті 61 Конституції України.

Зазначена позиція узгоджується з правовою позицією, що викладена у постановах Верховного Суду від 21 грудня 2018 року у справі № 814/2156/16, від 03 жовтня 2019 року у справі № 813/6082/15, від 22 квітня 2019 року у справі № 806/2143/18 та від 24 грудня 2019 року у справі № 0540/5974/18-а.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Крім того, відповідно до частини першої та частини другої статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

За змістом частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: 1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; 2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Частиною шостою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

Згідно із Законом України від 17.07.1997 року N 475/97-ВР Україною ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, підписану від імені України 09.11.1995 року, Перший протокол, протоколи N 4 і N 7 до Конвенції, підписані від імені України 19.12.1996 року, та протоколи N 2 і N 11 до Конвенції, підписані від імені України 09.11.1995 року у м. Страсбурзі.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23.02.2006 року N 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 4 Протоколу N 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що нікого не може бути вдруге притягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави.

Положення попереднього пункту не перешкоджають відновленню провадження у справі згідно із законом та кримінальною процедурою відповідної держави за наявності нових або нововиявлених фактів чи в разі виявлення суттєвих недоліків у попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати розгляду справи.

Жодних відступів від положень цієї статті не допускається на підставі статті 15 Конвенції.

У рішенні від 10 лютого 2015 року у справі "Остерлунд проти Фінляндії" (заява № 53197/13) Європейський суд з прав людини наголосив, що правова характеристика процедури відповідно до національного законодавства не може бути єдиним критерієм для визначення відповідності принципу "не бути притягненим до суду або покараним двічі" відповідно до Статті 4 § 1 Протоколу № 7. Інакше, застосування цього положення залишиться на розсуд Договірних Держав, що може призвести до наслідків, несумісних з завданням та метою Конвенції (для прикладу див. "Сторбратен проти Норвегії" № 12277/04, ЄСПЛ 2007 - (витяги), з подальшими посиланнями). Поняття "кримінальна процедура" в тексті Статті 4 Протоколу № 7 має тлумачитися в контексті загальних принципів відповідних слів "кримінальне обвинувачення" та "покарання" в Статтях 6 та 7 Конвенції відповідно (див. "Хаарвіг проти Норвегії" № 11187/05 від 11 грудня 2007 року; "Росенкіст проти Швеції" № 60619/00 від 14 вересня 2004 року; "Менессон проти Швеції" № 41265/98 від 8 квітня 2003 року; "Гьоктан проти Франції" № 33402/96, § 48, ЄСПЛ 2002- V; "Маліг проти Франції" від 23 вересня 1998 року, § 35, Збірка судових рішень та постанов 1998-VII; та "Нільссон проти Швеції" № 73661/01, ЄСПЛ 2005-XIII).

Усталена судова практика Суду виділяє три критерії широко відомі як "Критерії Енгеля" (див. "Енгель та інші проти Нідерландів" від 8 червня 1976, Серія А № 22), які використовуються для визнання або невизнання обвинувачення кримінальним. Перший критерій: правова класифікація правопорушення відповідно до національного законодавства. Другий - сама суть правопорушення, та третій - ступінь тяжкості покарання, що може бути застосоване до особи. Другий та третій критерії є альтернативними, а не обов`язково кумулятивними. Однак це не виключає кумулятивний підхід в ситуації, коли окремий аналіз кожного критерію не дозволяє досягнути остаточного висновку щодо існування кримінального правопорушення (див. "Джуссіла проти Фінляндії [GC]" 39665/98 та 40086/98, §§ 82-86, ЄСПЛ 2003-X).

У вищезгаданій справі "Джуссіла проти Фінляндії" суд прийняв позицію, що податкові донарахування мають ознаки кримінального правопорушення в розумінні Статті 6 Конвенції. Суд визнав, що стосовно першого критерію очевидним є факт, що податкові донарахування класифікувались не як кримінальні, а як частина фіскального режиму. Однак таке визначення не було вирішальним, важливішим був другий критерій. Суд звернув увагу, що податкові донарахування були накладені на платника податку відповідно до загальних положень, що застосовуються до платників податків взагалі. Крім того, відповідно до законодавства Фінляндії, податкові донарахування були спрямовані не на грошову компенсацію шкоди, а на покарання для запобігання здійснення повторного правопорушення. Отже, донарахування були накладені відповідно до правила, спрямованого на попередження та покарання. Таким чином, Суд вирішив, що це є ознаками кримінального характеру правопорушення. Що стосується третього критерію Енгеля, то незначний характер штрафу не виключає справу з-під дії Статті 6. Тому Стаття 6 застосовується відповідно до її положення щодо кримінальних правопорушень незалежно від незначного характеру податкового донарахування (див. "Джуссіла проти Фінляндії [GC]", §§ 37-38). Відповідно, процедури, що стосуються податкових донарахувань, є "кримінальними" і для цілей Статті 4 Протоколу № 7 //пункти 36, 37, 38 рішення ЄСПЛ у справі "Остерлунд проти Фінляндії"/.

