Рішення № 87149658, 16.01.2020, Господарський суд Івано-Франківської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16.01.2020 м. Івано-ФранківськСправа № 909/673/19Господарський суд Івано-Франківської області у складі судді Кобецької С.М., секретар судового засідання Савчин Т.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Богородчанської селищної ради,

вул. Шевченка, 66, смт. Богородчани, Івано-Франківська область, 77701;

до відповідача: Богородчанської районної державної адміністрації,

вул. Шевченка, 66, смт. Богородчани, Івано-Франківська область, 77701;

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Релігійна громада УПЦ ПЦУ храму "Святих Апостолів Петра і Павла",

вул. Шевченка, 61, смт. Богородчани, Івано - Франківська область, 77701;

Регіональне відділення Фонду державного майна України по

Івано-Франківській області, вул.Василіянок, 48, м.Івано-Франківськ,76019;

про визнання протиправним та скасування розпорядження, визнання недійсним договору безоплатного користування майном,

за участю:

від позивача: Рубцова К.В. - адвокат, (довіреність №942/02-34 від 18.10.2019; договір №12/19 від 13.06.2019; посвідчення №001365 від 31.08.2018);

від відповідача: Мушинський В.Т. - адвокат, (довіреність №414/01-33/118 від 25.10.2019);

від третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: не з"явились.

ВСТАНОВИВ:

Богородчанська селищна рада звернулась до Господарського суду Івано-Франківської області з позовною заявою до Богородчанської районної державної адміністрації про визнання протиправним розпорядження Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області №147 від 10.06.2019; скасування розпорядження Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області №147 від 10.06.2019; визнання недійсним договору про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю №10/06/2019 від 10.06.2019.

Ухвалою Господарського суду Івано-Франківської області від 22.07.2019 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Релігійну громаду УПЦ ПЦУ храму " Святих Апостолів Петра і Павла".

В засіданнях суду 19.09.2019, 07.11.2019 оголошувались перерви до 15.10.2019, до 14.11.2019.

Ухвалою Господарського суду Івано-Франківської області від 15.10.2019 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській області.

Представник позивача в судовому засіданні підтримав позовні вимоги. Обґрунтовує їх перевищенням владних повноважень Богородчанською районною державною адміністрацією Івано-Франківської області при винесенні розпорядження №147 від 10.06.2019 та при укладенні договору №10/06/2019 від 10.06.2019, що слугували підставою для незаконної передачі у безоплатне користування Релігійній громаді УПЦ ПЦУ храму "Святих Апостолів Петра і Павла" культової будівлі приміщення костелу Благовіщення Домініканського монастиря, в той час, як вказане приміщення є комунальною власністю Богородчанської селищної ради у відповідності до рішення №856 від 21.02.2019 та проведеної державної реєстрації речових прав на нерухоме майно №31715938 від 23.05.2019, які є чинними та не скасовані у встановленому законом порядку станом на сьогоднішній день. У зв`язку з чим позивач просить суд захистити його порушене право шляхом визнання протиправним та скасування розпорядження Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області №147 від 10.06.2019, а також визнання недійсним договору про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю №10/06/2019 від 10.06.2019. Позовні вимоги мотивує приписами статей 2, 10, 43, 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України, статей 207, 208 Господарського кодексу України.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечив проти позову, свої заперечення виклав у відзиві на позов №1/17 від 25.09.2019 (вх№16427/19 від 25.09.2019). Вказує, що Богородчанською селищною радою незаконно прийнято рішення №856 від 21.02.2019 "Про включення будівлі Домініканського костелу до комунальної власності територіальної громади селища Богородчани" і відповідно неправомірно проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно №31715938 від 23.05.2019, оскільки власником культової споруди - Домініканського костелу по вул.Шевченка 61 в смт.Богородчани Івано-Франківської області у відповідності до статті 6 Адміністративного кодексу УРСР 1927 року, статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" є держава в особі Івано-Франківської обласної державної адміністрації. Вважає, що Богородчанською районною державною адміністрацією Івано-Франківської області правомірно винесено розпорядження №147 від 10.06.2019 та відповідно укладено договір №10/06/2019 від 10.06.2019. Просить суд в позові відмовити.

