Ухвала суду № 87385696, 04.02.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

1/661

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 У Х В А Л А

про закриття провадження у справі

04 лютого 2020 року м. Київ№ 640/18299/19Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючої судді Клочкової Н.В., розглянувши клопотання представника відповідача про закриття провадження в адміністративній справі №640/18299/19 за позовом

Державної служби України з питань праці

до Державної регуляторної служби України

третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача

Кабінет Міністрів України

про визнання відсутності компетенції (повноважень) щодо прийняття рішень, скасування рішень

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява Державної служби України з питань праці (надалі - позивач), адреса: 01601, місто Київ, вулиця Десятинна, будинок 14 до Державної регуляторної служби України (надалі - відповідач), адреса: 01011, місто Київ, вулиця Арсенальна, будинок 9-11, третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Кабінет Міністрів України (надалі - третя особа), адреса: 01008, місто Київ, вулиця Грушевського, будинок 12/2, в якій позивач просить

- визнати відсутність компетенції (повноважень) у Державної регуляторної служби України:

1) стосовно проведення у своїх рішеннях правової експертизи проектів нормативно-правових актів, яку має здійснювати Міністерство юстиції України, зокрема, проводити оцінку проекту акта на його відповідність актам законодавства, що мають вищу юридичну силу;

2) стосовно прийняття рішень про погодження проектів регуляторних актів або про відмову в їх погодженні після прийняття таких актів регуляторними органами;

- скасувати рішення Державної регуляторної служби України «Про відмову в погодженні проекту регуляторного акта» від 25 червня 2019 року №281 та від 12 вересня 2019 року №412 (щодо проекту постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання здійснення державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю»).

В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що 21 серпня 2019 року на засіданні Уряду прийнято постанову Кабінету Міністрів України №823 «Деякі питання здійснення державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю», розробником проекту якої була Держпраці.

30 серпня 2019 року вказана постанова Кабінету Міністрів України набрала чинності з дня її офіційного опублікування в газеті Урядовий кур`єр за 30 серпня 2019 року №165.

За твердженнями позивача, Державною регуляторною служби України з перевищенням наданих законом повноважень за відсутності законної компетенції (повноважень), двічі приймались рішення про відмову в погодженні проекту вищезазначеної постанови Уряду від 25 червня 2019 року №281 та від 12 вересня 2019 року №412.

Як зазначає позивач, особливості розгляду Кабінетом Міністрів України проектів регуляторних актів, визначені законом, вказують на відсутність у Державної регуляторної служби України повноважень (компетенції) щодо прийняття на засіданні Уряду або після їх завершення рішень стосовно проектів актів Кабінету Міністрів України. Також, за доводами позивача, до повноважень Державної регуляторної служби України не відноситься правова експертиза проектів нормативно-правових актів, яку має здійснювати Міністерство юстиції України.

Тому, за доводами позивача, відповідач, перебираючи на себе повноваження Міністерства юстиції України щодо здійснення правової експертизи проектів нормативно-правових актів, у своїх рішеннях від 25 червня 2019 року №281 та від 12 вересня 2019 року №412, надав власну оцінку відповідності проекту постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання здійснення державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю» актам вищої юридичної сили, а саме Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», не навівши, при цьому, як вказує позивач, зауважень, які б стосувались невідповідності проекту акта Уряду вимогам статей 4,5,8,9 Закону.

Вказані обставини стали підставою для звернення до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представником відповідача подано відзив на позову заяву, в якому просив у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Не погоджуючись з доводами, викладеними у відзиві на позовну заяву, представником позивача подано відповідь на відзив на позовну заяву.

Представником відповідача подано заперечення на відповідь на позовну заяву.

Підтримуючи заявлені позовні вимоги, представником третьої особи подано письмові пояснення на позовну заяву.

Заперечуючи проти доводів, викладених у письмових поясненнях на позовну заяву, представник відповідача надав власні письмові пояснення.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 жовтня 2019 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.