Критерії Енгеля для визначення обвинувачення кримінальним застосовано ЄСПЛ і в інших справах, зокрема, "Юссіла проти Фінляндії", "Озтюрк проти Німеччини", "Сергій Золотухін проти Росії", "Лутц проти Німеччини" та ін.

Таким чином практика ЄСПЛ свідчить, що поняття "кримінального обвинувачення" в контексті статті 4 Протоколу № 7, як і ч. 1 ст. 6 Конвенції, має "автономне" значення, тому національне законодавство не є вирішальним при визначенні того, чи пов`язано обвинувачення з "кримінальним правопорушенням".

Враховуючи практику ЄСПЛ щодо оцінки правопорушення як кримінального із використанням "критеріїв Енгеля", суд зазначає, що норми абз.2 ч.2 ст.265 КЗпП України та ч.3 ст.41 КУпАП, якими передбачено накладення на фізичну особу-підприємця штрафу за фактичний допуск працівника без оформлення трудового договору (контракту), відповідно до національного законодавства не відносяться до кримінального переслідування, однак це не має вирішального значення, оскільки важливішими за "тестом Енгеля" є другий та третій критерій.

Суд зауважує, що норми абз. 2 ч. 2 ст.265 КЗпП України та ч. 3 ст.41 КУпАП є нормами загального характеру, які поширюються на невизначене коло осіб, та які не спрямовані на грошову компенсацію шкоди, натомість застосовуються з метою покарання та попередження нових порушень, при цьому передбачають покарання особи у вигляді штрафу у досить значному розмірі для фізичної особи, тому їх можливо розглядати як кримінальне переслідування у розумінні Конвенції та практики ЄСПЛ.

Слід також зазначити, що у рішенні від 15 травня 2008 року у справі "Надточій проти України" (заява № 7460/03) Європейський суд з прав людини надав оцінку національному законодавству на предмет визначення кримінального провадження. Суд зазначив, що Уряд визнав карний кримінально-правовий характер Кодексу про адміністративні правопорушення, проте заперечував проти того, що Митний кодекс має аналогічний характер. Суд визнав, що не вбачає істотної різниці між Кодексом про адміністративні правопорушення, який, на думку Уряду, має карний кримінально-правовий характер, та розділом VIII Митного кодексу, який стосується окремих видів митних правопорушень, які також можна визначити як адміністративні правопорушення.

Відносно питання визначення того, чи правопорушення, в яких обвинувачувався заявник, були однаковими, ЄСПЛ у справі "Сергій Золотухін проти Росії" надав уніфіковане тлумачення поняттю "однакові правопорушення" для цілей Статті 4 Протоколу № 7. Суд прийняв позицію, що Стаття 4 Протоколу № 7 має розумітися як така, що забороняє переслідування або судовий розгляд щодо другого "правопорушення", якщо воно виникло з ідентичних фактів або фактів, які по суті були однаковими.

Відповідні посилання на рішення у справі "Сергій Золотухін проти Росії" наявні і у рішенні ЄСПЛ у справі "Остерлунд проти Фінляндії" /п. 40/.

У даній справі диспозиції абз.2 ч.2 ст.265 КЗпПУ та ч.3 ст.41 КУпАП в частині визначення правопорушення абсолютно тотожні: "фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту)", які не мають жодної відмінності, а обставини, що послугували підставою їх встановлення для позивача - ідентичні. Суб`єкти відповідальності, як за абз. 2 ч. 2 ст.265 КЗпПУ, так і за ч.3 ст.41 КУпАП повністю співпадають, оскільки в обох випадках до відповідальності притягається фізична особа-підприємець. Також у санкціях наведених статей передбачений один й той самий вид стягнення - штраф у грошовій формі.

Таким чином правопорушення, за вчинення яких передбачена відповідальність абз.2 ч.2 ст.265 КЗпПУ та ч.3 ст.41 КУпАП, є однаковими.