Водночас представником відповідача заявлено клопотання №1/83 (вх№917/20) від 16.01.2020 про зупинення провадження у справі, після постановлення судом 14.11.2019 ухвали про закриття підготовчого провадження. Клопотання мотивоване тим, що в провадженні Господарського суду Івано-Франківської області знаходиться справа №909/1229/19 за позовом Богородчанської районної державної адміністрації до Богородчанської селищної ради про визнання недійсним рішення Богородчанської селищної ради №856 від 21.02.2019 "Про включення будівлі Домініканського костелу до комунальної власності територіальної громади селища Богородчани". Представник відповідача вказує на об"єктивну неможливість розгляду цієї справи до вирішення справи №909/1229/19. Просить суд зупинити провадження у справі на підставі пункту 5 частини 1 статті 227 Господарського процесуального кодексу України.

Імперативною нормою частини 3 статті 195 Господарського процесуального кодексу України передбачено зупинення провадження у справі на стадії її розгляду по суті тільки у випадках передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 227, пунктом 1 частини першої статті 228 цього Кодексу, що унеможливлює зупинення провадження у справі на підставі пункту 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України, наслідком чого є відмова в задоволенні клопотання №1/83 (вх№917/20) від 16.01.2020.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Релігійної громади УПЦ ПЦУ храму " Святих Апостолів Петра і Павла " в судові засідання жодного разу не з"явився. Ухвали суду від 22.07.2019, від 10.09.2019, від 19.09.2019, від 15.10.2019, від 22.10.2019, від 07.11.2019, від 14.11.2019, від 12.12.2019 з відомостями про дату, час та місце розгляду справи направлені Релігійній громаді УПЦ ПЦУ храму "Святих Апостолів Петра і Павла" рекомендованою кореспонденцією за адресою вказаною позивачем у позовній заяві, яка є тотожною адресі зазначеній у відомостях з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань - вул. Шевченка, 61, смт. Богородчани, Івано-Франківська область, 77701 - повернулись на адресу суду підприємством зв"язку. Повідомлення про зміну місцезнаходження, як і інформації про офіційну електронну адресу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача суду не подано.

Згідно з частиною 7 статті 120 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місцезнаходження місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає. Крім того, як вказує частина 5 статті 242 Господарського процесуального кодексу України, днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Регіонального відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській області в судове засідання не з"явився, про причини неявки суду не повідомив, хоча про дату, час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений ухвалою суду від 12.12.2019. Поряд з цим матеріали справи містять письмові пояснення Регіонального відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях №10-05-963 від 31.10.2019 (вх№18994/19 від 01.11.2019), у відповідності до яких, культова споруда - Домініканський костел по вул.Шевченка 61 в смт.Богородчани Івано-Франківської області є державною власністю, а рішення Богородчанської селищної ради №856 від 21.02.2019 "Про включення будівлі Домініканського костелу до комунальної власності територіальної громади селища Богородчани" суперечить чинному законодавству.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши представників позивача та відповідача, всебічно та повно з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об`єктивно оцінивши в сукупності всі докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, враховуючи вимоги чинного законодавства, суд вважає позов таким, що підлягає задоволенню.

Як вбачається з матеріалів справи головою Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області видано розпорядження №147 від 10.06.2019 про передачу в безоплатне користування релігійній громаді Української Православної Церкви Православної Церкви України храму "Святих Апостолів Петра і Павла" культової будівлі приміщення костелу Благовіщення Домініканського монастиря по вул.Шевченка 61 в смт.Богородчани Івано-Франківської області, шляхом укладення типового договору.

