Рішення № 87448737, 05.02.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 лютого 2020 року м. Київ № 756/13272/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві

третя особа Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві

про скасування постанови про закінчення виконавчого провадження

представники позивача - Ткачук В.П.;

учасників справи: відповідача - не з`явилися;

третьої особи - Топал Т.Ю.

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивач або ОСОБА_1 ) звернувся, в порядку адміністративного судочинства, до Оболонського районного суду м. Києва з позовом до Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві (надалі - відповідач або ДВС), третя особа - Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві, про скасування постанови головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві про закінчення виконавчого провадження № 59328891 від 11.09.2019 у зв`язку з неповним виконанням рішення Оболонського районного суду м. Києва від 04 лютого 2019 року по справі № 756/11942/17.

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 07.10.2019 (суддя Жук М.В.) постановлено адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві, третя особа: Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві, про скасування постанови про закінчення виконавчого провадження передати за підсудністю до Окружного адміністративного суду міста Києва.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.11.2019 головуючим у справі визначено суддю Пащенка К.С.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.12.2019 (суддя Пащенко К.С.) відкрито провадження у даній справі, призначено справу до розгляду за правилами передбаченими ст. 287 Кодексу адміністративного судочинства України (в подальшому - КАС України) у судове засідання на 21.01.2020; залучено до участі у якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві (адреса: 04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, ідентифікаційний код 42098368); витребувано у відповідача належним чином завірені копії матеріалів виконавчого провадження ВП № 59328891.

У судовому засіданні 21.01.2020 судом оголошено перерву до 05.02.2020.

Вказаної дати в судовому засіданні представник позивача підтримав, за викладених у позовній заяві підстав, з урахуванням поданих уточнень, позовні вимоги у повному обсязі та просив задовольнити позов.

Мотивуючи позовні вимоги ОСОБА_1 зазначає, що спірна постанова прийнята з порушенням приписів Закону України "Про виконавче провадження".

Представник відповідача в судове засідання 05.02.2020, як, між іншим і 21.01.2020, не з`явився, причин неявки не повідомив. Про час та місце розгляду справи відповідач був повідомлений належним чином, докази чого наявні у матеріалах справи.

В той же час, у своєму листі № 59328891/4 від 13.01.2020 відповідач відмітив про розгляд справи за відсутності уповноваженого представника ДВС.

За ч. 3 ст. 268 КАС України, неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій.

З огляду на положення ч. 3 ст. 268 КАС України, суд вважає, що неявка представника ДВС не перешкоджає розгляду справи.

У відповідності до ч. 1 ст. 269 КАС України, у справах, визначених статтями 273-277, 280-283, 285-289 цього Кодексу, заявами по суті справи є позовна заява та відзив на позовну заяву (відзив).

Суд відмічає, що з моменту відкриття провадження у справі, відзиву на позов від відповідача до суду не надходило.

Поряд із цим, слід відзначити, що 21.01.2020 третьою особою подано до суду письмові пояснення, у яких Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві акцентує, по-перше, що на виконання відповідного судового рішення ОСОБА_1 було зараховано трудовий стаж до пенсії. По-друге, в своїх позовних вимогах у справі № 756/11942/17 ОСОБА_1 здійснити перерахунок пенсійної виплати не просив, а лише звертався з вимогами про зарахування стажу.

Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, оглянувши у судовому засіданні електронні докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

12.06.2019 головним державним виконавцем ДВС Маховою Д.А. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 59328891 з примусового виконання виконавчого листа № 756/11942/17 від 03.06.2019 Оболонського районного суду міста Києва про: «Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві зарахувати трудовий стаж до пенсії ОСОБА_1 з 01.04.1991 по 01.09.1992 та з 02.09.1992 по 01.07.1993».

Згідно вказаної постанови, стягувачем є ОСОБА_1 , а боржником - Головне управління Пенсійного фонду України.

11.09.2019 означеним державним виконавцем прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження (по тексту - Постанова або Спірна постанова або Оскаржувана постанова).

Як відмічає позивач, Постанова ґрунтується лише на листі Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, який повідомив, що рішення суду виконано в повному обсязі.

За твердженнями ОСОБА_1 , відповідач формально виконав свої повноваження та не з`ясував ту обставину, що розмір пенсії стягувача після виконання рішення суду зовсім не змінився, хоча складові розрахунку збільшились.