ЄСПЛ у справі "Остерлунд проти Фінляндії" наголошено, що метою Статті 4 Протоколу № 7 є заборонити повторність кримінального провадження, по якому вже було прийнято остаточне рішення (див. "Франц Фішер проти Австрії", № 37950/97, § 22, 29 травень 2001 р., "Градінгер проти Австрії", 23 жовтня 1995 року, § 53, Серія № 328-C; та вищезгадана справа "Сергій Золотухін проти Росії" [GC], § 107). Відповідно до Пояснювальної записки до Протоколу № 7, яка посилається на Європейську конвенцію про міжнародну дійсність кримінальних вироків, "рішення є остаточним, "якщо, відповідно до традиційного розуміння, воно набуло статусу res judicata. Це той випадок, коли воно не підлягає зміні або перегляду, тобто сторонам більше не доступні жодні звичайні засоби юридичного захисту або коли сторони вже скористались всіма такими засобами, або коли закінчився термін оскарження і при цьому сторони не скористались такими засобами". Такий підхід добре закріплений в судовій практиці Суду (див., наприклад, "Нікітін проти Росії", № 50178/99, § 37, ЄСПЛ 2004-VIII; та "Горсіяг проти Румунії" (dec.), № 70982/01, від 15 березня 2005 р.) /пункт 42 рішення/.

При цьому у вказаній справі ЄСПЛ зауважено, що стаття 4 Протоколу № 7 чітко забороняє ведення послідовних проваджень, якщо по першій серії проваджень вже було прийнято остаточне рішення на момент коли друга серія проваджень лише відкривалась (див. "Сергій Золотухін проти Росії" [GC]). Що стосується паралельних проваджень Стаття 4 Протоколу № 7 не забороняє одночасне ведення кількох серій проваджень. В такій ситуації не можна сказати, що заявник переслідувався кілька разів "за правопорушення, за яке він вже був виправданий або засуджений" (див. "Гарауді проти Франції" (dec.), № 65831/01, ЄСПЛ 2003-IX (витяги). З точки зору Конвенції не є проблемною також ситуація, коли під час двох паралельних серій проваджень друга серія проваджень припиняється після того, як по першій серії було прийнято остаточне рішення (див. "Зігарелла проти Італії" (dec.), № 48154/99, ЄСПЛ 2002-IX (витяги)). Але Суд вважає порушенням, якщо в такій ситуації друга серія проваджень не припиняється (див. "Томасовіч проти Хорватії", § 31; "Мусліха проти Боснії та Герцеговини" №32042/11,§ 37, від 14 січня 2014 р.; "Нюкянен проти Фінляндії" № 11828/11, § 52, від 20 травня 2014 р.; "Глантц проти Фінляндії" № 37394/11, § 62, від 20 травня 2014 р.).

Зважаючи на те, що постановою Автозаводського районного суду Полтавської області від 09.12.2019 у справі №524/8572/19, що набрала законної сили 19.12.2019, тобто є остаточним рішенням res judicata в розумінні Конвенції, позивача притягнуто до адміністративної відповідальності за ст. 41 ч. 3 КпАП України та піддано адміністративному стягненню у вигляді штрафу у розмірі 8500,00 грн, накладення штрафу за те саме правопорушення також постановою Управління Держпраці у Полтавській області від 25.11.2019 №ПЛ5114/161/АВ/П/ПТ/ТД-ФС є фактично притягненням його вдруге за правопорушення, за яке її вже притягнено до відповідальності, що є порушенням статті 4 Протоколу №7 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Беручи до уваги наведене, виходячи із системного аналізу норм законодавства, керуючись принципом верховенства права, який застосовується із урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, суд приходить до висновку, що постанова Управління Держпраці у Полтавській області від 25.11.2019 №ПЛ5114/161/АВ/П/ПТ/ТД-ФС є протиправною та підлягає скасуванню.

Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи те, що відповідачем не надано суду доказів, які б спростовували доводи позивача, суд дійшов висновку, що позовні вимоги обґрунтовані, а позов підлягає задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи висновки суду щодо задоволення позову, наявні підстави для стягнення з відповідача судового збору, сплаченого позивачем за подання цього позову.

Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,

В И Р І Ш И В:

Позов фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) до Управління Держпраці у Полтавській області (вул. Пушкіна, 119, м. Полтава, Полтавська область, 36014, ідентифікаційний код 39777136) про визнання незаконною та скасування постанови - задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати постанову Управління Держпраці у Полтавській області від 25.11.2019 №ПЛ5114/161/АВ/П/ПТ/ТД-ФС про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами в розмірі 250380,00 грн.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління Держпраці у Полтавській області (вул. Пушкіна, 119, м. Полтава, Полтавська область, 36014, ідентифікаційний код 39777136) на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) витрати зі сплати судового збору в сумі 2503,81 (дві тисячі пятсот три гривні вісімдесят одна копійка).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017 року.

Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 10 лютого 2020 року.

Головуючий суддя Г.В. Костенко