Між Богородчанською районною державною адміністрацією Івано-Франківської області (державний орган) та Релігійною громадою Української Православної Церкви Православної Церкви України храму "Святих Апостолів Петра і Павла" (користувач) укладено договір №10/06/2019 від 10.06.2019 про безоплатне користування культовою будівлею приміщенням костелу Благовіщення Домініканського монастиря по вул.Шевченка 61 в смт.Богородчани Івано-Франківської області, що є державною власністю.

В той час, як рішенням позачергової сесії сьомого демократичного скликання Богородчанської селищної ради №856 від 21.02.2019 вирішено включити об`єкт нерухомого майна - Домініканський костел по вул.Шевченка 61 в смт.Богородчани Івано-Франківської області до переліку будівель комунальної власності територіальної громади селища Богородчани.

На підставі вказаного рішення, технічного паспорту від 06.03.2019 та листа Фонду державного майна України №10-15-5611 від 22.03.2019 проведено державну реєстрацію за Богородчанською селищною радою права комунальної власності на об`єкт нерухомого майна - Домініканський костел (витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №168041329 від 27.05.2019).

З довідки виданої Державним архівом Івано-Франківської області №4-6/32 від 24.06.2004 згідно документів Станіславського воєводського управління слідує, що в смт.Богородчанах станом на 7 березня 1932 року був костел ОО.Домініканів, побудований в 1742 році і належав римо-католицькій громаді.

Розпорядженням виконавчого комітету Богородчанської районної ради №14-р від 26.01.1989 відкрито в реставрованому приміщенні колишнього костелу смт.Богородчани концертно-виставочний зал.

Рішенням виконавчого комітету Богородчанської районної ради народних депутатів №128 від 18.05.1990 вирішено вважати недійсним розпорядження виконавчого комітету Богородчанської районної ради №14-р від 26.01.1989, а приміщення концертно-виставкового залу/недіючої культової споруди колишнього костелу передати в користування діючій зареєстрованій православній громаді УПЦ селища Богородчани.

Існування договірних відносин вбачається з рішення Богородчанської районної ради №207-12/2017 від 28.04.2017, яким вирішено відмовитись від договору безоплатного користування культовою спорудою, церква "Святого Петра і Павла" (Домініканський костел) від 15.10.1991, аналогічного розпорядження Богородчанської районної державної адміністрації №140 від 05.05.2017 та акту приймання - передачі від 21.08.2017, у відповідності до якого релігійною громадою УПЦ "Святих Апостолів Петра і Павла" передано, а комісією у складі зазначеному в акті отримано нерухоме майно приміщення пам`ятки архітектури республіканського значення (костьол), охоронний №970, за адресою вул.Шевченка 61, смт.Богородчани, Івано-Франківська область. Договору від 15.10.1991 суду не подано.

Листом №382/01-47/005 від 26.10.2017 голова Богородчанської районної державної адміністрації звертається до Фонду державного майна України з запитом щодо надання інформації про балансоутримувача, власника, розпорядника культової будівлі Домініканського римо-католицького костелу (орієнтовані роки забудови 1742-1745).

Фондом державного майна України скеровано вказаний запит регіональному відділенню ФДМУ по Івано-Франківській для розгляду і надання відповіді запитувачу, одночасно зазначено, що відомості про нерухоме майно за адресою вул.Шевченка 61 в смт. Богородчани Івано-Франківської області від суб"єктів управління до Фонду з метою внесення до Єдиного реєстру об"єктів державної власності не надавались (лист №10-15-21449 від 14.11.2017).

В свою чергу Регіональне відділення ФДМУ по Івано-Франківській листом № 02-03-02549 від 10.11.2017 звертається до Управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської обласної державної адміністрації про надання інформації щодо організації на балансі якої знаходилась культова споруда в смт.Богородчани по вул.Шевченка, 61.

У відповіді Управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської обласної державної адміністрації №2139/01-012/088 від 18.12.2017 інформує, що у відповідності до статті 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року, статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" культове майно в смт. Богородчани по вул.Шевченка, 61 є державною власністю.