В подальшому, на адресу суду надійшло клопотання представника Державної регуляторної служби України про закриття провадження у справі, в обгрунтування якого останній послався на те, що у позивача відсутні повноваження щодо звернення до адміністративного суду з даним позовом, оскільки проведення аналізу проектів регуляторних актів, що подаються на погодження на відповідність вимогам статей 4,5,8,9 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» та прийняття рішень про погодження цих проектів або про відмову в їх погодженні, як органу виконавчої влади уповноваженого реалізовувати державну регуляторну політику є виключною прерогативою Державної регуляторної служби та не належить до компетенції Держпраці, Мін`юсту чи Кабінету Міністрів України, оскільки відповідний аналіз проводиться на виконання владних управлінських функцій Державної регуляторної служби України.

Таким чином, за твердженнями представника відповідача, в даному випадку між Державною регуляторною службою України та Державною служби України з питань праці відсутній спір з питань компетенції у сфері управління.

Крім того, представник відповідача також послався й на те, що Мін`юст наділений самостійними повноваженнями для звернення до суду.

Розглянувши наявні в матеріалах справи документи і матеріали, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення клопотання представника відповідача про закриття провадження у справі, Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України).

Спором адміністративної юрисдикції у розумінні пунктів 1, 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, у тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України).

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Відповідно до частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема:

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема:

1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження;

2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;

4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;

5) за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом;

6) спорах щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму;

7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації;

8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності;

9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб;

10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб;

11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони», за винятком спорів, пов`язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю;

12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України «Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень»;

13) спорах щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».

14) спорах із суб`єктами владних повноважень з приводу проведення аналізу ефективності здійснення державно-приватного партнерства;

15) спорах, що виникають у зв`язку з оголошенням, проведенням та/або визначенням результатів конкурсу з визначення приватного партнера та концесійного конкурсу.

Отже, за змістом наведених норм до адміністративного суду за зверненням суб`єкта владних повноважень може бути подано позов лише у випадку спору між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також коли право звернення до суду з позовом до іншого суб`єкту владних повноважень надано такому суб`єкту законом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (провадження № 12-245гс18) сформульовано правову позицію згідно якої, поведінка органів, через які діє держава у цивільних або адміністративних відносинах, розглядається як поведінка держави у цивільних або адміністративних відносинах. Отже, як у цивільних, так і в адміністративних відносинах органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах. Держава в особі відповідних органів може брати участь в судових процесах, в тому числі в якості позивача, за правилами цивільного, господарського або адміністративного судочинства, виходячи, в першу чергу, із суті правовідносин та з урахуванням, зокрема, суб`єктного складу сторін та інших чинників, які можуть впливати на визначення юрисдикції судів.

Тобто, за загальним правилом один орган державної влади не може звертатися з позовом до іншого органу, бо це означатиме позов держави до неї самої.

Винятком є компетенційний спір. Втім, хоча формально цей спір вирішується у позовному провадженні, по суті це не є спором про право. Натомість у такому судовому процесі суд дає тлумачення законодавства, роз`яснюючи межі компетенції органів.

При цьому під компетенційним спором слід розуміти спір між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі - делегованих повноважень. Особливість судового розгляду компетенційних спорів зумовлена необхідністю вирішення питання про те, чи належним чином реалізована компетенція відповідача та чи не порушена при реалізації повноважень відповідача компетенція позивача.

Також для звернення до адміністративного суду суб`єкт владних повноважень як позивач повинен відповідати основним умовам, а саме: такий суб`єкт має бути наділений повноваженнями для звернення до суду.

Як свідчать матеріали, у справі, що розглядається, встановлено, що спірні правовідносини виникли у зв`язку з прийняттям Державною регуляторною службою України рішень від 25 червня 2019 року № 281 та від 12 вересня 2019 року, якими відмовлено в погоджені проекту регуляторного акта, зокрема, постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання здійснення державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю», а також документів, що додавались до нього.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року №96 (тут і надалі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; надалі - Положення № 96), Державна служба України з питань праці (Держпраці) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства, і який реалізує державну політику у сферах промислової безпеки, охорони праці, гігієни праці, поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, здійснення державного гірничого нагляду, а також з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, на випадок безробіття (далі - загальнообов`язкове державне соціальне страхування) в частині призначення, нарахування та виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій застрахованих осіб.

