Рішення № 86772157, 26.12.2019, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа № 1.380.2019.003356

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 грудня 2019 року м. Львів

Львівський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого-судді Мричко Н.І.,

за участі секретаря судового засідання Кулик С.В.,

позивача ОСОБА_1 ,

перекладача Антоненка Ю.М.,

представника позивача Максимова А.О.,

представника відповідача та третьої особи Бути Н.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 (далі - громадянин РФ ОСОБА_1 , Позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, Відповідач), в якому просить суд:

- визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України № 192-19 від 13.05.2019 про відмову у визнанні громадянина РФ ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати ДМС України визнати громадянина РФ ОСОБА_1 біженцем або особою, що потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.

Ухвалою від 10.07.2019 відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження. Одночасно суд залучив до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області (надалі - ГУ ДМС України у Львівській області, Третя особа).

26.07.2019 до суду від Відповідача надійшов відзив на позовну заяву (арк. справи 22-35, том 1).

12.09.2019 до суду представник Позивача подав відповідь на відзив (арк. справи 174-184, том 1).

Ухвалою від 19.09.2019 закрито підготовче провадження в адміністративній справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

При обґрунтуванні позовних вимог Позивач зазначає, що 03.07.2019 отримав від Третьої особи повідомлення від 22.05.2019 № 22 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення ДМС України від 13.05.2019 № 192-19. Вказує на те, що Позивачу відмовлено на підставі відсутності умов, передбачених пунктами 1 і 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». При цьому, всупереч законодавству України Позивачу не роз`яснено порядок оскарження та причини відмови. На думку Позивача, оскаржуване рішення є протиправним та необґрунтованим. Позивач наголошує, що у заяві до Третьої особи зазначив, що не може повернутися до країни свого походження - Російську Федерацію, через переслідування за політичну діяльність та релігійні погляди. Зокрема, вказав про свою приналежність до Ісламської політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та сповідування релігії іслам з суворим дотриманням усіх постулатів даної релігії. Вважає, що у випадку повернення до Російської Федерації, має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань, через політичні і релігійні переконання та побоювання ув`язнення. На думку Позивача, Відповідач підійшов формально та поверхнево до оцінки всіх обставин, які мають значення для прийняття відповідного рішення, без збору та аналізу навіть тих даних щодо ситуації в країні належності, які наявні у відкритих джерелах. Також вважає, що оскаржене рішення є порушенням статті 28 Конституції України та статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року.

Відповідач подав суду відзив на позовну заяву (арк. справи 22-35, том 1), в якому просить суд відмовити в позові громадянина РФ ОСОБА_1 в повному обсязі. Зазначає, що 05.12.2018 громадянин РФ ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. ГУ ДМС України у Львівській області в результаті всебічного, об`єктивного та неупередженого аналізу матеріалів особової справи N 2018LV0050 та інформації по країні походження було встановлено, що у заявника відсутні умови для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, передбачені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Вказує на те, що відповідно до вимог чинного законодавства, вказаний висновок та матеріали особової справи Позивача були скеровані до ДМС України для прийняття рішення по суті. Стверджує, що на підставі висновків та матеріалів особової справи Позивача відповідно до абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» ДМС України дійшло висновку про необхідність прийняти рішення про відмову Позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - відсутні. Наголошує, що 22.05.2019 ГУ ДМС України у Львівській області повідомлено Позивачу щодо прийнятого рішення ДМС України. Вважає, що Відповідачем у повному обсязі досліджено матеріали особової справи шукача притулку та обґрунтовано прийнято оскаржуване рішення.

Представник Позивача подав відповідь на відзив (арк. справи 174-184, том 1). Вважає, що у відзиві на позовну заяву Відповідач не спростував твердження та аргументи стосовно суті позовних вимог Позивача.

В судовому засіданні Позивач, представник Позивача позов підтримали повністю з підстав, викладених у позовній заяві, відповіді на відзив. Просили задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Представник Відповідача та Третьої особи в судовому засіданні позовні вимоги заперечила з підстав, наведених у відзиві на позовну заяву. Просила відмовити у задоволенні позовних вимог.

Дослідивши матеріали справи на підтвердження й спростування заявлених вимог в їх сукупності, надавши їм юридичну оцінку, суд встановив наступне.

