Рішення № 86986707, 13.01.2020, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

13.01.2020 р. справа №520/12787/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., за участі: секретаря - Стрєлка О.В., представника позивача - Міщенко Н.О., представника відповідача - не прибув, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні справу за позовом

ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області проскасування наказу та зобов`язання вчинити певні дії, -

встановив:

Позивач, ОСОБА_2 (далі за текстом - заявник, іноземець, громадянин), у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про 1) скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №354 від 24.07.2019 р.; 2) зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Аргументуючи ці вимоги зазначив, що у країні походження іноземцю загрожує небезпека з політичних причин, а саме: через приналежність до Націоналістичної партії Бангладешу та конфлікти з прихильниками іншої політичної партії.

Відповідач, Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі за текстом - владний суб`єкт, ГУ) , з поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення зазначив, іноземець під час звернення до тероргану міграційної служби та у ході співбесіди не подав доказів і не навів доводів, котрі б засвідчували хоча б найменшу наявність підстав для визнання або біженцем, або особою, котра потребує додаткового захисту.

Суд, вивчивши доводи позову і відзиву на позов, повно виконавши процесуальний обов`язок із збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, з`ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник, громадянин Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_2 , залишив територію країни громадянської належності 06.02.2018 р. і літаком з пересадкою у м. Шарджі (Об`єднані Арабські ОСОБА_3 ) прибув до м. Москви (Російська Федерація).

Зі слів заявника (які не спростовані доказами про протилежне) з лютого по вересень 2018 р. іноземець навчався спочатку в Пензенському державному технологічному університеті (м. Пенза), а потім з жовтня 2018 р. по травень 2019 р. - в Башкирському державному університеті (м. Уфа).

До України заявник прибув у травні 2019р., вважаючи ситуацію в цій країні більш привабливою для проживання.

Перетин Державного кордону України було здійснено іноземцем поза межами офіційних пунктів пропуску.

04.07.2019р. заявник звернувся до ГУДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

12.06.2019 р. з цього приводу відносно заявника складався протокол про адміністративні правопорушення за порушення вимог ч.1 ст.203 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

18.07.2019 р. працівниками ГУ в області з заявником була проведена співбесіда, результати якої оформлені протоколом.

Зі змісту протоколу слідує, що побоювання заявника носять суто примарний (уявний) характер, об`єктивними даними з загальновідомих та загальнодоступних джерел інформації не підтверджуються.

24.07.2019 р. з заявником також було проведено співбесіду, на якій він також повідомив про побоювання повертатися до країни походження через політичні переконання та приналежність до політичної партії, яка знаходиться не при владі у країні його походження.

За результатами співбесід ГУ ДМСУ в Харківській області було видано наказ №354 від 24.07.2019 р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Даний наказ ґрунтується, зокрема, на судженні владного суб`єкта про очевидну необґрунтованість заяви позивача та відсутність умов, передбачених п. 1 та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту".

Не погодившись із правомірністю рішення адміністративного органу, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

За визначеннями, наведеними у п. 1 ч. 1 ст. 1, п. 13 ч. 1 ст. 1, п. 14 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», законодавець розрізняє категорії осіб за критеріями: 1) для визнання громадянина біженцем, 2) для визнання громадянина особою, яка потребує додаткового захисту, 3) для визнання громадянина особою, яка потребує тимчасового захисту.

Так, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 цього закону під біженцем (далі за текстом - шукач притулку) слід розуміти особу, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Отже, до категорії біженців (шукачів притулку) можуть належати громадяни-іноземці (особи без громадянства), відносно яких на Батьківщині чи країні попереднього постійного проживання існують ризики переслідування з причин 1) раси, 2) віросповідання, 3) національності, 4) громадянства (підданства), 5) належності до певної соціальної групи або 6) політичних переконань.

Таким чином, при вирішенні питання про надання правового статусу біженця владному суб`єкту належить повно, вичерпно та з достовірністю поза розумним сумнівом встановити, насамперед, обставини існування ризику переслідування громадянина за кожним окремим включеним до закону приводом.

При цьому, суд із розумінням ставиться до правової ситуації, у яку потрапляють шукачі притулку на території іншої країни і тому не вважає, що іноземець повинен подати тероргану ДМС беззаперечні та достатні докази реальності ризику існування загрози переслідування.

Такі докази можуть бути відсутні у іноземця, але доводи та пояснення шукача притулку мають бути достатньо послідовними, правдивими і засвідчувати щонайменше ймовірність переслідувань у разі повернення на Батьківщину (країну попереднього постійного проживання).

Оцінивши добуті у справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд погоджується з міркуваннями владного суб`єкта стосовно відсутності у випадку заявника ознак, передбачених п. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового чи тимчасового заходу» за критерієм політичних переконань, расової належності, релігійних уподобань, національності, громадянства, соціального статусу.

Так, позивачем не подано до справи жодних належних та допустимих доказів ведення ним (не лише помітної, а взагалі будь-якої) політичної, суспільної або релігійної діяльності на території Батьківщини, окрім самих лише тверджень про участь у діяльності політичної партії.

Участь у бійках від імені політичної партії є за своєю правовою суттю усвідомленим та цілеспрямованим протиправним діянням особи з приводу порушення елементарних базових правил громадського порядку та громадянського суспільства в частині ведення політичної діяльності.

Намагання іноземця уникнути юридичної відповідальності як за вчинення названого діяння, так і за ймовірне вчинення протиправного діяння з поширення наркотичних засобів (що з`ясовано зі слів заявника) не може бути ототожнено з будь-якою формою переслідувань.

