Рішення № 86693263, 19.12.2019, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №813/7763/14

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 грудня 2019 року

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

головуючий суддя Грень Н.М.,

за участю:

секретаря судового засідання Редкевич О.Р.,

представника позивача Московича А.Я.,

представника відповідача Риб`як В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Львівської митниці ДФС, Галицької митниці Держмитслужби про визнання протиправним і скасування наказу та поновлення на посаді, -

в с т а н о в и в :

На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Львівської митниці Міндоходів з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, з вимогами:

- визнати протиправним та скасувати наказ Львівської митниці Міндоходів від 23.10.2014 року № 1183-о;

- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника адміністративно-господарського управління Львівської митниці Міндоходів;

- постанову суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника адміністративно-господарського управління Львівської митниці Міндоходів звернути до негайного виконання.

- стягнути з Львівської митниці ДФС на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 23.10.2014 (з дня звільнення) і до моменту фактичного поновлення на посаді;

- зобов`язати Львівську митницю ДФС проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч.3 статті 1 Закону України «Про очищення влади».

В обґрунтування позову зазначив, що наказом Львівської митниці Міндоходів № 1183-о від 23.10.2014 був незаконно звільнений з посади заступника начальника адміністративно-господарського управління Львівської митниці Міндоходів з підстав, передбачених частиною 1 статті 3 та частиною 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» (п.7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України).

Просив визнати незаконним та скасувати наказ Львівської митниці Міндоходів № 1183-о від 23.10.2014 «Про звільнення ОСОБА_1 »; поновити заступника начальника адміністративно-господарського управління Львівської митниці Міндоходів; стягнути з Львівської митниці ДФС(правонаступника) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 23.10.2014 до дня поновлення на роботі; зобов`язати Львівську митницю ДФС проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 2 Закону України «Про очищення влади».

Відповідачі відзиву (заперечення в редакції КАС України до 15.12.2017) до матеріалів справи не надали.

Ухвалою від 17.11.2014 позовну заяву залишено без руху.

Ухвалою від 17.12.2014 відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання.

Ухвалою від 12.03.2015 витребувано у Головного управління ДФС у Львівській області докази та зупинено провадження у справі до отримання витребуваних судом документів.

Ухвалою від 12.07.2016 поновлено провадження у справі.

Ухвалою від 12.07.2016 закінчено підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду.

Ухвалою від 22.12.2016 зупинено провадження у справі на термін необхідний для отримання та долучення відповідачем документів до матеріалів справи.

15.12.2017 набув чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" №2147-VIII від 03.10.2017, котрим Кодекс адміністративного судочинства України викладено в новій редакції.

Згідно з пп.10 п.1 Розділу VII Перехідних положень КАС України в новій редакції справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Ухвалою від 26.11.2019 поновлено провадження у справі та призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження.

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив задовольнити позов у повному обсязі.

Представник відповідача-Львівської митниці ДФС у судовому засіданні заперечував проти вимог позивача, просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі, 17.12.2019 долучив до матеріалів справи додаткові пояснення.

Представник Галицької митниці Державної митної служби України у судове засідання не прибув.

Заслухавши вступне слово позивача та представника відповідача, перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, суд встановив наступне.

Позивач ОСОБА_1 , відповідно до поданої заяви, у порядку переведення з Головного управління Міндоходів у Львівській області наказом Львівської митниці Міндоходів від 14.08.2014 №955-о призначений на посаду провідного спеціаліста відділу експлуатації та господарського забезпечення адміністративно-господарського управління Львівської митниці Міндоходів, з 14.08.2014.

У період з 22.08.2014 по 23.10.2014 працював на посаді заступника начальника адміністративно-господарського управління Львівської митниці Міндоходів.

Наказом Львівської митниці Міндоходів № 1183-о від 23.10.2014 звільнений з посади заступника начальника адміністративно-господарського управління Львівської митниці Міндоходів з підстав, передбачених частиною 1 статті 3 та частиною 2 Прикінцевих та перехідних положень ЗаконуУкраїни «Про очищення влади» (п.7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України).

Зі змісту наказу з`ясовано, що останній складений на підставі довідки за результатами перевірки відомостей зазначених в особовій справі та трудовій книжці ОСОБА_1 .

Вказана довідка містить інформацію про те, що ОСОБА_1 в період з 30.06.2009 по 23.03.2012 обіймав посаду заступника начальника управління податкової міліції ДПА у Львівській області.

