Рішення № 87414481, 28.01.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 січня 2020 року м. Київ № 640/19788/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом Міністерства розвитку громад та територій України

до Міністерства юстиції України

Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України

про визнання протиправною та скасування постанови

представники позивача - Мальцев С.С.;

сторін: відповідача - Сабадаш О.І.

ВСТАНОВИВ:

Міністерство розвитку громад та територій України (адреса: 03150, м. Київ, вул. Велика Житомирська, буд. 9, ідентифікаційний код - 37471928) (далі - позивач або Міністерство або Мінрегіон) звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства юстиції України Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (адреса: 01001, м. Київ, вул. Городецького, буд. 13, ідентифікаційний код юридичної особи - 00015622) (надалі - відповідач або ДВС), в якому просить суд визнати протиправною та скасувати постанову головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Кузьменка О.С. від 26.09.2019 у ВП № 59605082 про накладення штрафу на Мінрегіон.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.10.2019 (суддя Пащенко К.С.) відкрито провадження у даній справі, призначено справу до розгляду за правилами передбаченими ст. 287 Кодексу адміністративного судочинства України (в подальшому - КАС України) у судовому засіданні.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 31.10.2019 витребувано у Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України належним чином засвідчені копії матеріалів виконавчого провадження ВП № 59605082.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.12.2019 витребувано у Міністерства розвитку громад та територій України докази направлення відповідачу та отримання ним листа № 7/8.4/10893-19 від 05.07.2019, а також належним чином завірену копію постанови про закінчення виконавчого провадження за виконавчим листом від 16.05.2019 № 826/13244/18.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.12.2019 витребувано у Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України належним чином завірену копію постанови про закінчення виконавчого провадження за виконавчим листом від 16.05.2019 № 826/13244/18.

Поряд із цим, у судових засіданнях 31.10.2019, 13.11.2019, 19.12.2019 та 21.01.2020 по справі судом оголошувалась перерва.

У судовому засіданні 28.01.2020 позивач підтримав, за викладених у позові підстав, позовні вимоги у повному обсязі та просив задовольнити позов.

Мотивуючи позовні вимоги Міністерство зазначає, що спірна постанова прийнята з порушенням приписів Закону України "Про виконавче провадження".

Представник відповідача проти задоволення позову заперечив, зокрема, з підстав його необґрунтованості.

При цьому, у поданому 05.11.2019 через канцелярію до суду відзиві на позовну заяву ДВС зауважує про прийняття оскаржуваної постанови на підставі Закону України "Про виконавче провадження".

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, оглянувши у судовому засіданні електронні докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

25.02.2019 головним державним виконавцем ДВС Руденком В.В. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 58431485 з примусового виконання виконавчого листа № 826/13244/18 від 13.12.2018 Окружного адміністративного суду міста Києва про: «Поновити ОСОБА_1 на займаній посаді».

22.07.2019 головним державним виконавцем ДВС Мазуром Г.І. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 59605082 з примусового виконання виконавчого листа № 826/13244/18 від 13.12.208 Окружного адміністративного суду міста Києва про: «Зобов`язати Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України видати наказ про надання ОСОБА_1 соціальну відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного з 21.07.2017».

Згідно вказаних постанов, стягувачем є ОСОБА_1 , а боржником - Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України.

26.09.2019 головним державним виконавцем ДВС Кузьменком О.С. прийнято постанову про накладення штрафу на боржника - Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України у сумі 5 100,00 грн. (по тексту - Постанова або Спірна постанова або Оскаржувана постанова).

Як відмічає позивач, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 грудня 2018 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено та, зокрема, зобов`язано Міністерство видати наказ про відпустку до досягнення дитиною трирічного віку.

31 липня 2019 року на адресу Мінрегіону надійшла постанова про відкриття виконавчого провадження № 59605082.

Листом Мінрегіону від 06 серпня 2019 року № 7/8.4/12785-19 ДВС повідомлено про обставини, що ускладнюють виконання судового рішення, а саме у зв`язку з ухиленням ОСОБА_2 від написання заяви про поновлення (призначення), що ускладнює видання відповідних наказів Мінрегіону про його поновлення (призначення) та про надання ОСОБА_2 соціальної відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 21 липня 2017 року, а також через обставини реформування державної служби, зокрема, з червня 2018 року такий структурний підрозділ як Департамент міжнародного співробітництва та взаємодії з міжнародними фінансовими організаціями та відповідно посада директора відсутній.