З матеріалів особової справи N 2018LV0050 ОСОБА_1 з`ясовано, що Позивач є громадянином Російської Федерації, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в селі Бегішево, Заінський район, Республіки Татарстан, Російська Федерація. За національністю - татарин, за віросповіданням - мусульманин. Вільно володіє татарською та російською мовами.

05.12.2018 громадянин РФ ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою-анкетою N 2018LV0050 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (арк. справи 38-46, том 1).

Як на причину звернення, Позивач вказав про свою приналежність до Ісламської політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та сповідування релігії іслам з суворим дотриманням усіх постулатів цієї релігії, тричі був засуджений на території Російської Федерації, а з 11.10.2018 правоохоронними органами Російської Федерації відкрито кримінальну справу за ч. 2 ст. 205.5 КК РФ, а саме, за участь в діяльності організації, яка згідно з законодавством Російської Федерації визнана терористичною.

Під час співбесіди Позивач повідомив, що він прийняв рішення прибути в Україну через страх бути ув`язненим в Російській Федерації через його релігійні переконання.

Дані про особу встановлено на підставі копії паспорта громадянина Російської Федерації для виїзду за кордон, виданого 23.01.2018 серії НОМЕР_1 підрозділом МВС по республіці Татарстан, код підрозділу 160-010 (арк. справи 68-69, том 1).

27.12.2018 ГУ ДМС України у Львівській області розпочало процедуру оформлення документів для вирішення питання щодо надання Позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, відповідно до наказу ГУ ДМС України у Львівській області від 27.12.2018 № 282 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (арк. справи 76-77, том 1).

За інформацією, отриманою від Управління Служби безпеки України у Львівській області (лист від 08.02.2019 № 62/2/3-173п) відомостями щодо обставин, за яких громадянина РФ ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, Управління СБ України не володіє (арк. справи 81, том 1).

За результатами розгляду особової справи Позивача, проведених співбесід з Позивачем, 12.04.2019 ГУ ДМС України у Львівській області у справі № 2018LV0050 складено Висновок про відмову у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту, яким встановлено, що у заявника відсутні умови для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, передбачені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (арк. справи 138-155, том 1).

Вказаний висновок від 12.04.2019 та матеріали особової справи Позивача N 2018LV0050 ГУ ДМС у Львівській області скерувало до ДМС України для прийняття рішення по суті.

На підставі абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ДМС України дійшла висновку про необхідність прийняти рішення про відмову громадянину РФ ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - відсутні.

13.05.2019 ДМС України прийнято рішення № 192-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина РФ ОСОБА_1 (арк. справи 157, том 1).

ГУ ДМС України у Львівській області повідомленням від 22.05.2019 № 22 повідомило Позивача про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (арк. справи 159, том 1).

Не погоджуючись із рішенням ДМС України від 13.05.2019 № 192-19, Позивач звернувся до суду із цим позовом.

При вирішенні спору, суд виходить з такого.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із статтею 14 Загальної декларації прав людини 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VІ (далі - Закон України № 3671-VI).

Відповідно до підпунктів 1, 13 статті 1 Закону України № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частиною 5 статті 5 Закону України № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

У відповідності до частин 1, 7 статті 7 Закону України № 3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Згідно з частиною 5 статті 10 Закону України № 3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини 6 статті 8 цього ж Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту", які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з підпунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 цього ж Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно з Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Відповідно до частини 2 статті 13 Закону України № 3671-VI, особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, суд враховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

Відповідно до абзацу 5 пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 № 3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (далі - Постанова № 3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Згідно з частиною 3 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Даючи оцінку оскарженому рішенню ДМС України 13.05.2019 № 192-19 про відмову у визнанні громадянина РФ ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд враховує таке.

Основними підставами, якими Позивач обґрунтовує позовну заяву, є те, що він має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, а також через свою релігійну приналежність на фоні систематичного порушення прав людини, та побоюючись необґрунтованого та незаконного ув`язнення не може повернутися до країни походження - Російської Федерації.

Обставини, які стали підставою для відмови Позивачу у наданні захисту в Україні, містяться у висновку про відмову у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту від 12.04.2019 (арк. справи 138-155, том 1).

