Рішення № 87272650, 21.01.2020, Господарський суд Миколаївської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

=====

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 січня 2020 року Справа № 915/1946/19

м.Миколаїв

За позовом: Державного підприємства “Адміністрація морських портів України”

(01135, м.Київ, просп.Перемоги, буд.14; ідент.код 38727770),

третя особа на стороні позивача

без самостійних вимог: Міністерство інфраструктури України

(01135, м. Київ, просп.Перемоги, буд.14; ідент.код 37472062)

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЕВ»

(54020, м.Миколаїв, Громадянський узвіз, 1/1, код ЄДРПОУ 32655926),

Суддя Ткаченко О.В.

Представники:

від позивача: Афанасьєва Ж.Л., за ордером, Ревенко О.В., за довіреністю,

від ІІІ особи: Ревенко О.В., за довіреністю,

від відповідача: Петровський Д.О., за ордером.

СУТЬ СПОРУ: припинення сервітуту, встановленого згідно з договором від 10.07.2013р. №А6-А, -

02.09.2019р. Державне підприємство «Адміністрація морських портів України» звернулось до Господарського суду Миколаївської області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЕВ» про припинення сервітуту, встановленого згідно з договором від 10.07.2013р. №А6-А, укладеним між ДП «АМПУ» та ТОВ «НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЕВ» щодо користування причалом №9 (інв. №1031036) та причальною інфраструктурою: залізничними коліями №№33,36 (інв. №№ 1031079, 1031080), підкрановими коліями (інв. №1031065), номер запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про інше речове право 7757771; та про припинення договору від 10.07.2013р. №А6-А, який мотивований відмовою відповідача у добровільному порядку припиняти спірні сервітут та договір, а також зміною обставин, що мають істотне значення.

В обґрунтування позову позивач посилається на норми ст. 13, 15, 16, 203, 395, 402, 403, 406, 598, 638 Цивільного кодексу України, ст. 136, 180 Господарського кодексу України, ст. 13, ч. 2 ст. 52 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, ст. 1, 15, 21 Закону України “Про морські порти України”, постанову Кабінету Міністрів України від 03.06.2013р. №405 “Про затвердження переліку спеціалізованих послуг, що надаються у морському порту суб`єктами природних монополій, які підлягають державному регулюванню з наступними змінами та доповненнями, розпорядження Кабінету Міністрів України від 4 березня 2013р. року №133 “Про погодження пропозиції щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту” та мотивовано наступним:

- подальше виконання договору сервітуту може призвести до порушення ст. 13 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, що є істотною обставиною в розумінні ч. 2 ст. 406 Цивільного кодексу України;

- вартість користування сервітутом є обставиною, що має істотне значення, втім незважаючи на вжиті позивачем заходи залишається незмінною на рівні 2013 року, що суперечить інтересам держави;

- неможливість повноцінного володіння майном, щодо якого встановлено сервітут;

- порушення інтересів держави.

Ухвалою суду від 06.09.2019р. позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 10 жовтня 2019 року.

30.09.2019р. на адресу суду надійшли пояснення Міністерства інфраструктури України, в яких третя особа посилається на ст. ст. 1, 6, 19, 113, 116 Конституції України, ст. ст. 1, 21 Закону України “Про Кабінет Міністрів України”, ст. 3, 18 Закону України “Про центральні органи виконавчої влади”, ст. 1 Закону України “Про управління об`єктами державної власності”, п. 1, пп. 63 п. 4 Положення про Міністерство інфраструктури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 червня 2015 року №460, розпорядження Кабінету Міністрів України від 4 березня 2013 року №133 “Про погодження пропозиції щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту”, ст. 406 Цивільного кодексу України, ст.136 Господарського кодексу України та зазначає, що Мінінфраструктури погоджується з доводами позовної заяви, вважає, що в рамках спірних відносин наявні підстави для припинення сервітуту та договору з урахуванням обставин, що мають істотне значення, а саме: 1) подальше виконання Договору може призвести до порушення статті 13 Закону України “Про захист економічної конкуренції” (з урахуванням рекомендаційних роз`яснень Антимонопольного комітету України від 01.08.2019 № 21-рр); 2) невідповідність ціни Договору вимогам законодавства; 3) неможливість повноцінного володіння майном, щодо якого встановлено сервітут; 4) порушення інтересів держави.

