Рішення № 87199481, 24.01.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 січня 2020 року м. Київ № 640/19025/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Погрібніченка І.М., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доГоловного управління Пенсійного фонду України у м. Києві провизнання бездіяльності протиправною, визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач) з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві (далі - ГУ ПФУ у м. Києві, відповідач), у якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність ГУ ПФУ у м. Києві, яка полягає у не поновленні пенсії ОСОБА_1 ;

- визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ПФУ у м. Києві про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1 , викладене у листі ГУ ПФУ у м. Києві від 03 квітня 2019 року;

- зобов`язати ГУ ПФУ у м. Києві провести поновлення пенсії ОСОБА_1 з 07 жовтня 2009 року відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що після досягнення пенсійного віку йому була призначена пенсія. 15 квітня 1994 року позивач виїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю, у зв`язку з чим виплату пенсії було припинено.

Зазначив, що 10 серпня 2017 року, представник позивача, діючи на підставі нотаріальної довіреності, особисто звернувся до Центрального об`єднаного управління Пенсійного фонду України у м. Києві із нотаріально посвідченою та апостильованою заявою ОСОБА_1 про поновлення пенсії. Листом від 28 серпня 2017 року відповідач відмовив у поновленні пенсії у зв`язку з тим, що позивачем не була дотримана вимога особистого звернення про поновлення пенсії, а представники, які діють на підставі нотаріально посвідченої та апостильованої довіреності, не мають законних повноважень передати його особисту заяву. Вказана відмова відповідача була оскаржена у судовому порядку. Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 грудня 2018 року у справі №826/6013/18 адміністративний позов ОСОБА_1 до ГУ ПФУ у м. Києві задоволено частково. Визнано протиправним рішення Центрального об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, правонаступником якого є ГУ ПФУ у м. Києві, оформлене листом від 28 серпня 2017 №48403/06, щодо відмови у задоволенні заяви ОСОБА_1 з питання поновлення виплати раніше призначеної пенсії. Зобов`язано ГУ ПФУ у м. Києві повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про поновлення виплати раніше призначеної пенсії, поданої через свого представника Меламеда Вадима (вх. № 36204/04 від 10 серпня 2017 року), та прийняття рішення за результатами розгляду такої заяви, у встановленому законом порядку, з урахуванням наведених в тексті цього рішення висновків суду. В решті позовних вимог відмовлено.

Позивач зазначив, що не зважаючи на наявність вище наведеного судового рішення, 03 квітня 2019 року відповідач відмовив у поновленні пенсії позивача, мотивуючи це тим, що позивачем не дотримана вимога особистого звернення про поновлення пенсії та тим, що представники позивача, які діють на підставі нотаріально посвідченої та апостильованої довіреності, не мають законних повноважень передавати до ГУ ПФУ у м. Києві заяву про поновлення пенсії.

Вважає таке рішення відповідача протиправним, оскільки воно суперечить рішенню Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 жовтня 2019 року у справі відкрито спрощене провадження без повідомлення (виклику) сторін (письмове провадження).

Вказаною ухвалою суду відповідачу надано п`ятнадцятиденний строк з дня вручення йому даної ухвали для надання відзиву на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам статті 162 КАС України, або заяву про визнання позову.

25 листопада 2019 року відповідачем наданий відзив на позовну заяву, у якому він, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, зазначив, що постійним місцем проживання позивача є Держава Ізраїль та станом на момент розгляду справи між цими країнами не укладено жодної угоди щодо регулювання питань пенсійного забезпечення осіб, що виїхали на постійне місце проживання в державу Ізраїль. Зазначив, що відповідно до статті 92 Закону України «Про пенсійне забезпечення» громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, пенсії не призначаються. Пенсії, призначені в Україні до виїзду на постійне місце проживання за кордон, виплачуються за 6 місяців наперед перед виїздом за кордон. За час перебування цих громадян за кордоном виплачуються тільки пенсії, призначені внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання.

Також, зазначив, що на виконання рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 грудня 2018 року у справі №826/6013/18 ГУ ПФУ у м. Києві було повторно розглянуто заяву ОСОБА_1 про поновлення пенсії, поданої через представника, та повідомило позивача про наявність підстав для відмови у поновленні пенсії, оскільки представник позивача Меламед Вадим є представником за дорученням, а не законним представником.

