Рішення № 86749282, 10.12.2019, Лівобережний районний суд міста Маріуполя (до 25.04.2025 - Орджонікідзевський районний суд м. Маріуполя)

Справа № 265/4711/16-ц

Провадження № 2/265/59/19

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 грудня 2019 року місто Маріуполь

Орджонікідзевський районний суд міста Маріуполя Донецької області у складі головуючого судді Вайновського А. М., за участю секретаря судового засідання Злидіної Г.В., представника позивача Акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" в особі Шишелової Наталії Валеріївни, представника відповідача в особі адвоката Мельник Олени Рудольфівни, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за грошовим зобов`язанням, -

В С Т А Н О В И В :

16 серпня 2016 року позивач ПАТ КБ «Приватбанк» в особі представника за довіреністю Сафіра Ф.О., звернувся до Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області із позовом до відповідача ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором кредиту № б/н від 18.01.2008.

В обґрунтування позову зазначає, що відповідно до укладеного договору № б/н від 18.01.2008 ОСОБА_1 було надано кредит у розмірі 7800,00 гривень у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 36% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Щодо зміни кредитного ліміту Банк керується п. 3.2 та п. 3.3 Умов та Правил надання банківських послуг, де зазначено, що Клієнт дає свою згоду, що кредитний ліміт встановлюється за рішенням Банку, і Клієнт дає право Банку в будь-який момент змінити (збільшити або зменшити) кредитний ліміт. Підписання даного Договору є прямою і безумовною згодою позичальника щодо прийняття будь-якого розміру кредитного ліміту. Відповідач надав свою згоду на те, що підписана заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг» та «Тарифами Банку», які викладені на банківському сайті, складають Договір, що підтверджується підписом у заяві. ПАТ КБ «ПриватБанк» свої зобов`язання за договором та угодою виконав у повному обсязі. Відповідач, у свою чергу, свої зобов`язання за вказаним договором не виконав, у зв`язку з чим, станом на 31.07.2016 утворилась заборгованість у сумі 51237,71 гривень, яка складається з заборгованості за тілом кредиту у сумі 7789,17 гривень, заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 38059,42 гривень, пені у сумі 2711,13 гривень, а також штрафів відповідно до п. 8.6 Умов та правил надання банківських послуг у розмірі 250,00 гривень (фіксована частина) та 2427,99 гривень (процентна складова). Просив стягнути з відповідача зазначену суму заборгованості, а також понесені при звернення до суду витрати з оплати судового збору.

Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 28 вересня 2016 року зазначений позов було задоволено частково, з відповідача ОСОБА_1 на користь ПАТ "ПриватБанк" стягнуто заборгованість за договором кредиту у розмірі 35863,81 гривень, а також витрати з оплати судового збору у розмірі 964,53 гривень.

Ухвалою Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 23 листопада 2017 року зазначене заочне судове рішення було скасоване, а справу призначено до розгляду у загальному порядку.

20 грудня 2017 року від позивача ПАТ КБ "ПриватБанк" надійшла уточнена позовна заява, за змістом якої позивач просив стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором станом на 31.05.2017 у загальній сумі 102836,72 гривень, яка складається з суми заборгованості за кредитом у розмірі 91336,42 гривень, а також суми пені у розмірі 3711,13 гривень.

Не погоджуючись із пред`явленими позовними вимогами, в тому числі в їх уточненій редакції, відповідачем ОСОБА_1 та його представниками - адвокатами Лещенко О.Д. та Мельник О.Р. було подано відзиви на позовну заяву від 16.04.2018, від 08.05.2018, від 25.03.2019 та від 28.03.2019, які зводяться до наступного.