Предметом судового розгляду є вимога позивача до відповідача про визнання протиправним та скасування розпорядження Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області №147 від 10.06.2019 та визнання недійсним договору про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю №10/06/2019 від 10.06.2019.

Положеннями частини 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Основні функції, завдання та нормативно-правові засади діяльності районної державної адміністрації, порядок оскарження рішень, прийнятих державною адміністрацією відповідного рівня урегульовано Законом України "Про місцеві державні адміністрації", Конституцією України та іншими законами України.

Районні державні адміністрації у своїй діяльності керуються Конституцією України, Законом України "Про місцеві державні адміністрації" та іншими законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади вищого рівня, а районні державні адміністрації в Автономній Республіці Крим - також рішеннями та постановами Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рішеннями Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їх повноважень (частина 2 статті 7 Закону України "Про місцеві державні адміністрації").

Відповідно до статті 119 Конституції України, статті 2 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" місцеві державні адміністрації в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечують: виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня; законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку; підготовку та виконання відповідних бюджетів; звіт про виконання відповідних бюджетів та програм; взаємодію з органами місцевого самоврядування; реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

До відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить вирішення питання управління майном, приватизації, сприяння розвитку підприємництва та здійснення державної регуляторної політики. Місцеві державні адміністрації вирішують й інші питання, віднесені законами до їх повноважень. Місцеві державні адміністрації здійснюють повноваження місцевого самоврядування, делеговані їм відповідними радами (пункт 4 частини 1, частина 2 статті 13, частина 1 статті 14 Закону України "Про місцеві державні адміністрації").

Згідно з частинами 2, 3 статті 15 цього Закону в управлінні відповідних місцевих державних адміністрацій перебувають об`єкти державної власності, передані їм в установленому законом порядку. У разі делегування місцевим державним адміністраціям районними чи обласними радами відповідних повноважень в їх управлінні перебувають також об`єкти спільної власності територіальних громад.

Пунктами 1, 2 статті 19 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" до повноважень місцевої державної адміністрації віднесено здійснення на відповідній території управління об`єктами, що перебувають у державній власності та передані до сфери її управління, сприяння створення на цих об`єктах систем управління якістю, систем екологічного управління, інших систем управління відповідно до національних або міжнародних стандартів, здійснення делегованих відповідною радою функції управління майном, що перебуває у спільній власності територіальних громад, а також здійснення управління майном інших суб`єктів права власності в разі передачі його в установленому порядку.

Для реалізації наданих повноважень місцеві державні адміністрації мають право проводити перевірки стану додержання Конституції України та законів України, інших актів законодавства органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, керівниками підприємств, установ, організацій, їх філіалів та відділень незалежно від форм власності і підпорядкування по напрямах, визначених статтею 16 цього Закону (пункт 1 статті 29 Закону України "Про місцеві державні адміністрації").

У відповідності до статті 29 цього Закону місцеві державні адміністрації здійснюють повноваження, делеговані їм обласними і районними радами відповідно до Конституції України в обсягах і межах, передбачених статтею 44 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Правовий аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що районні державні адміністрації здійснюють управління об"єктами державної власності переданими їм в установленому порядку до сфери управління або здійснювати відповідні повноваження у випадку делегування їх відповідними районними чи обласними радами.

Із загальних засад права власності визначених, зокрема частиною 1 статті 317 Цивільного кодексу України випливає належність права на здійснення "тріади" правомочностей володіння, користування, розпорядження тільки власнику і нікому більше. Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс тощо). Правомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання. Правомочність розпорядження означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка, тощо).

У сукупності ці правомочності вичерпують усі надані власнику можливості. Причому інколи всі разом або деякі з них можуть належати і не власнику, а іншому володільцю майна, наприклад, довірчому власнику майна, орендатору тощо. На відміну від прав власника, правомочності іншого законного володільця, навіть зі схожими правомочностями власника, не тільки не виключають прав самого власника на це майно, а й зазвичай виникають із його волі і в передбачених ним межах (наприклад, договір найму, договір управління майном).

