Рішення № 86746217, 27.11.2019, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/6704/19

Провадження № 2-о/369/169/19

РІШЕННЯ

Іменем України

27.11.2019 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі

головуючої судді Ковальчук Л.М.,

при секретарі Заїка О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення,

В С Т А Н О В И В:

Заявник ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, посилаючись на те, що вона народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Луганськ, була зареєстрована та проживала у квартирі за адресою АДРЕСА_1 , яка на праві власності належить її матері ОСОБА_2 ..

У травні 2014 року заявник вимушена була переміститись з адреси АДРЕСА_1 до адреси АДРЕСА_2 , де на даний час проживає як внутрішньо переміщена особа (довідка від 06.03.2018 року № 0000488888).

Як на причини переміщення позивач вказує на збройну агресію Російської Федерації, окупацію частини території України, яка засуджена як на національному рівні, так і міжнародною спільнотою, посилається на низку статей, правових актів, міжнародних положень, вказує на численні порушення з боку Російської Федерації. Заявник була позбавлена права голосувати, права на мирне життя, що призвели до неможливості подальшого проживання в м. Луганську.

Позивач вказувала, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації на території Луганської області та окупацією Російською Федерацією частини території Луганської області України було порушено цілу низку її прав та свобод, передбаченими міжнародними правовими актами (право на життя, на свободу та повагу до честі і гідності, на свободу і особисту недоторканість, на повагу до приватного і сімейного життя, на свободу думки, совісті, релігії, тощо), що змусило її звернутись до суду із вказаною заявою.

Враховуючи викладене, заявник ОСОБА_1 просила встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у травні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

У судове засідання представник заявника та заявник не з`явилися, надали заяву про розгляд справи за їх відсутності, просили заяву задовольнити.

У судове засідання представники заінтересованих осіб не з`явились, повідомлялись належним чином про розгляд справи, причини неявки суду не повідомили.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши дійсні обставини, суд приходить до висновку, що заява підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що заявник народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Луганськ, була зареєстрована та проживала у квартирі за адресою АДРЕСА_1 , яка на праві власності належить її матері ОСОБА_2 , що підтверджується договором дарування квартири від 02.06.2004 року, витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 06.07.2004 року.

У травні 2014 року заявник вимушена була переміститись з адреси АДРЕСА_1 до адреси АДРЕСА_2 .

Згідно Довідки від 06.03.218 року № 0000488888 заявника взято на облік як внутрішньо переміщену особу, де вказано місце її реєстрації АДРЕСА_1 , а місце фактичного проживання АДРЕСА_2 .

Згідно зі ст. 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (Закон N 1706-VII) внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Аналіз наведених положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України може бути, зокрема, збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (Закон N 1706-VII) передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону (Закон N 1706-VII).

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у ст. 1 цього Закону (Закон N 1706-VII).

Постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. За змістом встановленої форми довідки не передбачається внесення до неї відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.

Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (Закон N 1706-VII) не передбачено порядку підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення.

У ст. 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25.12.1997 року N 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) визначено, що ч. 2 ст. 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Зміни до Конституції України, запроваджені Законом України від 02 червня 2016 року N 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (Закон N 1401-VIII), не призводять до втрати значення наведеного Рішення Конституційного Суду України.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07.05.2002 року N 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" покладено на суд обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов`язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов`язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов`язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ЄСПЛ у справі "Ilascu and Others v. Moldova and Russia" від 08 липня 2004 року N 48787/99, § 313; рішення ЄСПЛ у справі "Sargasyan v. Azerbaijan" від 16 червня 2015 року N 40167/06, § 129).

У разі наявності виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі "Ilascu and Others v. Moldova and Russia" від 08 липня 2004 року N 48787/99, § 333; рішення ЄСПЛ у справі "Catan and Others v. the Republic of Moldova and Russia" від 19 жовтня 2012 року NN 43370/04, 8252/05 and 18454/06, § 109; рішення ЄСПЛ у справі "Sargasyan v. Azerbaijan" від 16 червня 2015 року N 40167/06, § 130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов`язань. Такі зобов`язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ЄСПЛ у справі Ilascu and Others v. Moldova and Russia" від 08 липня 2004 року N 48787/99, § 335, § 339; рішення ЄСПЛ у справі "Sargasyan v. Azerbaijan" від 16 червня 2015 року N 40167/06, § 131). Таким чином, перша частина цих зобов`язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340 - 345). Згідно з другою частиною зобов`язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340 - 345, § 346; рішення ЄСПЛ у справі "Sargasyan v. Azerbaijan" від 16 червня 2015 року N 40167/06, § 132).

Відповідно до ст. 293 ЦПК України Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про: 5) встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Згідно ч. 2 ст. 315 ЦПК України У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (Закон N 1207-VII) відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Враховуючи викладене, суд зазначає, що встановлення факту, що має юридичне значення, щодо вимушеного переселення заявника з окупованої території Луганської області, відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, можливе лише у судовому порядку.

Крім того, від встановлення такого факту залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав саме заявника. При цьому відповідний юридичний факт є індивідуальним, оскільки має правові наслідки лише для заявника.

Стосовно обставин, що зумовили вимушене переселення заявника з частини окупованої Російською Федерацією території - м. Луганськ Луганської області, Україна, то суд виходить з того, що заявник є громадянином України, зареєстрована у м. Луганськ Луганської області. До початку окупації м. Луганськ заявник, як повноправний громадянин своєї країни, мала про проживати в м. Луганську, разом з матір`ю, налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя. Проте наведені обставини призвели до неможливості подальшого проживання у м. Луганськ, а тому в травні 2014 року внаслідок воєнних дій Російської Федерації проти України заявник змушена була переїхати до Київської області, Києво-Святощинський р-н, с. Крюківщина, залишивши житло у м. Луганськ, змінивши власний побут та спосіб життя.

Заявник переселилася з території окупованої Луганської області задля уникнення загрози життю, здоров`ю, свободи, насильницькій втраті громадянства, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав вільного володіння, розпорядження та користування майном, прав на працю та захист у результаті збройної агресії Російської Федерації.

Встановити такий юридичний факт заявнику потрібно для визначення його статусу як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, нормами національного законодавства, іншими нормами міжнародного права.

Відповідно до ст. 77 Цивільного процесуального кодексу України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно вимог ст. 80 Цивільного процесуального кодексу України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до вимог ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України вказано, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи вищевикладене, суд, з`ясувавши дійсні обставини справи та оцінивши зібрані в справі докази, дійшов висновку про задоволення заяви.

Керуючись ст. ст. 77, 80, 81, 259, 263, 264, 265, 268 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Заяву ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, задовольнити.

Встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у травні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Інформація про заявника: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , паспорт № НОМЕР_1 від 01.04.2016 року, місце проживання: АДРЕСА_2 .

Інформація про заінтересовану особу: Міністерство соціальної політики України, Код ЄДРПОУ 37567866, місце знаходження: 01601, м. Київ, вул. Еспаладна, 8/10.

Інформація про заінтересовану особу: Російська Федерація (Посольство Російської Федерації в Україні), місце знаходження: 03049, м. Київ, пр-т. Повітрофлотський, буд. 27.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного рішення суду.

Суддя Ковальчук Л.М.