1. В якості доказів позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» надав суду лише копію заяви від 18.01.2008 р.( яку Відповідач повинен був заповнювати власноручно, але він її не тільки не заповнював, а і не підписував) та копію документу «Умов надання банківських послуг « з сайту «Приватбанк», надалі за текстом - Умови ( при цьому без зазначення дати Умов, тобто суд не мав можливості встановити, чи саме ці Умови діяли станом на 18.01.2008 р.), які Відповідач теж не підписував. Відповідно до п. 2 ст.207 ЦК України) угода вважається здійсненою у письмовій формі, якщо вона підписана сторонами. Угода, яка здійснюється юридичною особою, підписується уповноваженими особами та завіряється печаткою. Виходячи з правового аналізу вказаних норм Умови та правила надання банківських послуг, які просто викладені на сайті Банку, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, тому що такі умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці умови розумів позичальник при укладенні кредитного договору (такий же висновок обґрунтувала Велика Палата Верховного Суду України у справі № 444/9519/12 ( Постанова від 28.03.2018 р., Дану Постанову додаю в якості судової практики до Відзиву на позов). Більш того, згідно п.2.1.1.2.1 Умов договір між Банком та Клієнтом укладається шляхом підписання Пам`ятки Клієнта/Довідки та Заяви. Однак, вказаних документів Банк теж не надав суду. Крім того, Банк у своєму позові до мене не надав інформації щодо номеру та строку дії кредитної картки, на яку нібито були перераховані ОСОБА_1 кредитні кошти за договором б/н від 18.01.2008 р., та строку кредитного договору. Адвокатом Лещенко О.Д. було подано клопотання про витребування у Позивача інформації щодо кількості кредитних карток за вищевказаним кредитним договором; документів, підтверджуючих отримання Відповідачем кредитних коштів у розмірі 7 800,00 грн. та повернення кредиту. Банк надав суду довідку про нібито наявність у Відповідача чотирьох кредитних карток, однак, у довідки вказано, що кредитний договір б/н був укладений між Відповідачем та Банком 27.11.2007 р. замість 18.01.2008 р. ( як вказано у позові), а також зазначені усі картки, які у мене були, у тому числі й не кредитні. Доказом тому, є дати відкриття та терміни дії картки № НОМЕР_1 та картки № НОМЕР_2 . Звертає увагу суду, що термін дії картки № НОМЕР_1 з 13.08.2012 р. до 05/16, однак, не ясно з яких причин, але картку НОМЕР_6 відкрито 26.01.2013 р. до 01/17 р., тобто за довго до закінчення терміну дії картки № НОМЕР_1 . Отже, картки № НОМЕР_1 та картки № НОМЕР_2 не можуть мати відношення до кредитного договору б/н від 18.01.2008 р. Також, звертає увагу суду, що у Довідці про зміну умов кредитування, яку Банк надав суду на підставі ухвали про витребування доказів, теж вказаний кредитний договір б/н від 27.11.2007 р. ( замість 18.01.2008 р. - дата заяви), а також вказано, що кредитна картка № НОМЕР_2 була надана Позичальнику 27.11.2007 р. ( всупереч вищевказаної інформації щодо дати відкриття цієї картки тільки 26.01.2013 р. та терміну її дії до 01/17 р.). Також у цій Довідці вказана дата останньої зміни кредитного ліміту - 07.08.2015 р. - у сумі 7 790,00 грн., тобто до закінчення дії картки № НОМЕР_3 , з чого ще раз слідує, що картки № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 до спірного кредиту не мають ніякого відношення! Таким чином, строк дії кредитного договору закінчився 01.10.2015 р. (з закінченням строку останньої кредитної картки № НОМЕР_3 ).

2. Звертає увагу суду, що у своєму рішенні по даній справі від 28.09.2016 р. суд встановив, що з кредитний договір б/н від 18.01.2008 р. - є споживчим! Тобто, відповідно до Постанови №5 від 2012 р., при вирішенні кредитних спорів необхідно перевіряти додержання вимог ЦК України ЗУ «Про захист прав споживачів». Також дано офіційне тлумачення Рішенням Конституційного Суду України від 10.11.2011 р. N 15-рп/2011) про те, що у договорах за участю фізичної особи-споживача, враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. У Постанові ВСУ в цивільній справі № 6-52цс13 від 11.09.2013 р. викладений висновок Верховного Суду України щодо урегулювання сторонами договірних відносин на власний розсуд за наявності в законі імперативних приписів є протиправними. Відповідно до п.4 ч.1 ст.4 та ч.1 ст.15 ЗУ «Про захист прав споживачів», споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи ( послуги). Тобто, саме сукупність усіх зазначених ознак в інформації є виконанням суб`єктами господарювання вимог законодавства. Вимоги до необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукції у сфері кредитного обслуговування споживачів встановлені ч. 2 ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів». Однак, вказані вимоги законодавства Банком у повному обсязі не виконані, ні попередньої інформації, ні графіку платежів, у якому повинні бути зазначені суми погашення процентів за користування Кредитом ОСОБА_1 . Банком надано не було.

