Рішення № 87165162, 27.01.2020, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 січня 2020 року м. Київ № 320/1499/19

Суддя Київського окружного адміністративного суду Панченко Н.Д., розглянувши в місті Києві за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Броварської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Київській області про стягнення середнього заробітку

ВСТАНОВИВ:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) з адміністративним позовом до Броварської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Київській області (07400, Київська обл., м. Бровари, вул. Київська, 286), в якому просить суд стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 1 липня 2016 року по 18 грудня 2018 року включно в розмірі 255805 грн. 80 коп.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що проходив службу в Броварській об`єднаній державній податковій інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області, остання посада була заступник начальника управління - начальник першого відділу кримінальних розслідувань слідчого управління фінансових розслідувань Броварської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області та мав спеціальне звання - підполковник податкової міліції.

На підставі наказу Головного управління ДФС у Київській області від 12 квітня 2016 року № 130-О «Про звільнення ОСОБА_1 » був звільнений 12.04.2016 року з посади заступника начальника управління - начальника першого відділу кримінальних розслідувань слідчого управління фінансових розслідувань Броварській ОДПІ в запас Збройних Сил України за п. 64 пп. «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року № 114 (через скорочення штатів).

Вказує, що на момент звільнення зі служби не отримав від свого роботодавця усіх належних йому сум, зокрема, сум грошової компенсації податку на доходи фізичних осіб, які були виплачені позивачу лише 19 грудня 2018 року на підставі виконавчого листа № 810/2769/17-а від 06 грудня 2018 року по справі 810/2769/17.

Позивач зазначає, що несвоєчасність виплати належних йому сум призвела до того, що він був вимушений звернутися до суду для їх стягнення та стягнення середнього заробітку з підстав статей 116, 117 Кодексу законів про працю України. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 17 січня 2017 року у справі № 810/2769/17, яке набрало законної сили 15 листопада 2018 року, позовні вимоги ОСОБА_1 , задоволено повністю: стягнуто на користь позивача 21454 грн. 68 коп. середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з 13 квітня 2016 по 30 червня 2016 року, а також грошову компенсацію податку на доходи фізичних осіб в розмірі 18687 грн. 53 коп., всього на суму 40142 грн. 21 коп.

Вважаючи, що оскільки зазначені грошові кошти були отримані позивачем лише 19 грудня 2018 року, позивач отримав право на стягнення з відповідача середнього заробітку по день фактичного розрахунку через порушення законодавства про працю.

Ухвалою суду від 02 травня 2019 року було відкрито спрощене позовне провадження по справі без виклику сторін та проведення судового засідання і запропоновано відповідачу протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі подати відзив на позовну заяву, а у разі його не подання у встановлений судом строк, справа буде вирішена за наявними матеріалами.

19 червня 2019 року від відповідача через канцелярію суду надійшов відзив на адміністративний позов, відповідно до якого відповідач просив відмовити в задоволені позовних вимог.

В обґрунтування відзиву на адміністративний позов відповідач вказує, що порядок оподаткування доходів фізичних осіб міститься в розділі 4 Податкового кодексу України, в якому не передбачено звільнення від оподаткування податком на доходи фізичних осіб грошового забезпечення, одержаного військовослужбовцями у зв`язку з виконанням обов`язків несення служби, крім сум грошового або майнового утримання чи забезпечення військовослужбовців строкової служби (у тому числі осіб, що проходять альтернативну службу), передбачених законом, які виплачуються з бюджету чи бюджетною установою (підпункт 165.1.10 пункту 165.1 статті 165 Податкового кодексу України).

Відповідач вказав, що відповідно до Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні» від 21.12.2016 № 1797-VIII були внесені з 01.01.2017 зміни, у тому числі до пункту 168.5 статті 168 Податкового кодексу України, де, зокрема, слова «податкової міліції» були вилучені, а отже до такої категорії осіб з 01.01.2017 року та по 08.06.2018 року не застосовується процедура грошової компенсації податку на доходи фізичних осіб, тому на думку позивача, ОСОБА_1 не міг претендувати на отримання таких коштів, проте при ухваленні рішення по справі № 810/2769/17, думку відповідача враховано не було. Заявлені позовні вимоги щодо стягнення середнього заробітку по день фактичного розрахунку, а саме по 19.12.2018 року, вважає безпідставними, у зв`язку з чим просить відмовити у їх задоволенні.