Крім того, відповідач зазначив, що Закон України «Про індексацію грошових коштів населення» визначає правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України, індексації пенсій особам, що постійно проживають за межами України, не провадиться. Таким чином, вважає вимоги позивача безпідставними та такими, що суперечать вимогам чинного законодавства України.

Разом з відзивом на позовну заяву відповідачем долучено до матеріалів справи долучено копію пенсійної справи ОСОБА_1 .

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 грудня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 в частині зобов`язання ГУ ПФУ у м. Києві поновити виплату пенсії за період з 07 жовтня 2009 року по 09 серпня 2017 року включно, відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» з проведенням індексації та компенсацією втрати частини доходів залишити без розгляду

Відповідно до частини 8 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їхні усні пояснення. Судові дебати не проводяться.

Справа розглядається у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 є громадянкою України та постійно проживає на території Ізраїлю, що вбачається з даних паспорта громадянина України для виїзду за кордон (тип «Р») серії НОМЕР_1 , виданого 20 квітня 2010 року.

Позивач стверджує, що з 20 січня 1993 року Подільським райсобесом м. Києва йому була призначена пенсія за віком.

15 квітня 1994 року позивач виїхав з України на постійне місце проживання до Ізраїлю після чого виплата пенсії припинилась.

10 серпня 2017 року представник позивача - Меламед Вадим звернувся до Центрального об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві з заявою про поновлення виплати раніше призначеної пенсії за віком.

Центральне об`єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві листом від 28 серпня 2017 року №48403/06 повідомило представника ОСОБА_1. – Меламеда Вадима про відсутність підстав для поновлення виплати раніше призначеної пенсії. В якості мотивів, якими керувався орган Пенсійного фонду України при розгляді заяви позивача останній посилався на положення пункту 1.5 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженої постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1, а саме: заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії, а пенсіонерами, які зареєстровані на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії від уповноважених органів Російської Федерації, - до органу, що призначає пенсію, визначеного Пенсійним фондом України.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням відповідача, позивач оскаржив його через свого представника у судовому порядку.

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 грудня 2018 року у справі №826/6013/18 адміністративний позов ОСОБА_1 до ГУ ПФУ у м. Києві задоволено частково. Визнано протиправним рішення Центрального об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, правонаступником якого є ГУ ПФУ у м. Києві, оформлене листом від 28 серпня 2017 №48403/06, щодо відмови у задоволенні заяви ОСОБА_1 з питання поновлення виплати раніше призначеної пенсії. Зобов`язано ГУ ПФУ у м. Києві повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про поновлення виплати раніше призначеної пенсії, поданої через свого представника Меламеда Вадима (вх. № 36204/04 від 10 серпня 2017 року), та прийняття рішення за результатами розгляду такої заяви, у встановленому законом порядку, з урахуванням наведених в тексті цього рішення висновків суду. В решті позовних вимог відмовлено.

На виконання вказаного рішення суду, ГУ ПФУ у м. Києві було повторно розглянуто заяву ОСОБА_1 про поновлення виплати раніше призначеної пенсії, поданої через представника Меламеда Вадима (вх. № 36204/04 від 10 серпня 2017 року).

ГУ ПФУ у м. Києві листом від 03 квітня 2019 року №69476/03 відмовив у поновленні пенсії позивачу, мотивуючи це тим, що згідно пункту 1.5 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженої постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1, заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії. У відповідності до норм статті 242 Цивільного кодексу України законними представниками є: батьки (усиновлювачі) своїх малолітніх чи неповнолітніх дітей; опікун малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною; законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.

Також, у листі зазначено, що згідно наданих документів, Меламед Вадим є представником за дорученням, тобто у відповідності до чинного законодавства не є законним представником і не має права надавати заяву про поновлення виплати пенсії за громадянку ОСОБА_1 .

Незгода позивача із зазначеним рішенням відповідача зумовила його звернення до адміністративного суду за захистом своїх прав.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 статті 46 Конституції України передбачено, що громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у старості та інших випадках, передбачених законом.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до статті 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Відповідно до частини другої статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

За приписами пункту 2 частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 № 1058-IV (далі - Закон №1058-IV) виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Статтею 51 Закону №1058-IV встановлено, що у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Разом з тим, суд зазначає, що Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону 1058-IV зазначені положення визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

Як зазначено в Рішенні №25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону №1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» та рішення Конституційного Суду України №15-рп/2000 від 14 грудня 2000 року закони, правові акти або окремі положення визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню, як такі, що відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Отже, право громадянина на призначення та одержання пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава, відповідно до конституційних принципів, зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Згідно з частиною другою статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Суд зазначає, що чинною на даний час залишається норма статті 92 Закону України «Про пенсійне забезпечення» згідно з частиною першою якої громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, пенсії не призначаються.