Відповідач виходив з того, що партія «Хізб ут-Тахрір аль- Ісламі » заборонена більш ніж у 20 у країнах світу, де переважну або велику частину населення становлять мусульмани, та зважаючи на певні ідеологічні основи «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та своєрідне трактування Корану її представниками, перестороги таких країн, тим більше у час загострення світової терористичної загрози, є зрозумілими, тому вважати упередженою заборону такої організації не вважається за можливе.

Позивач на момент вступу в партію знав про її заборону на території Російської Федерації, його не турбували наслідки, які за собою несе членство в будь яких заборонених Законом організаціях, проте розуміння правильності вибраного шляху стало підставою рухатися по ньому надалі, що являє собою свідоме порушення законодавства країни громадянської належності.

Відповідно до пункту 56 частини 1 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону згідно з традиційним правом. Особи, які рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець - це жертва або потенційна жертва несправедливості, а не особа, яка переховується від правосуддя.

Отже, враховуючи вищенаведене, Відповідач вважає, що Позивач не надав доказів, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності Позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання. Водночас, ризик можливого покарання Позивача у країні громадянської належності не перевищує загального ризику покарань, яке застосовується до інших громадян - фігурантів кримінальних справ, пов`язаних з діяльністю заборонених екстремістських організацій.

За таких обставин, на думку Відповідача, Позивач у випадку повернення до Російської Федерації не зазнає серйозної шкоди, визначеної статтею 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU, пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а тому у даному випадку відсутні підстави для прийняття рішення про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.

Щодо діяльності політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» («Партія ісламського визволення»), то така є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами «халіф». Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського способу життя. Своїм завданням «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможлива розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені «Хізб ут-Тахрір аль- Ісламі » засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема «Amnesty International», визнавали членів цієї партії, засуджених до ув`язнення у країнах СНД, політичними в`язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в цих країнах.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_4 пояснив, що знайомий з Позивачем з 2011 року. У 2012 році, разом брали участь у пікеті. Вказав на те, що він та Позивач є членами партії «Хізб ут-Тахрір аль -Ісламі». Вказав, що йому відомо про те, що Позивача, за пікет у Республіці Татарстан було засуджено. Зазначив, що в Росії переслідуються правоохоронними органами не тільки громадяни Російської Федерації за участь у партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», а також інші мусульманські організації та Свідки Єгови, через свою релігійну приналежність. Також зауважив, що в Росії він теж переслідується за участь у партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі».

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_6 пояснив, що познайомився з Позивачем у 2008 році в місті Набережні Човни. Наголосив, що він, разом з Позивачем є членами партії «Хізб ут-Тахрір аль - Ісламі », у Росії їх переслідують правоохоронні органи за участь у діяльності організації, яка згідно з законодавством Російської Федерації визнана терористичною. Вказав на те, що разом з Позивачем брали участь у пікетах у місті Чистополь, де було заарештовано близько 600 осіб, з яких 10 засуджено. Ствердив, що над ними у Росії вчинялись жахливі тортури, а тому вважає, що Позивач не може повернутися до Російської Федерації, оскільки йому загрожує великий строк ув`язнення. Звернув увагу на те, що у Росії правоохоронними органами переслідується будь який громадянин, який протестує проти рішень Російської Федерації.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_7 пояснив, що він є головою інформаційного офісу партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». Зазначив, що «Хізб ут-Тахрір аль -Ісламі» - це міжнародна ісламська політична партія, заснована у 1953 році, метою якої є відновлення ісламського способу життя шляхом встановлення держави Халіфат. Всі погляди, ідеї та метод партії побудовані виключно на Ісламі. «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» обмежив діяльність по відновленню Халіфату виключно у мусульманських країнах. За межами ісламського світу (в т.ч. в Росії та Україні) «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» веде просвітницьку діяльність по поширенню серед мусульман і не мусульман ідей Ісламу та її члени не вчиняють насильницьку діяльність. В Україні «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не веде боротьби за владу і не працює над зміною державного устрою, та не зазіхає на територіальну цілісність. Ствердив, що познайомився з Позивачем рік тому та засвідчив, що Позивач є активним членом партії «Хізб ут-Тахрір аль - Ісламі » та приїхав в Україну, у зв`язку із проблемами, які виникли в країні його походження. Також підтвердив переслідування громадян Російської Федерації за участь у партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та наголосив, що Росія за участь у такій партії засуджує її членів до 20 років ув`язнення. На думку свідка ОСОБА_7 , якщо Позивач повернеться до Росії то на такого буде заведена кримінальна справа.