03 червня 2019 року представником Броварської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області подано до суду клопотання про зупинення провадження по цій справі з огляду на те, що 18 лютого 2019 року до Шостого апеляційного адміністративного суду подано відповідачем апеляційну скаргу на рішення по справі № 810/2769/17, проте 4 червня 2019 року вказане клопотання було відкликано.

04 червня 2019 року відповідачем заявлено клопотання про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Приймаючи рішення щодо вказаного клопотання, суд виходить з наступного.

Згідно статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного).

Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Відповідно до частин другої, третьої статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України, за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Відповідно до частини п`ятої вказаної статті, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Відповідно до частини шостої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін: 1) у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу; 2) якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.

Частиною шостою статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що для цілей цього Кодексу справами незначної складності є, зокрема, інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.

В даному випадку предмет позову стосується питань стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, а отже є справою незначної складності, оскільки з`ясування обставин не потребує виклику сторін, а заявлена вимога ґрунтується на розрахунку підкріпленого належними та допустимими доказами, а тому в задоволенні клопотання відповідача про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін суд відмовляє.

02 липня 2019 року від позивача через канцелярію суду надійшла відповідь на відзив в якій позивача не погодився з думкою відповідача, що викладена у відзиві та наполягав на задоволені позовних вимог.

Дослідивши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином України про що свідчить паспорт серії НОМЕР_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 .

Згідно наказу Головного управління ДФС у Київській області від 12 квітня 2016 року № 130-О «Про звільнення ОСОБА_1 », позивач був звільнений 12 квітня 2016 року з посади заступника начальника управління - начальника першого відділу кримінальних розслідувань слідчого управління фінансових розслідувань Броварської ОДПІ Головного управління ДФС у Київській області в запас Збройних Сил України за підпунктом «г» пункту 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року № 114.

Відповідно до наказу від 12 квітня 2016 року № 130-О «Про звільнення ОСОБА_1 », позивачу на день звільнення належали до виплати: відповідно до пункту 10 постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським, співробітникам Служби судової охорони та членам їхніх сімей» від 17 липня 1992 року № 393, одноразова грошова допомога в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби; згідно з пунктом 11 Порядку № 393 підлягала виплаті протягом одного року з дня звільнення грошова допомога у розмірі окладу за спеціальне звання; грошова компенсація за не використані 78 днів оплачуваної відпустки.

Кошти, які підлягали виплаті позивачу на день звільнення, а саме станом на 12.04.2016, були отримані ним від Броварської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області несвоєчасно, що призвело до порушень в сфері публічної служби і законодавства про працю, та було предметом спору в адміністративній справі № 810/2769/17 Київського окружного адміністративного суду.

Рішенням від 17 січня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено повністю: стягнуто на користь заявника з Броварської ОДПІ ГУ ДФС у Київській області 40142 грн. 21 коп., з яких середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.04.2016 по 30.06.2016 склав 21454,68 грн. та компенсація податку на доходи фізичних осіб склала 18687,53 грн. Рішення суду набрало законної сили 15 листопада 2018 року.

Відповідно до довідки від 24 травня 2019 року № 1366/ГР/10-06-05-25 зазначено, що позивач дійсно працював в Броварській об`єднаній державній податковій інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області на посаді заступника начальника управління - начальника відділу та його середньоденне грошове забезпечення складало 353,29 грн.

19 грудня 2018 року на підставі виконавчого листа по справі № 810/2769/17 від 06 грудня 2018 року відповідач здійснив позивачу виплату грошового забезпечення, що підтверджується випискою по надходженням по картці/рахунку 4149499118976362 за період з 14 грудня 2018 року по 19 грудня 2018 року АТ КБ «Приватбанк» від 18 березня 2018 року.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, застосовуючи нормативно-правові акти, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, суд виходить з наступного.

Спеціальними законами, які врегульовують питання спірних правовідносин, є Податковий кодекс України та Кодекс законів про працю України .

Згідно з пунктом 168.5 статті 168 Податкового кодексу України, суми податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, державної пожежної охорони, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції у зв`язку з виконанням обов`язків несення служби, спрямовуються виключно на виплату рівноцінної та повної компенсації втрат доходів цієї категорії громадян.

Постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року N 44 затверджено Порядок виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу (далі - Порядок № 44).

Відповідно до пункту 1 Порядку № 44 цей порядок визначає умови та механізм щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу (в тому числі відрядженими до органів виконавчої влади та інших цивільних установ) у зв`язку з виконанням ними своїх обов`язків під час проходження служби (далі - грошова компенсація).

