Ухвала суду № 86972830, 10.01.2020, Шевченківський районний суд м. Львова

Справа № 466/1070/19

У Х В А Л А

«10» січня 2020 року Шевченківський районний суд м. Львова

в складі: головуючого - судді Глинської Д.Б.

при секретарі Лань М.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові заяву позивача ОСОБА_1 про забезпечення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики,

В С Т А Н О В И В :

12 лютого 2019 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2 , в якому просить суд постановити рішення, яким стягнути з відповідача на його користь борг за договором позики від 12 квітня 2017 року в сумі 107 560 грн., 2 688 грн. 3% річних від простроченої суми, 6 479,21 грн. інфляційні збитки та судові витрати у розмірі 1167,27 грн., а всього 117 894,48 грн.

09 січня 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про забезпечення позову, в якій просив постановити ухвалу, накласти арешт на квартиру АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_3 .

В обґрунтування цієї заяви покликається на те, що 12 квітня 2017 року між ним, ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 було укладено Договір позики. За умовами даного договору він передав відповідачу кошти у сумі 107 560 грн., що за офіційним курсом НБУ на день укладення договору еквівалентно 4 000 дол. США.

ОСОБА_2 зобов`язувалася повернути кошти до 12 квітня 2018 року, однак до теперішнього часу кошти не повернула.

Йому, ОСОБА_1 , стало відомо, що у провадженні Шевченківського районного суду м. Львова знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_2 про визнання недійсною довіреності від 20 квітня 2017 року, визнання недійсним договору – купівлі продажу квартири від 19 квітня 2018 року та витребування квартири АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_2 .

Оскільки відповідач ОСОБА_2 ухиляється від виконання цивільно – правових зобов`язань за Договором позики від 12 квітня 2017 року, тому просить вжити заходи забезпечення позову.

У відповідності до ч.1 ст.153 ЦПК України в судове засідання сторони не викликались.

На підставі ч.2 ст.247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснювалось.

Ознайомившись з поданою заявою, матеріалами справи, суд дійшов висновку, що заява про забезпечення позову не підлягає до задоволення.

Згідно ч.ч.1, 2 ст.149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 150 ЦПК України позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб.

Частиною 3 статті 150 ЦПК України передбачено, що заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

У роз`ясненні, які дані в Постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» зазначено, що забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних

вимог.

Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Вирішуючи питання про забезпечення позову та приймаючи за ним рішення, суд зобов`язаний враховувати обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, та зазначені ним докази, що підтверджують кожну обставину, а також має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

Як зазначено в п.4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» № 9 від 22 грудня 2006 року, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Згідно з роз`яснень даних в п.10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22грудня 2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті.

При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 №ETS N 005 (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Н. проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Таким чином, Держава Україна несе обов`язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. При чому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

Разом із тим, позивачем не доведено того, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивачів, за захистом яких він звернувся до суду, а також, що такі заходи забезпечення позову, як накладення арешту на майно є співмірними із заявленими позовними вимогами.

Відтак, враховуючи наведені обставини, суд дійшов висновку, що заява про забезпечення позову не підлягає до задоволення.

Керуючись ст.ст. 149-153, 157, 247, 258-260, 353ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

у задоволенні заяви представника позивача ОСОБА_1 про забезпечення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики - відмовити.

Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 15-денний строк з дня отримання копії ухвали.

Суддя: Д. Б. Глинська