Вирішуючи спір по суті, суд зауважує на таке.

Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Кримінальним кодексом України, Законом України «Про виконавче провадження» (в тексті - Закон), Інструкцією з організації примусового виконання рішень, та іншими нормативно-правовими актами (по рішенню - Інструкція) (тут і по тексту відповідні нормативно-правові акти наведено в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

В площині питання здійснених ДВС виконавчих дій, зокрема прийняття Оскаржуваної постанови, суд примічає, що частиною другою статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, для встановлення обставин протиправності Спірної постанови, необхідним є перевірка її судом на відповідність критеріям, що встановлені в ч. 2 ст. 2 КАС України.

Суд акцентує, що відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження", виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження", відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема, виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.

За ч. 1, п. 1 ч. 2, ч. 4 ст. 18 Закону, виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Вимоги виконавця щодо виконання рішень є обов`язковими на всій території України. Невиконання законних вимог виконавця тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

За таких обставин, в силу Закону виконавець зобов`язаний вживати передбачених Законом України "Про виконавче провадження" заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії, а також зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

За ст. 39 Закону, виконавче провадження підлягає закінченню у разі, зокрема, фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

Постанова про закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених частиною першою цієї статті, виноситься в день настання відповідних обставин або в день, коли виконавцю стало відомо про такі обставини.

Таким чином, з аналізу положення статті 39 Закону випливає, що у випадку настання обставин фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом або в день, коли виконавцю стало відомо про такі обставини, виконавче провадження підлягає закінченню, про що виконавцем виноситься постанова про закінчення виконавчого провадження.

В наведеному контексті положень Закону, суд вказує, що згідно виконавчого листа № 756/11942/17 від 03.06.2019 Оболонського районного суду міста Києва, зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві зарахувати трудовий стаж до пенсії ОСОБА_1 з 01.04.1991 по 01.09.1992 та з 02.09.1992 по 01.07.1993.

З матеріалів справи видно, що у своєму листі № 165864/07 від 26.07.2019 Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві повідомило ДВС про фактичне виконання рішення суду.

В додаток до цього листа боржником було долучено витяг з Інтегрованої комплексної інформаційної системи Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, з якого убачається про зарахування ОСОБА_1 трудового стажу до пенсії з 01.04.1991 по 01.09.1992 та з 02.09.1992 по 01.07.1993.

Таким чином, Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві подано до ДВС документи, що підтверджують зарахування ОСОБА_1 трудового стажу до пенсії.

Відповідно, ДВС встановлено обставини фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

В частині аргументу позивача про не з`ясування відповідачем, зважаючи на збільшення складових розрахунку пенсії, обставин зміни її розміру, суд відмічає, що згідно виконавчого листа № 756/11942/17 від 03.06.2019 Оболонського районного суду міста Києва Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві зобов`язано зарахувати трудовий стаж до пенсії ОСОБА_1 з 01.04.1991 по 01.09.1992 та з 02.09.1992 по 01.07.1993, з чого, водночас, не випливає про покладення на боржника обов`язку щодо обчислення пенсії стягувачу.

За ст. 73 КАС України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно ст. 75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 76 КАС України).

У відповідності до ч.ч. 2, 4 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Суд не може витребовувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.

За переконанням суду, в межах даної справи ДВС доведено правомірність прийнятого рішення. В свою чергу, доводи ОСОБА_1 не підтверджені належними та достатніми доказами.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 14.11.2019 (справа № 826/2966/16).

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про прийняття ДВС Оскаржуваної постанови у відповідності до приписів ч. 2 ст. 2 КАС України, а тому суд, з огляду на недоведеність позову, вважає, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, відповідно до положень статті 139 КАС України, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для їх розподілу, у зв`язку з відмовою у задоволенні позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 1, 2, 72-78, 241-246, 268-271, 287 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову б/н від 26.09.2019, з урахуванням поданих уточнень, ОСОБА_1 - відмовити повністю.

Судові рішення за наслідками розгляду судами першої інстанції справ, визначених статтею 287 КАС України, набирають законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі їх апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції.

Відповідно до ч. 6 ст. 287 КАС України, апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані протягом десяти днів з дня їх проголошення.

У відповідності до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" КАС України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя К.С. Пащенко