Ухвала суду № 87272779, 30.01.2020, Господарський суд Тернопільської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

про закриття провадження у справі

30 січня 2020 року м. ТернопільСправа № 921/667/19

Господарський суд Тернопільської області

у складі судді Шумського І.П.

розглянув матеріали справи

за позовом - Товариства з обмеженою відповідальністю "Олишківецьке" (вул Загребельна, 12, с Витківці, Збаразький район, Тернопільська область, 47333)

відповідача 1 - Товариства з обмеженою відповідальністю "Агродружба" (вул Івана Франка, 16, с Заруддя, Збаразький район, Тернопільська область, 47333)

відповідача 2 - Відділу державної реєстрації Теребовлянської районної державної адміністрації (вул Князя Василька, буд 104 "А", м Теребовля, Тернопільська область, 48100)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - ОСОБА_1 (АДРЕСА_1)

про визнання недійсним договору оренди землі та скасування рішення про державну реєстрацію.

За участю від:

позивача - Тришак О. Г

відповідача 1 - не з`явився

відповідача 2 - не з`явився

третя особа - ОСОБА_1

Суть справи:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Олишківецьке" звернулось до Господарського суду Тернопільської області з позовом до відповідачів Товариства з обмеженою відповідальністю "Агродружба" та Відділу державної реєстрації Теребовлянської районної державної адміністрації про:

- визнання недійсним договору оренди землі від 16.08.2019, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРОДРУЖБА» та ОСОБА_1 ;

- скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 48413117 від 28.08.2019, здійсненого державним реєстратором Відділу державної реєстрації Теребовлянської районної державної адміністрації Гавдьо Тарасом Григоровичем.

Свої позовні вимоги Товариство з обмеженою відповідальністю "Олишківецьке" обґрунтовувало тим, що 03.07.2014 між ним та ОСОБА_1 укладено договір оренди земельної ділянки площею 1,47 га з кадастровим номером 6122483300:01:001:0100 строком на п`ять років. Після закінчення строку дії договору, ТОВ "Олишківецьке" мало намір скористатися своїм переважним правом перед іншими особами на поновлення договору оренди землі. На виконання вимог ч ч 1-5 ст 33 Закону України «Про оренду землі» позивач за 30 днів до моменту закінчення договору оренди, в усній формі звернувся до ОСОБА_1 з пропозицією продовжити строк дії права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 6122483300:01:001:0100, шляхом укладення договору оренди землі в новій редакції.

15.08.2019 між ТОВ "Олишківецьке" та ОСОБА_1 підписано договір вищевказаної земельної ділянки в новій редакції, строком на 10 років.

З метою дотримання приписів ч 5 ст 6 Закону України «Про оренду землі» щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки, позивач звернувся до державного реєстратора.

Проте, державним реєстратором було повідомлено позивача про неможливість проведення державної реєстрації права оренди земельної ділянки згідно договору від 15.08.2019, у зв`язку з тим що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно міститься запис проведений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 48413117 від 28.08.2019, здійсненого державним реєстратором Відділу державної реєстрації Теребовлянської РДА згідно якого, зареєстровано право оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 6122483300:01:001:0100 за Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРОДРУЖБА», на підставі договору оренди землі від 16.08.2019, укладеного між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРОДРУЖБА».

Посилаючись на твердження ОСОБА_1 про відсутність в неї волевиявлення на підписання договору від 16.08.2019 та норми законодавства, які визначають недійсність правочину, ТОВ "Олишківецьке" просило задоволити позов.

В обґрунтування цьому позивачем, серед іншого, додано до позову заяву б/н від 09.10.2019 свідка - ОСОБА_1 , в якій зокрема йдеться про те, що нею не підписувався договір від 16.08.2019 з ТОВ «АГРОДРУЖБА».

Ухвалою суду від 01.11.2019 відкрито провадження у справі №921/667/19 за правилами загального позовного провадження. Підготовче судове засідання у даній справі призначено на 28.11.2019, а також залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача ОСОБА_1 .