Тому, позивач наголошує, що при прийнятті Постанови відповідачем не дотримано положення статей 18, 33 та 63 Закону України «Про виконавче провадження», що відповідно є підставою для її скасування.

Окремо, позивач звертає увагу, що постанова про відкриття виконавчого провадження від 22 липня 2019 року ВП № 59605082 підписана головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Мазуром Г.І.

Однак, постанова про накладання штрафу від 26 вересня 2019 року ВП № 59605082 підписана головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Кузьменком О.С.

При цьому, постанову про прийняття виконавчого провадження до виконання Кузьменком О.С. винесено не було.

Таким чином, вказане свідчить про порушення Кузьменком О.С. ст. 25 Закону України «Про виконавче провадження», що є підставою для скасування Спірної постанови.

З викладеними позивачем твердженнями відповідач не погоджується та у своєму відзиві відмітив, що станом на 26.09.2019 рішення суду про зобов`язання Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України видати наказ про надання ОСОБА_1 соціальної відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного з 21.07.2017 залишалось невиконаним.

Міністерством протягом 10 робочих днів з моменту одержання постанови про відкриття виконавчого провадження від 22.07.2019 № 59605082 не вжито належних заходів щодо виконання виконавчого листа Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.05.2019 № 826/13244/18.

Як примічає ДВС, станом на листопад 2019 року Міністерством не вжито заходів щодо виконання рішення суду та не видано наказ про надання ОСОБА_1 соціальної відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного з 21.07.2017.

Додатково відповідач звертає увагу, що передача виконавчого провадження від одного державного виконавця до іншого за письмовим дорученням керівника відділу жодним чином не звільняє боржника від обов`язку виконання судового рішення та не зупиняє його виконання.

Вирішуючи спір по суті, суд зауважує на таке.

Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Кримінальним кодексом України, Законом України «Про виконавче провадження» (в тексті - Закон), Інструкцією з організації примусового виконання рішень, та іншими нормативно-правовими актами (по рішенню - Інструкція) (тут і по тексту відповідні нормативно-правові акти наведено в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

В площині питання здійснених ДВС виконавчих дій, зокрема прийняття Оскаржуваної постанови, суд примічає, що частиною другою статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, для встановлення обставин протиправності Спірної постанови, необхідним є перевірка її судом на відповідність критеріям, що встановлені в ч. 2 ст. 2 КАС України.

Суд акцентує, що відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження", виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження", відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема, виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.

За ч. 1, п. 1 ч. 2, ч. 4 ст. 18 Закону, виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Вимоги виконавця щодо виконання рішень є обов`язковими на всій території України. Невиконання законних вимог виконавця тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

За таких обставин, в силу Закону виконавець зобов`язаний вживати передбачених Законом України "Про виконавче провадження" заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії, а також зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Частинами першою та другою статті 63 Закону України "Про виконавче провадження", за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.

Згідно з ч. 1 ст. 75 Закону України "Про виконавче провадження", у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов`язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на боржника - юридичну особу - 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання.

Таким чином, з аналізу положення статті 75 Закону випливає, що накладення штрафу за невиконання рішення, що зобов`язує боржника до вчинення певних дій, є видом юридичної відповідальності боржника за невиконання покладеного на нього зобов`язання (виконати судове рішення). Така відповідальність за умови, що судове рішення не виконано з поважних причин і в строк, встановлений державним виконавцем. Тобто, даючи оцінку тому чи правомірно на боржника накладено штраф за невиконання судового рішення потрібно з`ясувати часові рамки, в межах яких боржник мав вчинити певні дії (за виконавчим листом) і в чому причина невиконання судового рішення у відведений йому строк. У цьому зв`язку варто зауважити, що сам факт невиконання судового рішення у визначений строк без з`ясування і оцінки причин цього невиконання не може вважатися підставою для відповідальності боржника відповідно до статті 75 Закону. Відтак, у разі невиконання боржником без поважних причин рішення суду виконавець зобов`язаний прийняти постанову про накладення штрафу на боржника.

