Рішення № 87454267, 28.01.2020, Кіровоградський окружний адміністративний суд

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 січня 2020 року м. Кропивницький Справа № П/811/1275/15

Кіровоградський окружний адміністративний суд,

у складі: головуючого - судді Хилько Л.І.,

за участю секретаря - Бабіч О.В.,

представника позивача – Дудник С.М.,

представника відповідача 1 – Гладковської О.С.,

представників відповідача 2 – Балакіної Т.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом:

ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , національний паспорт серії НОМЕР_1 виданий Кіровським РВ у м. Кіровограді УДМС України у Кіровоградській області 13.08.2014 року; ідентифікаційний код НОМЕР_2 ; адреса: АДРЕСА_1 )

до відповідачів:

Державної фіскальної служби України (адреса: Львівська площа, 8, м. Київ, 04655; код ЄДРПОУ - 39292197)

Кіровоградської митниці ДФС (код ЄДРПОУ – 39640963; адреса: 25006, Кіровоградська область, м. Кропивницький, вул. Кавалерійська, 15)

про скасування рішення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовом до Державної фіскальної служби України, в якому з урахуванням уточненої заяви (т.1,а.с.221-243), просить суд:

- визнати протиправним і скасувати наказ Міндоходів і зборів України від 20 березня 2015 року №222-о “Про звільнення ОСОБА_1 ” з посади заступника начальника Кіровоградської митниці Міндоходів;

- зобов`язати Державну фіскальну службу України, яка є правонаступником Міністерства доходів і зборів України, поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Кіровоградської митниці ДФС (тобто на рівнозначній посаді в структурі Кіровоградської митниці ДФС як правонаступника Міністерства доходів і зборів України);

- стягнути з Кіровоградської митниці ДФС, яка є правонаступником Кіровоградської митниці Міндоходів, на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 21 березня 2015 року і до моменту фактичного поновлення на роботі (з урахуванням коригування заробітної плати, включаючи премії, надбавки та інші виплати, що враховуються під час обчислення середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення на коефіцієнт підвищення посадових окладів і тарифних ставок відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100) у розмірі згідно наданого розрахунку на день винесення рішення суду;

- допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2 ) на посаді заступника начальника Кіровоградської митниці ДФС з 21.03.2015 року та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу в межах сум стягнення за один місяць;

- встановити судовий контроль за виконанням рішення суду.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що не допускається звуження чи обмеження прав і свобод, інакше ніж у випадках, прямо передбачених Конституцією України. Таким чином, за твердженням позивача, при вирішенні питання про звільнення останнього із займаної посади відповідач повинен був керуватись нормами Конституції України, які є нормами прямої дії, та не керуватись нормами Закону України «Про очищення влади», які обмежують та звужують обсяг гарантованих Конституцією України прав і свобод громадянина, а саме: право на працю, з урахуванням рівності конституційних прав і свобод, а також відсутності привілеїв чи обмежень. У позовній заяві також наголошено, що позивача звільнено з посади лише за формальними ознаками, у силу зайняття ним посади у певний період часу. Натомість, його вина у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки та оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини не встановлена, а тому, як зазначено у позовній заяві, застування індивідуальної відповідальності до позивача неможливе. При цьому, коли позивач обіймав посаду начальника Кримської митниці, не було жодного чинного нормативно-правового акту, який би визначав, що обіймання таких посад є правопорушенням, а тому останнім вказано, що позивач не може нести відповідальність у вигляді заборони, встановленої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», лише на підставі самого факту зайняття ним у минулому посади начальника Кримської митниці, що саме по собі не містить (і не може містити) складу жодного правопорушення. На додаток позивачем зауважено, що позивача було звільнено з ініціативи роботодавця у період перебування на лікарняному (з 18.03.2015 по 03.04.2015).

Вказане стало підставою його звернення із даним адміністративним позовом до суду та просить суд задовольнити адміністративний позов.

У встановлений судом строк відповідачами – ДФС України та Кіровоградською митницею ДФС надано до суду відзиви на позовну заяву (т.2,а.с.28-33,60-62), в якому останні просять суд в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Зокрема, відповідачами зазначено, що Закон України «Про очищення влади» є спеціальним, його норми мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами. Так як жодних роз`яснень з приводу його застосування Конституційним судом України не надано, то встановивши, що позивач підпадає під норми ч. 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади», його було звільнено з посади на цій підставі.

