Рішення № 86734037, 19.12.2019, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №1.380.2019.000246

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 грудня 2019 року

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Москаля Р.М., за участі секретаря судового засідання Михалюк М.Ю., позивачки ОСОБА_1 , представника позивачки Бакалейко Н.В., представника відповідача Бути Н.І., розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Львові адміністративну справу за позовом громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_1 (далі - позивачка) 16.01.2019 звернулася до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач) з вимогами:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №409-18 від 07.12.2018;

- зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що дізнавшись про релігійні переслідування, які мають місце в країні її походження - Узбекистані, відносно осіб, які сповідують відмінні від ісламу релігії, а особливо щодо тих осіб, хто залишив іслам та прийняв християнство, 06.06.2016 позивачка звернулася до ГУ ДМСУ у Львівській області із заявою про визнання її біженцем внаслідок обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознакою віросповідання та належності до певної соціальної групи. Позивачка вказала, що зараз належить до християнської конфесії Свідків Єгови, яка є забороненою всюди в Узбекистані, окрім м. Чирчик Ташкентської області. ГУ ДМС України у Львівській області за заявою позивачки ухвалило висновок, відповідно до якого відмовило у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На підставі цього висновку відповідач прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивачка вважає, що у відповідача було достатньо доказів та матеріалів, які доводять та підтверджують непоодинокі факти релігійних переслідувань в Узбекистані членів тієї ж соціальної групи, яку вона сповідує, а саме християн, Свідків Єгови. Вказує, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідач не враховував та не аналізував докази та матеріали, які доводять непоодинокі факти релігійних переслідувань в Узбекистані християн, зокрема Свідків Єгови (Звіти до Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБОЄ) щодо реалізації заходів з питань людського виміру за 2016 - 2015 роки; звіт комісії США про стан релігійних свобод у світі за 2016 рік; заключні зауваження Комітету ООН з прав людини по четвертій періодичній доповіді Узбекистану від 17.08.2015, звіт Комісії з міжнародної релігійної свободи по Узбекистану за 2017 рік, тощо). Позивачка вважає, що ці докази підтверджують наявність у позивачки обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань за ознакою релігії як Свідок Єгови в разі повернення її до країни національного походження - Республіки Узбекистан на тривалий період.

Відповідач позов не визнає з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву (том 1 а.с. 124-130). Представник відповідач вказує, що ОСОБА_1 не надала доказів, на підтвердження обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання. Стверджує, що відповідач не встановив фактів того, що саме позивачка була об`єктом переслідувань як на момент перебування на території країни походження, так і на момент звернення до ГУ ДМС у Львівській області. Вказує, що відомості, які надала позивачка носять виключно загальний характер та не підтверджують наявність переслідування щодо неї. Представник відповідача звертає увагу суду на значну тривалість часового проміжку, що пояснюється тим, що ОСОБА_1 прибула в Україну 20.05.2006, а звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через її релігійні переконання, до ГУ ДМС України у Львівській області 06.06.2016, тобто по спливу майже десяти років після в`їзду на територію України.

Позивачка подала відповідь на відзив (том. 2 а.с. 1) вкотре наголосила на тому, що після того, як вона припинила сповідувати іслам і стала присвяченим охрещеним служителем Релігійної організації свідків Єгови в Україні, існує реальна загроза того, що вона може зазнати переслідувань, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження в Узбекистані з огляду на її релігійні переконання. Позивачка вказує, що ситуація в Узбекистані з правами людини є вкрай поганою, країна з 2006 року постійно входить до переліку країн, що викликає особливе занепокоєння через системні порушення прав людини, особливо в сфері свободи світогляду та віросповідання.

Суд заслухав пояснення учасників справи, дослідив долучені до матеріалів справи письмові докази, оцінив їх в сукупності і встановив такі фактичні обставини справи і відповідні їм спірні правовідносини:

Відповідно до матеріалів особової справи №2016LV0013 ОСОБА_1, народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Гайбу, Ургенчський район, Хорезмська область, Узбекистан, є громадянкою Узбекистану, за національністю - узбечка, віросповіданням - християнка (релігійна громада Свідків Єгови, раніше сповідувала іслам), освіта - середня, за сімейним станом - не одружена. Рідна мова - узбецька, читає та спілкується українською мовою.

Позивачка 20.05.2006 прибула в Україну поїздом «Ташкент- Харків» разом із своїм батьком ОСОБА_2 та братом ОСОБА_3 . Причиною переїзду до України вказує возз`єднання із сім`єю, оскільки батьки позивачки з 2005 року постійно проживали у Львівській області. У 2015 році здобула повну загальну середню освіту у Старосамбірській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №1 імені Богдана Сольчаника Львівської області (том 1 а.с. 195).