Поважність причин невиконання судового рішення оцінюється у кожному конкретному випадку через призму того, наскільки це (об`єктивно) перешкодило виконати судове рішення.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року в справі № 821/1568/16.

Отже, державний виконавець зобов`язаний провести перевірку виконання судового рішення боржником, а підставою для накладення штрафу є невиконання рішення боржником без поважних причин. Тобто, державний виконавець має встановити відсутність поважних причин невиконання рішення.

Поважними в розумінні Закону можуть вважатися об`єктивні причини, які унеможливили або значно ускладнили виконання рішення, боржником та які не залежали від його власного волевиявлення.

Аналогічна позиція висловлена постановою Верховного Суду від 07 березня 2018 року у справі № 127/3770/17.

Слід примітити, що позивач оскаржує Постанову з підстав наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення, а саме у зв`язку, по-перше, ухилення ОСОБА_2 від написання заяви про поновлення (призначення), що ускладнює видання відповідних наказів Мінрегіону про його поновлення (призначення) та про надання ОСОБА_2 соціальної відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 21 липня 2017 року, а по-друге, через реформування державної служби у Міністерстві.

В наведеному контексті викладених підстав позову, суд зауважує, що відповідні доводи позивача є безпідставними, оскільки свідчать, по суті, про незгоду з судовим рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 13.12.2018 у справі № 826/13244/18. Окрім того, обставини реформування державної служби у Міністерстві вже існували на момент прийняття рішення у справі № 826/13244/18.

Щодо направлення 06.08.2019 Міністерством на адресу ДВС листа № 7/8.4/12785-19, яким повідомлено про обставини, що ускладнюють виконання судового рішення, зокрема, неподання заяви ОСОБА_2 , суд відмічає таке.

На початку серпня 2019 року Міністерством на адресу ДВС направлено лист № 7/8.4/12785-19, зі змісту якого видно, що: «На виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 грудня 2018 року у справі № 826/13244/18, листом Мінрегіону від 10 липня 2019 року № 7/8.4/11150-19 ОСОБА_2 запропоновано з`явитися до Мінрегіону та подати відповідну заяву про поновлення, про що було поінформовано Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України листом Мінрегіону від 18 липня 2019 року № 7/8.4/11611-19.

Однак, станом на 06 серпня 2019 року ОСОБА_2 до Мінрегіону не з`явився та заяву про поновлення не подав.

З огляду на зазначене, Мінрегіоном вживаються всі необхідні дії для виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 грудня 2018 року.

Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про виконавче провадження» за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим (хвороба сторони виконавчого провадження, відрядження сторони виконавчого провадження, стихійне лихо тощо) сторони мають право звернутися до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання рішення. Рішення про розстрочку виконується в частині та у строки, встановлені цим рішенням.

Ухилення ОСОБА_2 від написання заяви про поновлення (призначення) ускладнює видання відповідних наказів Мінрегіону про його поновлення (призначення) та про надання ОСОБА_2 соціальної відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 21 липня 2017 року.

Для усунення можливих негативних наслідків щодо виконання судового рішення про поновлення ОСОБА_2 на посаді та видання наказу про соціальну відпустку, Мінрегіон звернувся до суду з клопотанням для відстрочення виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 грудня 2018 року у справі № 826/13244/18 до написання та подання ОСОБА_2 відповідної заяви».

Поряд із цим, варто відзначити, що 10.07.2019 (до моменту відкриття виконавчого провадження № 59605082) Міністерством направлено на адресу ОСОБА_2 лист № 7/8.4/11150-19, в якому останньому направлявся перелік вакантних посад державної служби апарату Мінрегіону.

У відповідь на вказаний лист, ОСОБА_2 у листі б/н від 06.08.2019, що був отриманий Міністерством 06.08.2019, повідомив останнього про необхідність внесення змін у штатний розпис і введення посади, яка була скорочена та негайного поновлення на посаді.

ОСОБА_2 повідомив, що порушення трудового законодавства України та невиконання рішення суду може нести за собою настання кримінальної відповідальності для винних осіб.

Окрім цього, ОСОБА_2 просив повідомити його на предмет питань ознайомлення із наказом про поновлення на роботі, внесення змін в трудову книжку; датою, з якої позивач може приступати до виконання своїх трудових обов`язків на посаді директора Департаменту міжнародного співробітництва та взаємодії з міжнародними фінансовими організаціями або рівнозначній посаді.

