Рішення № 86937074, 23.12.2019, Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 204/2935/19

Провадження № 2/204/1083/19

КРАСНОГВАРДІЙСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2019 року Красногвардійський районний суд м.Дніпропетровська в складі:

головуючої судді Токар Н.В.,

при секретарі Сокол К.А.,

за участю представника позивача адвоката Просяник Н.П.,

за участю представника відповідача адвоката Іванової О.М.,

розглянувши у судовому засіданні в залі суду у м.Дніпро цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та за зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання домоволодіння особистою приватною власністю, -

ВСТАНОВИВ:

В квітні 2019 року позивач звернулась до суду з позовною заявою, якою просила визнати за нею право власності на 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 , як на майно, придбане в період шлюбу.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що з 19.09.1997 року вона перебуває у шлюбі з відповідачем, за час спільного проживання, за спільні кошти подружжям було придбано домоволодіння АДРЕСА_1 , вказане домоволодіння зареєстроване на відповідача. Наразі відносини з чоловіком не складаються, а сім`я на межі розлучення. Після того, як позивач звернулася до відповідача стосовно визнання за нею права власності на частку домоволодіння, відповідач категорично відмовив їй у такому проханні, ухиляється від добровільного вирішення питання про оформлення на неї права власності на належну їй частку домоволодіння, що в свою чергу змушує її звернутися до суду за захистом свого порушеного права.

22 травня 2019 року ухвалою Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська було відкрито спрощене позовне провадження у справі з викликом сторін.

22 жовтня 2019 року відповідач ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 про визнання домоволодіння особистою приватною власністю.

В обґрунтування зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 зазначав, що спірне домоволодіння було придбано ним за кошти, отримані як компенсація, за знесення його попереднього будинку по АДРЕСА_2 , зазначав, що житло по АДРЕСА_2 було побудоване його батьками, задовго до знайомства сторін по справі та до їх одруження, а тому домоволодіння АДРЕСА_1 , хоч і придбане в період шлюбу, є його особистою приватною власністю, а тому з урахуванням претензій позивачки на частину його власності, вимушений звернутися до суду із зустрічним позовом, в якому прохає визнати домоволодіння АДРЕСА_1 його особистою приватною власністю, на яку не розповсюджується режим сумісної власності подружжя. Ухвалою суду зустрічну позовну заяву було прийнято до спільного розгляду з первісним позовом.

У судовому засіданні представник позивача за первісним позовом (далі Позивач) просив суд первісні позовні вимоги задовольнити, в задоволенні зустрічних позовних вимог відмовити, пославшись на його безпідставність.

20.11.2019 року ОСОБА_1 надала на адресу суду відзив на зустрічну позовну заяву, в якій зазначила, що оскільки право власності на попереднє домоволодіння по АДРЕСА_2 ніколи не реєструвалося, а грошова компенсація за будинок не надавалася, тому і відсутні підстави вважати, що спірний будинок було придбано за особисті кошти ОСОБА_2 .

В свою чергу, представник відповідача за первісним позовом (далі Відповідач) у судовому засіданні просив відмовити у задоволенні первісного позову, та задовольнити зустрічні позовні вимоги.

Вислухавши сторони, вивчивши та дослідивши письмові матеріали справи у їх сукупності, суд вважає, що первісний та зустрічний позов не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно з ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно з ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як вбачається з матеріалів справи, згідно свідоцтва про одруження НОМЕР_1 від 19.09.1997 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб, про що зроблено актовий запис № 422 (а.с.30).

Згідно договору купівлі-продажу від 25.04.2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Ковальовою С.С., реєстровий № 2810, відповідачем ОСОБА_2 в період шлюбу, придбано домоволодіння по АДРЕСА_1 за 53350 грн.

Судом встановлено та сторонами не оспорюється, що рішенням Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 30 серпня 2019 року у цивільній справі 204/5315/19 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Зазначений правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 07.09.2016 року у справі №6-801цс16, від 15.11.2017 року по справі № 6-2921цс16 та від 05.04.2017р. у справі № 6-399цс17.

У таких випадках ВСУ послідовно своїми постановами звертає увагу судів на необхідність завжди встановлювати за які кошти було придбане спірне майно і чи можна вважати таке майно сумісним. Якщо буде встановлено, що квартира була придбана не за спільні сімейні кошти, а за особисті кошти одного з подружжя, то таке майно не підлягає поділу, а відповідні позовні вимоги задоволенню не підлягають.