Позивачка змінила свою релігійну приналежність, припинила сповідувати іслам та прийняла християнство, приєдналася до релігійної громади Свідків Єгови в м. Старий Самбір та з 15.03.2015 є присвяченим охрещеним служителем релігійного об`єднання. 01.11.2015 як активний член релігійної організації Свідків Єгови в Україні позивачка призначена Керівним комітетом Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» релігійним служителем - повночасовим проповідником (сталим піонером) (том 1 а.с. 19, 196-197).

06.06.2016 позивачка звернулася до ГУ ДМСУ у Львівській області із заявою про визнання її біженцем внаслідок обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознакою віросповідання та належності до певної соціальної групи, оскільки вона належить до християнської конфесії Свідків Єгови, яка є забороненою всюди в Узбекистані, окрім м. Чирчик Ташкентської області (том 1 а.с. 152-153), до своєї заяви позивачка надала додаткові пояснення про надання статусу біженця в Україні (том 1 а.с. 154-155).

ГУ ДМС України у Львівській області прийняло наказ №148 від 29.06.2016 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», відповідно до якого розпочало процедуру оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Узбекистан ОСОБА_1 (том 1 а.с. 176).

За результатами розгляду заяви позивачки, проведених співбесід від 23.06.2016 та від 02.11.2016 та досліджених матеріалів особової справи, 08.12.2016 ГУ ДМСУ у Львівській області ухвалило висновок про відмову у визнанні позивачку біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №2016LV0013 (том 1 а.с. 233-242). На підставі цього висновку відповідач 16.12.2016 прийняв рішення № 647-16 про відмову у визнанні позивачки біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту (том1 а.с. 243).

ОСОБА_1 оскаржила це рішення в судовому порядку. Постановою Львівського окружного адміністративного суду №813/345/17 від 10.08.2017 суд відмовив в задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним і скасування рішення та повідомлення, зобов`язання до вчинення дій. За результатом апеляційного оскарження цього рішення Львівський апеляційний адміністративний суд 09.11.2017 прийняв постанову (том 1 а.с. 247-249), якою скасував постанову Львівського окружного адміністративного суду від 10.08.2017 по справі № 813/345/17 та прийняв нову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України задовольнив частково:

- визнав протиправним та скасував рішення Державної міграційної служби України № 647-16 від 16.12.2016 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язав Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 від 06.062016 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків, викладених у постанові суду.

На виконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 09.11.2017 у справі №813/345/17 ДМС прийняла рішення №07-18 від 26.01.2018, яким зобов`язала ГУ ДМСУ у Львівській області повторно розглянути заяву позивачки про визнання її біженцем, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішення №647-16 від 16.12.2016.

За результатами повторного розгляду особової справи ОСОБА_1, проведеної співбесіди від 29.08.2018 та з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішення ДМС від 16.12.2016 №647-16, ГУ ДМСУ у Львівській області 05.11.2018 ухвалило висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №2016LV0013. ГУ ДМСУ у Львівській області вважало, що зазначенні заявницею побоювання не мають належного обґрунтування, видаються надуманими, малоймовірними та безпідставними, а відповідно у неї не має підстав для того, щоб бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, згідно до пункту 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (том 1 а.с. 136-150).

На підставі цього висновку, 07.12.2018 відповідач прийняв оскаржене рішення №409-18, відповідно до якого відмовив громадянці Республіки Узбекистан ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту (том 1 а.с. 17).

Листом № 4601.4.3-30275/46-2-18 від 27.12.2018 ГУ ДМСУ у Львівській області надіслало позивачці повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 147 від 27.12.2018 (том 1 а.с. 55-56).

При прийнятті рішення суд керується такими нормами права:

Відповідно до статті 14 Загальної декларації прав людини, прийнятої і проголошеної Генеральною Асамблея ООН 10.12.1948, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватись цим притулком.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI (далі - Закон №3671-VI).

За визначенням, наведеним в частини першої статті Закону №3671-VI:

1) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

4) додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті;

13) особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань;

19) статус біженця - визнання центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, іноземця або особи без громадянства біженцем.

Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту регламентовано у статті 5 Закону №3671-VI. Згідно з частиною п`ятою цієї статті особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Як визначено частинами першою, сьомою статті 7 цього Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначено статтею 9 Закону №3671-VI. Відповідно до цієї статті:

- працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником (частина друга);

- центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина шоста);

- у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України (частина восьма);

- центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, направляє особу, яка подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на медичне обстеження, що проводиться в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина дев`ята);

- документи, отримані або підготовлені центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, долучаються до особової справи заявника (частина десята);

- після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина одинадцята);

- особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою (частина дванадцята).

