Рішення № 86631988, 24.12.2019, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 грудня 2019 р. № 400/3353/19 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд у складі судді Птичкіної В.В., розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження справу

за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 до відповідача:Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, вул. Морехідна, 1, м. Миколаїв, 54020 про:визнання протиправними та скасування рішень від 05.04.2019 р. № 40/3, від 22.07.2019 р. № 164/03.19; зобов`язання вчинити певні дії,

ОСОБА_1 (надалі – позивач) звернулася з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (надалі – відповідач або Управління) про визнання протиправними та скасування рішень від 05.04.2019 № 40/3 та від 22.07.2019 № 164/03.19-л; зобов`язання відповідача призначити та виплачувати позивачу пенсію за віком з 28.03.2019 (з дати першого звернення за призначенням пенсії) у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказала, що вона є громадянином України і 24.02.1998 виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю. Необхідний для призначення пенсії трудовий стаж вона здобула на території України, тобто має всі необхідні умови для призначення пенсії за віком. З метою призначення пенсії представник позивача звернувся до Інгульського об`єднаного Управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області (надалі – Інгульське ПФУ) із заявою від 20.02.2019, проте Інгульське ПФУ рішенням від 05.04.2019 № 40/3 відмовило у призначені пенсії з огляду на відсутність реєстрації позивача на території України за місцезнаходженням відповідача, нерозповсюдження на позивача рішення Конституційного суду України № 25-рп/2009 від 07.10.2009 (надалі – Рішення № 25-рп/2009), яким визнано неконституційними деякі положення Закону України від 09.07.2003 № 1058-ІV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (надалі – Закон № 1058), та відсутність міжнародної пенсійної угоди між Україною та Ізраїлем.

Відповідач подав відзив (ар. с. 102-107), в якому вказав, що позивачем не було дотримано Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2015 № 22-1 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 за № 1566/11846 (надалі – Порядок № 22-1), щодо особистого звернення із заявою про поновлення виплати пенсії, та не надано документ, який підтверджував місце проживання (реєстрації) в України. Також у відзиві Управління зазначило, що, відповідно до частини першої статті 49 Закону № 1058, виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. На сьогоднішній день між Україною та Ізраїлем не укладено жодного договору стосовно соціального забезпечення громадян цих країн. Громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, пенсії не призначаються.

Дослідивши письмові докази, суд

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 є громадянкою України, з 1998 року постійно мешкає у Ізраїлі. Перед виїздом за кордон позивач мешкала за адресою: АДРЕСА_2 .

До виїзду на постійне проживання до Ізраїлю працювала на території України, що підтверджено даними її трудової книжки, відповідно до якої трудовий стаж позивача перевищує 24 роки.

20.02.2019, з метою призначення пенсії за віком, позивач, якій виповнилося 68 років, через свого представника звернулась до Інгульського ПФУ із заявою про призначення пенсії (ар. с. 111), до якої додала документи передбачені Порядком № 22-1.

Рішенням від 05.04.2019 № Управління відмовило позивачу у призначені пенсії, в якому зазначив, що позивачем, всупереч п. 3.2 Порядку № 22-1, не надано документ, що засвідчував би місце проживання (реєстрації) в Україні. Також у рішенні № 40/3 відповідач в якості відмови вказав, що на теперішній час не має законодавчих актів між державами України та Ізраїль, на підставі яких можливе пенсійне забезпечення позивача за умови збереження постійного місця проживання в Ізраїлі (надалі – рішення № 40/3, ар. с. 59-60).

Рішенням від 22.07.2019 № 164/03.19-л (надалі – Рішення № 164/03.19-л, ар. с. 75-77) відповідач вніс зміни до рішення № 40/3, а саме: «… викласти резолютивну частину, тобто абзац вісімнадцятий рішення Інгульського об`єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області від 05.04.2019 № 40/3, в наступній редакції: «Відмовити ОСОБА_1 в розгляді заяви від 20.02.2019, поданої через представника, у зв`язку з тим, що порушено порядок подання заяви про призначення пенсії ОСОБА_1 » …».

При прийнятті рішення суд виходив з такого.

Згідно з статтею 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до статті 8 Закону № 1058, право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Згідно з частиною першою статті 44 Закону № 1058, заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25-рп/2009 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України. Зазначені положення Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні №25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Також, як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що наведених вище міркувань Європейського суду з прав людини достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі – Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення Європейського суду з прав людини є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною, відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов`язані враховувати практику Європейського суду з прав людини, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Отже, проживаючи в Ізраїлі, позивач як громадянин України має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

З огляду на наведене, з дня набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону.

Відтак, відповідач не мав правових підстав відмовляти у призначенні пенсії позивачу.

Підставою для відмови позивачу у призначенні пенсії позивачу Управління вказало – відсутність документу про зареєстроване в Україні місце проживання позивача, такий документ, з огляду на те, що позивач проживає в Ізраїлі, і не міг бути поданий.

Питання щодо подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону № 1058 врегульовані Порядком № 22-1.

Так, за змістом положень пунктів 1.1, 1.7 Порядку № 22-1, заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім`ї у зв`язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, об`єднаного управління (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).

Днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, відповідної заяви.

У разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис. Якщо вони будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття заяви про призначення пенсії або дата, зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви.

Якщо поданих документів достатньо для визначення права особи на призначення пенсії, пенсія призначається на підставі таких документів. При надходженні додаткових документів у визначений строк розмір пенсії переглядається з дати призначення. У разі надходження додаткових документів пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність їх подання пенсія перераховується зі строків, передбачених частиною четвертою статті 45 Закону № 1058.

Перелік документів, необхідний для призначення пенсії за віком передбачено пунктом 2.1 Порядку № 22-1.