01.10.2019р. відповідачем подано суду відзив на позовну заяву, в якому він просить суд відмовити у задоволенні позову. Заперечення відповідача обґрунтовані посиланням на норми ст. 8, 22 Конституції України, ст. 15, 16, ч. 1 ст. 91, ст. 395, 401, 406 Цивільного кодексу України, ст. 15, 21 Закону України “Про морські порти України” та мотивовано наступним: по-перше, згідно з умовами п. 8.2 спірного договору сервітуту, ДП «АМПУ» взяло на себе зобов`язання не чинити перешкод відповідачу у здійсненні його права сервітуту, тому відповідач вважає, що односторонні намагання позивача у примусовому порядку припинити сервітут та припинити договір сервітуту є по суді вчиненням перешкод у здійсненні відповідачем права користування причалом та причальною інфраструктурою. Обставини, якими сторони керувались та які були підставою для встановлення сервітуту станом на сьогоднішній день не припинились, відповідач був і залишається портовим оператором, зареєстрованим за причалом №9, він є користувачем технологічно пов`язаного між собою нерухомого та рухомого майна в тилу причалу №9 та безпосередньо на причалі №9, відповідач здійснює комплекс робіт і послуг, пов`язаних з перевалкою вантажів через причал №9 та з використанням причальної інфраструктури та потребу відповідача у здійсненні навантажувально-розвантажувальних робіт із використанням причалу №9 неможливо задовольнити іншим способом як через причал №9 та причальної інфраструктури. Відповідач, укладаючи спірний договір сервітуту розраховував на довгострокове користування своїм правом та у зв`язку з цим планував свою подальшу діяльність (законне очікування). По-друге, прийняття у 2015 році нормативно-правових актів (постанови КМУ від 07.07.2015р. №483 та наказу Мінінфраструктури від 18.12.2015р. №541) про регульовані тарифи для певних послуг ДП «АМПУ» не припинило обставин, які були підставами для встановлення сервітуту та вказані нормативні акти не містять вимог щодо необхідності та обов`язковості розірвання угод/договорів, що надають право користування, експлуатації причалом, які були укладені до набрання вказаними актами чинності. При цьому, положення цих нормативно-правових актів не містять прямої вказівки на те, що правові механізми існуючого користування причалом та причальною інфраструктурою мають припинити свою дію. По-третє, правомірність та дійсність договору сервітуту підтверджена судовими рішеннями Господарського суду Миколаївської області від 11.05.2016р., Одеського апеляційного господарського суду від 03.08.2016р. та Вищого господарського суду України від 23.11.2016р. у справі №915/197/16. По-четверте, рекомендаційні роз`яснення Антимонопольного комітету, надані на замовлення позивача, на думку відповідача основані на неповній інформації, містять припущення, здійснені виключно в межах і на підставі наданої ДП «АМПУ» інформації, в рамках статті 14 Закону України «Про захист економічної конкуренції» та не є рекомендаціями і рішеннями в розумінні статей 46,47,48 вказаного Закону, отже, не є обов`язковими для виконання. По-п`яте, вартість плати за встановлення сервітуту причалу та причальної інфраструктури за Договором сервітуту А5-А є вільною, що відповідає приписам ч. 3 ст. 21 Закону України “Про морські порти України”. Сервітут як речове право користування чужим майном не є предметом регулювання постанови Кабінету Міністрів України №483 та наказу Мінінфраструктури №541, на які посилається позивач. По-шосте, стосовно тверджень позивача про неможливість повноцінного володіння майном, щодо якого встановлено сервітут відповідач зазначає, що сервітут не позбавляє позивача права володільця, щодо якого він встановлений, права володіння та користування причалом та причальною інфраструктурою (ч. 5 ст. 403 ЦК України, п. п. 4.5, 8.6 Договору сервітуту А5-А), в тому числі для надання позивачем третім особам послуг, передачу його в оренду, інше. По-сьоме, посилання позивача, що виконання договору сервітуту може спричинити виникнення загрози інтересам держави, відповідач вважає надуманими, оскільки свої зобов`язання за договором про встановлення сервітуту відповідач виконує в повному обсязі і у погодженому сторонами обсязі, що підтверджується, зокрема, відсутністю відповідних претензій з боку позивача. Саме тільки бажання позивача отримувати підвищену плату за встановлення сервітуту не може бути достатньою правовою підставою для висновку про порушення інтересів держави.

