Рішення № 86992511, 20.01.2020, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

20 січня 2020 р. Справа № 120/3546/19-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Поліщук І.М., розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Управління Державної казначейської служби України у місті Вінниці Вінницької області, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Державної казначейської служби України про визнання дій протиправними, стягнення коштів

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Держави України в особі Управління Держаної казначейської служби України у місті Вінниці Вінницької області (далі - відповідач) про визнання дій протиправними, стягнення коштів.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначає, що він є суддею у відставці, отримує щомісячне довічне грошове утримання починаючи з 01.10.2016. На підставі положень абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 ПК України управління Пенсійного фонду України у м. Вінниця, як податковим агентом, щомісячно утримувало з щомісячного довічного грошового утримання податок з доходів фізичних осіб та військовий збір. За період з жовтня 2016 по лютий 2018 року розмір утриманого податку з доходів фізичних осіб становить 49101,94 грн.

Разом із тим, рішенням Конституційного Суду України від 27.02.2018 року визнано неконституційними положення абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 ПК України, а тому зайво сплачений податок з доходів фізичних осіб позивач вважає шкодою у розумінні ст. 22, 1166, 1173, 1175 ЦК України, а відтак, просить стягнути з Державного бюджету України 49101,94 грн. на відшкодування збитків, завданих органом Пенсійного фонду України в результаті порушення його цивільного права.

Ухвалою від 19.11.2019 задоволено клопотання позивача про поновлення строку звернення до суду та поновлено відповідний строк.

Даною ухвалою від 19.11.2019 відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (ст. 262 КАС України).

Крім того, ухвалою від 19.11.2019 також залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Державну казначейську службу України.

У встановлений судом строк відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому останній заперечує щодо задоволення даного позову. Зокрема зазначає, що положення ст. 1175 ЦК України підлягають застосуванню лише у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується. Натомість, у випадку, коли закони чи інші нормативно-правові акти або їх окремі положення визнаються Конституційним Судом України неконституційними та у зв`язку з цим втрачають чинність, вказана норма не підлягає застосуванню. Також зазначає, що в рішенні від 27.02.2018 №1-р/2018 Конституційний Суд України зазначив, що положення абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 ПК України, втрачають чинність з дня ухвалення цього рішення. Крім того, положеннями ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» визначено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнанні неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. З огляду на вищевикладене, представник відповідача зазначає, що позивач не має права вимагати повернення відрахованого податку з дати внесення змін до відповідних норм ПК України, оскільки саме в рішенні Конституційного Суду України передбачено, що дана норма втрачає чинність з моменту ухвалення даного рішення. Представник відповідача також зазначив, що згідно із Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845, управління виконує рішення суду про стягнення коштів з Державного бюджету України, а не відповідає зобов`язаннями Держави або державних органів.

09.12.2019 представником Державної казначейської служби України також подано відзив на позовну заяву, однак, враховуючи те, що Державна казначейська служба України бере участь у даній справі в якості третьої особи, суд розцінює поданий відзив на позовну заяву, як письмові пояснення третьої особи з приводу заявлених позовних вимог.

У наданих представником Державної казначейської служби України письмових поясненнях, останній заперечує щодо задоволення даного позову, посилаючись на обставини, які є аналогічними тим, що наведені представником відповідача у відзиві на позовну заяву.

Крім того, ухвалою від 11.12.2019 відмовлено в задоволенні клопотань представника Управління Державної казначейської служби України у місті Вінниці Вінницької області та Державної казначейської служби України про розгляд справи в порядку загального позовного провадження.

16.12.2019 позивачем також подано додаткові письмові пояснення в яких він зазначає, що прийняттям закону, який визнано неконституційним, йому завдано збитки, які підлягають стягненню за рахунок коштів з Державного бюджету України відповідно до ст. 22, 1175 ЦК України.

Суд, вивчивши матеріали справи та оцінивши наявні у ній докази в їх сукупності встановив, що ОСОБА_1 є суддею у відставці, отримує щомісячне довічне грошове утримання починаючи з 01.10.2016.

