Рішення № 86986247, 17.01.2020, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/6763/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 січня 2020 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Радчука А.А.,

розглянувши в приміщенні Одеського окружного адміністративного суду в порядку спрощеного провадження без виклику сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просив:

визнати наказ ГУ ДМС України в Одеській області № 212 від 06.11.2019р., про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протиправним і скасувати його;

зобов`язати ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .

В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначив, що він отримав повідомлення №5/1-373 від 06.11.2019 р. про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі Наказу № 212 від 06.11.2019 р. яким позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Причиною відмови Відповідач визначає очевидну необґрунтованість клопотання Позивача через необґрунтованість історії переслідування Позивача в країні громадської належності, а також через відсутність у заяві Позивача про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону.

Позивач вважає рішення Управління з питань шукачів притулку та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області необгрунтованим та незаконним, оскільки це рішення приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи.

Позивач не належить до жодного визначення, яке зазначено у п.6 ст.8 Закону, оскільки заява Позивача не носить характеру зловживання у розумінні п.6 ст.8 Закону.

У разі повернення до країни походження (Йорданії), існує ризик переслідування Позивача через його політичні погляди та активну участь в демонстраціях, акціях протесту. Позивач зазначає, що відношення влади до осіб, які бажають висловлювати свої політичні погляди, думки значно погіршилося за останній час.

Відповідачем не було всебічно досліджено інформацію по країні походження. Оцінка побоювань Позивача повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації по країні походження щодо ситуації на момент звернення із заявою за захистом. Ситуація в країні походження при визначенні наявності підстав для надання міжнародного захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням в країні. Більш того, інформація по країні походження має бути надана авторитетними джерелами. Задля отримання об`єктивної інформації про ситуацію в країні громадянської належності, необхідно дослідити декілька джерел.

В повідомленні про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Відповідач не надає інформацію по країні походження з жодного джерела. Це свідчить про те, що інформація по країні походження не була всебічно досліджена, а отже має місце формальний підхід до розгляду справи.

Оскільки Позивач не може повернутися до країни походження через побоювання за своє життя та здоров`я, та не підпадає під визначення, перелічені в п. 6 ст.8, на який Відповідач посилається, тобто у Позивача наявні умови, зазначені п. 1 ч. 1 Закону, і саме тому заява Позивача про звернення за захистом в Україні не може вважатися необґрунтованою.

Вищенаведені факти, підтверджують, що у міграційної служби не було підстав вважати заяву Позивача «очевидно необґрунтованою». Враховуючи зазначені обставини міграційна служба повинна була прийняти рішення про прийняття в оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та розглянути заяву Позивача за повною процедурою. Інакше, без з`ясування усіх обставин , у міграційної служби не було підстав для висновку обґрунтованості чи необґрунтованості заяви Позивача.

Таким чином, рішення ГУ ДМС України в Одеській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач вважає необґрунтованим.

Ухвалою судді від 18.11.2019 року відкрито провадження по справі та повідомлено сторін, що суд розгляне справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

04.12.2019 року від представника відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву в якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову.

В обґрунтування підстав для відмови у задоволенні позову відповідач зазначає, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування на території України та подальшого документування.

З матеріалів особової справи спостерігається, що позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в контексті наявності в нього ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 2011 року. Так, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини неможливості його повернення до країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Під час проведення процедурних заходів, щодо уточнення та деталізації проблематики переслідування ОСОБА_1 надавав твердження, які суттєво відрізняються від інформації, вказаної у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виявлені розбіжності, які істотно знижують рівень довіри до клопотання.

За результатами аналізу матеріалів клопотання шукача захисту було встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з Йорданії, небажання її повернення до країни громадянської належності з позиції визнання заявника біженцем в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

З огляду на вищенаведене, відповідач вважає, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 06.11.2019 № 212 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи, а тому у задоволенні позову слід відмовити.

Дослідивши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується адміністративний позов, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , стать чоловіча, громадянин Йорданії, місце народження Йорданія , за національністю йорданець, віросповідання - мусульманин-суніт, рідна мова - арабська, сімейний стан - розлучений.

Позивач вибув з Йорданії у 2014 році, легально, повітряним транспортом, авіарейсом Амман (Йорданія) - Бориспіль (Україна) на підставі паспортного документа та одноразової візи типу «Д».