Судом встановлено, що Постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2014 № 160 утворено Державну фіскальну службу, як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України, реорганізувавши Міндоходів шляхом перетворення.

Постановою Кабінету Міністрів України від 06.08.2014 № 311 реорганізовано територіальні органи Міністерства доходів і зборів шляхом приєднання до відповідних територіальних органів Державної фіскальної служби України.

Позивач не погодившись із наказом Львівської митниці Міндоходів № 1183-о від 23.10.2014 про звільнення з посади заступника начальника адміністративно-господарського управління Львівської митниці Міндоходів з підстав, передбачених частиною 1 статті 3 та частиною 2 Прикінцевих та перехідних положень ЗаконуУкраїни «Про очищення влади» звернувся із цим позовом до суду.

При вирішенні спору по суті суд керувався наступним.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 5-1 Кодексу законів про працю України визначено гарантії забезпечення права громадян на працю. Так, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (пункт 6 частини 1 статті 5-1 Кодексу законів про працю України).

З 16.10.2014 набрав чинності Закон України «Про очищення влади» від 16.09.2014 № 1682-VII.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 № 1682-VIIочищення влади (люстрація) це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади(перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (надалі Закон).

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (ч. 3 ст. 1 Закону).

Рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень при виконанні цього Закону оскаржуються в судовому порядку (ч. 9 ст. 1 Закону).

Відповідно до ч. 5 ст. 1 Закону заборона, передбачена частиною третьою або четвертою цієї статті, може застосовуватися до особи лише один раз.

Таким чином, ст. 1 Закону визначає поняття люстрації, основні засади очищення влади та її мету, строки, протягом яких особи, зазначені у ч.ч. 1, 2, 4, 8 ст. 3 цього Закону, не можуть обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади, тобто встановлює заборони.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про очищення влади» заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо: 1) Прем`єр-міністра України, Першого віце-прем`єр-міністра України, віце-прем`єр-міністра України, а також міністра, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, їх перших заступників, заступників; 2) Генерального прокурора України, Голови Служби безпеки України, Голови Служби зовнішньої розвідки України, начальника Управління державної охорони України, керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, керівника податкової міліції, керівника центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, їх перших заступників, заступників; 3) військових посадових осіб Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців служби за призовом під час мобілізації; 4) членів Вищої ради юстиції, членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, професійних суддів, Голови Державної судової адміністрації України, його першого заступника, заступника; 5) Глави Адміністрації Президента України, Керівника Державного управління справами, Керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України, Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, їх перших заступників, заступників; 6) начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту; 7) посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України; 8) членів Центральної виборчої комісії, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голів та членів національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, державне регулювання у сферах зв`язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг; 9) керівників державних, у тому числі казенних, підприємств оборонно-промислового комплексу, а також державних підприємств, що належать до сфери управління суб`єкта надання адміністративних послуг; 10) інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування; 11) осіб, які претендують на зайняття посад, зазначених у пунктах 1 10 цієї частини.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 року:

1) Президента України, Прем`єр-міністра України, Першого віце-прем`єр-міністра України, віце-прем`єр-міністра України;

2) міністра, керівника центрального органу виконавчої влади, який не входить до складу Кабінету Міністрів України, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, їх першого заступника, голови або члена національної комісії, що здійснює відповідно державне регулювання природних монополій, державне регулювання у сферах зв`язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг;

3) Генерального прокурора України, Голови Служби безпеки України, Голови Служби зовнішньої розвідки України, начальника Управління державної охорони України, керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, їх першого заступника чи заступника, заступника Міністра внутрішніх справ України;

4) Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, його першого заступника, заступника;

5) Глави Адміністрації Президента України, Керівника Державного управління справами, Керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України, Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, їх першого заступника, заступника;

6) члена Вищої ради юстиції (крім Голови Верховного Суду України), члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Голови Державної судової адміністрації України, його першого заступника, заступника;

7) керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції;

8) керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі;

9) Голови Ради міністрів Автономної Республіки Крим, голови обласної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації, їх перших заступників, заступників, голови районної державної адміністрації, районної в місті Києві державної адміністрації;

10) Начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України, Командувача Сухопутних військ Збройних Сил України, Командувача Повітряних Сил Збройних Сил України, Командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України, їх першого заступника.