Пунктом 2 цього Порядку визначено, що грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби.

За пунктом 356.1 статті 356 Податкового кодексу України, держава гарантує правовий та соціальний захист осіб начальницького і рядового складу податкової міліції та членів їхніх сімей. На них поширюються гарантії соціального і правового захисту, передбачені статтями 20-23 Закону України "Про міліцію" та Законом України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист".

Законом України «Про міліцію», який втратив чинність 07.11.2015 року, але діяв в період проходження служби позивачем, статтями 20-23 не передбачалась грошова компенсація податку на доходи фізичних осіб працівникам міліції, проте відповідно до частини 1 статті 22 цього Закону держава гарантувала працівникам міліції (у тому числі податкової) соціальний захист, а тому Кабінетом Міністрів України і було прийнято Порядок № 44.

Системний аналіз законодавства дає висновки суду вважати, що грошова компенсація податку на доходи фізичних осіб працівникам податкової міліції є лише певною преференцією такого спеціалізованого правоохоронного (контролюючого) органу в сфері справляння податків, що забезпечується державою, та не відноситься до частини грошового забезпечення (заробітку) таких працівників, а є в прямому розумінні компенсаційною виплатою, яка як окремий вид одноразового грошового забезпечення не передбачена законодавством, а отже не є його частиною. Той факт, що така виплата збігається у часі з виплатою грошового забезпечення, не робить її частиною такого грошового забезпечення.

Служба в підрозділах податкової міліції є тотожним поняттям роботи за трудовим договором, проте з урахуванням певних особливостей визначених спеціальним законодавством.

Згідно з частиною 1 статті 1 Кодексу законів про працю України, цей Кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

За частиною 1 статті 3 Кодексу законів про працю України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників (частина 1 статті 9-1 Кодексу законів про працю України).

Відповідно до частини 1 статті 21 Кодексу законів про працю України, трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Статтею 98 Кодексу законів про працю України передбачено, що оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законів та інших нормативно-правових актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів, у межах бюджетних асигнувань та позабюджетних доходів.

Заробітна плата, відповідно до статті 115 Кодексу законів про працю України, виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок, що випливає з положень частини 1 статті 116 Кодексу законів про працю України.

У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (частина 1 статті 117 Кодексу законів про працю України).

Статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України не конкретизують, які саме суми мають бути виплачені працівнику, а вказують на те, що це мають бути «всі суми, що належать йому». Тобто, вказані норми не обмежуються виключно питаннями заробітної плати (грошової винагороди, забезпечення) працівника, а мають більш широке застосування, а отже, за наявності боргу перед працівником з виплати грошової компенсації податку на доходи фізичних осіб, така сума підлягає виплаті у день звільнення працівника з роботи (припинення служби) за умови, що він у цей день працював, або ж якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Тому ухвалюючи рішення по справі № 810/2769/17, суд обрав спосіб захисту порушеного права стягнувши на користь ОСОБА_1 кошти з Броварської ОДПІ ГУ ДФС у Київській області в розмірі 40142 грн. 21 коп., з яких середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.04.2016 року по 30.06.2016 року склав 21454,68 грн. та компенсація податку на доходи фізичних осіб склала 18687,53 грн.

При цьому суд задовольняючи позовні вимоги по справі № 810/2769/17, в частині стягнення середнього заробітку виходив з того, що на момент звільнення з роботи ОСОБА_1 , а саме станом на 12.04.2016, йому не було виплачено саме кошти заробітної плати (грошове забезпечення), які з вини роботодавця не були отримані працівником.

Щодо стягнення середнього заробітку за період з 01 липня 2016 року по 18 грудня 2018 року включно в розмірі 255805 грн. 80 коп. за час затримки виплати коштів, що підлягали виплаті заявнику за рішенням суду по справі № 810/2769/17 у розмірі 40142 грн. 21 коп., з яких середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.04.2016 по 30.06.2016 склав 21454,68 грн., та компенсація податку на доходи фізичних осіб склала 18687,53 грн. і були виплачені відповідачем на користь позивача лише 19.12.2018, суд вказує наступне.

Як було зазначено судом, статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України не конкретизують, які саме суми (види виплат) мають бути виплачені працівнику, а вказують на те, що це мають бути «всі суми, що належать йому».

Із суми, яка підлягала виплаті на користь ОСОБА_1 в розмірі 40142 грн. 21 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.04.2016 по 30.06.2016 склав 21454,68 грн.