Однак, виходячи із конституційних принципів і загальних засад права, до вказаної вище норми, слід застосовувати аналогію права (частина 6 статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України), висловлену в Рішенні Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25рп/2009, про що наголошував Пленум Верховного Суду України в Постанові №6 від 24 квітня 2015 року «Про відмову у зверненні до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо конституційності частини першої статті 92 Закону України від 05 листопада 1991 року № 1788-XII «Про пенсійне забезпечення».

Таким чином, з 07 жовтня 2009 року відсутні норми, які б унеможливлювали призначення та виплату пенсії громадянам України, які проживають за кордоном.

Поряд із цим, суд зазначає, що частиною третьою статті 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини визначено, що кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Відповідно до частини другої статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Таким чином, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.

Виходячи з наведених законодавчих норм позивач, проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, так як Конституція України та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.

Також, у відповідності до пункту 1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1 (далі - Порядок №22-1, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), передбачено, що заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім`ї у зв`язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, а також у місті та районі (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).

Згідно з пунктом 2.9 цього Порядку особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

За документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також копію посвідки на постійне проживання (пункт 2.22 Порядку).

Відповідно до статті 5 Закону України в «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року №2235-III документами, що підтверджують громадянство України є: паспорт громадянина України, свідоцтво про належність до громадянства України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, тимчасове посвідчення громадянина України, проїзний документ дитини, дипломатичний паспорт, службовий паспорт, посвідчення особи моряка, посвідчення члена екіпажу, посвідчення особи на повернення в Україну.

Отже, виходячи із правової та соціальної природи пенсійного забезпечення, право громадянина на призначення йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні.

При цьому, як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини як джерела права.

Отже, враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов`язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішення у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Разом з тим, суд зазначає, що статтею 44 Закону №1058-IV встановлено, що заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із соціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Згідно з частиною 5 статті 45 Закону №1058-IV документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.

Питання щодо подання та оформлення документів для призначення пенсій урегульовано Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженим постановою правління Пенсійного Фонду України 25 листопада 2005 року № 22-1 (далі - Порядок №22-1).

Відповідно до пункту 1.5 Порядку №22-1 заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв`язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім`ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії, а пенсіонерами, які зареєстровані на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії від уповноважених органів Російської Федерації, - до органу, що призначає пенсію, визначеного Пенсійним фондом України. При цьому у заяві про виплату частини пенсії непрацездатним членам сім`ї особи, яка знаходиться на повному державному утриманні, вказується адреса одержувача цієї частини пенсії.

З огляду на викладене, судом встановлено, що пунктом 1.5 Порядку №22-1 передбачено можливість подачі заяви як особисто пенсіонером, так і його уповноваженим представником.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20 лютого 2018 у справі № 757/12134/14-а.

Крім того, суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 237 Цивільного кодексу України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

За приписами частин 1 та 2 статті 238 Цивільного кодексу України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє.

Частиною 1 статті 239 Цивільного кодексу України визначено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

У відповідності до положень статті 244 Цивільного кодексу України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, встановлених частиною четвертою цієї статті (частини 1 та 2 статті 245 Цивільного кодексу України).

Частиною 4 статті 245 Цивільного кодексу України визначено, що довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

Згідно з коментарем до статті 244 Цивільного кодексу України повноваження представника виникають, як вже підкреслювалося у коментарі до статті 237 Цивільного кодексу України, на різних підставах. І якщо повноваження законних представників (стаття 242 Цивільного кодексу України) підтверджуються документами, що встановлюють сам факт законного представництва - паспортом батьків, свідоцтвом про народження дитини, рішенням суду про усиновленням, призначення опікуном тощо, то представництво, яке ґрунтується на договорі або на акті органу юридичної особи, може здійснюватись на підставі видачі особою, яку представляють, представникові або безпосередньо третій особі, з якою укладається правочин, довіреності.

Довіреність є одностороннім правочином, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника.