Ухвалою від 20.04.2015 р. позовну заяву залишено без руху. Позивачем недоліки позовної заяви усунуто.

Ухвалою суду від 07.05.2015 року відкрито провадження в справі (т.1,а.с.1).

Ухвалою суду від 19.05.2015 року провадження в справі зупинено до набрання законної сили рішенням у справі, що розглядається у порядку конституційного судочинства за поданням Верховного суду України, стосовно відповідності Конституції України окремих положень Закону України «Про очищення влади» (т.1,а.с.55-56).

Ухвалою суду від 27.04.2017 року здійснено заміну відповідача – Міністерства доходів і зборів України на його правонаступника – Державну фіскальну службу України. В задоволені клопотання представника позивача про поновлення провадження у справі – відмовлено (т.1,а.с.112-113).

Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 21.06.2017 року – апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишено без задоволення. Ухвалу Кіровоградського окружного адміністративного суду від 27.04.2017 року по справі №П/811/1275/15- залишено без змін (т.1,а.с.159-160).

Постановою Верховного суду від 28.02.2019 року, ухвалу Кіровоградського окружного адміністративного суду від 27.04.2017 р. – ухвалу Кіровоградського ОАС від 27.04.2017 року та ухвалу ДААС від 21.06.2017 року- залишено без змін (т.1,а.с.192-193).

15.12.2017 р. набрав чинності Кодекс адміністративного судочинства України, в редакції Закону від 03.10.2017 р. №2147-VIII (далі - КАС України).

Згідно до вимог пункту 10 ч. 1 Розділу VII КАС України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

02.12.2019 р. позивачем подано клопотання про поновлення провадження у справі, в якому він звертає увагу, що за нової редакції КАС України суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. При цьому, 23.07.2019 р. набрала чинності постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.07.2019 р. у справі № 640/18282/18 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, згідно якої позивача виключено з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади".

Ухвалою суду від 11.12.2019 року поновлено провадження в справі, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, з призначенням підготовчого судового засідання (т.1,а.с.213).

Ухвалою суду від 26 грудня 2019 року відкладено проведення підготовчого судового засідання, до участі в справі залучено другого співвідповідача – Кіровоградську митницю ДФС (т.2,а.с.11-13).

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі, представники відповідачів проти позовних вимог заперечили.

Враховуючи викладене, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, у період з 06.05.2014 рок, відповідно до наказу №1115-о «Про призначення ОСОБА_1 », позивач займав посаду заступника начальника Кіровоградської митниці Міндоходів (т.1,а.с.63).

Наказом Міністерства доходів і зборів України від 20 березня 2015 року № 222-о позивача звільнено з посади заступника начальника Кіровоградської митниці Міндоходів з підстав передбачених Законом України «Про очищення влади», пункту 7-2 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) (т.1,а.с.14)

Зі змісту наказу від 20 березня 2015 року № 222-о вбачається, що такий наказ прийнято на підставі, зокрема, довідки про результати перевірки відомостей, зазначеній в особовій справі та/або трудовій книжці позивача, від 11 березня 2015 року та доповідної записки директора Департаменту персоналу ДФС України Пригаровського В.М. від 11 березня 2015 року № 557/99-99-04-03-01-18, які свідчать про встановлення обставин відповідності позивача критеріям, передбаченим п. 4 ч. 2 статті 3 Закону України «Про очищення влади».

Так, судом встановлено, що відповідно до довідки про результати перевірки відомостей, зазначеній в особовій справі та/або трудовій книжці від 11.03.2015р., ОСОБА_1 в період з 04.06.2013 по 05.05.2014 обіймав посаду начальника Кримської митниці Міндоходів (т.1,а.с.67), що свідчить про необхідність застосування заборони, визначеної ч.3 ст.1 Закону України «Про очищення влади».

Наказом Кіровоградської митниці ДФС від 23 березня 2015 року № 55 – о встановлено необхідність проведення повного розрахунку з позивачем (т.1,а.с.65).

Судом встановлено, що Постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 № 160 утворено Державну фіскальну службу, як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України, реорганізувавши Міндоходів шляхом перетворення.

Постановою Кабінету Міністрів України від 06.08.2014 № 311 реорганізовано територіальні органи Міністерства доходів і зборів шляхом приєднання до відповідних територіальних органів Державної фіскальної служби України.