Підпунктом 12 пункту 6 Положення №96 передбачено право Держпраці на звернення до суду для виконання покладених на неї завдань у передбачених законом випадках.

При цьому, відповідно до пункту 1 Положення про Державну регуляторну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2014 року № 724, Державна регуляторна служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України і який реалізує державну регуляторну політику, політику з питань нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності та дерегуляції господарської діяльності. Державна регуляторна служба України є спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності.

У пункті 3 вказаного Положення визначено, що на Державну регуляторну службу України покладається ряд завдань, одним із яких є реалізація державної регуляторної політики, політики з питань нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності

Більш того, згідно з частиною 1 статті 30 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 року № 1160-IVдо повноважень уповноваженого органу щодо здійснення державної регуляторної політики належать проведення аналізу проектів регуляторних актів, що подаються на погодження, та відповідних аналізів регуляторного впливу на відповідність вимогам статей 4, 5, 8 і 9 цього Закону та прийняття рішень про погодження цих проектів або про відмову в їх погодженні.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що Державна регуляторна служба України та Державна служба України з питань праці є органами державної влади. При цьому, до повноважень Державної регуляторної служби України відноситься прийняття рішень про погодження проектів регуляторних актів або про відмову в їх погодженні, в той час, коли Державна служба України з питань праці відповідно до чинного законодавства не наділена повноваженнями щодо оскарження таких рішень в судовому порядку.

У зв`язку з чим, суд приходить до висновку про те, що спір у цій справі не відноситься до компетенційних, оскільки у цьому випадку не йдеться про спір про розмежування компетенції між Державною службою України з питань праці та Державною регуляторною службою України.

Як свідчать матеріали справи, позивач обґрунтував своє право на звернення до суду з цим позовом у тому числі відсутністю у Державної регуляторної служби України повноважень щодо погодження проектів регуляторних актів, які вже прийняті суб`єктом нормотворення.

В той же час, суд зауважує, що рішення Державної регуляторної служби України про відмову в погодженні проекту регуляторного акта від 25 червня 2019 року №281 прийнято за результатом розгляду проекту постанови Кабінету міністрів України «Деякі питання здійснення державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю» та документів, що додаються до проекту постанови, надісланих Державною службою України з питань праці листом від 21 травня 2019 року №4155/3/4.3-ДП-19, а рішення від 12 вересня 2019 року №412 прийнято відповідачем за результатами розгляду проекту постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання здійснення державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю» разом з документами, що додаються до проекту постанови, які були надіслані Міністерством соціальної політики України листом від 05 вересня 2019 року №14369/0/2-19/52.

Статтею 28 Закону України від 17 березня 2011 року № 3166-VI «Про центральні органи виконавчої влади» закріплено право міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів звертатися до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Зважаючи на те, що право Державної служби України з питань праці на звернення до адміністративного суду з позовними вимогами про скасування рішення Державної регуляторної служби України про погодження проектів регуляторних актів або про відмову в їх погодженні не закріплені у будь-якому нормативно-правовому акті, тим більше, якщо Державною регуляторною службою таке рішення прийнято за результатом розгляду проекту регуляторного акта та документів, доданих до них, які були надіслані іншим органом державної влади, аніж Державна служба України з питань праці, суд приходить до висновку про те, що остання у цій справі не має права на звернення до суду.

Більш того, суд зауважує, що у даній адміністративній справі спір виник між двома суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері прийняття відповідачем рішення про погодження проектів регуляторних актів або про відмову в їх погодженні. Позивач також вважає неправомірним рішення відповідача, яким відмовлено в погодженні проекту регуляторного акта, надісланого Міністерством соціальної політики України та, за твердженнями позивача, відповідач діяв з перевищенням повноважень, приймаючи рішення про відмову у погодженні проекту регуляторного акта, надісланого Держпрацею.