У відзиві б/н від 21.11.2019 (вх №21423 від 22.11.2019) Товариство з обмеженою відповідальністю "Агродружба" просило відмовити у задоволенні позову. З приводу цього відповідачем 1 зазначено, що при укладенні договору оренди землі від 16.08.2019 між ТОВ "Агродружба" та ОСОБА_1 було дотримано всіх норм чинного законодавства, що регулюють даний вид правовідносин. Звертає увагу на те, що всупереч п 8 договору оренди землі від 03.07.2014, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "Олишківецьке", останнім за 30 днів до закінчення строку дії договору в письмовій формі не повідомлено ОСОБА_1 про намір продовжити даний договір та не направлено додаткової угоди. Разом з цим, 31.07.2019 ОСОБА_1 (орендодавцем) було направлено на адресу ТОВ "Олишківецьке" лист - повідомлення про відсутність наміру продовжувати дію договору оренди землі з ТОВ "Олишківецьке". Тому, орендар не мав права користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору в порядку ч 6 ст 33 Закону України «Про оренду землі». Зважаючи на вищенаведене, відповідачем 1 зазначено, що ОСОБА_1 (орендодавець) мала усі права на укладення договору земельної ділянки від 16.08.2019 з ТОВ "Агродружба".

Присутньою в підготовчому судовому засіданні 28.11.2019 ОСОБА_1 подано письмову заяву б/н від 28.11.2019 (вх №21760 від 28.11.2019). У цій заяві третьою особою зазначено про помилковість її свідчень, викладених у заяві свідка від 09.10.2019, внаслідок чого просила не брати до уваги останню. Окрім цього, нею стверджено, що договір оренди землі від 16.08.2019, акт приймання - передачі земельної ділянки від 16.08.2019 та лист - повідомлення від 31.07.2019 про відсутність наміру продовжувати дію договору оренди землі з ТОВ "Олишківське" ОСОБА_1. підписані власноручно.

Наступні пояснення б/н від 19.12.2019 (вх №23239 від 20.12.2019) третьої особи зводяться до того, що нею все таки було підписано як договір оренди землі від 15.08.2019 з ТОВ "Олишківецьке", так і договір оренди землі від 16.08.2019 з ТОВ "Агродружба".

В порядку ч 3 ст 177 ГПК України, за ініціативою суду продовжувався строк підготовчого провадження, про що постановлено ухвалу від 23.12.2019.

Ухвалами суду від 28.11.2019, 23.12.2019, 16.01.2020 відкладались підготовчі судові засідання у даній справі, зокрема до 30.01.2020.

Присутніми в підготовчому судовому засіданні 30.01.2020 представником позивача та третьою особою не заявлено будь-яких клопотань.

Відповідачі явку повноважних представників в підготовче судове засідання 30.01.2020 не забезпечили, про дати, час та місце проведення засідання у даній справі повідомлялись у встановленому ст 120 ГПК України порядку.

Розглянувши матеріали справи, суд дійшов висновку що провадження у даній справі підлягає закриттю з огляду на наступне.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За змістом статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до статті 16 ЦК України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання правочину недійсним (п 2 ч 2 ст 16 ЦК України).

Предметом спору у даній справі є вимога ТОВ "Олишківецьке" до ТОВ «АГРОДРУЖБА», Відділу державної реєстрації Теребовлянської РДА про визнання недійсним договору оренди землі від 16.08.2019 (укладеного між ТОВ «АГРОДРУЖБА» і ОСОБА_1 ) та про скасування рішення державного реєстратора про право оренди цією земельною ділянкою.

З наявної в матеріалах справи копії спірного договору б/н від 16.08.2019 вбачається, що він укладений між фізичною особою ОСОБА_1 (орендодавцем) та Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРОДРУЖБА».

Згідно умов п 1, п 2, п 8 цього правочину, орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку площею 1,47 га кадастровий номер 6122483300:01:001:0100, строком на 10 років.