Пункт 3 частини 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади» стосується осіб, що несли службу на посаді керівника податкової міліції, їх першого заступника чи заступника.

Пункт 7 частини 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади» стосується осіб, що несли службу на посаді керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) податкової міліції.

Пункт 8 частини1 статті 3 Закону України «Про очищення влади» стосується осіб, що проходили службу на посаді керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу податкової міліції в Автономній республіці Крим, областях. Місті Києві та Севастополі.

Підпунктом 1 пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» визначено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

Відповідно до довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці за результатами перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці ОСОБА_1 , встановлено, що відповідно до критеріїв здійснення очищення влади, визначених у ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» ОСОБА_1 за період з 25.02.2010 по 22.02.2014 обіймав посади щодо яких встановлена заборона, а саме: у період 30.06.2009 по 23.02.2012 обіймав посаду заступника начальника Управління податкової міліції ДПА у Львівській області.

Отже, за результатами проведеної перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці встановлено, що до ОСОБА_1 застосовується заборона, визначена частиною першою статті 3 Закону України «Про очищення влади».

Згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів № № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Згідно з ч. 2 ст. 21 та ч. 1 ст. 23 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16.12.1966 Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12.11.1973 року, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.

Також, ст. 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14.09.2006, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; b) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.

Згідно з ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 2 Конвенції № 111 від 25.06.1958 «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04.08.1961) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (ст. 4 цієї Конвенції).

Отже, рішення суб`єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.

Парламентська асамблея Ради Європи прийняла Резолюцію № 1096 «Про заходи щодо позбавлення від спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем», якою надала державам-членам Ради Європи рекомендації, яких слід дотримуватися при запровадженні процедурних заходів, які можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена у кожному конкретному випадку, а особі яка піддається такій процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.

Встановлені згадуваною Резолюцією № 1096 підходи знайшли свій розвиток у практиці Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), який уже неодноразово розглядав справи за наслідками схожих перевірок в інших державах (рішення від 14.02.2006 у справі «Турек проти Словаччини», від 24.04.2007 у справі «Матиєк проти Польщі», від 17.07.2007 у справі «Бобек проти Польщі», від 15.01.2008 у справі «Любох проти Польщі»).

У вказаних рішеннях ЄСПЛ наголошує, що зазначені заходи не можуть слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні та мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді зазначеної категорії справ мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених ст.6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (пункт 61).

Аналогічні стандарти люстраційних заходів напрацьовані Європейською комісією «За демократію через право» (Венеціанська комісія). Зокрема, у висновку CDL-AD (2012) 028 на запит Конституційного суду Македонії щодо люстраційного закону цієї країни зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку. Цей же висновок говорить про обов`язковість гарантування права на захист та презумпції невинуватості. Крім того, у цьому висновку вказано, що процедура розгляду стосовно перевірки та процедура оскарження повинні регулюватися дуже детально з метою дотримання принципів верховенства права та належної правової процедури. Висновок CDL-AD (2012) 028 вказує також на те, що найменування особи повинне публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

Згідно з ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8 Конституції України).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Як вже встановлено судом, оскарженим наказом позивач звільнений за п. 7-2 ч. 1 статті 36 Кодексу законів про працю України як такий, що обіймав посаду заступника начальника Управління податкової міліції ДПА у Львівській області у період з 30.06.2009 по 23.02.2012, тобто на підставі одного лише факту зайняття ним у минулому певної посади.

При цьому, виходячи з вище викладеного, метою Закону України «Про очищення влади» є недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності та гарантування права на захист.

Виходячи з мети Закону, на думку суду, перш ніж застосувати до позивача передбачені у цьому Законі заходи відповідальності, Львівська митниця Міндоходів зобов`язана була встановити його особисту участь та довести вину у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади Президентом України Віктором Януковичем, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.

Тобто, вина позивача повинна бути доведена у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом.

Відповідно до ч. 2 статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Під час розгляду справи суду не було надано доказів вчинення конкретно позивачем зазначених вище правопорушень, проведення стосовно нього будь-яких службових розслідувань, не встановлено його особисту участь. Отже, його вина у сприянні узурпації влади не встановлена.

Звільнивши позивача з посади лише з обставин зайняття ним у певний період окремо визначеної посади, застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками, відповідач таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом.