21.10.2019 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду заяви Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області склало висновок від 06.11.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 06.11.2019 року № 212 було відмовлено ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відмова мотивована тим, що за результатами проведених заходів було встановлено, що історія переслідування заявника не містить будь-яких обставин або умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". За матеріалами справи в особи відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань у відповідності до п.1 ч.1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст.3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п.13 ч.1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", через відсутність доведених фактів його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування заявника в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.

07.11.2019 року ОСОБА_1 отримав повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області за № 5/1-373 від 06.11.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до ч.2 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо така особа під час незаконного перетинання державного кордону України звернулася із зазначеною заявою до посадової особи Державної прикордонної служби України, вона зобов`язана надати цій посадовій особі пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України. У разі відсутності у такої особи документів, що посвідчують її особу, або якщо такі документи є фальшивими, вона повинна повідомити в поясненні про цю обставину, а також викласти причини зазначених обставин. Під час надання пояснень особою, яка не володіє українською або російською мовами, орган Державної прикордонної служби України повинен забезпечити перекладача з мови, якою така особа може спілкуватися. Після надання пояснень особа, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна бути протягом 24 годин передана посадовими особами Державної прикордонної служби України представнику центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Частиною 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Разом з цим, процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначається Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884.

Відповідно до п.3.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, у разі відсутності підстав для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: а) забезпечує можливість для заявника особисто або за допомогою законного представника скласти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи у журналі реєстрації заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) ознайомлює заявника або його законного представника під їхній власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами і обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; г) у разі потреби направляє заявника на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; ґ) заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім`єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; д) приймає від заявника на зберігання документи: національний паспорт або інший документ, який посвідчує особу заявника, а також документи, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що оформлюється розпискою; е) оформлює особову справу згідно з описом документів, що знаходяться в особовій справі заявника); є) долучає до справи по чотири фотокартки заявника та членів його сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, відомості про яких внесено до заяви, а також інші, передбачені Законом та цими Правилами, документи; ж) призначає дату та час співбесіди та повідомляє цю інформацію заявникові та його законному представникові (за наявності) під підпис в особовій справі; з) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Згідно з п.4.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону; б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п.4.3 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС в межах установленого строку приймає одне з таких рішень: а) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з п.4.6 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття територіальний орган ДМС надсилає або видає під підпис заявнику або його законному представнику письмове повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення, про що робить відповідний запис в журналі реєстрації видачі повідомлень.

Відповідно до ч.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту" (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Крім того, суд зазначає, що згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

З огляду на матеріали справи суд встановив, що відповідач за результатами аналізу матеріалів клопотання позивача встановив, що історія його переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Суд погоджується з такими висновками відповідача з огляду на наступні обставини.

Відповідно до заяви від 21.10.2019 ОСОБА_1 зазначив, що 11.12.2014 він приїхав до України. Позивач навчався на підготовчому факультеті у м. Дніпро де отримав тимчасову посвідку на тимчасове проживання. 26.06.2018 закінчився термін дії посвідки на тимчасове проживання. Враховуючи викладене, з 26.06.2018 позивач проживав на території України нелегально.

На територію країни громадянської належності позивач не може повернутися оскільки приймав активну участь у демонстраціях проти політичного режиму та корупції. Зазначене стало причиною загрози тюремному ув`язненню з боку органів національної безпеки Йорданії (арк. 1-2 заяви від 21.10.2019 року).

Під час проведення протоколів співбесіди шукач захисту повідомив, що у 2010 році він приймав участь у демонстраціях, мета яких була зміна діючої влади та покращення умов життя населення. В демонстраціях, які тривали безперервно протягом 20 днів, приймали участь приблизно 4-5 тисяч осіб. Під час зазначених демонстрацій працівники національної безпеки Йорданії забрали позивача до в`язниці разом з іншими учасниками. Шукача захисту та інших учасників демонстрацій тримали у невідомому місці протягом 15 днів, а після звільнення позивач мав приходити кожного тижня протягом одного місяця до відділку та підтверджувати своє перебування в країні громадянської належності (арк. 6, 9 протоколу співбесіди від 25.10.2019). Як повідомив позивач, зазначене стало причиною його виїзду до Єгипту у 2010 році (арк. 2 дод. протоколу співбесіди від 05.11.2019).