Вказана сума середнього заробітку не є сумою, яка належала до виплати працівнику на день звільнення зі служби, а лише, в розумінні статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України, є санкцією матеріального характеру, яка застосовується до роботодавців, які порушують строки розрахунку при звільненні працівників, а отже до таких коштів не може бути застосовано повторно стягнення середнього заробітку.

Щодо розуміння суті середнього заробітку, у висловленій Верховним Судом правовій позиції у постанові від 30 січня 2019 року по справі № 910/4518/16 то суд вказав на таке:

«Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Водночас структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Крім того, на підставі статті 2 Закону України «Про оплату праці» структуру заробітної плати можна визначити, беручи до уваги положення Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713 (далі - Інструкція № 114/8713), розробленої відповідно до Закону України від 17 вересня 1992 року N 2614-XII «Про державну статистику» та Закону України «Про оплату праці» з урахуванням міжнародних рекомендацій у системі статистики оплати праці й стандартів Системи національних рахунків (за змістом преамбули цієї Інструкції).

Відповідно до пункту 1.3 Інструкції № 114/8713 для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До фонду оплати праці включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати; фонду додаткової заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

При цьому, інші виплати, що не належать до фонду оплати праці, встановлені в розділі 3 Інструкції № 114/8713, згідно з пунктом 3.9 якого до них відносяться суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні.

З наведених норм чинного законодавства вбачається, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати».

Натомість, грошова компенсація податку на доходи фізичних осіб хоча і не відноситься до частини грошового забезпечення, проте з підстав Порядку № 44 та статті 168 Податкового кодексу України, підлягала виплаті на користь ОСОБА_1 саме у день його звільнення 12 квітня 2016 року а тому, в даному випадку, до роботодавця має бути застосовано передбачену статтею 117 Кодексу законів про працю України санкцію у вигляді стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, тобто по 18 грудня 2018 року включно.

Однак, при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку необхідно враховувати суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету та інших обставин справи.

Судом встановлено, що сума 40142,21 грн., складає з 18687,53 грн., компенсація з податку на доходи фізичних осіб та 21454,68 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені.

У зв`язку з чим, суд не бере до уваги при розрахунку середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені 21454,68 грн., а бере компенсацію з податку на доходи фізичних осіб 18687,53 грн., оскільки саме ця сума приймає участь в арифметичному обчислені

Суд звертає увагу позивача, що підстави для нарахування компенсації за не своєчасну виплачену компенсацію законодавством не передбачено.

Позивач просить стягнути середній заробіток за весь час затримки - з 1 липня 2016 року по 18 грудня 2018 року включно на суму 255805 грн. 80 коп., що значно перевищує розмір невиплаченої суми.

Враховуючи викладене, виходячи з конкретних обставин справи, принципів законності та справедливості, а також принципу співмірності, суд приходить до висновку, що сплаті на користь позивача підлягає частина середнього заробітку за час затримки розрахунку в такому розмірі: 18687 грн. 53 коп., із заявлених 255805 грн. 80 коп. складає частку в 15,69%, (18687,53/255805,80*100=7,30%) а тому, суд вважає, що підлягає до часткового задоволення позовна вимога зі стягненням з відповідача середнього заробітку на суму 1364,15 грн. (7.30% від суми 18687 грн. 53 коп.). Застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правом суду.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року по справі 806/2473/18 (провадження № К/9901/2118/19) та в постанові від 18.07.2018 року по справі № 825/325/16 (провадження № К/9901/12281/18). Така ж правова позиція щодо застосування принципу справедливості та співмірності в аналогічних правовідносин відображена в постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року по справі №6-113цс16.

Згідно з частиною 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 по справі № 802/2236/17-а.

За частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

При вказаних обставинах, суд дійшов висновку, що відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість своїх дій з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи із системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, позов підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа, при цьому за частиною третьої цієї ж статті при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, то підстави для вирішення питання щодо судових витрат відсутні. Доказів понесення позивачем інших витрат, пов`язаних з розглядом справи, матеріали справи не містять.

Керуючись статтями 9, 14, 90, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Стягнути з Броварської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області (07400, Київська обл., м. Бровари, вул. Київська, 286, код ЄДРПОУ 39463945) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 1 липня 2016 року по 18 грудня 2018 року у розмірі 1364 (одна тисяча триста шістдесят чотири) грн. 15 коп.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Повний текст рішення складено та підписано 27.01.2020

Суддя Панченко Н.Д.