Оскільки довіреність є одностороннім правочином, її чинність не залежить від згоди на її видачу представника. Інша справа, що без його волевиявлення дії, визначені довіреністю, ніколи не будуть здійснені, а відтак результативна дія довіреності досягнена не буде. Таким чином, укладення представником правочинів на підставі довіреності є свідченням існування між ним та особою, яку представляють, домовленості на вчинення юридичних дій, тобто договірних відносин. Це твердження стосується лише випадків добровільного представництва, адже у разі здійснення представницьких функцій на підставі акта органу юридичної особи (наказу директора, рішення загальних зборів тощо) представник зобов`язаний вчинити ці дії в силу цього акта. В цьому разі довіреність є лише оформленням вже існуючого зобов`язання представника.

З одностороннього характеру довіреності випливає, зокрема, можливість особи, яка видала довіреність, у будь-який час її скасувати, а представника - відмовитись від вчинення дій, які були визначені довіреністю (частина 1 статті 249, частина 1 статті 250 Цивільного кодексу України), крім випадків, зазначених у частині 4 статті 249, частині 3 статті 250 Цивільного кодексу України. Крім того, довіреність автоматично припиняється у разі смерті фізичної особи або припинення юридичної особи - довірителя або повіреного (пункти 4 - 7 частини 1 статті 248 Цивільного кодексу України). Таким чином, права і обов`язки, що виникли за довіреністю, не можуть бути об`єктом правонаступництва.

Оскільки повноваження представника випливають не з довіреності, а з іншої підстави, ознайомлення з довіреністю необхідне в першу чергу для третіх осіб, з якими укладається правочин. З цією метою закон дозволяє довірителю надати довіреність безпосередньо третій особі.

Як встановлено матеріалами справи до ГУ ПФУ у м. Києві звертався представник позивача на підставі нотаріально завіреної довіреності з проставленим апостилем. За таких обставин, висновок відповідача щодо порушення позивачем вимог пункту 1.5 Порядку №22-1 та необхідності особисто звернутися з заявою на поновлення пенсії, суд вважає безпідставним.

При цьому, посилання відповідача на статтю 242 Цивільного кодексу України, як на підставу для відмови у поновленні пенсії, є протиправним з огляду на наступне.

Відповідно до статті 242 Цивільного кодексу України батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.

Таким чином, представництво за законом є різновидом представництва, підставою виникнення якого, на відміну від добровільного представництва, виступає не воля особи, яку представляють, а вказані у законі юридичні факти. При цьому, повноваження представників за законом мають суворо особистий характер і не можуть бути предметом передоручення.

У даному випадку, позивач не є ані малолітньою чи неповнолітньою дитиною, ані фізичною особою, визнаною недієздатною, представництво його інтересів здійснюється за його добровільною згодою, відтак положення статті 242 Цивільного кодексу України не підлягають застосуванню до даних правовідносин між ОСОБА_1 та її представником Меламедом Вадимом .

З огляду на вище викладене, суд зазначає, що посилання відповідача, як на підставу для відмови у поновленні пенсії позивачу, на пункт 1.5 Порядку №22-1 та статтю 242 Цивільного кодексу України є неправомірними.

При цьому, відповідно до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог ті, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод та інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно - правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частини 1, пункту 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Згідно з положеннями абзацу 1 частини 4 статті 245 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Тобто, такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав свобод чи інтересів позивача і необхідність їх відновлення таким способом, який би гарантував повний захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечував його виконання та унеможливлював необхідність наступних звернень до суду.

Верховний Суд України у своєму рішенні від 16 вересня 2015 року у справі №21-1465а15 вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Таким чином, враховуючи всі обставини встановлені під час розгляду даної справи, з метою належного та ефективного способу захисту прав, свобод та інтересів позивача від порушень з боку відповідача, а також забезпечення його виконання та виключення необхідності наступних звернень до суду, суд дійшов висновку про необхідність визнання протиправним та скасування рішення ГУ ПФУ у м. Києві, оформлене листом від 03 квітня 2019 року №69476/03 про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1 .

При цьому, вимога позивача про зобов`язання відповідача поновити йому пенсію з 10 серпня 2017 року підлягає задоволенню, як похідна від попередньої вимоги.

У той же час, вимога позивача про визнання протиправною бездіяльність ГУ ПФУ у м. Києві, яка полягає у не поновленні пенсії ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, оскільки вона не призведе до відновлення порушених прав позивача.

Разом з тим, вимога позивача про поновлення його пенсії з нарахуванням компенсації втрати частини доходів також не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 47 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» визначено, що нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.

Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Компенсація втрати частини пенсії у зв`язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Питання, пов`язані із здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовано Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року №2050-III (далі - Закон №2050-III) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів її виплати, прийнятим для реалізації зазначеного Закону та затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 (далі - Порядок №159).