З інформаційної довідки №183865854 від 07.10.2019 та Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ №067745 від 05.02.2009 вбачається, що передана Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРОДРУЖБА» в оренду земельна ділянка площею 1,47 га на праві приватної власності належить фізичній особі ОСОБА_1. Вказане право фізична особа (орендодавець) набула в порядку спадкування за законом.

За змістом статті 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Згідно з пунктом "а" частини 1 статті 80 Земельного кодексу України суб`єктами права власності на землю є громадяни на землі приватної власності.

Відповідно до статті 90 Земельного кодексу України власники земельних ділянок мають право: а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно господарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об`єкти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (стаття 202 Цивільного кодексу України).

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" - прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Згідно з абзацом 2 пункту 3.5 цього Рішення Конституційного Суду України, відповідно до частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту інтересів є визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги до чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні положення статтей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце (постанова Верховного Суду України від 06.07.2016 № 910/1891/14).

Відповідно до ст 1 Господарського процесуального кодексу України Господарський процесуальний кодекс України визначає юрисдикцію та повноваження господарських судів, встановлює порядок здійснення судочинства у господарських судах.

Право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом (ч 1 ст 4 ГПК України).

У ч 2 ст 4 ГПК України передбачено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ч 1 ст 41 ГПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони та треті особи.

Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу (ст 45 ГПК України).

Тобто позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є підприємства та організації, яким пред`явлено позовну вимогу.

За змістом наведеної норми сторони - це суб`єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів, і на яких поширюється законна сила судового рішення.

Сторонами у господарському процесі є учасники спірного матеріального правовідношення.

Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов`язання (боржник).

Позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо іншої сторони діє в судовому процесі самостійно (ч 1 ст 47 ГПК України).

Частиною 2 статті 47 ГПК України передбачена участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права або обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки.

Відповідно до ч 1 та ч 2 ст 48 ГПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, залучити до участі у ній співвідповідача; якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Разом з цим, статтею 50 ГПК України передбачена участь у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача або відповідача, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін.

Зі змісту цієї норми вбачається, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача, якщо рішення у справі може вплинути на їхні права чи обов`язки щодо однієї зі сторін. Отже, особа, яка бажає взяти участь у справі як третя особа без самостійних вимог, має перебувати з однією зі сторін у матеріальних правовідносинах, які в результаті прийняття судом рішення у справі зазнають певних змін. Підставою для вступу (залучення) в судовий процес такої третьої особи є її заінтересованість в результатах вирішення спору - ймовірність виникнення в майбутньому в неї права на позов або пред`явлення до неї позовних вимог зі сторони позивача чи відповідача. При цьому, предмет спору повинен перебувати за межами цих правовідносин, інакше така особа може мати самостійні вимоги на предмет спору. Для таких третіх осіб неможливий спір про право з протилежною стороною у зазначеному процесі. Якщо такий спір допускається, то ця особа повинна мати становище співучасника у справі, а не третьої особи. Отже, не є можливим покладення на третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, будь-яких матеріально-правових обов`язків, а також установлення чи захист їхніх прав. Отже, є неможливим винесення рішення або ухвали суду про права чи обов`язки цих третіх осіб.

До такого ж правового висновку прийшов Верховний Суд у своїй постанові від 20.03.2018 по справі №922/2279/17 за позовом ТОВ "Сільськогосподарське підприємство "Ягідне" до Приватного сільськогосподарського підприємства "Рідкодуб" про визнання недійсними договорів оренди землі, укладених відповідачем з фізичними особами.

Фізичних осіб, які були сторонами оспорюваних договорів оренди, місцевий господарський суд у справі №922/2279/17 залучив в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Скасовуючи постановлені у справі №922/2279/17 рішення по суті спору Верховний Суд, посилаючись на вищенаведену правову оцінку зазначив, що місцевий і апеляційний суди дійшли передчасного висновку про узгодження складу сторін вимогам ст 1 ГПК України, з огляду на процесуальний статус, котрий повинні були мати залучені фізичні особи.