Відповідно до п. 1 Положення про Міністерство доходів і зборів України, затвердженого Указом Президента України від 18.03.2013 року № 141/2013, Міністерство доходів і зборів України (Міндоходів України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міндоходів України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань: забезпечення формування єдиної державної податкової, державної митної політики в частині адміністрування податків і зборів, митних платежів та реалізації єдиної державної податкової, державної митної політики; забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі єдиний внесок); забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями при застосуванні податкового та митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску.

Згідно з п.1 постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2013 № 229 «Про утворення територіальних органів Міністерства доходів і зборів», а також Переліку територіальних органів Міндоходів, які утворюються, що наведений у додатку 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2013 № 229, територіальні органи Міністерства доходів і зборів, в тому числі й Львівська митниця Міндоходів, утворені як юридичні особи публічного права.

Відповідно до п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 06.08.2014 № 311 Про утворення територіальних органів Державної фіскальної служби та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України Львівську митницю ДФС територіальний орган Державної фіскальної служби утворено як юридичну особу публічного права.

Відповідно до додатку 2 до постанови № 311 Львівську митницю Міндоходів реорганізовано шляхом приєднання до Львівської митниці ДФС, яка є правонаступником митниці, що припиняється.

Відповідно до п. 6 Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 № 1074, у разі приєднання одного або кількох органів виконавчої влади до іншого органу виконавчої влади права та обов`язки органів виконавчої влади переходять до органу виконавчої влади, до якого приєднано один або кілька органів виконавчої влади.

Відповідно до ч. 4 ст. 21 Закону України від 17.03.2011 № 3166-VI «Про центральні органи виконавчої влади» територіальні органи виконавчої влади набувають статусу юридичної особи з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців запису про державну реєстрацію як юридичної особи.

Абзацом 2 частини четвертої вказаної статті Закону визначено, що територіальні органи центрального органу виконавчої влади припиняються як юридичні особи з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців запису про державну реєстрацію їх припинення.

01.10.2014 Львівську митницю ДФС внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців.

16.04.2015 проведено державну реєстрацію припинення Львівської митниці Міндоходів, про що у державному реєстрі зроблено запис за № 14151120008029345.

Суд зазначає, що статтею 2 Закону України «Про очищення влади» передбачено перелік посад щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), а статтею 3 цього ж Закону визначено критерії, згідно з якими заборона розповсюджується на осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25.02.2010 по 22.02.2014.

При цьому під час проходження позивачем державної служби, в тому числі на посаді заступника начальника Управління податкової міліції ДПА у Львівській області не визнавався ознакою протиправної поведінки та не тягнув за собою юридичної відповідальності.

Крім того, ці органи не здійснювали формування та реалізацію державної податкової та/або митної політики, оскільки відповідно до Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» такі повноваження належать відповідним міністерствам, а згідно з Положенням про управління податкової міліції ДПА у Львівській області остання не є ні податковою міліцією, ні самостійним структурним підрозділом центрального органу апарату податкової міліції, ні територіальним органом податковою міліції, оскільки є структурним підрозділом ДПА у Львівській області.

Таку ж позицію висловив Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 21.06.2017 по справі № К/800/33174/16.

Отже, звільнення ОСОБА_1 з державної служби з підстав того, що він певний час обіймав певну посаду та сумлінно виконував свої службові обов`язки, є протиправним.

Суд окремо звертає увагу на наступні обставини та правові приписи, що мають істотне значення для вирішення даного спору.

По-перше, якщо позивача звільнено на підставі п.п. 1 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», відповідно до якого встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб,до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: 1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів, то в наказі про його звільнення має бути зазначено, яка заборона застосовується до нього згідно із ч. 3 ст. 1 Закону.

Проте спірний наказ № 1183-о від 23.10.2014 не містить зазначення того, яка заборона застосовується до ОСОБА_1 , встановлена ч. 3 ст. 1 Закону, яка, в свою чергу, відсилає до ч. ч. 1, 2, 4, 8 ст. 3 цього Закону для визначення кола осіб, щодо яких застосовується заборона обіймати певні посади.