18.10.2019 позивачем подано до суду відповідь на відзив, в якій позивач зазначає, що згідно з нормами ч. 2 ст.406 Цивільного кодексу України, сервітут може бути припиненим незалежно від підстав, на яких він виник. При цьому вказані норми не пов`язують право особи звернутись до суду з вимогою про припинення сервітуту у зв`язку з безпосереднім вчиненням порушення прав чи інтересів володільця з боку сервітуарія, а таке право пов`язано виключно з наявність (існуванням) обставин, що мають істотне значення. Відповідач, на думку позивача, помилково отожнює наміри позивача припинити сервітут за рішенням суду з правовим інститутом внесення змін до договору. Посилання відповідача на практику Європейського суду з прав людини також є хибними, оскільки статті 1 протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини в основоположних свобод регулює право мирного володіння майном, тоді як відповідач за спірним договором сервітуту отримав лише право користування майном, а володіння об`єктом сервітуту залишається у позивача. Позивач зауважує, що істотною обставиною є не сам факт отримання позивачем рекомендаційних роз`яснень від АМКУ, а саме той факт, що подальше виконання договорів сервітутів може призвести до порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Позивач також посилається на наступне: - позивач не визначав прийняття наказу Міністерства інфраструктури України від 18.12.2015 №541 та постанови Кабінету Міністрів України від 07.07.2015 №483 як обставину для припинення сервітуту. Першою і головною істотною обставиною є той факт, що подальше виконання договору сервітуту може призвести до порушення законодавства про захист економічної конкуренції, а рекомендаційні роз`яснення Антимонопольного комітету України є доказом, який підтверджує такий факт, адже застосування різних цін при виконанні договорів сервітуту та договорів про надання спеціалізованої послуги з боку ДП “АМПУ” призведе до порушення законодавства про захист економічної конкуренції; - ціна в договорі сервітуту є його істотною умовою, а отже, обставини, пов`язані з ціною за сервітут, які наведені у позові, є обставинами, що мають істотне значення в розумінні ч. 2 ст. 406 ЦК України; - посилання відповідача на ч. 1 ст. 58 Конституції України безпідставне, адже позивач не намагається даним позовом застосувати наказ Мінінфраструктури №541 від 18.12.2015 безпосередньо до правовідносин сервітуту. Згаданий наказ зазначається у позові для порівняння цін за користування причалами; - доказами факту, що сервітут не дозволяє ефективно використовувати державне майно, є порівняльна таблиця, яка додана до позову, яка підтверджує, що за використання причалу за спеціалізованою послугою плата в рази більша ніж за договором сервітуту; - стосовно обставин порушення інтересів держави позивачем зазначено у позові, що чим менше доходу від використання державного майна одержує ДП “АМПУ”, тим менше у подальшому воно перераховує частину чистого прибутку до держбюджету, що має істотне значення для необхідності припинення таких правовідносин в судовому порядку; - посилання відповідача на судову справу №915/197/16 є безпідставним, оскільки обставини зазначеної справи, підстави та предмет позову повністю відрізняються від даної справи; - наведені відповідачем справи з прецедентної практики Європейського Суду не є тотожними з даною справою, а отже не можуть бути застосовані; - наполягання відповідача на подальшому виконання договору сервітуту та правовідносин сервітуту, є порушенням законодавства про захист економічної конкуренції з боку самого відповідача, а також порушенням прав ДП “АМПУ”, яке прагне здійснювати свою господарську діяльність законно та у відповідності до вимог чинного законодавства; - строк позовної давності в даному випадку не пропущений, адже, підтвердження того факту, що подальше виконання договору сервітуту може призвести до порушення законодавства про захист економічної конкуренції, отримано ДП “АМПУ” у серпні 2019 року у вигляді рекомендаційних роз`яснень АМКУ.

25.10.2019 відповідачем подано до суду заперечення на відповідь на відзив, в яких відповідач зазначає, що у наданій відповіді на відзив позивач не виклав свої обґрунтовані аргументи щодо наведеного у відзиві та не вказав чіткі мотиви відхилення цих заперечень. Заперечення відповідача щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими відповідач не погоджується, не змінились та не спростовані позивачем.