Відповідно до ч 4 ст 236 ГПК України, ч 6 ст 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

У зв`язку з чим, сторонам у таких спорах повинні бути сторони спірного договору (правочину).

Із змісту позовної заяви вбачається, що однією із позовних вимог ТОВ "Олишківецьке" є визнання недійсним договору оренди землі від 16.08.2019, укладеного між ТОВ «АГРОДРУЖБА» і ОСОБА_1 .

Обґрунтовуючи позовні вимоги ТОВ "Олишківецьке" послалося на порушення своїх прав саме внаслідок укладення оспорюваного договору оренди земельної ділянки від 16.08.2019.

Однак, позивачем заявлено вимогу про визнання недійсним договору тільки до ТОВ «АГРОДРУЖБА» та лише його визначено в якості відповідача у справі. В той час як сторонами цього спірного договору є також і власник земельної ділянки - фізична особа ОСОБА_1 , яка є також стороною спірного матеріального правовідношення (орендодавець за оскаржуваним правочином).

Приписами п 1, п 6 ч 1 ст 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви № 29458/04 та № 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" [див рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. &?г;…&?к; фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, "встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

Отже, поняття "суду, встановленого законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Відповідно до ст 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та ч 4 ст 11 ГПК України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Спір у справі №921/667/19 стосується встановлення в судовому порядку факту дотримання відповідачем 1 та третьою особою - фізичною особою ОСОБА_1 норм закону при укладенні договору оренди землі від 16.08.2019.

Визнання недійсним судом договору оренди землі від 16.08.2019 може призвести до зміни або припинення цивільних прав та обов`язків орендодавця за цим договором, яким виступає фізична особа - ОСОБА_1 . Тобто, це може призвести до порушення "охоронюваного законом інтересу" фізичної особи, який є самостійним об`єктом судового захисту цієї особи в якості співвідповідача у спорі про визнання недійсним укладеного за його участю договору.

А з врахуванням ст 20 ГПК України, господарським судам непідвідомчі спори про визнання недійсними договору оренди землі, стороною якого є фізична особа.

А тому, суд приходить до висновку, що спір у справі №921/667/19 підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до п 1 ч 1 ст 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Дана норма кореспондується з п 1 ч 1 ст 175 ГПК України та застосовується, коли питання підвідомчості спору не було вирішено у скорочені строки, встановлені ст 175 ГПК України, за відсутності в конкретному випадку в позовних матеріалах копії спірного договору від 16.08.2019 та заявлення з приводу цього (в порядку ст 80 ГПК України) клопотання про витребування його у відповідача - ТОВ «АГРОДРУЖБА».

Згідно п 2 ч 2 ст 185 ГПК України за результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.

Порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 ГПК України, є обов`язковою підставою для скасування рішення (ч 2 ст 278 ГПК України).

Відповідно до п 5 ч 1 ст 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.

З врахуванням наведеного, суд роз`яснює позивачу про те, що він має право звернутись до суду з клопотанням про повернення йому сплаченого, при зверненні до суду, судового збору згідно платіжних доручень №874 від 21.10.2019 на суму 1921 грн та №900 від 30.10.2019 на суму 1921 грн.

З урахуванням викладеного та керуючись ст ст 3, 4, 20, 50, 73-86, 91, 185, 231, 233 ГПК України, суд -

УХВАЛИВ:

1. Закрити провадження у справі за п 1 ч 1 ст 231 ГПК України, у зв`язку з тим, що спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

2. Ухвала, в порядку ч 1 ст 235 ГПК України набирає законної сили негайно після її оголошення - 30.01.2020.

3. Копію ухвали направити сторонам та третій особі у справі рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення поштового відправлення.

Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом десяти днів, в порядку та строки встановлені ст ст 256-257 ГПК України.

Учасники справи можуть отримати інформацію по справі на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб - адресою: https: // te. court. gov. ua/ sud 5022.

Повний текст ухвали складено 31.01.2020.

Суддя І.П. Шумський