Рішення № 87199620, 27.01.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 січня 2020 року м. Київ № 640/19318/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Шейко Т.І.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доГоловного управління Пенсійного фонду України в м. Києвіпростягнення невиплачених сум пенсіївстановив:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, у якому просив суд:

- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на користь ОСОБА_1 суму заборгованості з невиплаченої пенсії за період з 01 травня 2014 року по 31 серпня 2017 року у сумі 187956,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що є пенсіонером за віком та перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України у м. Києві, як внутрішньо переміщена особа. Позивач зазначив, що йому не виплачена пенсія в повному обсязі з 01 травня 2014 року по 31 серпня 2017 року. Позивач вважає таку бездіяльність органу Пенсійного фонду щодо не виплати заборгованості з пенсії протиправною.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 жовтня 2019 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи.

Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній проти позову заперечив в повному обсязі. Зазначив, що за період з 01 травня 2014 року по 31 серпня 2017 року позивачу буде виплачено пенсію в окремому порядку, який наразі не затверджений, а тому здійснити виплату пенсії за минулий період немає можливості.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Так, у даному випадку сторонами не спростовується та не заперечується факт перебування позивача на обліку у відповідача, наявність у нього статусу внутрішньо переміщеної особи (довідка від 31 серпня 2017 року), факти зупинення виплат, звернення до відповідача та отримання відповідей з приводу зупинення виплати пенсії, учасниками справи не спростовується та не заперечується.

Актами від 21 січня 2019 року, 30 січня 2018 року та 19 вересня 2017 року підтверджено місце проживання позивача за вищезгаданою адресою у м. Києві.

У листі відповідача від 26 червня 2018 року на ім`я позивача щодо причин невиплати пенсії, лише процитовані положення профільних нормативно-правових актів. Будь-яких обставин та висновків щодо поставлених питань відповідачем не наведено.

13 лютого 2019 року позивач, в особі адвоката, звернувся до відповідача із запитом про надання документів, які стали причиною зупинення виплати пенсії.

19 лютого 2019 року надано відповідь, в якій процитовані норми профільних нормативно-правових актів та зазначено, що 16 січня 2019 року позивач звернувся із заявою про виплату пенсії. Рішенням від 25 січня 2019 року виплату пенсії поновлено. При цьому зазначено, що рішення про припинення виплати пенсії управлінням не приймалося.

26 лютого 2019 року позивач, в особі адвоката, повторно звернувся із запитом до відповідача, оскільки відповідачем не було надано відповідь на всі поставлені питання щодо причин зупинення виплати пенсії.

28 лютого 2019 року позивач особисто звернувся із запитом про надання сум нарахованої, але не виплаченої пенсії.

Відповідно до довідки ГУ ПФУ в м. Києві від 22 березня 2019 року період, за який пенсію нараховано, але не виплачено: квітень 2015 року - червень 2017 року включно у загальному розмірі 187965,00 грн. Доказів сплати заборгованості відповідачем не надано. Між тим, пенсія з серпня 2017 року по березень 2019 року - виплачена, що не заперечується позивачем.

Вважаючи дії відповідача щодо невиплати позивачу пенсії протиправними, позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.

Вирішуючи спір, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частиною першою статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов`язаннями України.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон № 1058-IV.

Частиною третьою статті 4 Закону № 1058-IV встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон № 1058-IV.

Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом № 1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.

Відповідно до частини першої статті 47 Закону № 1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Згідно із частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009); 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом.

Конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах її повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.

Проте, як встановлено під час розгляду справи, пенсія не виплачується до цього часу у зв`язку з очікуванням ГУ ПФУ в м. Києві прийняття КМ України у невизначеному майбутньому окремого порядку контролю за внутрішньо переміщеними особами, за їх переміщенням та місцем проживанням, по суті - слідкуванням, що, за умов очікування саме такого акту, є очевидним протиправним втручанням у приватне життя, що є порушенням ст. 8 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод, а відхід від цих правил допускається лише на підставі Закону та з дотриманням інших умов, визначених Конвенцією.

Водночас, Закон № 1058-IV не передбачає такої підстави припинення або призупинення виплати пенсії, як зазначено відповідачем.