Зважаючи на відповідне листування між сторонами, слід виокремити про висловлення ОСОБА_2 до Міністерства свого волевиявлення щодо негайного поновлення його на посаді та можливої відповідальності за невиконання рішення суду.

Отже, приймаючи до уваги, що станом як на момент звернення Міністерством до ДВС із листом № 7/8.4/12785-19 від 06.08.2019, а також отримання Мінрегіоном від ОСОБА_2 відповіді про виконання рішення суду, так і на момент винесення ДВС Спірної постанови рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 грудня 2018 року у справі № 826/13244/18 виконане не було, невмотивованими, за висновками суду, є твердження відповідача про наявність поважних причин невиконання рішення суду.

В частині аргументу позивача, як на підставу для скасування Постанови, про невинесення Кузьменком О.С. постанови про прийняття виконавчого провадження № 59605082 до виконання, суд висловлюється про те, що за ч. 4 ст. 25 Закону передача виконавчих проваджень від одного державного виконавця до іншого, від одного органу державної виконавчої служби до іншого або до виконавчої групи здійснюється в порядку, визначеному Міністерством юстиції України.

Згідно п.п. 1, 2 розд. V Інструкції, у випадку, передбаченому абзацом першим пункту 7 розділу ІІІ цієї Інструкції, виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження заяви стягувача виносить постанову про передачу виконавчого документа відповідному органу державної виконавчої служби або приватному виконавцю, зазначеному у заяві стягувача.

У випадку, передбаченому абзацом другим пункту 7 розділу ІІІ цієї Інструкції, передача виконавчого документа від одного державного виконавця до іншого в межах одного органу державної виконавчої служби здійснюється на підставі письмового доручення начальника цього відділу.

Виконавець, якому передано виконавчий документ, виносить постанову про прийняття до виконання виконавчого документа не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа.

В даній площині питань передачі виконавчого документа від одного державного виконавця до іншого в межах одного органу державної виконавчої служби, суд вказує, що з огляду на винесення 16.09.2019 заступником директора Департаменту - начальником відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України - Клименко Р.В. доручення про передачу виконавчого провадження № 59605082 Кузьменку О.С. , враховуючи, що станом на момент вказаних виконавчих дій рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 грудня 2018 року у справі № 826/13244/18 виконане Міністерством не було, і протилежного до ДВС з боку Міністерства не представлено, з урахуванням того, що предмет спору у даній справі не пов`язаний з оскарженням дій Кузьменка О.С. , з огляду на те, що питання передачі виконавчого документу від одного державного виконавця до іншого в межах одного органу державної виконавчої служби за письмовим дорученням начальника відділу не звільняє Міністерство від вжиття ним заходів щодо виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 грудня 2018 року у справі № 826/13244/18, приймаючи до уваги, що у листі № 7/8.4/17645-19 від 07.11.2019, копія якого направлена ДВС, Міністерство акцентує на добровільний порядок виконання вимог Постанови, необґрунтованими є доводи позивача у цій частині щодо її скасування.

За ст. 73 КАС України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно ст. 75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 76 КАС України).

У відповідності до ч.ч. 2, 4 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Суд не може витребовувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.

За переконанням суду, в межах даної справи ДВС доведено правомірність прийнятого рішення. В свою чергу, доводи Міністерства не підтверджені належними та достатніми доказами.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 14.11.2019 (справа № 826/2966/16).

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про прийняття ДВС Оскаржуваної постанови у відповідності до приписів ч. 2 ст. 2 КАС України, а тому суд, з огляду на недоведеність позову, вважає, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, відповідно до положень статті 139 КАС України, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для їх розподілу, у зв`язку з відмовою у задоволенні позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 1, 2, 72-78, 241-246, 268-271, 287 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову № 8/8.4-267-19 від 15.10.2019 Міністерства розвитку громад та територій України - відмовити повністю.

Судові рішення за наслідками розгляду судами першої інстанції справ, визначених статтею 287 КАС України, набирають законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі їх апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції.

Відповідно до ч. 6 ст. 287 КАС України, апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані протягом десяти днів з дня їх проголошення.

У відповідності до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" КАС України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя К.С. Пащенко