Суд встановив, що «Хізб ут-Тахрір аль- Ісламі » здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах Центральної, Південної та Південно-Східної Азії). В даний час «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах Центральної Азії (Саудівська Аравія, Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов`язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю і активною пропагандою цієї позиції. В країнах Центральної Азії вона заборонена як «екстремістська» за пропаганду ідей утворення ісламської держави (Халіфата), що переслідується авторитарними режимами. За останні десятиліття в країнах учасниках ОБСЄ не винесено жодного вироку, в якому б членів «Хізб ут-Тахрір аль- Ісламі » звинувачували в причетності до конкретних актів тероризму або озброєного насилля, чи підготовки до таких. Єдиною країною, де «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена як «терористична організація», є Росія.

Розпорядженням Уряду Російської Федерації від 14.07.2006 № 1014-р. «Российскую газету» визначено офіційним періодичним виданням, яке здійснює публікацію єдиного федерального списку організацій, в тому числі іноземних та міжнародних організацій, визнаних судами Російської Федерації терористичними.

У федеральному випуску «Российской газеты» від 28.07.2006 № 4130 (http//www.rg.ru/2006/07/28/terror-organizacii/html) опубліковано список організацій, визнаних Верховним Судом Російської Федерації терористичними, діяльність яких заборонена на території Росії, під № 17 у якому значиться «Партія ісламського визволення» («Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі»).

Водночас «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями №1267 (1999) та №1989 (2011) та 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, «Аль-Каїді» та пов`язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями (http://www.un/org/sc/suborg/ru/sanctions/1267/agsanctionslist).

«Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США (http: //www/state/gov/j/ct/other/des/123085.htm).

Згідно з інформації з відкритих незалежних джерел, зокрема, Комітету Ради Безпеки ООН та Державного департаменту США, які суд вважає надійними та об`єктивними, не відносить діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» до терористичної та/або екстремістської.

Таким чином, вказане дає підстави характеризувати «Хізб ут-Тахрір аль- Ісламі » як не пов`язану з тероризмом ісламську релігійно-політичну організацію, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення.

Суд звертає увагу на те, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» на території України.

Встановлені судом обставини свідчать про те, що переслідування громадянина РФ ОСОБА_1 в рамках чинного законодавства країни його походження за ознаками причетності до діяльності забороненої терористичної організації суперечить самій суті «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та по відношенню до цієї організації у розвинутих демократичних країнах і законодавству України.

Разом з тим, у заяві-анкеті та під час співбесід 27.12.2018 та 12.02.2019 Позивач стверджував, що є активним членом партії «Хізб ут- Тахрір аль - Ісламі » з 2006 року. Також вказав на те, що під час відвідування мечеті він познайомився з одним із членів з партії, який тлумачив йому тези ісламу, а саме, що партія закликає до встановлення ісламу на етнічних мусульманських територіях виключно мирним шляхом (шляхом роз`яснення), що і спонукало Позивача до вступу в політичну партію «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». Позивач вступив до такої партії, оскільки вважав своїм обов`язком закликати, доносити знання про іслам так як це робить партія, членом якої є Позивач.

Крім того Позивач повідомив, що в країні походження у 2010 році його було заарештовано працівниками ФСБ РФ за вивчення літератури партії «Хізб ут-Тахрір аль- Ісламі ».

Також в заяві про звернення за захистом, Позивач вказав про наявність судимостей, а саме: вперше у 1998 році, вдруге у 2011 році, втретє у 2014 році та вчетверте у 2018 році Позивачу було винесено підозру у вчиненні злочину, проте відповідальності він уник, оскільки покинув країну походження.