Ухвалою суду від 25.10.2019р. строк підготовчого провадження був продовжений, підготовче засідання відкладено.

Ухвалою суду від 12.12.2019р. підготовче провадження було закрито, призначено справу до судового розгляду по суті на 21.01.2020р.

У судовому засіданні представник позивача підтримує позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві та відповіді на відзив, просить позовні вимоги задовольнити.

Представник третьої особи погоджується з доводами позовної заяви, просить позов задовольнити.

Представник відповідача позовні вимоги заперечує з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву та запереченнях на відповідь на відзив, просить в задоволені позову відмовити.

На підставі ст. 240 ГПК України, у судовому засіданні судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд встановив наступне.

10 липня 2013 року за №А6-А між державним підприємством “Адміністрація морських портів України”, як володільцем, та товариством з обмеженою відповідальністю “Нікморсервіс Ніколаев”, як користувачем, з урахуванням додаткових угод №1 від 08.08.2013р. та №2 від 21.08.2015р., був укладений договір про встановлення сервітуту, за умовами якого сервітут встановлюється щодо користування причалом та причальною інфраструктурою, які розташовані за адресою: 54020, м. Миколаїв, вул. Заводська, 23 (п.1.1.).

Відповідно до п.2.1. договору, сервітут встановлюється для можливості здійснення користувачем навантажувально-розвантажувальних робіт через причал з використанням причальної інфраструктури.

Пунктом 3.1., 3.2. договору встановлено, що видом права сервітуту є право користування майном (причалом та причальною інфраструктурою) згідно з “Планом – схемою причалу №10 та причальної інфраструктури (Додаток №1, який є невід`ємною частиною цього договору), наступною довжиною:

- причал №9 (інв. №1031036) – 209,0 м.п., технологічна ширина 14,50 м.п.;

- залізнична колія №33, (інв. №1031079) – 2002,5 м.п.;

- залізнична колія №36 (інв. №1031080) – 202,5 м.п.;

- підкранові колії (інв. №1031065) – 202,5 м.п. у дві нитки.

Сервітут полягає у можливості вільного та безперешкодного користування користувачем причалом та причальною інфраструктурою, визначених вище у пункті 3.1. даного договору.

Відповідно до п.п. 4.1.-4.5. Договору, зміст права сервітуту полягає у наданні права користування причалом та причальною інфраструктурою згідно п. 3.1. договору. Сервітут є строковим та оплатним. Сервітут не підлягає відчуженню. Сервітут встановлений за даним договором є речовим правом користувача, має абсолютний характер і підлягає захисту від неправомірних дій визначеного кола осіб відповідно до діючого законодавства України. Сервітут не позбавляє володільця, щодо якого він встановлений, права володіння та користування причалом та причальною інфраструктурою.

Відповідно до п. 5.7 Договору володілець залишає за собою право на зміну тарифу за користування сервітутом за даним договором виключно у разі:

- підвищення мінімального рівня заробітної плати на законодавчому рівні;

- змін у розмірі відрахувань у фонди (пенсійний, соцстраху та інше), інфляції на законодавчому рівні, з подальшим укладанням Додаткової угоди до даного Договору. При цьому, тариф за користування сервітутом за даним договором змінюється володільцем на розмір зміни собівартості послуг (сервітуту) у зв`язку з обставинами, вказаними у цьому пункті.

Пунктами 14.1., 14.5., 14.6. Договору встановлено, що цей договір набирає чинності з моменту підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками сторін та діє протягом шести місяців з моменту набуття чинності. У випадку якщо користувач не пізніше ніж за один місяць до закінчення терміну дії Договору не повідомить володільця про намір припинити його дію, Договір вважається автоматично пролонгованим ще на 6 місяців на тих самих умовах.

Цей Договір може бути припинений за взаємною згодою сторін шляхом укладення відповідної Додаткової угоди до Договору, підписаної уповноваженими представниками сторін та скріпленої печатками. Цей Договір вважається припиненим з дати набуття чинності відповідної Додаткової угоди.

Цей договір припиняється також у разі припинення сервітуту у випадках, передбачених чинним законодавством України, а також у випадку передання об`єкта сервітуту користувачу в оренду..

Вказаний договір та додаткові угоди підписано сторонами та скріплено печатками.

Право сервітуту ТОВ “Нікморсервіс-Ніколаев” зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 16 квітня 2015 року, про що внесено відповідний запис № 7757771.