Згідно з нормою статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

З документальних доказів, які містяться у справі вбачається, що в смт.Богородчанах станом на 7 березня 1932 року був костел ОО.Домініканів, побудований в 1742 році і належав римо-католицькій громаді.

До введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" все майно церковних і релігійних громад було визнано державною власністю згідно зі статтею 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року. Втрата Адміністративним кодексом Української РСР 1927 року чинності (Указ Президії Верховної Ради Української РСР № 807-XI від 21.08.1985) на час виникнення спірних відносин сторін у справі не усуває юридичних наслідків виконання приписів цього Кодексу в період його чинності. Це стосується, зокрема, і наслідків виконання припису статті 366 названого законодавчого акта щодо визнання культових будівель і майна державою власністю.

У відповідності до статті 6 Постанови Верховної Ради Української РСР «Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про свободу совісті та релігійні організації"» від 23 квітня 1991 року, Кабінету Міністрів Української РСР разом з Урядом Кримської АРСР, виконавчими комітетами обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів забезпечити відповідно до Закону Української РСР "Про свободу совісті та релігійні організації" повернення у власність чи передачу в безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна з обов`язковим урахуванням прав як тих релігійних громад, що були власниками цих будівель і майна на момент їх переходу у власність держави, так і тих, які користуються ними в даний час.

Статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" визначено, що культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.

Тому держава, в собі органів, передбачених в статті 17 Закону, є належним власником культових будівель і майна. Державні органи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і майном, а також вчиняти щодо цих майнових об`єктів будь-які дії, що не суперечать закону.

В контексті статті 17 Закону державним органом, який реалізовує правомочності держави як власника культового майна, в даному випадку є Івано-Франківська обласна державна адміністрація. Така ж правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі № 918/553/16, від 05.06.2019 у справі № 922/1669/18.

Доказів делегування чи передачі власником у встановленому порядку права управління спірним нерухомим майном - Домініканським костелом по вул.Шевченка 61 в смт.Богородчани Івано-Франківської області Богородчанській районній державній адміністрації суду не надано, а тому судом не встановлено такого, і як наслідок, за переконанням суду розпорядження Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області №147 від 10.06.2019 "Про передачу в безоплатне користування культової будівлі приміщення костелу Благовіщення Домініканського монастиря" не відповідає вимогам закону та підлягає скасуванню.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину визначено правилами статті 203 Цивільного кодексу України. Так, зокрема згідно з частинами 1, 2 цієї правової норми зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Згідно з частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою статті 203 цього Кодексу є підставою недійсності правочину.

Правові наслідки недійсності правочину визначені статтею 216 Цивільного кодексу України зокрема, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Беручи до уваги вище сказане, з огляду на те, що відповідач не підтвердив своїх повноважень на розпорядження спірним майном, а отже розпорядження Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області №147 від 10.06.2019 видане без належних повноважень на здійснення таких дій, як і укладений договір про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю №10/06/2019 від 10.06.2019 підлягає визнанню недійсним, як такий, що суперечить законодавству.

Водночас, як вказують приписи частин 1, 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку. Доказів визнання незаконним рішення Богородчанської селищної ради №856 від 21.02.2019 "Про включення будівлі Домініканського костелу до комунальної власності територіальної громади селища Богородчани" чи скасування державної реєстрації права комунальної власності на об`єкт нерухомого майна - Домініканський костел (номер запису 31715938 від 23.05.2019) - суду не подано. При цьому відповідність дій та рішення органу місцевого самоврядування вимогам закону не є предметом судового дослідження у цьому спорі, а згідно з частиною 2 статті 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Як зазначає Європейський суд з прав людини у рішенні від 05.02.2009 у справі "Олюджіч проти Хорватії" навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення. Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення Європейського суду з прав людини від 03.07.2014 у справі "Мала проти України", від 07.10.2010 у справі "Богатова проти України"). Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов`язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи (рішення Європейського суду з прав людини від 03.07.2014 у справі "Мала проти України"). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення Європейського суду з прав людини від 27.09.2001 у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії"). Водночас вимога пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітися як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь вмотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

З огляду на вимоги частин 1,3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно частини 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили (частини 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України).