Позивач не погодившись із наказом Міндоходів № 222-о від 20.03.2015року про звільнення з посади заступника начальника Кіровоградської митниці Міндоходів з підстав, передбачених частиною 1 статті 3 та частиною 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» звернувся із цим позовом до суду.

При вирішенні спору по суті суд керувався наступним.

Згідно вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до статті 38, частин першої, другої статті 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.

У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до частини першої статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Згідно ст.22 Конституції України Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 установлено, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порущена (абзац четвертий пункту 5.2 мотивувальної частини Рішення).

Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Рішенням Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 передбачено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державного органу (абзац четвертий пункту 2 мотивувальної частини зазначеного Рішення).

Згідно Рішення Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року за № 7-рп/2001 вказано ,що наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, та бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (статті 58, 61, пункти 1, 22 частини першої статті 92 Конституції України) .

Закон України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. (із змінами та доповненнями) визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 Ф ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту.

Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві.

Згідно з ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Відповідно до пп. 1 п. 2 Прикінцеві та Перехідні положення Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

Згідно ст.62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Згідно ст.51 КК України, до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань: 1) штраф; 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) громадські роботи; 5) виправні роботи; 6) службові обмеження для військовослужбовців; 7) конфіскація майна; 8) арешт; 9) обмеження волі; 10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 11) позбавлення волі на певний строк; 12) довічне позбавлення волі.

Згідно ч.1-2 ст.55 КК України, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п`яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років.

Позбавлення права обіймати певні посади як додаткове покарання у справах, передбачених Законом України "Про очищення влади", призначається на строк п`ять років.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв`язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Згідно ст. 235 КЗ про П України (в ред. діючій на момент вирішення спірних правовідносин), у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно ст.238 КЗ про П України при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком.

Відповідно до ст.8 Конституції України, ст.6 КАС України та ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року ,суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до довідки про результати перевірки відомостей, наявних в особовій справі та трудовій книжці ОСОБА_1 встановлено, що з 04.06.2013 р. по 05.05.2014 р. позивач обіймав посаду начальника Кримської митниці Міндоходів, яка відноситься до посад, передбачених пунктом 4 частини 2 статті 3 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. та абзацом 5 частини 1 статті 14 Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частиною 3 і 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. (т.1,а.с.66-67).

Згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» №1906-IV від 29.06.2004р. (із змінами та доповненнями) чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів № № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Згідно з ч. 2 ст. 21 та ч. 1 ст. 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12.11.1973р., держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.

Також, ст. 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14.09.2006р., з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; б) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.

Згідно з ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006р. суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 2 Конвенції № 11 від 25.06.1958р. «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04.08.1961р.) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (ст. 4 цієї Конвенції).

Отже, рішення суб`єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.

Крім того, Парламентська асамблея Ради Європи прийняла Резолюцію № 1096 «Про заходи щодо позбавлення від спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем», якою надала державам-членам Ради Європи рекомендації, яких слід дотримуватися при запровадженні процедурних заходів, які можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена у кожному конкретному випадку, а особі яка піддається такій процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.

Встановлені згадуваною Резолюцією № 1096 підходи знайшли свій розвиток у практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який уже неодноразово розглядав справи за наслідками схожих перевірок в інших державах, наприклад у Польщі (рішення від 14.02.2006р. у справі «Турек проти Словаччини», від 24.04.2007р. у справі «Матиєк проти Польщі», від 17.07.2007р. у справі «Бобек проти Польщі», від 15.01.2008р. у справі «Любох проти Польщі»).

У вказаних рішеннях ЄСПЛ наголошує, що зазначені заходи не можуть слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні та мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді зазначеної категорії справ мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених ст.6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (пункт 61).

Аналогічні стандарти люстраційних заходів напрацьовані Європейською комісією «За демократію через право» (Венеціанська комісія). Зокрема, у висновку CDL-AD(2012)028 на запит Конституційного суду Македонії щодо люстраційного закону цієї країни зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку. Цей же висновок говорить про обов`язковість гарантування права на захист та презумпції невинуватості. Крім того, у цьому висновку вказано, що процедура розгляду стосовно перевірки та процедура оскарження повинні регулюватися дуже детально з метою дотримання принципів верховенства права та належної правової процедури. Висновок CDL-AD(2012)028 вказує також на те, що найменування особи повинне публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

Відповідно до статті 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Згідно із ч. 2 статті 8 Конституції України, норми Конституції України є нормами прямої дії.