Згідно з частиною другою статті 13 Закону №3671-VI особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана:

- подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- відбути до визначеного місця тимчасового проживання у разі одержання направлення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту;

- проходити медичне обстеження на вимогу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту;

- з`являтися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, у визначений ним строк;

- повідомляти центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, про свої поїздки за межі адміністративно-територіальної одиниці України, на території якої вона проживає.

Згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту наведені в статті 6 Закону №3671-VI. Так, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: - яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; - яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; - стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; - яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 25.06.2019 у справі №813/345/17 (щодо правомірності першого рішення ДМС України про відмову у наданні позивачці статусу біженця) вказав: « 61. Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. 62. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. 63. При цьому, саме обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є головним у переліку критеріїв щодо визначення біженця, проте ці побоювання повинні бути реальними. 64. Верховний Суд також зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час. 65. Викладене та встановлені судами обставини свідчить про те, що у випадку, що розглядається, відносно позивача відповідач не встановив об`єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право позивачу на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, що дає підстави для висновку про необґрунтованість і передчасність оскаржуваного рішення та, відповідно, про його протиправність».

При вирішенні цього спору суд керується такими мотивами:

У висновку №2016LV0013 від 05.11.2019 викладено обставини, які стали підставою для відмови ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні (том 1 а.с. 136-150). Територіальний орган міграційної служби керувався тим, що заявниця не зазнала переслідування та у неї не виникало жодних проблем і конфліктів в Узбекистані, пов`язаних з її релігією. У співбесіді від 29.08.2018 ОСОБА_1 вказала, що вона не має в Узбекистані знайомих, які є членами організації Свідків Єгови. Відповідно до п. 56 Керівництва УВКБ ООН з процедур та критеріїв визначення статусу біженців 2013 року, переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону відповідно до традиційного права. Особи, котрі рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець - це жертва або потенційна жертва несправедливості, а не особа, яка переховується від правосуддя. ОСОБА_1 не повідомляла, що приймала участь у політичній чи релігійній діяльності у країні походження, не була членом жодних організацій, не приймала участь у демонстраціях проти президента та уряду Республіки Узбекистан, вона не навела фактів свого особистого переслідування в країні походження за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. З наведених підстав ГУ ДМС у Львівській області вважало, що заявниця не має обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, відповідно, у них немає підстав для набуття статусу біженця у відповідності до умов передбачених пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

У рішенні ДМС України від 07.12.2018 за №409-18 (том 1, а.с. 133) на підставі повторного вивчення документів встановлено відсутність щодо заявниці умови, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Оцінюючи рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 суд керується такими міркуваннями:

звертаючись із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивачка, серед іншого, зазначала, що не може повернутись до своєї країни через побоювання переслідування з боку органів державної влади, оскільки вона змінила своє віросповідання з ісламу на християнство та з 2015 року прийняла водне хрещення і стала членом релігійної організації Свідків Єгови. Ця організація заборонена в Узбекистані, є тяжким злочином віровідступництва. На підтвердження цих обставин позивачка надала Звіт з організації безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) щодо реалізації заходів з питань людського виміру за 2015-2016 роки, Звіт комісії США про стан релігійних свобод у світі за 2016 рік, заключні зауваження комітету ООН з прав людини по четвертій періодичній довідці з Узбекистану від 17.08.2015, звіт НПО «HRW» за 2016 рік, звіт НПО «OPEN DOORS»: «Свобода релігії та переслідування християн» за 2016 рік, звіт Комісії з міжнародної релігійної свободи по Узбекистану за 2017 рік, які містяться в матеріалах особової справи №2016LV0013.

Суд враховує роз`яснення абзацу 5 пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 25.06.2009 №1, відповідно до якого інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини третьою статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

У висновку територіальний орган міграційної служби вказав на те, що закон Республіки Узбекистан «Про свободу совісті та релігійні організації» серйозно обмежує права усіх релігійних груп і забезпечує узбецькому уряду державний контролю за релігійною діяльністю; цей закон криміналізує незареєстровану релігійну діяльність; вимагає офіційного погодження/схвалення змісту, виробництва і розповсюдження релігійних публікацій; велика кількість груп не в стані задовольнити вимоги для реєстрації; у 2014 році вступив в дію новий деталізований закон (указ) про цензуру, який забороняє використання матеріалів, що «спотворюють/викривляють» переконання людей або заохочують до зміни релігії; що ситуація із свободою віросповідання у Республіці Узбекистан суттєво не змінилася, і не погіршилась, влада країни продовжує притримуватися політики обмеження релігійних свобод громадян. Незважаючи на те, що орган міграційної служби визнав обмеження релігійних права і свобод в Республіці Узбекистан щодо осіб, котрі сповідують іншу релігію, ніж іслам, при цьому необґрунтовано в оскаржуваному рішенні вказав, що такі побоювання заявниці є надуманими та малоймовірними.