На території Єгипту перебував протягом 3 місяців, через особисті проблеми повернувся до Йорданії. Позивач особисто зазначив, що на момент повернення до Йорданії в нього не виникало жодних проблем (арк. 2 дод. протоколу співбесіди від 05.11.2019).

У 2012 році ОСОБА_1 виїхав до Іраку з метою працевлаштування. На території Іраку працював в готелі «Рутано». Приблизно через півтора - два роки позивач добровільно повернувся до Йорданії. При цьому суд зазначає, що у випадку наявності загрози для життя та здоров`я позивача на території країни громадянської належності, існування відповідної можливості для подальшого перебування на території Іраку, відсутність погроз або переслідувань за конвенційними ознаками, позивач мав можливість в подальшому залишитися проживати на території Іраку.

На момент повернення на Батьківщину у позивача проблем не виникало (арк. 2 дод. протоколу співбесіди від 05.11.2019). Через рік після повернення до Йорданії шукач захисту виїхав до України, що було зумовлено народженням його дружиною спільної дитини (арк. 2 протоколу співбесіди від 25.10.2019).

Шукач захисту зазначив, що в нього виникали певні проблеми на Батьківщині через свою участь у демонстраціях (арк. 1-2 заяви від 21.10.2019). В той же час, в ході подальшого опитування з`ясовані певні розбіжності:

як повідомив позивач, його затримали після зазначених демонстрацій у 2010 році та тримали протягом 15 днів (арк. 6 протоколу співбесіди від 25.10.2019), однак в ході подальших опитувань зазначив, що його затримували чотири рази з різницею в 1-2 місяці (арк. 3 дод. протоколу співбесіди від 05.11.2019). Додатково, особою було зазначено що при подібних затриманнях його били (арк. 3 дод. протоколу співбесіди від 05.11.2019). Разом з тим, при проведенні процедури анкетування заявник повідомив, що його жодного разу не затримували на території країни громадянської належності, він не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, які були пов`язані з його расовою, національною, релігійною належністю, політичним поглядам (арк. 5 анкети від 22.10.2019). Також, особу не переслідували за ознакою певних політичних переконань на території країни громадянської належності (арк. 5 протоколу співбесіди від 25.10.2019);

шукач захисту зазначив інформацію стосовно останньої участі у демонстрації, яка відбулася саме у 2012 році (арк. 3 протоколу співбесіди від 05.11.2019), проте пізніше зазначив, що останній раз приймав участь у демонстраціях у 2013 році, коли повернувся з Єгипту (арк. 2 дод. протоколу співбесіди від 07.11.2019). Однак, як повідомив позивач, він виїхав до Єгипту у 2010 році де перебував протягом трьох місяців (арк. 2 дод. протоку співбесіди від 05.11.2019). Зазначені розбіжності у часовому просторі доводять недостовірність відомостей зазначених особою;

шукач захисту не міг назвати, які саме органи його арештовували та хто може його забрати до в`язниці у випадку повернення, спочатку заявник назвав органи національні безпеки Йорданії (арк. 6 протоколу співбесіди від 25.10.2019), однак пізніше зазначив що це було Йорданське управління загальної розвідки (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 05.11.2019).

Додатково, позивач зазначив, що у випадку повернення до Йорданії його арештують одразу в аеропорту, адже його ім`я внесене до списку осіб, яких підозрюються у провокації та підбурюванні (арк. 10 протоколу співбесіди від 25.10.2019). Як повідомив шукач захисту, його батько зателефонував своєму знайомому, той відправив фото виписки з архіву Генеральної служби безпеки Йорданії на якому вказана країна запиту, ПІП заявника, орган, який робить запит, а саме виконавча служба, дата та номер. Однак, обставин через які особу можуть арештувати не зазначено. Фото зазначеного сайту шукач захисту надав разом з перекладом до ГУ ДМС України в Одеській області в якості доказу. Однак зазначене фото з сайту жодним чином не підтверджує існування загроз особі з наступних ознак:

зазначений запит був здійснений 01.06.2016 виконавчою службою м. Амман, однак шукач захисту виїхав з Йорданії 11.12.2014. Як повідомив позивач, останній раз він приймав участь у демонстраціях приблизно у 2012 році тому зазначене жодним чином не пояснює побоювання особи стосовно повернення на Батьківщину;

в наданому запиті не зазначено жодних причин через що особу можуть арештувати у випадку повернення на Батьківщину, проте шукач захисту зазначив що саме через цей список його можуть арештувати (арк. 2 дод. протоколу співбесіди від 07.11.2019);

шукач захисту повідомив що у нього почали виникати проблеми ще у 2010 році з органами національної безпеки, але зазначений список зареєстрований тільки 31.05.2016, отже він мав можливість вільно виїздити та повертатися до Йорданії, де в нього не виникало жодних проблем;

шукач захисту зазначив, що його батько отримав фото зазначеного запиту 05.11.2019, однак на самому запиті проставлена дата запиту 01.06.2016, аргументованих пояснень позивач не зміг надати.