В свою чергу,спірний наказ та довідка, на підставі якої він прийнятий, про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі ОСОБА_1 , взагалі не визначають:

- посаду, щодо якої здійснюється очищення влади згідно із ст. 2 Закону України «Про очищення влади» (яка містить певний перелік посад з одинадцяти пунктів);

- під яку категорію посад підпадає посада ОСОБА_1 згідно із частиною 3 ст. 3 Закону, тобто за яким конкретно критерієм здійснено очищення влади у відношенні позивача.

Виходячи з наведеного, суд дійшов до висновку, що спірний наказ № 1183-о від 23.10.2014 не відповідає положенням п.п.1 п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», позаяк не встановлює вид заборони обіймати певну посаду стосовно ОСОБА_1 згідно із ч. 3 ст. 1 Закону, визначає замість заборони виключно критерії здійснення очищення влади без конкретизації, щодо якої з посад, наведених у ч. 1 ст. 2 Закону здійснюється очищення влади як захід очищення влади стосовно ОСОБА_1 .

Відповідно до Остаточного висновку № 788/2014 про Закон України «Про очищення влади» від 19.06.2015 дискваліфікація, яка основана виключно через посаду, яку займала особа, апріорі не суперечить міжнародним стандартам, за умови, якщо мова йде про посади в установах, відповідальних за серйозні порушення прав людини і винні у серйозних випадках безгосподарності. Венеціанська комісія недостатньо переконана, що всі посади, зазначені в статті 3 (1) - (2), відповідають цій вимозі. Зауважено, що українська влада може краще оцінити, які державні установи відігравали значну роль у недемократичних процесах під час зазначених двох періодів.

У своєму Проміжному висновку Венеціанська комісія відзначила, що за законом про люстрацію особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участь в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. Мабуть, немає жодної можливості посилатися на час, що минув з моменту обіймання посади, або на подальшу поведінку і ставлення. На думку Комісії, однак, той факт, що Закон «Про люстрацію» виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт з принципом «індивідуальної відповідальності», на якому має бути заснована люстрація (стаття 1.2).

Оскільки «Метою люстрації не є покарання людей, які ймовірно є винними /.../, але задля захисту новоствореного демократичного суспільства», а зміни, що можуть відбуватися щодо індивіда, повинні бути фактором, який слід враховувати щодо всіх категорій осіб.

Дотримання принципу забезпечення довіри громадян до держави та створюваного нею закону як вимога, що випливає з принципу верховенства права, означає заборону запроваджувати закони, які можуть створювати ілюзорні правові інститути. З точки зору принципу забезпечення довіри, право на працю має забезпечуватися не через оцінку його сутності, а через оцінку засобів захисту цього права. Відсутність можливості реалізувати це право у межах, встановлених законом, свідчить про те, що створено ілюзорний правовий інститут і, відповідно, має місце порушення Конституції.

Європейський Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, «Онер`їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 08.04.2008, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15.09.2009). Також, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.

Крім того, у найбільш загальному вигляді позитивні зобов`язання (англ. «positive obligations», «duties») передбачають активні дії держави, спрямовані на забезпечення, захист та сприяння реалізації прав людини. Загальною юридичною підставою позитивних зобов`язань у межах конвенційної системи правозахисту виступає ст. 1 «Зобов`язання поважати права людини» Конвенції, в якій прямо вказується, що держави гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, передбачені Конвенцією.

Існує п`ять категорій обов`язків, що покладаються на держави позитивними зобов`язаннями за Конвенцією: обов`язки запобігати порушенням прав, гарантованих Конвенцією (обов`язок «превентивних дій» з боку держави, коли є розумні підстави очікувати його виконання) (напр. справи «Осман проти Сполученого Королівства», «Маркс проти Бельгії», «Платформа «Дrtze fьr das Leben» проти Австрії»); обов`язок держави забезпечувати інформування та консультування осіб стосовно порушень прав і свобод, що гарантуються Конвенцією (напр., справа «Гуерра проти Італії»); обов`язок реагувати на порушення прав людини, проводити ефективне розслідування «гідних довір`я» (тобто обґрунтованих) скарг щодо серйозних порушень прав, гарантованих Конвенцією (напр., справи «Айдін проти Туреччини», «Кая проти Туреччини», «Пол і Одрі Едвардс проти Сполученого Королівства»); обов`язки забезпечувати індивідів ресурсами, щоб запобігати порушенню їх прав, гарантованих Конвенцією (справа «Ейрі проти Ірландії»). При цьому, головний позитивний обов`язок держави полягає у створенні «національної правової рамки» (англ. «national legal framework»), передусім національного законодавства, яке забезпечує ефективний захист прав людини (див. докладне аргументування у справі «Х та Y проти Нідерландів»).