При цьому, як зазначає позивач у позовній заяві, в період з жовтня 2016 по лютий 2018 року управління Пенсійного фонду України у м. Вінниця, як податковий агент, на підставі положень абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 ПК України щомісячно утримувало з його щомісячного довічного грошового утримання податок з доходів фізичних осіб та військовий збір.

Відповідно до довідки управління Пенсійного фонду України у м. Вінниця №212 від 01.10.2018 розмір утриманого з довічного грошового утримання податку з доходів фізичних осіб та військового збору становить 49101,94 грн.

Разом із тим, встановлено, що рішенням Конституційного Суду України від 27.02.2018 року визнано неконституційними положення абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 ПК України.

З огляду на визнання неконституційними положень абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 ПК України, позивач вважає, що утриманий з його довічного грошового утримання податок з доходів фізичних осіб та військовий збір є шкодою у розумінні ст. 22, 1166, 1173, 1175 ЦК України.

Таким чином, вважаючи, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо невідшкодування йому в добровільному порядку матеріальної шкоди в сумі 49101,94 грн., позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходив із наступного.

Частиною 1 статті 4 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (в редакції від 10.11.2016) встановлено, що законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, цього Закону, закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відмінні від загальнообов`язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні.

Приписами Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 № 1166 -VII до ПК України внесено зміни, які набрали чинності з 01.07.2014. Згідно з цими змінами статтю 164 Кодексу доповнено новим пунктом 164.2.19, відповідно до якого до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються суми пенсій (включаючи суму їх індексації, нараховану відповідно до закону) або щомісячного довічного грошового утримання, отримуваних платником податку з Пенсійного фонду України чи бюджету згідно із законом, якщо їх розмір перевищує десять тисяч гривень на місяць, - у частині такого перевищення, а також пенсій з іноземних джерел, якщо згідно з міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, такі пенсії підлягають оподаткуванню чи оподатковуються в країні їх виплати.

Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014 № 71-VIII до зазначеного підпункту Кодексу внесено нові зміни, що набрали чинності з 01.01.2015, згідно з якими оподаткуванню податком підлягали суми пенсій (включаючи суму їх індексації, нараховану відповідно до закону) або щомісячного довічного грошового утримання, отримуваних платником податку з Пенсійного фонду України чи бюджету згідно із законом, якщо їх розмір перевищує три розміри мінімальної заробітної плати (у розрахунку на місяць), встановленої на 1 січня звітного податкового року, - у частині такого перевищення, а також пенсій з іноземних джерел, якщо згідно з міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, такі пенсії підлягають оподаткуванню чи не оподатковуються в країні їх виплати.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо звільнення від оподаткування пенсій» від 02.06.2016 №1411-VІІІ, який набрав чинності з 01.07.2016, підпункт 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 ПК України викладено в наступній редакції: «суми пенсій (включаючи суму їх індексації, нараховану відповідно до закону) або щомісячного довічного грошового утримання, отримуваних платником податку з Пенсійного фонду України чи бюджету згідно із законом, якщо їх розмір перевищує десять розмірів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність (у розрахунку на місяць), встановленого на 1 січня звітного податкового року, - у частині такого перевищення, а також пенсій з іноземних джерел, якщо згідно з міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, такі пенсії підлягають оподаткуванню чи не оподатковуються в країні їх виплати».

Як вбачається з наявної в матеріалах справи довідки Управління Пенсійного фонду України в м. Вінниці №212 від 01.10.2018 в період з жовтня 2016 року по лютий 2018 року з отримуваного позивачем довічного грошового утримання судді у відставці утримано податок на доходи фізичних осіб та військовий збір в загальній сумі 49101,94 грн.