Застосовуючи норми Конституції України як норми прямої дії, суд приходить до висновку, що вчинення особою заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини має бути доведено індивідуально у кожному конкретному висновку з наданням особі, яка піддається процедурі люстрації гарантованого права на захист та право на оскарження відповідного рішення до суду.

Між тим, відповідачами, всупереч вимогам ч. 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) не було надано суду належних та допустимих доказів щодо вчинення позивачем дій та заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України Віктором ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, що, враховуючи наведені вище висновки, прямо свідчить про безпідставність звільнення ОСОБА_1 .

Крім того, п. 4 ч. 2 статті 3 Закону України «Про очищення влади» встановлено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням – керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві.

Тобто, визначена законом заборона стосується посад керівника, заступника керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику.

Водночас, відповідно до п. 4 Положення про Київську митницю Міндоходів, яке затверджене наказом Міністерства доходів і зборів України від 17 квітня 2013 року № 52, основним завданням митниці є забезпечення реалізації державної митної політики. Тобто, орган, посаду в якому займав позивач, не наділений повноваженням на формування державної митної політики.

Враховуючи, що у період з 04 червня 2013 року по 05 травня 2014 року позивач обіймав посади керівника/заступника керівника територіального органу, а не центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує митну політику, суд вважає що до позивача не підлягає застосуванню п. 4 ч. 2 статті 3 Закону України «Про очищення влади».

Вказане твердження підтверджено також постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.07.2019 року (справа №640/18282/18), в якій за результатами розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 колегія суддів дійшла висновку про відстутність підстав для внесення відомостей про ОСОБА_1 до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», оскільки посада позивача законодавцем однозначно не була віднесена до категорій посад, до яких можуть бути застосовані заборони, передбачені Законом України «Про очищення влади» (т.2,а.с.206-208). Вказаною постановою, серед іншого, зобов`язано Мін`юст вилучити з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» відомості про ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, позивач був звільнений з посади під час його перебування на лікарняному (т.2,а.с.52).

Згідно з приписами ч. 3 ст.40 КЗпП України, не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Посилання відповідачів на вимоги статті 36 КЗпП України, відповідно до якої звільнення підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» відбувається у порядку, визначеному Законом України «Про очищення влади», що виключає застосування у даному випадку приписів ч. 3 статті 40 КЗпП України, судом оцінюється критично, оскільки спеціальні норми Закону України «Про очищення влади» в даному випадку не виключають можливість застосування вимог КЗпП України, норми якого щодо спірних правовідносин є загальними та застосовуються у разі, коли вони не протирічать вимогам Закону України «Про очищення влади», що і має місце.

Згідно з п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06 листопада 1992 року, правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 статті 40 КЗпП) стосується як в передбачених статтями 40, 41(1) КЗпП, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. При цьому маються на увазі щорічні, а також інші відпустки, що надаються працівникам як із збереженням, так і без збереження заробітку.

Із зазначеного вбачається, що звільнення працівника в період перебування на лікарняному з ініціативи власника заборонено не тільки за статтею 40 Кодексу законів про працю України, а і за іншими статтями, зокрема у випадках, передбачених статтею 36 вказаного Кодексу.

Отже, обставини звільнення позивача з посади у період його тимчасової непрацездатності додатково свідчать про протиправність оскаржуваного рішення.

Зважаючи на наведене, суд дійшов висновку, що наказ Міндоходів від 20.03.2015 № 222-о про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Кіровоградської митниці Міндоходів з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади», є протиправним та підлягає скасуванню.

Відповідно до статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року № 160 «Про утворення Державної фіскальної служби» утворено Державну фіскальну службу як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України, реорганізувавши Міністерства доходів і зборів шляхом перетворення.

Таким чином, Державна фіскальна служба України являється правонаступником Міністерства доходів і зборів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 06 серпня 2014 року № 311 «Про утворення територіальних органів Державної фіскальної служби та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України» утворено як юридичну особу публічного права територіальний орган Державної фіскальної служби Кіровоградську митницю ДФС.

Таким чином, Кіровоградська митниця ДФС являється правонаступником Кіровоградської митниці Міндоходів.

Відповідно до постанови КМУ від 02.10.2019 року №858 «Про утворення територіальних органів», Кіровоградська митниця ДФС з 28.11.2019 року перебуває в процесі припинення (т.2,а.с.254-257).