Крім того, ЄСПЛ у своєму рішення по справі Yvonne van Duyn v. Home Office зазначив, що «принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться в законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії». З огляду на принцип юридичної визначеності, держава не може посилатись на відсутність певного нормативного акта, який би визначав механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституції чи інших актах. Така дія названого принципу пов`язана з іншим принципом відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов`язань для запобігання відповідальності. Захист принципу обґрунтованих сподівань та юридичної визначеності є досить важливим у сфері державного управління та соціального захисту. Так, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію своєї політики чи поведінки, така держава чи такий орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки щодо фізичних та юридичних осіб на власний розсуд та без завчасного повідомлення про зміни у такій політиці чи поведінці, позаяк схвалення названої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у названих осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Більше того, суд зазначає, що 17.10.2019 Європейським судом з прав людини прийнято рішення у справі «Полях та інші проти України». Як зазначено в прес-релізі рішення ЄСПЛ 356 (2019) від 17.10.2019 Справа «Полях та інші проти України», виданого секретарем ЄСПЛ по справі Європейського суду з прав людини, справа (заяви №58812 / 15, 53217/16, 59099/16, 23231/18 та 47749/18) стосувалась звільнення п`яти державних службовців згідно із Законом про очищення (люстрацію) влади 2014 року.

У рішенні Європейський суд з прав людини визнав, що було:

- порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий суд) Європейської конвенції з прав людини через тривалість провадження у справах перших трьох заявників;

- порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного та сімейного життя) стосовно всіх п ’яти заявників.

Суд спершу визнав, що право перших трьох заявників на справедливий суд було порушено, оскільки провадження про їх звільнення тривало більше чотирьох з половиною років і триває досі.

Щодо питання статті 8, Суд не сумнівався, що в період, коли колишній президент ОСОБА_2 перебував при владі, українська державна служба та демократичне Правління справді стикалися з чималими викликами, які виправдовували потребу в реформах.

Суд, зокрема, встановив, що Закон про люстрацію отримав дуже широке застосування і це призвело до звільнення заявників просто за те, що вони працювали на державній службі більше року, поки пан Янукович перебував при владі.

Таким чином, закон не стосувався окремих заявників або того, чи були вони пов`язані з будь-яким недемократичним діянням, яке мало місце колишнього президента. У цьому контексті Закон про люстрацію відрізнявся від більш вузько націлених люстраційних процедур, що застосовувалися в інших центрально-східних європейськиї державах.

Отже, судом з урахуванням висновків ЄСПЛ встановлено, що звільнення ОСОБА_1 з посади відбулося без законних на те підстав, визначених п.п. 1 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», та жодний аргумент відповідачів не спростовує вищевикладені обставини, встановлені судом.

Відповідно до п. 7-2 ч. 1, ч. 2 ст. 36 КЗпП України (в редакції станом на 29.10.2014) підставами припинення трудового договору є серед іншого підстави, передбачені Законом України «Про очищення влади». У випадках, передбачених пунктами 7 і 7-1 частини першої цієї статті, особа підлягає звільненню з посади у триденний строк з дня отримання органом державної влади, органом місцевого самоврядування, підприємством, установою, організацією копії відповідного судового рішення, яке набрало законної сили, а у випадку, передбаченому пунктом 7-2, особа підлягає звільненню з посади у порядку, визначеному Законом України "Про очищення влади".

Зважаючи на наведене, суд дійшов висновку, що наказ Львівської митниці Міндоходів від 23.10.2014 № 1183-о про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника адміністративно-господарського управління Львівської митниці Міндоходів з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади», є протиправним та підлягає скасуванню.

Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Отже, позивача належить поновити на посаді заступника начальника адміністративно-господарського управління Львівської митниці Міндоходів.

Судом встановлено, що в Львівській митниці ДФС, яка є правонаступником Львівської митниці Міндоходів, станом на дату прийняття рішення відсутня посада заступника начальника адміністративно-господарського управління.

Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що порушене право позивача повинно бути відновлене шляхом зобов`язання Львівської митниці ДФС запропонувати ОСОБА_1 аналогічну займаній посаді у Львівській митниці Міндоходів, відповідно до статті 49-2 Кодексу законів про працю України, посаду в штаті Львівської митниці ДФС.