В той же час, правовими позиціями, викладеними в постановах Верховного Суду України від 24.05.2017 року у справі 6-843цс17 та Верховного Суду від 06.02.2018 року 61-2446св18 та 07.02.2018 року у справі 61-524св18 уточнено, що конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Враховуючи наведене, тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Так, відповідачем ОСОБА_2 , 22.10.2019 року на підтвердження своєї позиції було заявлено клопотання про витребування в архіві Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська для огляду в судовому засіданні цивільної справи № 2-35/08.

Під час огляду в судовому засіданні матеріалів цивільної справи № 2-35/08 за позовом ОСОБА_3 до Українсько-Канадського товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «ЮМК», Державного підприємства виробничого об`єднання «Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова», третя особа - ОСОБА_2 , про визнання права на отримання житла, стягнення моральної шкоди, встановлено наступні обставини.

ОСОБА_2 , проживав в будинку по АДРЕСА_2 з 1961 року. Вказаний житловий будинок був побудований батьками ОСОБА_2 - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 протягом 1955-1958 років самовільно, право власності на будинок за зазначеними особами зареєстровано не було.

Рішенням виконкому Дніпропетровської міської ради народних депутатів № 469/7 від 19.06.1991 року ДП ВО «ПМЗ ім. О.М. Макарова» було відведено земельну ділянку по АДРЕСА_2 для забудови.

Рішенням виконкому Дніпропетровської міської ради народних депутатів № 828 від 25.09.1991 року затверджені списки сімей, які підлягали відселенню, в тому числі і сім`ї Омельченків у складі трьох осіб - ОСОБА_2 , ОСОБА_6 (перша дружина), донька ОСОБА_3 .

Реалізація зазначених рішень розпочалася в 2003 році, тобто після змін у складі сім`ї Відповідача, зокрема розірвання попереднього шлюбу ОСОБА_2 з ОСОБА_6 в 1993 році, укладення шлюбу з Позивачем в 1997 році та народження спільної дитини ОСОБА_7 в 1998 році.

Матеріалами досліджуваної в судовому засіданні цивільної справи № 2-35/08 підтверджено, що 07 квітня 2003 року ДП ВО «ПМЗ ім. О.М. Макарова» уклало Договір комісії № 03-207, яким доручило, а ТОВзІІ «ЮМК» прийняло на себе зобов`язання по відселенню мешканців будинків, які підлягали знесенню.

25 квітня 2003 року між ТОВзІІ «ЮМК» та Відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір доручення № 03-273, згідно якого ТОВзІІ «ЮМК» прийняв на себе зобов`язання придбати для ОСОБА_2 житловий фонд загальною площею не менше 73 кв.м. у м.Дніпропетровську, вартістю не більше 53350 грн.

Згідно п.2.2.7. зазначеного договору, повірений ТОВзІІ «ЮМК» зобов`язався забезпечити довірителя ( ОСОБА_2 ) грошовими коштами в сумі вартості житлового фонду, погодженого між сторонами в договорі купівлі-продажу (т.1, а.с.42).

25 квітня 2003 року, ОСОБА_2 було укладено договір рестр.№ 2810 щодо купівлі-продажу домоволодіння АДРЕСА_1 за суму 53350 грн. (т.1 а.с.43), які були передані представником ТОВзІІ «ЮМК» в присутності ОСОБА_2 безпосередньо продавцю ОСОБА_8 .

Того ж дня, ОСОБА_2 оформлено нотаріальну відмову від усіх майнових прав на домоволодіння по АДРЕСА_2 , зазначено про забезпечення житловим фондом та відсутність претензій до ТОВзІІ «ЮМК» (т.1, а.с.44).

Також, 25.04.2003 року між ТОВзІІ «ЮМК» та Відповідачем ОСОБА_2 було складено Акт виконання договору доручення, відповідно до якого, ОСОБА_2 підтвердив повне виконання договору доручення № 03-273, зокрема факту надання ТОВзІІ «ЮМК» грошових коштів для повного розрахунку за договором купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Ковальовою Е.Е. в реєстрі за № 2810, а в свою чергу ОСОБА_2 виконано знесення будинку по АДРЕСА_2 (т.1 а.с.51).