Відповідно до представленого доказового матеріалу суд дійшов висновку, що ситуація у країні походження позивачки є такою, що її побоювання стати жертвою переслідувань через релігійні причини у випадку повернення є цілком обґрунтованими. З огляду на те, що загальна ситуація із свободою віросповідання у Республіці Узбекистан суттєво не змінилася, цю обставину фактично визнає і сам відповідач. Тому суд вважає цілком обґрунтованими побоювання позивачки зазнати переслідувань у разі повернення до Узбекистану. При цьому суд не встановив передбачених статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» умов, що перешкоджають наданню позивачці правового статусу біженця.

Суд також враховує, що Львівський апеляційний адміністративний суд в постанові №876/9292/17 від 09.11.2017 по справі №813/345/17 (за участі тих же сторін, ОСОБА_1 до ДМС України) відповідно до наданої позивачкою інформації дійшов висновку, що в країні її походження Республіці Узбекистан систематично допускаються порушення прав людини, обмежуються релігійні права і свободи та свідчать про обґрунтованість її побоювань стати жертвою переслідувань за релігійною ознакою, зокрема, зі сторони державних органів постійно здійснюються кримінальні переслідування Свідків Єгови, до них застосовуються адміністративні штрафи, арешти, незаконні обшуки і вилучення релігійної літератури, тортури та жорстоке поводження, приниження честі і гідності, відмова в реєстрації їх об`єднань та організацій. Суд вказав ДМС України при повторному розгляді справи позивачки врахувати ці обставини та прийняти обґрунтоване рішення. Оцінюючи оскаржене рішення суд констатує, що при повторному розгляді заяви позивачки про визнання її біженцем орган міграційної служби відмовив позивачці у наданні статусу біженця з аналогічних підстав, що і в рішенні №647-16 від 16.12.2016, інших обставин при повторному розгляді заяви позивачки відповідач не встановив. Отже, це рішення слід скасувати як протиправне.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до пункту 10 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Обираючи спосіб захисту порушеного права суд враховує, що відповідач повторно відмовив позивачці у наданні статусу біженця з аналогічних підстав, що і в першому рішенні, тому ефективний спосіб судового захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права заявниці та бути адекватним фактичним обставинам справи. За обставин цієї справи, на переконання суду, черговий повторний розгляд заяви позивачки не сприятиме захисту її прав.

Таким чином, з огляду на те, що відповідач повторно протиправно відмовив ОСОБА_1 у наданні статусу біженця, суд вважає належним способом захисту прав позивачки спонукання (зобов`язання) ДМС України прийняти рішення про надання громадянці Республіки Узбекистан ОСОБА_1 статусу біженця. Прийняття такого рішення не є втручання в межах спірних правовідносин у дискреційні повноваження відповідача, оскільки в оскарженому рішенні не наведено нових (не оцінених судом в межах справи №813/345/17) аргументів на обґрунтування відмови в наданні статусу біженця.

Таким чином, позовні вимоги щодо визнання протиправним та скасування рішення ДМС України №409-18 від 07.12.2018 України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання ДМС України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Суд не застосовує правила розподілу судових витрат, визначених статтею 139 КАС України, оскільки позивачка згідно з пунктом 14 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору.

Керуючись ст.ст. 19-20, 22, 25-26, 90, 139, 229, 241-246, 250, 251, 255, 295, пп. 15.5 п.15 розділу VII «Перехідні положення» КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №409-18 від 07.12.2018 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язати Державну міграційну службу України (01001, місто Київ, вул. Володимирська, буд. 9; ідентифікаційний код 37508470) прийняти рішення про надання громадянці Республіки Узбекистан ОСОБА_1 (поштова адреса: АДРЕСА_1 ; РНОКПП відсутній) статусу біженця.

Судові витрати не розподіляти.

Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано протягом тридцяти днів з дня складення його повного тексту. Апеляційна скарга подається до суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який постановив рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 29.12.2019.

Суддя Москаль Р.М.