Також, оскільки стосовно позивача у Єдиному державному реєстрі осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» міститься інформація про звільнення з підстав люстрації, а суд дійшов висновку про протиправність його застосування до позивача, суд вбачає необхідним задоволення позову й в частині похідних вимог про зобов`язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої ч. 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Згідно з ч. 2 ст. 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Судом встановлено, що справа розглядається більше року не з вини позивача.

З урахуванням зазначеного, суд вважає за необхідне стягнути з Львівської митниці ДФС що є правонаступником Львівської митниці Міндоходів на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.10.2014 по 19.12.2019 (за весь час вимушеного прогулу).

Середній заробіток працівника згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у порядку.

Згідно з правовим висновком зазначеним у Постанові Верховного Суду України від 14.01.2014 по справі № 21-395а13: суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.

У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» зазначено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. При цьому, враховується положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок), який застосовується у випадку виплати середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Відповідно до абз. 3 п. 2 Порядку у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Абзацом 3 пункту 3 Порядку визначено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. Згідно з п.5 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно п. 5 Порядку № 100, основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Відповідно до абз.1 п.8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати, як розрахункової величини для нарахування виплат, працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 порядку).

В рішенні у справі «П`єрсак проти Бельгії» ЄСПЛ зазначив, що він виходитиме з того принципу, що заявник має бути, по можливості, повернений у становище, в якому б він перебував, якби не була порушена стаття 6 Конвенції, таким чином підкреслюючи верховенство обов`язку відновлення status quo ante.

Зміст наведених правових актів дає підстави для висновку про те, що у випадках стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу судом має бути визначений період вимушеного прогулу, останнім днем якого завжди є день ухвалення рішення суду як акту правосуддя, з яким відбулося врегулювання публічно-правового спору, про який зазначено в адміністративному позові, і вирішено завдання адміністративного судочинства, або день поновлення позивача на роботі, та середньоденний заробіток позивача. Отже, суд визначає конкретну суму коштів, яка стягується з відповідача.

Суд встановив, що відповідно до довідки Львівської митниці ДФС від 16.12.2019 № 13-70-05/38-253 станом на день звільнення середньомісячне грошове забезпечення позивача складало 3132,20 грн., середньоденна заробітна плата становила 149.15 грн.

Таким чином, оскільки середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 на момент звільнення складало 149,15 грн, які слід помножити на 1291 робочий день (з 24.10.2014 по 19.12.2019) вимушеного прогулу, що дорівнює 192701,80 грн, ці кошти підлягають стягненню з Львівської митниці ДФС, оскільки вона є правонаступником прав Львівської митниці Міндоходів, як середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до ч. 1. ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 76 КАС України встановлено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 ст. 77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

У відповідності до частини 2 цієї статті встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Оцінюючи правомірність дій та рішень суб`єктів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст. 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

На підставі вказаного, суд дійшов висновку, що позов належить задовольнити повністю.

Відповідно до п.2, п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплат заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць, а також поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Тому суд вважає за необхідне допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 , на аналогічну займаній посаду в штаті Львівської митниці ДФС та в частині стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за один місяць в розмірі 3132,20 грн.

Керуючись ст.ст. 6, 9, 73-76, 242, 244, 245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в:

позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати наказ Львівської митниці Міндоходів від 23.10.2014 № 1183-о.

Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника адміністративно-господарського управління Львівської митниці Міндоходів, з 24.10.2014.

Зобов`язати Львівську митницю ДФС запропонувати ОСОБА_1 рівнозначну посаду в штаті Львівської митниці ДФС, згідно з вимогами статті 49-2 Кодексу законів про працю України.

Стягнути з Львівської митниці ДФС (код ЄДРПОУ 39420875, місцезнаходження: 79000, м. Львів, вул. Костюшка, 1) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу, за період з 23.10.2014 по 19.12.2019 в сумі 192701,80 грн.

Зобов`язати Львівську митницю ДФС проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України “Про очищення влади”.

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника адміністративно-господарського управління Львівської митниці Міндоходів та в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць в сумі 3132,20 грн допустити до негайного виконання.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення суду.

Суддя Грень Н.М.

Повний текст рішення складено та підписано 27.12.2019.