Як вбачається з матеріалів справи, у 2014 році позивач звернувся до суду з позовом про спонукання внесення змін до договору про встановлення сервітуту шляхом підписання додаткової угоди №3 щодо збільшення розміру плати за сервітут та рішенням Господарського суду Миколаївської області від 15.04.2014р. у справі №915/381/14 у задоволенні позову було відмовлено (а.с.39-44 т.1).

В подальшому, у 2016 році позивач звертався до господарського суду з позовом про розірвання спірного договору сервітуту через припинення обставин, які були підставою для встановлення сервітуту, однак рішенням Господарського суду Миколаївської області від 11.04.2016р. у справі №915/197/16, залишеним без змін постановами Одеського апеляційного господарського суду від 03.08.2016р. та Вищого господарського суду України від 23.11.2016р. у задоволенні позову ДП «АМПУ» було відмовлено (а.с.45-60 т.1).

В ході розгляду справи №915/197/16 судами було встановлено відсутність правових підстав для розірвання договору сервітуту.

Також матеріали справи свідчать, що впродовж 2014-2018 років між сторонами велось листування з приводу внесення змін до спірного договору сервітуту, в також щодо укладання договору про забезпечення доступу портового оператора до причалу, однак, змін до договору щодо збільшення розміру плати за сервітут сторонами внесено не було та договору про забезпечення доступу портового оператора до причалу також укладено не було.

24 січня 2019 року Державне підприємство “Адміністрація морських портів України” звернулось до Антимонопольного комітету України із заявою №285/10-01-01/Вих. про надання рекомендаційних роз`яснень щодо відповідності дій заявника положенням статті 13 Закону України “Про захист економічної конкуренції”.

01 серпня 2019 року Антимонопольний комітет України надав позивачу рекомендаційні роз`яснення №21-рр, в яких зробив висновки, що дії Державного підприємства “Адміністрація морських портів України” щодо подальшого виконання договорів сервітуту, зокрема з ТОВ «Нікморсервіс-Ніколаев» (договір про встановлення сервітуту від 10.07.2013р. №А6-А), якими встановлена вартість користування сервітутом у частині плати за користування причалом для здійснення навантажувально-розвантажувальних робіт, враховуючи той факт, що інші портові оператори під час проведення аналогічних робіт здійснюють оплату згідно з наказом Міністерства інфраструктури України від 18.12.2015 №541 “Про затвердження Тарифів на послуги із забезпечення доступу портового оператора до причалу, що перебуває у господарському віданні адміністрації морських портів України”, можуть призвести до порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченої статтею 13 Закону України “Про захист економічної конкуренції” (а.с.176-181 т.1).

На підставі повного і всебічного з`ясування обставин справи, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити, виходячи з наступного.

Відповідно до п. 2 ч.1 ст. 395 Цивільного Кодексу України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).

За своїм змістом сервітут є правом на чужу річ і його сутність полягає у обмеженому користуванні чужою річчю у межах та спосіб, встановлених законами чи договором між сервітуарієм та власником речі або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

У відповідності до ч.1 ст.401 Цивільного Кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Частиною 1 ст. 402 Цивільного Кодексу України визначено, сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Згідно ч. 1-5 ст. 403 Цивільного Кодексу України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов`язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.

Відповідно до ч.3 ст.404 Цивільного кодексу України, право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Згідно ч.1 ст.210 Цивільного Кодексу України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації прав підлягають: речові права, похідні від права власності - право користування (сервітут).

Згідно Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право користування (сервітут) ТОВ «Нікморсервіс-Ніколаев», яке виникло на підставі Договору сервітуту, було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджене наданим позивачем витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.138-143 т.1).

Позивач обґрунтовує свої позовні вимоги щодо припинення сервітуту та припинення Договору від 10.07.2013 №А6-А у судовому порядку з посиланням на ч.2 ст. 406, ч.2 ст.598 Цивільного кодексу України

У відповідності до ст.406 Цивільного Кодексу України сервітут припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; 2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; 3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; 4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; 5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; 6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

У відповідності до ч.1 ст.627 Цивільного кодексу України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 2 ст.20 Господарського кодексу України визначено, що кожний суб`єкт господарювання має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до п.10 ч.2 ст. 20 Господарського кодексу України права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються у тому числі шляхом установлення, зміни і припинення господарських правовідносин.