3. Щодо вимог про стягнення заборгованості, то належними доказами, які б підтверджували наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлювали розмір заборгованості Позичальника, є саме первинні документи, оформлені відповідно до вимог ст. 9 Закону України від 16 липня 1999 року № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», але у рішенні суду не має посилання на такі первинні документи, тобто, Позивач їх суду не надав. А наданий Банком розрахунок заборгованості, не може бути доказом боргу. Також звертає увагу суду, що виписка, яку Позивач надав в якості підтвердження руху коштів на картковому рахунку Відповідача, не може бути прийнята за доказ, тому що, по-перше, вона не містить номеру кредитної картки, яка б була пов`язана з кредитним договором б/н від 18.01.2008 р., а по-друге, виписка дана за період - з 01.01.1999 р., тобто ніякого відношення вона не може мати до даного кредитного договору. Більш того, у виписки вказано, що розрахунок наданий з 01.01.1999 р. по карті № НОМЕР_4 ( яка, як вказано вище відповідно до банківської Довідки була відкрита тільки 27.11.2007 р.). Також, як було зазначено у відзиві адвоката Лещенко О.Д., інформація у даної виписки хаотична, не має послідовності, що ще раз вказує, що ці розрахунки не пов`язані між собою у рамках однієї кредитної історії. Відносно стягнення заборгованості за кредитом (тіло кредиту). вважає, що уся сума погашення за наданим кредитом (остання колонка у розрахунку Банку), що складає: у відповідності до ст. 19 ЗУ «Про споживче кредитування» повинна бути зарахована на погашення простроченого тіла кредиту, тому заборгованість за тілом кредиту не може бути 7 789,17 грн. Відносно стягнення заборгованості за процентами, то, як було викладено вище, як вбачається з рішення суду (заочного) від 28.09.2016 р. по даній справі, а також, як вбачається з наданого Банком розрахунку заборгованості, Позивач не надав доказ про збільшення процентної ставки за користування кредитом за згодою позичальника. При цьому, відповідач наголошує, що не підписував ні жодного відповідного документу. Так, ч. 2 ст. 1056-1 ЦК України визначено, що встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком або іншою фінансовою установою в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку іншою фінансовою установою змінювати розмір процентів в односторонньому порядку є нікчемною. До такого ж висновку прийшов суд в своєму рішенні від 28.09.2016 р. по даній справі та самостійно перерахував суму боргу за підвищеними в односторонньому порядку процентами у межах 43,2 % річних за період з 01.04.2015 р. до 31.05.2017 р. Більш того, Велика Палата Верховного Суду у справі № 444/9519/12 прийшла до висновку стосовно позовної давності при нарахуванні процентів, отже, у разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і, нарахованих згідно зі ст.. 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів. Відтак, за наведених умов початок перебігу позовної давності для погашення щомісячних платежів за договором визначається за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення. Вказане унеможливлює визначення початку перебігу позовної давності для погашення всієї заборгованості за договором з моменту спливу строку кредитування. Отже, у зв`язку з тим, що Банк надав свій первісний позов 31.07.2016 р. , то виходячи з розрахунку заборгованості, за період з 18.01.2008 р. до 31.07.2013 р. строк позовної давності для стягнення заборгованості по процентам - сплив! А тому вимога щодо стягнення процентів за вказаний період є незаконною.

Щодо вимог про стягнення процентів за кредитом, нарахованих за останні три роки до дня звернення до суду відповідно до висновків вищевказаної Постанови Великої Палата Верховного Суду України у справі № 444/9519/12 ( п.91): після спливу строку кредитування ( строк дії кредитної картки) чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою ст. 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені проценти за кредитом припиняється. У даному випадку, як було доказано вище, строк кредитування сплив 30.09.2015 р. (термін дії останньої кредитної картки № НОМЕР_3 до 09/2015р), 30.04.2015 р. була Відповідачу виставлена вимога про погашення боргу , який на дату вимоги складав 18 770,0 грн., що приблизно відповідає розрахунку Банку на 30.04.2015 р. , доданому з уточненим позовом: 7245,31 грн.+543,86 грн.+9628,52 грн.+ 100 грн. + 1211,13 грн., а 31.07.2016 р. був поданий Банком первісний позов про стягнення заборгованості. Тому вже з 01.05.2015 р. у позивача було відсутнє право взагалі нараховувати Відповідачу проценти за кредитом. При цьому Велика Палата Верховного Суду України у зазначеній Постанові відхиляє аргументи Позивача про те, що він мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом. Отже, якщо кредитний договір був би укладений між ОСОБА_1 та Банком, то Позивач мав право стягнути з нього суму заборгованості за відсотками тільки за період з 01.08.2013 р. до 01.05.2015 р. у розмірі 3% за місяць, що могло складати: 7245,31 грн. х 3 % х 21 місяців = 4 564,5 грн., тому що у відповідності до ЗУ «Про захист прав споживачів» погашення по кредитному договору повинні бути зараховуватися у першу чергу на погашення простроченого тіла кредиту, але ніяк не 91 336,42 грн.