Відповідно до статті 1 Закону № 2050-III підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Зі змісту цієї норми вбачається, що право на компенсацію частини доходів у громадянина пов`язується з настанням такого юридичного факту (події), як виплати грошового доходу у встановлені строки його виплати.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону №2050-ІІІ, компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Частиною 2 статті 2 Закону №2050-ІІІ визначено, що під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення).

Відповідно до статті 6 Закону №2050-ІІІ, компенсацію виплачують за рахунок: власних коштів - підприємства, установи і організації, які не фінансуються і не дотуються з бюджету, а також об`єднання громадян; коштів відповідного бюджету - підприємства, установи і організації, що фінансуються чи дотуються з бюджету; коштів Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонду загальнообов`язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, інших цільових соціальних фондів, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету.

З метою реалізації Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» Кабінетом Міністрів України 21 лютого 2001 року прийнято постанову № 159, якою затверджено Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати.

Згідно пункту 1 Порядку №159 проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, його дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

У пункті 4 Порядку №159 прописано, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Аналізуючи зазначені положення законодавства, судом встановлено, що основною умовою для відповідної виплати громадянину є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії).

При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

Аналогічний підхід до застосування вказаних норм права викладено Верховним Судом у постановах від 20 лютого 2018 року у справі №336/4675/17, від 21 червня 2018 року у справі № 523/1124/17 та від 3 липня 2018 року у справі № 521/940/17.

Підсумовуючи вищевикладене, у розумінні Закону №2050-III, пенсія є доходом громадянина, вона не носить разового характеру і порушення строків її виплати означає втрату громадянином частини свого доходу.

У той же час, з матеріалів справи вбачається, що спір між сторонами виник з приводу відмови у поновленні пенсії за заявою позивача, а не строків її виплати, у зв`язку з чим, підстав для стягнення з відповідача втрати частини доходів позивача судом не встановлено.

Що стосується вимоги позивача про проведення індексації пенсії, то суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 2 Закону України від 03 липня 1991 року №1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема пенсії.

Статтею 4 вказаного Закону визначено, що індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.

Правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення і поширюється на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання, а також на фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників, визначаються Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17 липня 2003 року (далі - Порядок № 1078).

Згідно з пунктом 2 Порядку №1078 індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема пенсії.

Індексація пенсій здійснюється шляхом їх підвищення відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування.

Відповідно до частини 2 статті 42 Закону статті 46 Закону №1058-ІV, для забезпечення індексації пенсії щороку проводиться перерахунок раніше призначених пенсій шляхом збільшення показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, та який враховується для обчислення пенсії.

Показник середньої заробітної плати (доходу) в Україні, який застосовується для обчислення пенсії, щороку збільшується на коефіцієнт, що відповідає 50 відсоткам показника зростання споживчих цін за попередній рік та 50 відсоткам показника зростання середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, за три календарні роки, що передують року, в якому проводиться збільшення, порівняно з трьома календарними роками, що передували року, який є попереднім щодо року, в якому проводиться збільшення.

Водночас, суд зазначає, що забезпечення проведення індексації пенсій покладено на органи Пенсійного фонду.

При цьому, предметом розгляду даної адміністративної справи є саме відмова відповідача у задоволенні заяви про поновлення виплати пенсії. Із заявою про проведення індексації пенсії позивач до відповідача не звертався та рішень із вказаних питань відповідачем не приймалось, а тому і підстав для задоволення зазначеної вимоги судом не встановлено.

Згідно зі статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Таким чином, відповідач, відмовляючи позивачу у поновленні пенсії, діяв поза межами повноважень та у спосіб, що визначених Конституцією та законами України, необґрунтовано, упереджено, недобросовісно, не розсудливо, без дотримання принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації.

За таких обставин, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

Згідно з частиною 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 77, 243 - 246, 257 - 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 ) задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, оформлене листом від 03 квітня 2019 року за вих. №69476/03 про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1 .

3. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві поновити пенсію ОСОБА_1 відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» з 10 серпня 2017 року.

4. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

5. Присудити з бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (код ЄДРПОУ 42098368, адреса: 04053, м. Київ, вул. Бульварно - Кудрявська, 16) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 ) понесені нею витрати по сплаті судового збору у розмірі 576, 30 грн. (п`ятсот сімдесят шість гривень тридцять копійок).

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя І.М. Погрібніченко