Так, на думку позивача однією з обставин що має істотне значення і може слугувати підставою для припинення сервітуту є рекомендаційне роз`яснення Антимонопольного комітету України від 01.08.2019р. №21-рр. згідно якого подальше виконання договорів сервітуту, зокрема, договору від 10.07.2013р. №А6-А, може призвести до порушення статті 13 Закону України “Про захист економічної конкуренції”.

У відповідності до ст.14 Закону України “Про захист економічної конкуренції” з метою запобігання порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, підвищення передбачуваності його застосування Антимонопольний комітет України чи адміністративна колегія Антимонопольного комітету Україні може надавати суб`єктам господарювання на підставі наданої ними інформації висновки у формі рекомендаційних роз`яснень щодо відповідності дій суб`єктів господарювання положенням статей 6, 10 та 13 цього Закону та статті 15-1 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції".

Згідно ст. 22 Закону України “Про Антимонопольний комітет України” розпорядження, рішення та вимоги органу Антимонопольного комітету України, голови територіального відділення Антимонопольного комітету України, вимоги уповноважених ними працівників Антимонопольного комітету України, його територіального відділення в межах їх компетенції є обов`язковими для виконання у визначені ними строки, якщо інше не передбачено законом. Невиконання розпоряджень, рішень та вимог органу Антимонопольного комітету України, голови територіального відділення Антимонопольного комітету України, вимог уповноважених ними працівників Антимонопольного комітету України, його територіального відділення тягне за собою передбачену законом відповідальність.

Враховуючи вищенаведені норми, рекомендаційні роз`яснення Антимонопольного комітету України не відносяться до актів Антимонопольного комітету України, що є обов`язковими для виконання, а мають виключно рекомендаційний характер.

Як вбачається із рекомендаційного роз`яснення від 01.08.2019р. №21-рр., відповідно до ст.14 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, висновки надані виключно в межах і на підставі наданої у заяві інформації та доданих до неї документів. Отже, висновки Антимонопольного комітету України у рекомендаційному роз`ясненні ґрунтуються виключно на підставі інформації та документів, наданих зацікавленим в отриманні висновку заявником, у даному випадку Державним підприємством “Адміністрація морських портів України”.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що само по собі рекомендаційне роз`яснення Антимонопольного комітету України не може вважатися обставиною, що має істотне значення, з якою закон пов`язує можливість припинення сервітуту згідно ч.2 ст.406 Цивільного кодексу України. Будь-яких доказів порушення відповідачем договору сервітуту матеріали справи не містять.

Другою обставиною, що має істотне значення позивач вважає розмір плати за користування сервітутом, який встановлений в договорі. Так, на думку позивача плата за користування сервітутом не відповідає вимогам чинного законодавства та інтересам держави.

При цьому, зазначаючи про невідповідність ціни договору сервітуту позивач не вказує норми законодавства, якому суперечить пункт договору.

Як вбачається з матеріалів справи, укладаючи договір про встановлення сервітуту його учасники у статті 5 погодили, з урахуванням внесених змін додатковими угодами №№1,2, умови щодо плати за користування сервітутом та порядок розрахунків, тобто реалізували своє право на свободу умов договору в тому числі щодо ціни договору, що узгоджується з вимогами ст.ст.6, 627, 628 Цивільного кодексу України.

При цьому посилання позивача на постанову Кабінету Міністрів України №405 від 03 червня 2013 року “Про затвердження переліку спеціалізованих послуг, що надаються у морському порту суб`єктами природних монополій, які підлягають державному регулюванню” та наказ Міністерства інфраструктури України від 18.12.2015 № 541 “Про затвердження Тарифів на послуги із забезпечення доступу портового оператора до причалу, що перебуває у господарському віданні адміністрації морських портів України” є юридично неспроможними, оскільки вказані нормативні акти не регулюють питання встановлення ціни в договорах сервітуту.

Твердження позивача про те, що діючий розрахунок вартості плати за сервітут не враховує компенсацію витрат ДП “АМПУ”, пов`язаних із забезпеченням функціонування об`єктів сервітуту, зокрема, виробничих та адміністративних витрат які несе Миколаївська філія ДП “АМПУ”, а також витрат на використання суміжної (залізничних станцій, електромереж, автодоріг), та забезпечувальної інфраструктури, без яких неможливе належне використання та функціонування об`єктів сервітуту для здійснення вантажних операцій, не підтверджені належними та допустимими доказами.