При цьому, відповідачем так і не надано будь-яких доказів встановлення відсутності позивача за місцем проживання у м. Києві, як і інформації від державних органів, на яку він посилається у своїх неодноразових поясненнях та листах..

Конституційний Суд України у Рішенні від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 зазначив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) дійшов висновку про те, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю в поводженні, яка порушувала статтю 14 Конвенції, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому Суд зауважив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця поживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункти 51-54).

Отже, у вказаних рішеннях Конституційного Суду України та ЄСПЛ застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов`язуватися з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв`язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов`язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.

Не спростовують правильності висновків суду і положення пункту 1 частини першої статті 10 та статті 20 Закону № 1706-VII, постанов Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», від 08 червня 2016 року № 365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» та № 335 від 25 квітня 2018 року.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 10 Закону № 1706-VII Кабінет Міністрів України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади щодо вжиття ними необхідних заходів із забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб відповідно до цього Закону.

Частиною другою статті 20 Закону № 1706-VII визначено, що закони та інші нормативно-правові акти України діють в частині, що не суперечить цьому Закону.

Проте, наведені положення Закону № 1706-VII не надають Кабінету Міністрів України повноважень на визначення випадків припинення/зупинення/блокування виплати пенсій.

За змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Як вже зазначалося, преамбулою Закону № 1058-IV визначено, що зміна умов і норм загальнообов`язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

При цьому, згідно з преамбулою Закону № 1706-VII цей Закон відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.

Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, щодо захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні (частина перша статті 2 Закону № 1706-VII).

Отже, ураховуючи наведені положення Закону № 1706-VII, суд вважає, що прийняття законодавцем цього Закону спрямоване на встановлення додаткових гарантій дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, до яких належить і позивач, а не на звуження обсягу їх прав, закріплених в інших законодавчих актах України, зокрема в частині першій статті 49 Закону № 1058-IV, що має місце у даному випадку з боку відповідача.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що невиплата позивачу пенсії носить протиправний характер, дії/бездіяльність відповідача у цьому контексті вчинені/допущені не у спосіб та не на підставах, передбачених Законом № 1058-IV, а з точки зору положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце також протиправне втручання у право власності позивачки.

В контексті наведеного слід додати, що відповідно до частини другої статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Враховуючи наведене, а також те, що відповіді від відповідача позивачу із роз`ясненням причин зупинення виплати пенсії датовані 26 червня 2018 року та 19 лютого 2019 року суд не вбачає підстав для висновку про пропуск позивачем строку звернення до суду, до якого позивач звернувся із позовом 09 жовтня 2019 року.

У зв`язку з наведеним суд вважає безпідставними доводи відповідача щодо порушення позивачем строку звернення до суду.

Відтак, на думку суду, відповідачем допущена протиправна бездіяльність, а тому суд вважає за необхідне задовольнити позов із застосуванням до обставин, встановлених під час розгляду справи, а саме - щодо невиплати пенсії за період квітень 2015 року - липень 2017 року (довідка від 22 березня 2019; а.с. 110), положень частини першої статті 2, частини другої статті 5, частини другої статті 9, пункту 10 частини другої, статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України щодо мети адміністративного судочинства - ефективного захисту прав позивача та можливості виходу за межі позовних вимог для цілей ефективного захисту права позивача, а саме шляхом стягнення невиплаченої суми.

Щодо стягнення з відповідача суми заборгованості з невиплаченої пенсії, то, як вже зазначалося, за період квітень 2015 року - липень 2017 року сума нарахованої пенсії складає 187965,00 грн., що підтверджується відповідачем (а.с. 110). Оскільки вказана сума станом на час розгляду справи протиправно не виплачена, позов підлягає задоволенню з урахуванням положень частини першої статті 2, частини другої статті 5, частини другої статті 9, пункту 10 частини другої, статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України - шляхом стягнення з відповідача (з рахунків, призначених для виплати пенсій) вказаної суми заборгованості на користь позивача.

Враховуючи наведене, позов підлягає задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

2. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на користь ОСОБА_1 суму заборгованості з невиплаченої пенсії за період з 01 травня 2014 року по 31 серпня 2017 року у сумі 187956,00 грн.

3. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вулиця Бульварно-Кудрявська, 16, код ЄДРПОУ 42098368) понесені судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 1879,65 грн.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Т.І. Шейко