Рішення № 87107589, 23.01.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 січня 2020 року м. Київ № 320/1680/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., розглянувши у порядку спрощеного провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 до Пенсійного фонду Українипро визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до Київського окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Пенсійного фонду України (далі - відповідач), в якому просить: визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не призначення уповноваженого територіального органу Пенсійного фонду України, якому було б доручено розгляд питання щодо поновлення виплати пенсії позивачу, та надати вказівку прийняти від представника позивача документи для поновлення та виплати пенсії за віком починаючи з 07 вересня 2009 року як громадянину, який виїхав на постійне місце проживання за кордон (Ізраїль) або заходів до переказування пенсії щодо поновлення виплати пенсії позивачу; зобов`язати відповідача визначити уповноважений територіальне управління Пенсійного фонду України, якому було б доручено розгляд питання щодо поновлення виплати пенсії позивачу, та надати вказівку прийняти від представника позивача документи для поновлення та виплати пенсії за віком починаючи з 07 вересня 2009 року як громадянину, який виїхав на постійне місце проживання за кордон (Ізраїль) або заходів до переказування пенсії щодо поновлення виплати пенсії позивачу у відповідності до Конституції та діючим пенсійним законодавством України з вказівкою "для розгляду та прийняття рішення, відповідно до чинного законодавства про поновлення її пенсії за віком в порядку, визначеному цим судовим рішенням".

В обґрунтування позовних вимог представник позивача зазначив, що в травні 1998 року позивач виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю. Починаючи з травня 1998 року і до сьогодні позивач не отримує в Україні пенсію за віком, на яку набула право відповідно до законодавства України. Незважаючи на рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року, яким скасовано дискримінаційні норми, що забороняли виплату пенсій особам, які виїхали на місце постійного проживання за кордон, виплату пенсії позивачу не поновлено. Починаючи з 2010 року через свого представника позивач неодноразово зверталась до відповідача з заявою про поновлення їй виплати пенсії за віком, проте відповідач листом відмовив у поновленні пенсії.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 05 квітня 2019 року адміністративну справу №320/1680/19 передано за підсудністю до Окружного адміністративного суду міста Києва.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03 червня 2019 року справу передано для розгляду судді Кузьменко А.І.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 червня 2019 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснити її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

У відзиві на позовну заяву представник відповідача вказує на пропуск позивачем строку звернення до суду з даним позовом та зазначає, що згідно Порядку надання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», що затверджений постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1 (далі - Порядок від 25 листопада 2005 року № 22-1), заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім`ї у зв`язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до Управління Пенсійного фонду України у районі, місті за місцем проживання (реєстрації). Особа яка звертається за пенсією, повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує особу, місце її проживання (реєстрації).

В травні 1998 року позивач виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання. Відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення» пенсійне забезпечення громадян України, що проживають за її межами, проводиться на основі договорів (угод) з іншими державами. На даний час договір в області пенсійного забезпечення між країною Ізраїль та Україною не укладений.

З огляду на викладене відповідач вважає позовні вимоги безпідставними.

У відповіді на відзив представник позивача вказує, що доводи відповідача у відзиві на позов ґрунтуються на припущеннях.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Згідно копії пенсійного посвідчення та копій довідок позивачці було призначено пенсію за віком в Стахановському відділі соціального захисту населення, яку остання отримувала починаючи з 01 лютого 1994 року по травень 1998 року, оскільки в травні 1998 року позивач знята з реєстраційного обліку у зв`язку з виїздом на постійне місце проживання до Ізраїлю, що підтверджується закордонним паспортом громадянки України серія НОМЕР_1 . При оформленні виїзду за кордон, паспорт громадянина України був зданий до органів внутрішніх справ.

Відтак, пенсія позивачу виплачувалася починаючи з 01 лютого 1994 року до моменту виїзду з України на постійне проживання до Ізраїлю, а саме до 01 листопада 1998 року, де вона була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль. З моменту виїзду за кордон і по теперішній час позивач пенсії не отримує.

07 жовтня 2009 року Конституційним Судом України було винесено Рішення у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» справа №1-32/2009.

У зв`язку з віддаленістю постійного місця проживання позивача, через її похилий вік, стан здоров`я, тривалий час проживання за межами України, та того факту, що ЗМІ Ізраїлю не висвітлюють зміни в пенсійному законодавстві України, про зазначене Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року позивач дізналась випадково.

Проте, починаючи з 2010 року, як тільки їй стало відомо про винесення зазначеного Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року, вона неодноразово зверталася з приводу свого порушеного права до різних органів з вимогами поновити виплату раніше призначеної пенсії за віком в Україні.

Так, постановою Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 09 жовтня 2017 року в справі № 428/7433/17 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області про визнання рішення про відмову поновлення виплати пенсійного забезпечення протиправним, зобов`язання поновити виплату пенсійного забезпечення починаючи з травня 1998 року.

Постанова Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 09 жовтня 2017 року в справі № 428/7433/17 набрала законної сили 20 грудня 2017 року.

28 серпня 2018 року позивач через свого представника звернулась до Управління Пенсійного фонду України в Міловському районі, яке є відділенням Біловодського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області, з заявами про призначення/перерахунок пенсії, в одній просила поновити виплату пенсії починаючи з 07 жовтня 2009 року, а в іншій - про перерахунок пенсії з проведенням індексації і компенсації втрати частини доходів. До вказаних заяв був наданий пакет документів.

13 вересня 2018 року Біловодське об`єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області надало відповідь представнику позивача за №198/К-14, в якій зазначило, що управління здійснює обслуговування страхувальників управління Пенсійного фонду в м.Стаханові Луганської області. Функції з обслуговування пенсіонерів вказаного управління на Біловодське об`єднане управління Пенсійного фонду Луганської області не покладено.