Згідно з інформацією по країні походження, чимало членів «Хізб ут-Тахрір аль - Ісламі » викривають через відношення до тероризму. Останнім часом в містах Казань, Альметьєвську, Набережних Човнах було порушено чимало кримінальних справ, а під час обшуків в членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» вилучено ряд друкованої продукції, також списки про осіб, які тільки втупили в партію, і також вилучені електронні носії, які підтверджують агресивну антиконституційну пропагандистку роботу серед мусульман республіки.

Суд звертає увагу на той факт, що в листопаді 2013 вступив в силу Федеральний Закон від 02.11.2013 № 302-Ф3 «Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації», який передбачає, зокрема, введення кримінальної відповідальності за організацію чи участь в діяльності організації, визнаної терористичною відповідно до законодавства Російської Федерації (ст. 205.5 КК РФ). Санкція за організацію діяльності забороненої судом терористичної організації (ч. 1 ст.2 05.5) передбачає покарання у позбавлення волі на строк від 15 до 20 років, за участь в діяльності (ч. 2 ст. 205.5) - позбавлення волі на строк від 5 до 10 років.

В травні 2014 року вступив в силу Федеральний Закон від 05.05.2014 № 130-Ф3 «Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації», який передбачає, зокрема, посилення відповідальності за ч. 1 ст. 205.5 КК РФ, яка згідно з новою редакцією може включати довічне ув`язнення.

Також посилена відповідальність за ст. 282.2 і ст. 205.1 КК РФ, які застосовувалися раніше у справах про «Хізб ут-Тахрір аль- Ісламі ». Тим самим законом до осіб, які вчинили злочин за ст. 205.5 КК РФ і деяким іншим, не застосовуються строки давності і не може бути назначено покарання нижче нижнього покарання, передбаченого вказаними статтями.

Основною причиною звернення за захистом в Україні Позивач вказує на обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв`язку з своїми релігійними поглядами та членством в організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі».

Як на доказ того, що в РФ порушуються права мусульман та членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» Позивач посилається на ряд публікацій у мережі Інтернет про те, що мусульман та членів «Хізб ут-Тахрір аль- Ісламі » переслідують через їх належність до цієї релігійної організації, а в місцях ув`язнення піддають нелюдському поводженню (забороняють бачитися з рідними та молитися, б`ють та застосовують тортури), а саме:

- щорічний звіт Комісії США по свободі віросповідання в країнах світу, 2016 г.: Россия, 02.05.2016: http://www.refworld.org.ru/docid/5943d7264.html.

- Міжнародна Амністія (Amnesty International), Доповідь Amnesty International 2016/17: Права людини в сучасному світі, 22.02.2017: http://www.refworld.org.ru/docid/5901b0cc4.html.

- радіо «Свобода», в Дагестані закрили ще одну мечеть, 06.12.2015: http://www.refworld.org.ru/docid/5614 dе2f4. html.

Також, представником Позивача було надано суду публікації з правозахисного центру «МЕМОРІАЛ», судову практику та інші докази, що в своїй сукупності дають підставу суду дійти висновку, що у Позивача існують об`єктивні побоювання за своє життя, свободу та здоров`я.

Встановлені судом обставини свідчать про існування реальних загроз, з якими може зіштовхнутися Позивач у разі його повернення в Російську Федерацію.

Разом з тим, матеріалами справи підтверджується, що за інформацією, отриманою від Управління Служби безпеки України у Львівській області (лист від 08.02.2019 № 62/2/3-173п), Управління СБ України не володіє відомостями щодо обставин, за яких громадянина РФ ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а відтак членство Позивача у політичній партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не може бути перешкодою при прийнятті відповідного рішення ДМС України.

З урахуванням вищевикладеного, суд вважає, що Позивач не є біженцем, оскільки не переслідується за ознаками раси, віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, однак потребує додаткового захисту як особа, яка була змушена залишити країну походження внаслідок загрози їх життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, тобто, тривалого ув`язнення через участь у забороненій на території Російської Федерації партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі».

Аналізуючи ситуацію з дотриманням прав людини в Російській Федерації, суд дійшов висновку, що у випадку повернення Позивача до країни громадянської належності його життю, здоров`ю, гідності та свободі, буде загрожувати реальна небезпека, через що в нього є цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через політичні та релігійні причини.