При таких досліджених обставинах у цьому судовому процесі позовні вимоги підлягають задоволенню.

Слід зазначити, що за змістом частини 1, пункту 1 частини 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи до яких належать зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Частинами 1, 2, 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Приписами частини 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України обумовлено, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, а згідно з частиною 8 статті 129 цього Кодексу, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Як вказує частина 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору

Нормою статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" обумовлено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Водночас Європейський суд з прав людини у пункті 95 рішення від 26.02.2015 у справі "Баришевський проти України", пунктах 34-36 рішення від 10.12.2009 у справі "Гімайдуліна і інші проти України", пункті 80 рішення від 12.10.2006 у справі "Двойних проти України", пункті 88 рішення від 30.03.2004 у справі "Меріт проти України" неодноразово наголошує про те, що заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведе, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

При цьому витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України). Така ж правова позиція викладена у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду від 03.10.2019 у справі 922/445/19.

Позивачем заявлено вимогу про відшкодування за рахунок відповідача понесених Богородчанською селищною радою судових витрати в сумі 24 800,00грн на оплату послуг адвоката Рубцової К.В. (посвідчення адвоката №001365 від 31.08.2018, довіреність від 11.12.2018), в підтвердження чого подано договір про надання правничої допомоги та представництво в суді №12/19 від 13.06.2019, ордер про надання правової допомоги серія ІФ №063486 від 13.06.2019, акт приймання виконаних робіт №1 від 19.06.2019, акт приймання виконаних робіт №2, платіжне доручення №135 від 24.06.2019.

Зважаючи на вищевикладене правове визначення обставин, які склались в даному випадку, беручи до уваги наявні в матеріалах справи докази, враховуючи характер спору, принципи співрозмірності та розумності судових витрат, представлення адвокатом Рубцовою К.В. інтересів довірителя/позивача в усіх судових засіданнях 10.09.2019, 19.09.2019, 15.10.2019, 22.10.2019, 07.11.2019, 14.11.2019, 12.12.2019, 16.01.2020, відсутність клопотання відповідача про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката, беручи до уваги приписи пункту 1 частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, які вказують на те, що судові витрати пов"язані з розглядом справи у разі задоволення позову покладаються на відповідача, суд приходить до висновку про відшкодування позивачу за рахунок відповідача понесені витрати на правову допомогу в розмірі 24 800,00грн.

Одночасно враховуючи приписи статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір слід покласти на відповідача.

Керуючись статтею 1291 Конституції України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950, статтями 203, 215, 216 Цивільного кодексу України, статтями 73-79, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

позов Богородчанської селищної ради до відповідача Богородчанської районної державної адміністрації за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Релігійної громади УПЦ ПЦУ храму " Святих Апостолів Петра і Павла", Регіонального відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській області про визнання протиправним та скасування розпорядження, визнання недійсним договору безоплатного користування майном - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати розпорядження Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області №147 від 10.06.2019.

Визнати недійсним договір про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю №10/06/2019 від 10.06.2019.

Стягнути з Богородчанської районної державної адміністрації, вул. Шевченка, 66, смт. Богородчани, Івано-Франківська область, 77701 (ідентифікаційний код 23802966) на користь Богородчанської селищної ради, вул. Шевченка, 66, смт. Богородчани, Івано-Франківська область, 77701 (ідентифікаційний код 04357035) 5 763,00грн (п"ять тисяч сімсот шістдесят три грн 00 коп.) - судового збору, 24 800,00грн (двадцять чотири тисячі вісімсот грн 00коп.) - витрат на професійну правничу допомогу.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Повне рішення складено 27.01.2020

Суддя С.Кобецька