Щодо вимог про стягнення пені та комісії, то з рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 вбачається, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).Отже, Банк нарахував комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним. Відповідач не давав згоду на стягнення з нього комісійних витрат. Крім того, Закон України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" визначає тимчасові заходи для забезпечення підтримки госпсуб`єктів, що здійснюють діяльність на території проведення АТО, та осіб, які проживають у зоні АТО або переселилися з неї під час її проведення. Зокрема, на час проведення АТО для громадян України- жителів цієї зони (м.Маріуполь входить до списку населених пунктів зони АТО) або переселенців з неї встановлено мораторій на нарахування пені та штрафів на основну суму заборгованості за кредитними зобов`язаннями. Звертає увагу, що у своєму рішенні (заочне) від 28.09.2016 р. по даній справі, суд урахував вищевикладені вимоги законодавства, та відмовив Банку у стягненні з ОСОБА_1 суми комісії, пені та штрафів.

На підставі вищевикладеного відповідач ОСОБА_1 вважає, що позов Банку є необґрунтованим, а позовні вимоги не доказаними.

Представник позивача, Шишелова Н.В. , діюча на підставі довіреності, в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, надавши пояснення аналогічні тим, що викладені у позові. Додатково звертала увагу суду на те, що ініціатором спірних кредитних правовідносин є саме ОСОБА_1 , який 27.11.2007 звернувся до відділення банку та виявив бажання отримати платіжну картку "Універсальна Голд". 18.01.2008 знову звернувшись у відділення банку він уклав кредитний договір шляхом підписання заяви, підтвердив, що ознайомлений та згодний із умовами кредитування та тарифами даного продукту. В день укладенні договору ОСОБА_1 отримав кредитну картку та відразу почав активно нею користуватися. Наведене свідчить про обізнаність та розуміння ним умов кредитування, на які він письмово погодився під час у кладення договору. Крім того, спірний кредит має певні особливості, а саме клієнту було встановлено на рахунок поновлену кредитну лінію, що надає можливість користуватися коштами шляхом їх зняття з рахунку, а кошти, сплачені за кредитом, знову акумулюються на рахунку клієнта та доступні до використання. Отже, сплати, які здійснювалися клієнтом, враховані у розрахунку заборгованості, та знову використані відповідачем, повторне їх врахування, як погашення боргу є неможливим. Також при ухваленні рішення у справі просила врахувати практику Верховного суду України, викладену у його постановах від 11.09.2019 у справах № 153/1334/19 та № 642/5533/15-ц, від 19.09.2019 у справі № 127/7543/17, від 25.09.2019 у справі № 545/1009/16-ц.

Відповідач ОСОБА_1 у судове засідання не прибув, просив вирішувати справу у його відсутність, за участю його представника, адвоката Мельник О.Р.

Представник відповідача ОСОБА_1 , адвокат Мельник О.Р., в судовому засіданні просила у задоволенні позову відмовити у повному обсязі, посилаючи на обставини, викладені у відзиві на пред`явлений позов.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши письмові матеріали справи, судом встановлено наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Встановлено, що 18 січня 2008 року відповідач ОСОБА_1 звернувся до Закритого акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк", правонаступником якого є Приватне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк", де заповнив та підписав анкету-заяву, за розробленою банком формою, на отримання кредиту у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок шляхом приєднання до існуючих Умов та Правил надання банківських послуг.

Відповідач ОСОБА_1 в ході судового розгляду справи факт підписання ним зазначеного документу категорично заперечував.

Проте, згідно із висновком № 520/521/522-18 від 10.01.2019, наданим за результатами проведення у справі комплексної комісійної судової почеркознавчої експертизи, підписи, виконані від імені ОСОБА_1 та розміщенні у графах "Подпись" оригіналу заяви-анкети на оформлення кредитної кварки від 18.01.2008, виконані самим ОСОБА_1 .