Додатково, відповідно до пояснень особи, на території Йорданії його ніколи не звинувачували у порушенні соціальних або моральних норм (арк. 10 протоколу співбесіди від 25.10.2019). На Батьківщині по відношенню до позивача ніколи не застосовувалось фізичне насилля, яке було б пов`язане з його політичними переконаннями (арк. 5 анкети від 22.10.2019). Однак, в якості причини звернення за міжнародним захистом та неможливості повернення до країни громадянської належності шукач захисту зазначає свою активну участь у демонстраціях проти діючої влади через що його можуть забрати до в`язниці одразу з аеропорту у випадку повернення (арк. 1-2 заяви від 21.10.2019).

При цьому, детальне опитування та отримані відповіді від позивача не підтверджують існування загроз позивачу за вищезазначеними обставинами. На відсутність цілеспрямованих переслідувань владою Йорданії вказує позивач повідомляючи, що він неодноразово виїздив та повертався до Йорданії при цьому жодних проблем при виїзді у нього не виникало. Також, у позивача не виникало коли-небудь проблем з представниками органів державної влади натериторії країни громадянської належності, його права жодного разу не порушували (арк. 6 протоколу співбесіди від 25.10.2019). Шукач захисту мав можливість вільного доступу до державних, комерційних та медичних установ під час проживання на Батьківщині. У особи жодного разу не виникало проблем при переміщенні територією Йорданії (арк. 7 протоколу співбесіди від 25.10.2019)

Додатково, шукач захисту зазначив, що він не приймав спроб зміни місця проживання, останній переїзд відбувся двадцять років тому у зв`язку з роботою батька (арк. 7 протоколу співбесіди від 25.10.2019).

Також, при прийнятті рішення слід врахувати інформацію стосовно моменту виникнення ймовірних ув`язнень через демонстрації в яких приймав участь шукач захисту. Так, шукач захисту зазначив, що перша демонстрація відбулася у 2010 році, проте детально повідомити про все, що його не влаштовувало в діючій на той момент владі, він не зміг (арк. 9 протоколу співбесіди від 25.10.2019). Позивач повідомив, що був вимушений виїхати за межі країни громадянської належності через побоювання потрапити до в`язниці, однак зазначене жодним чином не підтверджується, ані усними твердженнями особи, ані документальним доказом.

Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину звернення позивача з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки під час перебування в країні громадянської належності та перебуваючи поза її межами він не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Також, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по регіону походження можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні згідно з визначенням п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Надані позивачем відомості дають можливість стверджувати, що він звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації. Тобто, згідно з п.F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців позивач є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці; він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру; якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).

Крім того суд зазначає, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 21.10.2019, тобто через 5 років після потрапляння на територію України та через 1 рік та 6 місяців після закінчення терміну легального перебування в Україні.

Згідно з п. 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1: "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов`язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні", варто враховувати, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд постанові від 16 лютого 2018 року по справі № 825/608/17 (№ К/9901/5193/17), постанові від 11.10.2018 по справі № 815/1892/17.

На підставі встановлений фактів суд вважає, що аналіз наданих матеріалів особової справи разом із наявною інформацією по країні громадянського походження позивача підтверджує той факт, що заява ОСОБА_1 є очевидно необґрунтованою, оскільки у нього відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Тобто, з урахуванням зазначеного, позивачу правомірно було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 212 від 06.11.2019р. про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтованим та законним, в зв`язку з чим заявлені позовні вимоги не належать до задоволення.

Решта доводів висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бендерський проти України» від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.

Згідно з статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Згідно зі ст. 249 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про те, що у задоволенні адміністративного позову слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 9, 72, 77, 90, 139, 205, 229, 242-246, 255, 293, 295 КАС України, суд -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії - відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Рішення може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст. ст. 293, 295 КАС України.

Суддя А.А. Радчук.

.