Проте, позивачем не доведено, а судом не встановлено, наявності у Держпраці права звертатись до суду з позовом щодо оскарження рішень відповідача, прийнятих останнім іншим органом державної влади, зокрема, з позовними вимогами щодо скасування рішення від 12 вересня 2019 року №412, як і не доведено, що позивачу делеговано повноваження діяти від імені Міністерства соціальної політики України та представляти інтереси останнього в суді.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що оскільки Державну службу України з питань праці не наділено повноваженнями щодо звернення до суду з позовними вимогами про визнання відсутності компетенції (повноважень) у Державної регуляторної служби України стосовно проведення у своїх рішеннях правової експертизи проектів нормативно-правових актів, яку має здійснювати Міністерство юстиції України, зокрема, проводити оцінку проекту акта на його відповідність актам законодавства, що мають вищу юридичну силу та щодо прийняття рішень про погодження проектів регуляторних актів або про відмову в їх погодженні після прийняття таких актів регуляторними органами, відповідно вимоги про скасування рішення Державної регуляторної служби України «Про відмову в погодженні проекту регуляторного акта» від 25 червня 2019 року №281 та від 12 вересня 2019 року №412 (щодо проекту постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання здійснення державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю») не можуть бути предметом розгляду адміністративного суду в принципі, а тим більше за зверненням суб`єкта, не наділеного таким правом відповідно до чинного законодавства.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Крім того, відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно з частиною 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини у справі "Занд проти Австрії" від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

З аналізу наведених вище норм слідує, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі і обов`язок суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, а суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини 1 статті 6 вищезгаданої Конвенції.

Згідно з частинною 1 статті 239 Кодексу адміністративного судочинства України якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

Проте, оскільки позивач звернувся до суду з вимогами, що не підлягають розгляду в судах в силу закону, у зв`язку з чим спір, за вирішенням якого звернулось Державна служба України з питань праці, не підлягає судовому розгляду, а тому суд не зазначає, до юрисдикції якого суду віднесено його вирішення.

При цьому, поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства», слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду, оскільки суди не уповноважені розглядати справи, у яких відсутні ознаки юридичного спору.

Таку правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі №800/559/17, від 3 квітня 2018 року №9901/152/18, від 30 травня 2018 року у справі №9901/497/18.

Аналізуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що дана адміністративна справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, у зв`язку з чим приходить до висновку про наявність правових підстав задоволення клопотання представника відповідача та для закриття провадження у справі без роз`яснення, при цьому, до якої юрисдикції відноситься розгляд справи, оскільки в силу закону контролюючі органи не наділені повноваженнями на звернення до суду з таким позовом.

Також, частиною 2 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету. Ухвала суду про закриття провадження у справі може бути оскаржена.

Керуючись статтею 19, пунктом 1 частини 1 статті 238, статтями 239, 241-243, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

У Х В А Л И В:

1. Клопотання представника державної регуляторної служби України про закриття провадження у справі - задовольнити.

2. Закрити провадження в адміністративній справі № 640/18299/19 за позовом Державної служби України з питань праці до Державної регуляторної служби України, третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Кабінет Міністрів України про визнання відсутності компетенції (повноважень) щодо прийняття рішень, скасування рішень.

3. Роз`яснити Державній службі України з питань праці, що повторне звернення до Окружного адміністративного суду міста Києва зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

4. Повернути Державній службі України з питань праці (01601, місто Київ, вулиця Десятинна, будинок 14, код ЄДРПОУ 39472148) через відповідний орган Державної казначейської служби України судовий збір на загальну суму 5763,00 грн (п`ять тисяч сімсот шістдесят три гривні), який сплачений на наступні платіжні реквізити: УК у Печерському районі/ м. Київ/22030102, рахунок отримувача - 34310206084021, банк отримувача - Казначейство України (ел. адм. подат.), код банку отримувача (МФО) - 38004897, код банку - 899998, згідно платіжного доручення №436 від 11 жовтня 2019 року та платіжного доручення №409 від 23 вересня 2019 року.

Ухвала набирає законної сили згідно статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Н.В. Клочкова