25 червня 2018 року за №382/К-11 Головне управління Пенсійного фонду України в Луганській області за зверненням представника позивача надало роз`яснення щодо порядку поновлення виплати пенсії та вказало на те, що заяву та необхідні документи, визначені Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженим постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1, позивачу необхідно надати безпосередньо до територіального управління Пенсійного фонду за місцем проживання на території України.

Не погоджуючись з такими діями (бездіяльністю) відповідачів, позивач звернулась до суду за захистом порушених прав.

Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 05 грудня 2018 року в справі №360/3588/18 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області, Біловодського об`єднаного управління Пенсійного фонду Луганської області про визнання протиправними та зобов`язання вчинити певні дії відмовлено.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Частиною 2 статті 3 Конституції України визначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до частини 2 статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод.

Згідно з положеннями статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

За правилами частини 1 статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року № 1382-IV (далі - Закон від 11 грудня 2003 року № 1382-IV) реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-ІV (далі - Закон від 09 липня 2003 року №1058-ІV) виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Статтею 51 Закону від 09 липня 2003 року №1058-ІV визначено, що у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Однак, положення пункту 2 частини 1 статті 49 та положення другого речення статті 51 вказаного Закону визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року№25-рп/2009.

Рішенням Конституційного суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону від 09 липня 2003 року №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в рішенні Конституційного суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 оспорюваними нормами Закону від 09 липня 2003 року №1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Із вказаного вище вбачається, що позивач проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни України, які проживають на її території, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмежень прав на соціальний захист та соціальне забезпечення, в тому числі права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання.

Окрім цього суд зазначає, що згідно частин 1, 3 статті 44 Закону від 09 липня 2003 року № 1058-IV заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Водночас, особливості припинення та поновлення виплати пенсії визначені Порядком надання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсії відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», що затверджений постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1 (далі - Порядок № 22-1).

Відповідно до підпункту 1.1 Порядку №22-1 заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім`ї у зв`язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, об`єднаного управління (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).

Звернення за призначенням пенсії може здійснюватися в будь-який час після виникнення права на пенсію або не раніше ніж за місяць до досягнення пенсійного віку (підпункт 1.6 Порядку №22-1).

Відповідно до пункту 2.9 Порядку № 22-1 особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

Відповідно підпунктів 2.22-2.23 Порядку №22-1 за документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або документ відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також посвідку на постійне проживання.

Документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію.

Документи про стаж, вік та заробітну плату подаються тільки в оригіналах. У разі якщо підтвердженням страхового стажу є трудова книжка, надається копія з неї, завірена адміністрацією підприємства, установи, організації за місцем останньої роботи або органом, що призначає пенсію.

Законом України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» від 20 листопада 2012 року № 5492-VI (далі - Закон від 20 листопада 2012 року № 5492-VI) зазначено, що документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру (далі - документи Реєстру), відповідно до їх функціонального призначення поділяються на документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України паспорт громадянина України для виїзду за кордон.

Отже, Порядком № 22-1 визначено можливість подачі заяви як особисто пенсіонером, так і його уповноваженим представником. При цьому, відсутні приписи про те, що позивач повинен звертатися до органу Пенсійного фонду України особисто та позбавлений можливості надіслати заяву та належні документи поштою.

Такі висновки узгоджуються із судовою практикою Верховного Суду (постанова від 31 січня 2019 року у справі № 520/9721/16-а, постанова від 08 липня 2019 року у справі № 426/7157/16-а).

Суд вважає за доцільне зауважити, що відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав. При цьому, виходячи із правової та соціальної природи пенсійного забезпечення, право громадянина на призначення йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні.

Відтак, проживаючи в Ізраїлі, громадяни України мають такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.

Суд зауважує, що гідно з частиною 2 статті 49 Закону від 09 липня 2003 року №1058-ІV, поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.

Отже, вказаними нормами права передбачено, що після отримання відповідної заяви від позивача про поновлення виплати пенсії відповідач - територіальний орган управління Пенсійного фонду України повинен був розглянути цю заяву та прийняти мотивоване рішення, у разі необхідності у відповідності з вимогами пункту 4-2 Порядку № 22-1 вимагати від підприємств, установ та організацій, фізичних осіб дооформлення у тримісячний строк з дня подання заяви прийнятих і подання додаткових документів, передбачених законодавством.

Проте, такі дії повинен вчинити саме той територіальний орган управління Пенсійного фонду України, на обліку в якому перебував пенсіонер за місцем свого фактичного проживання.

Суд зауважує, що визначення іншого органу пенсійного фонду ніж той, що передбачений пунктом 1.5 Порядку №22-1 чинним законодавством не передбачено, отже позов задоволенню не підлягає.

Одночасно суд вважає безпідставними доводи представника відповідача щодо пропуску позивачем строку звернення до суду з даним позовом, оскільки предметом розгляду даної справи є призначення уповноваженого територіального органу Пенсійного фонду України, якому було б доручено розгляд питання щодо поновлення виплати пенсії позивачу, а не відновлення виплати пенсії, право на яке позивач отримала з жовтня 2009 року.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, доведено правомірність та обґрунтованість своїх дій, отже з урахуванням частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Зважаючи, що у задоволенні позову сторони відмовлено, а іншими учасниками справи судові витрати не понесені, - судові витрати не підлягають розподілу відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Враховуючи вищевикладене, керуючись статтями 72-77,139, 143, 241-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя А.І. Кузьменко