Враховуючи наведене, домоволодіння по АДРЕСА_2 було самовільно збудоване ще батьками ОСОБА_2 на особисті кошти до знайомства та укладення шлюбу між сторонами, а тому не було спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .. В свою чергу, спірне домоволодіння по АДРЕСА_1 було не придбане ОСОБА_2 за свої особисті кошти, а за кошти, надані йому у якості компенсації за відселення з будинку по АДРЕСА_2 та його примусове знесення, а тому є нажитим без участі Позивача, зокрема позивач не брала участі в укладенні договору купівлі-продажу, згоди на його придбання не надавала, будь-яких особистих коштів на його придбання не витрачала. З урахуванням зазначеного, суд приходить до висновку про необґрунтованість вимог первісного позову та відсутності правових підстав для його задоволення.

В свою чергу, позовні вимоги зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання домоволодіння особистою приватною власністю, також не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.171 ЖК УРСР, у разі знесення жилих будинків, що є в приватній власності громадян, у зв`язку з вилученням земельних ділянок для державних або громадських потреб зазначеним громадянам, членам їх сімей, а також іншим громадянам, які постійно проживають у цих будинках, надаються за встановленими нормами квартири в будинках державного або громадського житлового фонду. Крім того, власникам жилих будинків на їх вибір або сплачується вартість будинків, будівель та пристроїв, що зносяться, або надається право використати матеріали від розбирання цих будинків, будівель та пристроїв за своїм розсудом. За бажанням громадян виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів забезпечують їм (замість надання квартир) можливість позачергового вступу до членів житлово-будівельних кооперативів і одержання в них квартир.

Згідно ч.1,4 ст.105 ЦК УРСР, громадянин, який збудував або будує жилий будинок, здійснив або здійснює його перебудову чи прибудову без встановленого дозволу, або без належно затвердженого проекту, або з істотними відхиленнями від проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, не вправі розпоряджатися цим будинком чи частиною його (продавати, дарувати, здавати в найом тощо). Одержані при знесенні жилого будинку або частини його, господарських і побутових будівель та споруд будівельні матеріали залишаються у власності громадянина, який провадив самовільне будівництво.

Як вбачається з матеріалів оглянутої та дослідженої в судовому засіданні цивільної справи №2-35/08, та встановлено рішенням Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 14.03.2008 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07.07.2008 року, знесене домоволодіння по АДРЕСА_2 було збудоване батьками ОСОБА_2 самовільно, право власності у встановленому Законом порядку не набули ані його батьки, ані ОСОБА_2 , ані члени його сім`ї. На момент зносу домоволодіння не було набуто право власності та користування земельною ділянкою, на якій знаходилося домоволодіння у встановленому законом порядку. Постановою КМУ від 19.04.1993 року № 284 було затверджено Порядок визначення та відшкодування збитків, власникам землі та землекористувачам, відповідно до цього Порядку, розмір збитків, на момент відселення і зносу домоволодіння також не визначався.

Враховуючи, що ОСОБА_2 не був власником знесеного житлового будинку, положення ст.171 ЖК УРСР, щодо обов`язку безоплатно надати інше житло, на зазначений випадок не розповсюджувалися. В свою чергу, надання грошової компенсації та взяття на себе обов`язку з придбання житлового фонду ОСОБА_2 та, як наслідок, набуття останнім права власності на нерухоме майно - було особистим добровільним рішенням ДП ВО «ПМЗ ім. О.М. Макарова» та ТОВзІІ «ЮМК» та з урахуванням положень ст.105 ЦК УРСР (що діяв на час знесення домоволодіння) не перебувало в залежності з будь-якими вимогами Закону на час ухвалення такого рішення, чим спростовуються безпідставні та необґрунтовані посилання ОСОБА_2 щодо придбання домоволодіння по АДРЕСА_1 за кошти, отримані від продажу майна, належного особисто йому та батькам, з посиланням на ч.1,3 ст.24 КпШтС України та ст.57 СК України.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Таким чином, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог первісного та зустрічного позовів, як необґрунтованих.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи, що в задоволенні первісних та зустрічних позовних вимог відмовлено, судові витрати не відшкодовуються.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.105 ЦК УРСР, ст.171 ЖК УРСР ст.24 КпШтС України, ст.ст.57,60 СК України, ст.ст.2,4,13,76-77,79, 80-82,133,137,141,263 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя - відмовити.

В задоволенні позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання домоволодіння особистою приватною власністю - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Дніпровського апеляційного суду через суд першої інстанції шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня його проголошення апеляційної скарги. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Н.В. Токар