Позивач та його представник навів переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності Позивач зазнавав переслідувань через своє активне членство у партії «Хізб ут-Тахрір аль- Ісламі ». Оскільки загальна ситуація з правами людини в Російській Федерації після залишення її Позивачем не покращилася, а кримінальна відповідальність за злочин, передбачений ч. 2 ст. 205.5 КК РФ, посилилась, то суд вважає цілком обґрунтованими побоювання Позивача зазнати переслідувань у разі його повернення до Російської Федерації.

При цьому, суд не встановив умов, які перешкоджають наданню Позивачу правового статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, передбачених статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Приймаючи оскаржене рішення, Відповідач належним чином не дослідив та не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену Позивачем в заяві-анкеті про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, та протоколі співбесіди, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в Російській Федерації й не спростував можливість загрози життю Позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам статті 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

З урахуванням досліджених судом фактичних даних в контексті вищенаведених норм, суд дійшов висновку, що ДМС України безпідставно погодилася з висновками ГУ ДМС України у Львівській області, про відсутність встановлених п.п. 1 та 3 ч. 1 ст. 1 Закону України № 3671-VI умов для визнання Позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що призвело до прийняття оскарженого рішення від 13.05.2019 № 192-19 про відмову у визнанні громадянина РФ ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На переконання суду, така відмова не відповідає міжнародним принципам, так як Позивачем обґрунтовано свою заяву та повідомлено всі важливі факти. При цьому, Відповідачем дані факти не визнані неправдоподібними чи такими, що суперечать конкретній чи загальній інформації по справі заявника.

До того ж, згідно з позицією Європейського суду з прав людини, яку він висловив у п. 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». На думку суду, жодних вагомих, чітких та узгоджених доказів, які б вказували на правомірність та обґрунтованість спірного рішення Відповідач не подав, натомість таке прийнято лише з формальних підстав.

В контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалися між їх суб`єктами, суд дійшов висновку, що спірне рішення ДМС України від 13.05.2019 № 192-19 про відмову у визнанні громадянина РФ ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не відповідає критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності (зокрема, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія)), визначеним у частині 2 статті 2 КАС України, а відтак порушує права та законні інтереси Позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання протиправним та скасування такого рішення.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання ДМС України визнати громадянина РФ ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, суд враховує таке.

Згідно з пункту 25 Постанови № 3, відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов`язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов`язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частин 3, 4 статті 245 КАС України, у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Поряд з тим, суд зазначає, що завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог прав осіб, що звертаються до суб`єктів владних повноважень, без порушень принципу розподілу влади.

Таким чином, з метою ефективного захисту прав Позивача та забезпечення реального виконання рішення суду, суд вважає за необхідне зобов`язати Відповідача повторно розглянути заяву громадянина РФ ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05.12.2018 N 2018LV0050.

При цьому, при повторному розгляді заяви Відповідачем в обов`язковому порядку повинні бути враховані висновки цього судового рішення, зокрема, щодо підстав скасування оскаржуваного рішення від 13.05.2019 № 192-19.

Положеннями частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до вимог частини 1 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з частинами 1-2 статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Вимогами статті 76 КАС України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (частина 2 статті 77 КАС України).

З урахуванням наведеного вище, суд вважає, що Позивач надав належні та допустимі докази в обґрунтування заявлених ним позовних вимог, в той час як Відповідач, як суб`єкт владних повноважень, покладений на нього обов`язок доказування правомірності прийняття оскаржуваного рішення з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 КАС України, не виконав. За таких обставин, беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову частково.

Щодо судових витрат, то питання щодо їх розподілу суд не вирішує, оскільки Позивач відповідно до пункту 14 статті 5 Закону України «Про судовий збір», звільнений від сплати судового збору.

Керуючись статтями 2, 6, 8-10, 13, 14, 72-77, 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13.05.2019 № 192-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 (поштова адреса: АДРЕСА_1 ).

Зобов`язати Державну міграційну службу України (місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ: 37508470) повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05.12.2018 N 2018LV0050, із урахуванням наданої у рішенні правової оцінки суду щодо підстав скасування рішення Державної міграційної служби України від 13.05.2019 № 192-19.

В решті позовних вимог відмовити.

Судові витрати стягненню не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Повний текст рішення складений 03.01.2020.

Суддя Мричко Н.І.