Разом із тим, встановлено, що рішенням Конституційного Суду України від 27.02.2018 №1-р/2018 у справі за конституційними поданнями 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців тринадцятого, чотирнадцятого пункту 32 розділу І Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» та Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України (справа про оподаткування пенсій і щомісячного довічного грошового утримання) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України, яким передбачено, що до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються суми пенсій (включаючи суму їх індексації, нараховану відповідно до закону) або щомісячного довічного грошового утримання, отримуваних платником податку з Пенсійного фонду України чи бюджету згідно із законом, якщо їх розмір перевищує десять розмірів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність (у розрахунку на місяць), встановленого на 1 січня звітного податкового року, - у частині такого перевищення, а також пенсій з іноземних джерел, якщо згідно з міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, такі пенсії підлягають оподаткуванню чи не оподатковуються в країні їх виплати.

Відповідно до приписів статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13.07.2017 року № 2136-VІІІ закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Частиною 2 статті 152 Конституції України передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

При цьому, в резолютивній частині рішення Конституційного Суду України від 27.02.2018 року №1-р/2018 вказано, що положення абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України визнане неконституційним і втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення, тобто, з 27 лютого 2018 року.

Із наведеного вище слідує, що до прийняття Конституційним Судом України вказаного рішення, зокрема станом на час виникнення спірних відносин, положення абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 ПК України були чинними, а тому підлягали застосуванню у відповідності до чинного на той момент законодавства.

Таким чином, в період з жовтня 2016 по лютий 2018 року довічне грошове утримання позивача було об`єктом оподаткування податком на доходи фізичних осіб та військовим збором.

В той же час, в матеріалах справи відсутні докази того, що після 27.02.2018 довічне грошового утримання позивача було об`єктом оподаткування податком на доходи фізичних осіб та військовим збором.

Судом враховано, що стаття 56 Конституції України визначає право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Крім того, в частині 3 статті 158 Конституції України закріплено, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

В даному випадку, позивач, обґрунтовуючи вимоги даного позову зазначає, що прийняттям закону, який визнано неконституційним, йому завдано збитки, які підлягають стягненню за рахунок коштів з Державного бюджету України відповідно до ст. 1175 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Надаючи оцінку даним твердженням позивача, суд зазначає наступне.

Так, шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів (стаття 1175 Кодексу).

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Тобто, поняття «збитки» передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.

При цьому, положеннями ч. 1 ст. 1175 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування врегульовано в статті 21 ЦК України.

В частині 2 цієї статті зазначено, що суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

В даному ж випадку, доказів того, що положення абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 64 ПК України були визнанні саме незаконними та скасовані в судовому порядку, в матеріалах справи не міститься, а позивачем не надано.

Більше того, суд звертає увагу на положення ч. 2 ст. 1 ЦК України, якими визначено, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Що ж до посилання позивача на порушення його права на мирне володіння майном, та як наслідок порушення статті 1 Першого протоколу Європейська Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), суд зазначає наступне.

Так, право власності має фундаментальний характер та захищається згідно з нормами законодавства України (ст. 41 Конституції України) з урахуванням принципів статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції`від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес`АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу в мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення пункту 1 передбачає, що позбавлення власності можливе тільки "на умовах, передбачених законом", а пункт 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення в дію "законів". Більше того, верховенство права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, притаманне всім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності та не було свавільним.

В даному ж випадку, довічне грошове утримання позивача в період жовтня 2016 року по лютий 2018 року підлягало оподаткуванню на підставі норм ПК України, які на той момент були чинними та визнані неконституційними лише 27.02.2018.

За приписами вимог пункту 4 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з нормами частин першої, другої статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, про відсутність підстав для задоволення даного адміністративного позову.

Враховуючи відсутність судових витрат у даній справі, питання про їх розподіл судом не вирішується.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного позову відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 );

Держава Україна в особі Управління Державної казначейської служби України у місті Вінниці Вінницької області (вул. Замостянська, 7, м. Вінниця, код ЄДРПОУ 38054707);

Державна казначейська служба України (вул. Бастіонна, 6, м. Київ, код ЄДРПОУ 37567646).

Повний текст рішення складено 20.01.2020.

Суддя Поліщук Ірина Миколаївна