Відповідач ОСОБА_1 своїм особистим підписом, що міститься у вказаній анкеті-заяві від 18.01.2008 року, засвідчив свою згоду із Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами банку, які складають між ним і банком Договір про надання банківських послуг. При цьому позичальник також засвідчив своє ознайомлення із переліченими документами, що складають собою договір.

Також з даної анкети-заяви вбачається, що ОСОБА_1 було видано кредитну картку "Універсальна" № НОМЕР_4 із встановленням кредитного ліміту у сумі 2000,00 гривень, базовою процентною ставкою по кредиту у розмірі 3% на місяць.

Отже, суд вважає встановленим факт укладення між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 договору кредиту № б/н від 18.01.2008.

Разом із тим, у переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець, організація, що здійснює підприємницьку діяльність з метою отримання прибутку, та є професійним учасником ринку надання кредитно-фінансових послуг, яким у даному випадку витупає ПАТ КБ «ПриватБанк».

Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому вони повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.

Сенс договору приєднання полягає у тому, що його умови визначені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних умовах та можуть бути прийняті іншою стороною не інакше ніж шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Тобто дійсно вільною в цьому випадку є воля виключно однієї сторони - тієї, яка пропонує для укладення договору саме формуляр (тобто банк). Інша сторона виявляє волю до укладення цього договору лише на стадії висловлення власної волі на стадії прийняття умов такого договору в цілому. Проте не повинно виникати сумнівів у тому, чи дійсно та які саме умови, викладені у формулярі або іншій стандартній формі, приймає позичальник.

У ситуації, коли є сумніви у тому, чи прийняті та які саме умови прийнято споживачем - позичальником, умови не можуть вважатися такими, що прийняті ним в цілому.

Конструкція договору приєднання, викладена у частині першій статті 634 ЦК України, полягає не у тому, що споживач зобов`язаний самостійно ознайомитися з умовами і правилами надання послуг, пропонованими однією стороною, а у тому, що споживач може лише до них приєднатися, не маючи можливості обговорювати умови договору приєднання, пропонуючи свої зміни тощо. Проте сама воля споживача на приєднання до певних умов такого договору має бути однозначною та свідчити про певне її спрямування на досягнення згоди саме на певних умовах, запропонованих банком.

У законі як загальне правило визначено, що договір приєднання має викладатися на формулярі або іншій стандартній формі, яка має засвідчувати усі прийняті споживачем умови такого договору.

За змістом статті 1056-1 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Таким чином, у разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).

Звертаючись до суду із первісним позовом у серпні 2016 року, позивач просив стягнути з відповідача ОСОБА_1 заборгованість за договором кредиту № б/н від 18.01.2008 станом на 31.07.2016 у загальному розмірі 51237,71 гривень, яка складалася з заборгованості за тілом кредиту у сумі 7789,17 гривень, заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 38059,42 гривень, пені у сумі 2711,13 гривень, а також штрафів відповідно до п. 8.6 Умов та правил надання банківських послуг у розмірі 250,00 гривень (фіксована частина) та 2427,99 гривень (процентна складова), на підтвердження чого надав відповідний розрахунок.

В ході судового розгляду справи, а саме 20.12.2017, позивач уточнив позовні вимоги, надавши новий розрахунок заборгованості, на підставі якого просив стягнути з відповідача борг станом на 31.05.2017 у загальній сумі 102836,72 гривень, який складається з заборгованості за тілом кредиту у сумі 7789,17 гривень, заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 91336,42 гривень, заборгованості за пенею та комісією у сумі 3711,13 гривень.

Банк, обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості, посилався на Умови та Правила надання банківських послуг, Правила користування платіжною карткою (далі - Правила).

Однак, в ході судового розгляду справи представником позивача на було надано жодних підтверджень, що саме ці Правила у відповідній редакції розумів відповідач, ознайомився і погодився з ними, підписуючи 18.01.2008 заяву-анкету, а також те, що зазначені документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема, й щодо сплати підвищених процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати пені та комісії.

За таких обставин та без наданих підтверджень про погодження з конкретними запропонованими відповідачу Правилами, відсутність у заяві домовленості сторін про сплату підвищених відсотків за користування кредитними коштами, пені та комісії за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Правила не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують зазначених обставин.

Надані позивачем Правила, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також якщо ці умови прямо не передбачені, як у цьому випадку в заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.