Право особи на одержання пенсії установлюється на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію. Орган, що призначає пенсію, не пізніше 10 днів після винесення рішення видає або направляє адміністрації підприємства, установи, організації або особі повідомлення про призначення, відмову в призначенні, перерахунку, переведенні з одного виду пенсії на інший із зазначенням причин відмови та порядку його оскарження (пункт 4.7 Порядку № 22-1).

Як вбачається з матеріалів справи, за результатами розгляду заяви позивача від 20.02.2019 та доданих до неї документів, відповідач не повідомив заявнику про необхідність паспорта (або іншого документа, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік), заяві позивача відсутні відмітки посадової особи Управління про те, які документи необхідно подати додатково.

Отже, рішення № 40/3 не ґрунтується на нормах Порядку № 22-1.

Прийняття Управління рішення № 164/03.19-л не передбачено ані Порядком № 22-1, ані Законом № 1058, оскільки відповідач фактично повернувся до потворного розгляду заяви позивача про призначення пенсії.

Дослідивши та проаналізувавши зміст рішення № 40/3 та рішення від 22.07.2019 № 164/03.19-л, суд дійшов висновку, що відповідачем не була надана належна оцінка заяві та доданим до них документам, в порядку, визначеному розділом IV «Приймання, оформлення і розгляд документів» Порядку № 22-1. При цьому, посилання Інгульського ПФУ лише на зміст Порядку № 22-1, на думку суду, не є належним обґрунтуванням для прийняття рішення за результатами розгляду заяви пенсіонера з урахуванням наведених вище норм права та фактичних обставинам.

Щодо позовних вимог про індексацію втрати частини доходів.

Згідно зі статтею 1 Закону України від 03.07.1991 №1282-XII «Про індексацію грошових доходів населення» (надалі - Закон № 1282), індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Відповідно до абзацу третього частини першої статті 2 Закону № 1282, індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, в тому числі пенсії.

Беручи до уваги, що на час розгляду справи питання про наявність страхового стажу для призначення пенсії за віком у розмірі, не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з урахуванням індексації не розглядалось, пенсійні виплати не призначені, вимога щодо проведення індексації пенсійних виплат є передчасною.

З приводу позовних вимог щодо компенсації втрати частини доходів, суд зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 46 Закону № 1058, нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Компенсація втрати частини пенсії у зв`язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Відповідно до статті 1 Закону України від 19.10.2000 № 2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків їх виплати» (надалі - Закон № 2050), підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць (стаття 4 Закону № 2050).

За змістом наведених норм, обов`язок здійснити компенсацію втрати частини доходів настає лише у випадку порушення встановлених строків їх виплати.

Строки виплати пенсії встановлені Законом №1058, відповідно до частини першої статті 47 якого пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Суд зазначає, що наразі пенсію позивачу не призначено, жодних виплат на його користь не проводилось.

Враховуючи відсутність підстав вважати, що право на отримання компенсації при відновленні виплати пенсії буде порушено відповідачем, задоволення позову в цій частині буде свідчити про вирішення спору, який ще відсутній, тобто на майбутнє, що суперечить засадам адміністративного судочинства та його принципам.

Отже, вимоги про зобов`язання здійснити виплату пенсії з компенсацією втрати частини доходів є передчасними.

Щодо заявлених позивачем вимог про зобов`язання відповідача призначити пенсію, суд дійшов висновку, що вони задоволенню не підлягають з огляду на таке.

Як встановлено судом, Управління по суті заяву позивача про призначення пенсії не розглянуло, питання наявності у позивача необхідного стажу для призначення пенсії за віком не досліджувалось і відмова не була обґрунтована відсутністю такого стажу.

Статтею 58 Закону № 1058 визначено, що Пенсійний фонд є органом, який призначає пенсію та готує документи для її виплати. Тобто, Пенсійний фонд України має виключну компетенцію в питаннях призначення пенсії.

Суд не може підміняти пенсійний орган, уповноважений на виконання функцій з розрахунку та призначення пенсій громадянам, та на свій розсуд розраховувати страховий стаж позивача.

З урахуванням дискреційних повноважень пенсійного органу на прийняття рішення про призначення пенсії (переведення з одного виду пенсії на інший) та визначення підстав, за яких призначається пенсія або приймається рішення про відмову в її призначенні, суд дійшов висновку про зобов`язання Управління повторно розглянути заяву позивача від 20.02.2019 про призначення пенсії за віком та прийняти рішення відповідно до вимог Закону № 1058-VІ, Порядку № 22-1, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Відповідно до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів (пункт 10 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України).

Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, обов`язок доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідач не довів суду існування правових підстав для відмови у призначенні пенсії позивачу.

Враховуючи викладене, позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Судовий збір розподіляється відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись статтями 2, 9, 19, 77, 139, 241-243, 246, 250, 255, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (вул. Морехідна, 1, м. Миколаїв, 54020, ідентифікаційний код 13844159) задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Інгульського об`єднаного Управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області від 05.04.2019 № 40/3 про відмову у призначенні пенсії.

3. Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області від 22.07.2019 № 164/03.19-л про внесення змін в текст рішення про відмову в призначенні пенсії.

4. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Миколаївській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 20.02.2019 про призначення пенсії за віком та прийняти рішення відповідно до вимог Закону України від 09.07.2003 № 1058-VІ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та «Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

5. В задоволенні інших позовних вимог відмовити.

6. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (вул. Морехідна, 1, м. Миколаїв, 54020, ідентифікаційний код 13844159) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір в сумі 768,40 грн., що був сплачений платіжною квитанцією від 04.10.2019 № 0.0.1484334301.1.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду , або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 15.5 Розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.В. Птичкіна