Відповідно, протиправність наказу від 20 березня 2015 року № 222-о прямо вказує на наявність правових підстав для поновлення позивача на посаді заступника начальника Кіровоградської митниці ДФС та виплату позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено (постанова Верховного Суду України від 28.10.2014).

Таким чином, враховуючи встановлення судом факту незаконного звільнення позивача зі займаної до такого звільнення посади, він підлягає поновленню саме на ній з 21.03.2015 (наступного дня після незаконного звільнення).

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно зі статтею 27 Закону України «Про оплату праці», порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі також – Порядок), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

При цьому, згідно з п. 5 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку № 100).

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 14 січня 2014 року у справі №21-395а13.

Згідно аргументів позивача, останній просить стягнути з відповідача 827396,10 грн. середнього заробітку (т.2,а.с.125).

На противагу наведеним аргументам, відповідач вказує, що позивач протягом попередніх 2-х місяців роботи – січень та лютий 2018 фактично відпрацював 24 робочих дні.

Так, відповідач вказує, що у січні 2015 року ОСОБА_1 відпрацював 6 робочих днів /12 календарних днів знаходився у відпустці, 6 робочих днів перебував на лікарняному/. Заробітна плата за січень 2015 року становить 1867,35 грн. /48,25 год/.

У лютому 2015 року ОСОБА_1 відпрацював 18 робочих днів /3 робочих дні перебував у відрядженні/. Заробітна плата за лютий 2015 р. – 4825,39 грн. / 145,25год./

Також відповідач звертає увагу, що позивачем завищена кількість робочих днів за час вимушеного прогулу, оскільки з 18.03.2015 по 03.04.2015, оскільки позивач перебував на лікарняному та за цей період отримав допомогу у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю.

Перевіряючи мотиви кожного із сторін, суд зазначає, що відповідно до абз. 4 пункту 2 Порядку №100, якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

Відповідно до останнього абзацу пункту 4 Порядку, в інших випадках, коли нарахування проводяться виходячи із середньої заробітної плати, працівник не мав заробітку, не з вини працівника, розрахунки проводяться виходячи з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.

Відтак, суд відхиляє твердження позивача щодо періоду та розміру середньомісячної заробітної плати, та погоджується із позицією відповідача і вважає, що обраховувати середньомісячну заробітну плату за час вимушеного прогулу необхідно від розрахункової величини, яка становить середньоденну заробітну плату у розмірі 278,86 грн., тобто із суми, яка підтверджується доказами, та не заперечується обома сторонами (т.2,а.с.128).

Відповідно до п. 28 Постанови № 1266, якщо у розрахунковому періоді перед настанням страхового випадку застрахована особа з поважних причин не мала заробітку або страховий випадок настав у перший день роботи (для розрахунку допомоги по тимчасовій непрацездатності, в тому числі внаслідок захворювання або травми, що пов`язані з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням), середня заробітна плата визначається виходячи з тарифної ставки (посадового окладу) або її частини, встановленої на день настання страхового випадку. Якщо тарифна ставка (посадовий оклад) не встановлюється, розрахунок проводиться виходячи з розміру мінімальної заробітної плати (або її частини), встановленого законом на день настання страхового випадку.

Відповідно до ч.1 ст. 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» страховими виплатами є грошові суми, які Фонд виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.

Аналізуючи вищезазначене та враховуючи надані докази, суд зазначає, що відповідач – Кіровоградська митниця ДФС, як роботодавець нарахування та виплати лікарняних не проводить. Дані виплати здійснюються Фондом соціального страхування України.

На підставі вищезазначеного, та враховуючи, що у період перебування особи у на лікарняному заробітна плата роботодавцем не нараховувалась та не виплачувалась, суд приходить висновку, що на користь позивача – ОСОБА_1 підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу з 06.04.2015 (наступний день за днем закінчення лікарняного) по 28.01.2020 (день ухвалення рішення про поновлення на роботі).

Відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 09 вересня 2014 року № 10196/0/14-14/13 кількість робочих днів у 2015 році з квітня 2015 по грудень 2015 включно складала: 21, 18, 20, 23, 20, 22, 22, 21, 23 дні відповідно.

При цьому, за два останні місця до звільнення позивача, тобто протягом січня-лютого 2015 року ,кількість робочих днів складала 20 та 20 дні відповідно.