Третьою обставиною, що має істотне значення позивач вважає неможливість повноцінного володіння майном, щодо якого встановлено сервітут. На думку позивача, обтяження майна сервітутом відповідно до договору сервітуту обмежує права ДП “АМПУ” щодо ефективного користування державним майном, належного його утримання, ефективного управління та використання об`єктів портової інфраструктури державної форми власності.

У відповідності до ч. 1, 5 ст. 403 Цивільного кодексу України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпорядження цим майном.

Відповідно до п.4.5 договору, сервітут не позбавляє володільця, щодо якого він встановлений, права володіння та користування причалом та причальною інфраструктурою.

Отже, чинним законодавством та умова договору, ДП «АМПУ» не позбавлено права володіння, користування та розпорядження майном, що належить йому на праві господарського відання та є об`єктом сервітуту.

Згідно зі ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином, позивачем не надано суду відповідних доказів на підтвердження того, що внаслідок протиправних дій або бездіяльності відповідача, ДП «АМПУ», позбавлено можливості володіти, користуватися та розпоряджатися цим майном.

Також, позивач у позові вказує на порушення інтересів держави внаслідок укладення договору сервітуту, як на обставину, яка має істотне значення та є підставою для припинення сервітуту.

У відповідності до норм ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Частиною 1 ст. 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вказані норми передбачають вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Таким чином, недодержання вимог ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України може бути підставою для визнання правочину недійсним, а не підставою для припинення сервітуту. Між тим, позовних вимог про визнання недійсним договору сервітуту позивачем не заявлялося.

Крім того, правомірність та дійсність договору сервітуту підтверджена рішеннями Господарського суду Миколаївської області від 11 травня 2016 року, постановами Одеського апеляційного господарського суду від 03 серпня 2016 року та Вищого господарського суду України від 23 листопада 2016 року у справі №915/197/16.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно до ст.74, 77 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ч. 1 ст.86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до норм ст. 13 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип змагальності пов`язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з`ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про безпідставність заявлених позовних вимог щодо припинення сервітуту та припинення договору від 10.07.2013 №А6-А.

Позивачем не доведено суду належними та допустимими доказами наявності правових підстав, передбачених законом, зокрема ст. 406 ЦК України та п. 14.6 Договору, не доведено обставин, що мають істотне значення.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. До способів захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, відносяться примусове виконання обов`язку в натурі, припинення правовідношення. Також частиною третьої вказаної статті визначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Стаття 74 ГПК України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно зі ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необгрунтованими та безпідставними, в задоволені позову слід відмовити.

Стосовно заяви відповідача про застосування позовної давності суд зазначає наступне.

У ст. 256 ЦК України вказано, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється у три роки.

За умовами ст. 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Враховуючи те, що судом не встановлено порушень прав та законних інтересів позивача у даній справі, які б підлягали судовому захисту в порядку, визначеному ч. 2 ст. 406 ЦК України, питання застосування позовної давності судом не вирішується.

Судом були досліджені всі документи, які надані сторонами по справі, аргументи сторін та надана їм правова оцінка. Решта доводів та заперечень сторін судом до уваги не береться, оскільки не спростовують наведених вище висновків.

Враховуючи, що у задоволенні позову відмовлено, то судовий збір, відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на позивача.

Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-80, 86, 123, 129, 220, 231, 233, 236, 237, 238, 240, 241 ГПК України, суд –

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову відмовити.

Учасники процесу:

позивач: Державне підприємство “Адміністрація морських портів України” (01135, м.Київ, просп.Перемоги, буд.14; ідент.код 38727770),

третя особа на стороні позивача без самостійних вимог: Міністерство інфраструктури України (01135, м. Київ, просп.Перемоги, буд.14; ідент.код 37472062)

відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЕВ» (54020, м.Миколаїв, Громадянський узвіз, 1/1, код ЄДРПОУ 32655926),

Рішення суду, у відповідності до ст.241 Господарського процесуального кодексу України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 253, 254, 256-259 ГПК України з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України.

Повний текст рішення складений та підписаний 31.01.2020р.

Суддя О.В. Ткаченко