Заявник прибув до України з території іншої безпечної країни, де перебував тривалий час, але за отриманням статусу біженця не звертався.

Під час знаходження на території України заявник також без жодних обґрунтованих причин не вдався до негайного (чи невідкладного) звернення до органів державної влади з приводу надання притулку.

Продовжуючи розгляд справи, суд відмічає, що відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 названого закону під особою, яка потребує додаткового захисту (далі за текстом - шукач захисту) слід розуміти особу, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Отже, до шукачів захисту можуть належати громадяни - іноземці (особи без громадянства), котрі знаходяться в Україні через те, що на Батьківщині існує 1) загроза життю, безпеці, свободі з причини застосування смертної кари, 2) загроза виконання вироку про смертну кару, 3) загроза застосування тортур, 4) загроза застосування нелюдського поводження, 5) загроза застосування поводження, котре принижує гідність, 6) загроза застосування нелюдського покарання, 7) загроза застосування покарання, котре принижує гідність, 8) загроза застосування загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту, 9) загроза систематичного порушення прав людини.

Оцінивши добуті у справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд зауважує, що обставини діяльності на території Народної Республіки Бангладеш різних політичних партій загальновідомими у розумінні ч. 3 ст. 78 КАС України, однак, загальновідомість цих обставин не створює автоматично підстав для набуття особою статусу шукача захисту, а в офіційних джерелах відсутня інформація про те, що на території Батьківщини заявника відбуваються відкриті військові дії, або мають місце інші обставини насильницького характеру, які можуть викликати у нього побоювання.

Ґрунтовне вивчення судом матеріалів судової справи, у тому числі і матеріалів особової справи іноземця, не свідчить поза розумним сумнівом про те, що інциденти із застосуванням фізичного насилля, до яких був причетний заявник (участь у бійках), викликані дією зовнішніх нездоланних і невідворотних факторів, і не могли бути відвернуті за вільною волею заявника.

Участь у бійках між прихильниками різних політичних партій не може бути визнана судом різновидом легальної політичної або суспільної діяльності.

Також і ймовірне отримання ушкоджень внаслідок таких бійок та подальше притягнення до відповідальності не можуть бути визнані судом проявами утисків позивача за його політичні переконання.

Слід зазначити, що значна тривалість проміжку часу між прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим. Зазначена позиція суду узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 14.03.2018 року по справі № 820/1502/17.

Тому, перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, суд відзначає, що за загальним правилом ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності оскаржених рішень чи діянь покладається саме на відповідача.

Суд вважає, що в абсолютному вигляді указане правило тягаря доказування може бути застосовано до випадку оскарження рішення владного суб`єкта, котрим для приватної особи створено новий обов`язок або створено перешкоди у реалізації вже існуючого права (інтересу).

Натомість у випадку, коли приватна особа звертається до владного суб`єкта з метою набуття нового (раніше не існуючого) права у сфері публічно-правових відносин (як-то: статусу шукача притулку чи статусу шукача захисту тощо) відсутні підстави для абсолютизації цього правила, адже суб`єктивне право приватної особи у галузі публічно-правових відносин не може виникати виключно з помилки (свідомої чи неумисної), незаконного рішення або протиправного діяння владного суб`єкта (окрім права на стягнення збитків та права на компенсацію шкоди).

Викладені вище міркування змушують суд прийти до висновку про неправдоподібність задекларованих іноземцем тверджень про наявність побоювань, у зв`язку з чим намір заявника легалізувати підставу постійного перебування в Україні має суто економічний характер і не може бути розглянутий з позиції існування підстав для отримання захисту у якості шукача притулку.

У даному конкретному випадку рівень та якість міркувань тероргану ДМС України з приводу доводів іноземця у силу приписів ст.8 Конституції України поза розумним сумнівом доказують остаточну безпідставність, помилковість та хибність будь-яких побоювань особи, котрі за критеріями п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначені підставами для визнання громадянина шукачем захисту.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить висновку, що у спірних правовідносинах владний суб`єкт забезпечив реалізацію управлінської функції відповідно до ч. 2 ст. 19 КАС України.

Факт порушення прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах у галузі міграційної справи не знайшов свого підтвердження, що є визначеною процесуальним законом обставиною для залишення заявлених вимог без задоволення.

При розв`язанні спору, суд зважає на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом – Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі “Гарсія Руїз проти Іспанії”, від 22.02.2007р. у справі “Красуля проти Росії”, від 05.05.2011р. у справі “Ільяді проти Росії”, від 28.10.2010р. у справі “Трофимчук проти України”, від 09.12.1994р. у справі “Хіро Балані проти Іспанії”, від 01.07.2003р. у справі “Суомінен проти Фінляндії”, від 07.06.2008р. у справі “Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії”) і тому надав оцінку усім обставинам справи, котрі мають юридичне значення для правильного вирішення спору, та дослухався до усіх аргументів сторін, які ясно і чітко сформульовані та здатні вплинути на результат вирішення спору.

Розподіл судових витрат належить провести за правилами ст. 139 КАС України та Закону України “Про судовий збір”.

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 6-9, ст.ст. 241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Позов - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що рішення виготовлено у повному обсязі у порядку ч. 3 ст. 243 КАС України 16.01.2020р.; набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України, а саме: після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду; підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч. 1 ст. 295 КАС України, а саме: протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення.

Суддя Сліденко А.В.