Враховуючи те, що позивача звільнено наказом від 20 березня 2015 року(під час перебування його на лікаряному) кількість робочих днів вимушеного прогулу розраховується з 06.04.2015р. (перший робочий день після закриття лікарняного) та за квітень 2015 складає 18 днів. Всього за період 2015 кількість днів вимушеного прогулу, відповідно, складає 18+18+20+23+20+22+21+21+23 = 186 днів.

Відповідно до листа Мінсоцполітики від 27.11.2019 № 162/205-19, наданого на запит позивача кількість робочих днів у у 2015 році склала – 250 днів, у 2016 році склала 251 день, у 2017 - 248 днів, у 2018 - 250 днів, у 2019 – 250 днів (т.2,а.с.250).

Так, згідно довідки Кіровоградської митниці ДФС за останні 2 календарних місяця роботи (січень – лютий 2015 року), заробітна плата позивача становить 6692,74 грн. (1867,35грн. + 4825,39 грн.). У той же час середньоденний розмір заробітної плати позивача складав 278,86 грн. (т.2, а.с.36,128).

У той же час, відповідно до пункту 10 Порядку, у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), яку розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

Підвищення посадового окладу по посаді «Заступник начальника митниці», згідно листа ДСФ України №2158/ЗПІ/99-99-05-04-02-14 від 21.11.2019 р. відбувалась в наступні періоди:

-з 01.01.2015 по 31.11.2015 – 2762,00 грн. (постанова КМУ від 09.03.2006 р. №268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» /зі змінами, внесеними постановою КМУ від 07.08.2013р. №597 «Деякі питання оплати працівників Міністерства доходів і зборів та його територіальних органів»/);

- з 01.12.2015 по 30.04.2016 – 3453,00 грн. (постанова КМУ від 09.03.2006 р. №268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» /зі змінами, внесеними постановою КМУ від 09.12.2015р. №1013 «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до до деяких нормативно – правових актів»);

- з 01.05.2016 по 31.12.2016 – 5686,00 грн. (постанова КМУ від 06.04.2016 р. №292 «Деякі питання оплати праці працівників державних органів»);

- з 01.01.2017 по 31.12.2017 – 6250 грн. (постанова КМУ від 18.01.2017 р. №15 «Питання оплати праці працівників державних органів»);

- з 01.01.2018 по 31.12.2018 – 9000 грн. (постанова КМУ від 18.01.2017 р. №15 «Питання оплати праці працівників державних органів», в редакції постанови КМУ від 25.01.2018 №24 «Про впорядкування структури заробітної плати працівників державних органів, судів, органів та установ системи правосуддя у 2018 році»);

- з 01.01.2019 по 31.12.2019 – 9690 грн. (постанова КМУ від 18.01.2017 р. №15 «Питання оплати праці працівників державних органів», в редакції постанови КМУ від 06.02.2019 №102 «Про внесення змін до деяких постанов КМУ щодо впорядкування структури заробітної плати працівників державних органів, судів, органів та установ системи правосуддя у 2019 році»).

Відповідно до вимог статті 43 Закону України «Про державну службу», не вважається зміною істотних умов державної служби зміна назви структурного підрозділу, державного органу чи посади, а тому юридичних наслідків для працівника така зміна по суті не несе.

В контексті наведеного суд зазначає, що постановами КМУ посадовий оклад за посадою позивача було збільшено.

Таким чином, передбачений п. 10 Порядку коефіцієнт підвищення за період з 21 березня 2015 року складає:

з 06 квітня 2015 року по 30 листопада 2015 року – оклад 2762,00 грн.;

з 01 грудня 2015 року по 30 квітня 2016 року – оклад 3453,00 грн. (коефіцієнт = 1,25)

з 01 травня 2016 року по 31 грудня 2016 року - оклад 5686 грн. (коефіцієнт = 1,65)

з 01 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року - оклад 6250 грн. (коефіцієнт = 1,10)

з 01 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - оклад 9000 грн. (коефіцієнт = 1,44)

з 01 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - оклад 9690 грн. (коефіцієнт = 1,08)

З 06 квітня 2015 року по 30 листопада 2015 року кількість робочих днів складає 163, а тому за вказаний період сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу складає 93573,41 грн. (163 х 574,07 грн.).