Таким чином суд дійшов висновку, що Правила, які містяться в матеріалах справи, не визнаються відповідачем та не містять його підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 18 січня 2008 року кредитного договору. Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді підстави сплати підвищених процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені) та комісії за порушення термінів виконання договірних зобов`язань.

Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України.

Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України.

Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.

У цьому випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

Конституційний Суд України у Рішенні у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» від 11 липня 2013 року у справі № 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.

Тому відсутні підстави вважати, що під час укладення договору від 18.01.2008 банк дотримався вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, які вважав узгодженими банк.

Такі висновки відповідають правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19).

Разом зі тим, в оцінці поведінки та способу ведення справ банком судом враховується те, що він є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв`язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання правил та процедур, які є традиційними у цій сфері, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ банком є вищими, ніж до споживача - фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах з такою кредитною установою. З врахуванням наведеного всі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах.

Аналізуючи надані позивачем докази, суд також виходить з того, що відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

При цьому кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Згідно із ч. 2 ст. 13, ч. 7 ст. 81 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмету спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також у випадках, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 2 ст. 83, ч. 5 ст. 177 ЦПК України позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги.

Згідно із ч. 4 ст. 83 ЦПК України якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини; з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі належні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

За положеннями частини 1 статті 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Таким чином, принципи цивільного судочинства унеможливлюють витребування доказів за ініціативою суду.

У відповідності до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ж із ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Так, згідно із довідкою, наданою представником позивача (а.с. 134), відповідачеві ОСОБА_1 за кредитним договором № б/н від 27.11.2007 було надано такі кредитні картки: № НОМЕР_4 строком дії з 27.11.2007 до 11/11; № НОМЕР_3 строком дії з 19.12.2011 до 09/15; № НОМЕР_1 строком дії з 13.08.2012 до 05/16; № НОМЕР_2 строком дії з 26.01.2013 до 01/17.

Натомість, у довідці про зміну умов кредитування за договором № б/н від 27.11.2007 (а.с. 135), що також була надана представником позивача в ході розгляду справи, зазначено, що старт карткового рахунку № НОМЕР_2 відбувся 27.11.2007.

Крім того, звертаючись у грудні 2017 року до суду із уточненням позовних вимог (а.с 73-84), позивачем було надано розрахунок заборгованості саме за договором кредиту № б/н від 27.11.2007 станом на 31.05.2017 на суму боргу у розмірі 102836,72 гривень.

Проте, в ході судового розгляду справи позивачем не було надано жодних доказів на підтвердження факту укладення договору кредиту із відповідачем ОСОБА_1 саме від 27.11.2007, не надано доказів на підтвердження наявності зв`язку між цим договором та договором № б/н від 18.01.2008, факт укладення якого встановлений судом, а також взагалі на підтвердження наявності зв`язку між всіма зазначеними кредитними картками та вказаними договорами, як і факту отримання цих кредитних карток ОСОБА_1 .

Відсутність таких доказів унеможливлює встановлення судом строку дії договору від 18.01.2008, який пов`язується із строком дії певної картки, перевірку обґрунтованості нарахованих до стягнення сум боргу та дотримання позивачем строку звернення до суду, визначеного ст. 256 ЦПК України, про застосування наслідків спливу якого було заявлено стороною відповідача.

Надані ж позивачем розрахунки заборгованості в сенсі наведених обставин, на переконання суду, не доводять поза розумним сумнівом факту наявності заборгованості у пред`явленому до стягнення розмірі саме за договором кредиту № б/н від 18.01.2008.

Відтак, суд вважає, що позивачем АТ КБ «ПриватБанк» не надано належних і допустимих доказів на підтвердження обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а тому відмовляє у задоволенні пред`явленого позову у повному обсязі.

Вищенаведені висновки суду не суперечать висновкам Верховного суду України, викладеним у його постановах від 11.09.2019 у справах № 153/1334/19 та № 642/5533/15-ц, від 19.09.2019 у справі № 127/7543/17, від 25.09.2019 у справі № 545/1009/16-ц, про які було заявлено стороною позивача.

Керуючись ст.3, 5, 7, 8, 18, 229, 258-259, 263-265, 268 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк", код 14360570, юридична адреса: місто Київ, вулиця Грушевського, 1Д до ОСОБА_1 , що зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 про стягнення заборгованості за грошовим зобов`язанням - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Донецького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 20 грудня 2019 року

Суддя ___________