З 01 грудня 2015 року по 30.04. 2017 року середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнту підвищення складає 48674,14 грн. (459,19грн. х 106 кількість робочих днів); з 01 травня 2016 по 31 грудня 2016 року середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнту підвищення складає 82488,00 грн. (491,00 грн. х 168 кількість робочих днів); з 01 січня 2017 по 31 грудня 2017 року середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнту підвищення складає 188790,00 грн. (761,25 грн. х 248 кількість робочих днів); з 01 січня 2018 по 31 грудня 2018 року середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнту підвищення складає 132160 грн. (528,64грн. х 250 кількість робочих днів); з 01 січня 2019 по 31 грудня 2019 року середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнту підвищення складає 122750 грн. (491,00 грн. х 250 кількість робочих днів); з 01.01.2020 року по день прийняття рішення у справі – 28 січня 2020 року, середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнту підвищення становить 8838,00 грн. (491,00 грн. х 18 кількість робочих днів).

При цьому, згідно з даними довідки, наданої відповідачем судом встановлено, що 1 травня 2016 року, відповідно до постанови КМУ від 06.04.2016р. №292 «Деякі питання оплати праці державних службовців у 2016 році» підвищено посадові оклади, з одночасною зміною структури, тому розрахунковий період для проведення нарахувань, виходячи із середньої заробітної плати, передбачених п.1 Порядку 100 від 08.02.1995р. буде період починаючи з травня 2016 р. Також суд зазначає, що в зв`язку зі зміною структури оплати праці (з 01.05.2016) в період з 01.05.2016 р. по 31.12.2016 р. коефіцієнт коригування не застосовується.

Таким чином, загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача становить 677273,55 грн.

Вказана правова позиція щодо застосування коефіцієнту коригування передбаченого п. 10 Порядку. також викладена в постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 804/8042/17.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у Постанові №13 від 24.12.1999 Про практику застосування судами законодавства про оплату праці, задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Таким чином, загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, яка належить до виплати ОСОБА_1 становить 677273,55 грн. з проведенням необхідних відрахувань відповідно до чинного законодавства ( ПДФО 18%, військовий збір 1,5%).

Відповідно до ч. 1 ст. 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно із ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 1 ст. 77 КАС України)

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані докази, суд дійшов до висновку, що в ході розгляду справи відповідачами не наведено обставин, які б свідчили про правомірність прийнятого рішення.

Пунктами 2, 3 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

За таких обставин суд вважає за необхідне допустити постанову до негайного виконання у частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Щодо встановлення судового контролю за виконанням судового рішення шляхом подання звіту, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Отже, встановити судовий контроль за виконанням рішення суб`єктом владних повноважень - відповідачем у справі суд першої чи апеляційної інстанції може під час прийняття постанови у справі. Тобто, питання щодо зобов`язання відповідача подати такий звіт вирішується судом під час постановлення судового рішення.

Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 370 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Водночас, встановлення строку на подачу звіту про виконання судового рішення є правом суду, який ухвалив судове рішення, а не його обов`язком.

Таким чином, за підсумком наведеного суд приходить до висновку про часткове задоволення адміністративного позову.

Разом з цим, суд враховує, що оскільки позивач був звільнений від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» присудження судового збору на його користь судом не здійснюється, натомість про понесення інших судових витрат позивач суд не повідомляв.

Керуючись ст.ст.9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255, 260-263, 295 КАС України, суд,-

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Визнати протиправним і скасувати наказ Міндоходів і зборів України від 20 березня 2015 року №222-о “Про звільнення ОСОБА_1 ” з посади заступника начальника Кіровоградської митниці Міндоходів.

Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Кіровоградської митниці Державної фіскальної служби з 21 березня 2015 року.

Стягнути з Кіровоградської митниці Державної фіскальної служби на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, за період з 21 березня 2015 року по 28 січня 2020 року в сумі 677 273,55 грн. (з врахуванням податків та зборів).

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць допустити до негайного виконання.

У задоволені позовних вимог в частині встановлення судового контролю – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, визначені ст.ст.255, 295 КАС України та може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції в 30-денний строк з дня отримання його копії. Згідно до пп.15.5 п.1 Розділу VII “Перехідні положення” КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Кіровоградський окружний адміністративний суд.

Повний текст складено та підписано 07.02.2020 року

Суддя Кіровоградського

окружного адміністративного суду Л.І. Хилько