Рішення № 86626221, 20.12.2019, Гощанський районний суд Рівненської області

Справа №557/465/18

Провадження №2-о/557/29/2019

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 грудня 2019 року смт.Гоща

Гощанський районний суд Рівненської області в складі:

головуючого судді Пацка Д.В.

секретар судового засідання Довгалець Н.М.

за участю: представника заявника

- адвоката Ганчука П.Я.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт. Гоща в режимі відеоконференцзв`язку з Київським окружним адміністративним судом цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся в суд із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення. Свої вимоги обґрунтовує тим, що з 21.08.2014 року він був призваний під час мобілізації для проходження військової служби в Збройних силах України . В період з 26.05. по 25.09.2015 року він виконував бойові завдання у складі військової частини ПП ВП В0927 (53- тя окрема механізована бригада ЗСУ).

09.08.2015 року він виконуючи бойове завдання в районі міста Авдіївка Донецької області о 14:35 год. з боку представників іррегулярних збройних формувань РФ був здійснений обстріл українського взводного опорного пункту з РПГ-7В. В результаті обстрілу він отримав акубаротравму, закриту черепно-мозкову травму та струс головного мозку.

Зазначає, що вказане поранення він отримав внаслідок збройної агресії та воєнного конфлікту, який був розпочатий Російською Федерацією проти України.

Посилався на те, що визнання вказаного юридичного факту йому необхідно для визначення статусу особи, яка перебуває під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, що була ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР 03 липня 1954 року та на те, що встановлення факту поранення внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України в іншому порядку, окрім як у спосіб звернення до суду, не передбачено законодавством України.

Враховуючи викладене, просить суд встановити юридичний факт його поранення та бойових травм під час захисту Батьківщини 09 серпня 2015 року в поблизу міста Авдіївка Донецької області України при виконанні обов`язків військової служби, отримане внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Ухвалою Гощанського районного суду Рівненської області від 15.01.2019 року відкрито окреме провадження у справі.

Представник заявника в судовому засіданні заяву підтримав, надав пояснення, аналогічні до викладених у ній, просить суд заяву задовольнити.

Представник Міністерства соціальної політики в судове засідання не з`явився, подав заяву про слухання справи у його відсутності.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, хоча належним чином повідомлялися про день, час та місце розгляду справи.

Взявши до уваги пояснення представника заявника, дослідивши та оцінивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що заяву ОСОБА_1 слід задовольнити, з наступних підстав.

Судом встановлено, що 21.08.2014 року ОСОБА_1 був призваний під час мобілізації для проходження військової служби в Збройних силах України. З 22.10.2014 по 25.09.2015 заявник займав посаду командира бойової машини - командир 2 механізованого відділення, 3 механізованого взводу, 5 механізованої роти, 2 механізованого батальйону В/Ч 0927.

В період з 26.05.2015 по 25.09.2015 року ОСОБА_1 виконував бойові завдання у складі військової частини ПП ВП В0927 (53- тя окрема механізована бригада ЗСУ) (а.с. 22-24).

09.08.2015 року заявник, виконуючи бойове завдання в районі міста Авдіївка, о 14:35 год. з боку представників іррегуляторних збройних формувань РФ був здійснений обстріл українського взводного опорного пункту з РПГ-7В. В результаті обстрілу ОСОБА_2 отримав акубаротравму, закриту черепно-мозкову травму та струс головного мозку, що підтверджується довідкою №2/4666 від 17.11.2015.

Актом службового розслідування по факту контузії військовослужбовця 2 механізованого батальйону в/ч пп В0927 встановлено, що 09.08.2015 року заявник тримав травми під час виконання бойового завдання на позиції батальйону.

Внаслідок військової агресії Російської Федерації на території Донецької області було порушено право ОСОБА_1 на життя і здоров`я, передбачене ст. 27 Конституції України, ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950.

Встановлення юридичного факту поранення ОСОБА_1 під час виконання обов`язків військової служби 09.08.2015 в районі м.Авдіївка Донецької області України, що сталося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, буде породжувати юридичні наслідки - набуття ним статусу жертви міжнародного збройного конфлікту, як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03.07.1954, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.

15.04.2014 року Верховною Радою України прийнято Закон «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території», що стосувався АРК та м. Севастополя, відповідно до ст. 2 якого, ним визначається статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації.

Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-УІП було затверджено Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЕ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, у якому, зокрема, зазначено, що Верховна Рада України визнає Російську Федерацію державою - агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором.

Верховна Рада України Постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VII схвалила текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», у абзаці першому пункту 1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року. У вказаній Заяві Парламенту України також вказано, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України.

Президент України своїм Указом від 24 вересня 2015 року № 555 ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 02 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, якої визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

Таким чином, факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Частина четверта статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов`язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов`язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов`язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов`язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 313; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 129).

Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHRу справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішення ECHR у справі «Catan та інші проти Молдови та Росії», § 109; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов`язань. Такі зобов`язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 131).

Таким чином, перша частина цих зобов`язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов`язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, §346; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 132).

Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року.

Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про які просить заявник.

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Крім того, у відповідності до статті 2 Конвенції «Про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях» ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової чи повної окупації території держави однієї з Високих Договірних Сторін, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. Хоча одна з держав, які перебувають у конфлікті, може не бути учасницею цієї Конвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов`язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов`язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення.

У відповідності до статті 13 Конвенції ця Конвенція застосовується до поранених і хворих, які належать, зокрема, до категорії особового складу збройних сил сторони конфлікту, а також членів ополчення або добровольчих загонів, які є частиною таких збройних сил.

Ст. 4 вказаної Конвенції також вказує, що нейтральні держави за аналогією застосовують положення цієї Конвенції щодо поранених і хворих, а також медичного та духовного персоналу збройних сил конфлікту, прийнятих або інтернованих на території їхніх держав, а також знайдених померлих.

Таким чином, суд, на підставі аналізу вищевказаних положень закону, дійшов висновку про те, що як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав і свобод людини і громадянина, тобто саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до зазначених вище конституційних норм, право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.

Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частині Донецької області, покладено на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено статтею 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що поранення ОСОБА_1 при виконанні обов`язку військової служби відбулось поблизу міста Авдіївка Донецької області України 09 серпня 2015 року унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України

Оцінивши допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку, що обставини викладені ОСОБА_1 у його заяві знайшли своє підтвердження в ході судового розгляду, а тому підлягають до задоволення.

Судові витрати у відповідності з вимогами ст. 141 ЦПК України слід віднести за рахунок держави.

На підставі Конституції України, Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», Закону України «Про оборону України», Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», керуючись ст.ст. 10, 19, 76, 77, 81, 263-265, 268, 273, 315 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

Заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, - задовольнити повністю.

Встановити, що поранення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що мало місце 09 серпня ІНФОРМАЦІЯ_2 року в поблизу міста Авдіївка Донецької області України при виконанні обов`язків військової служби, отримане внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.

Апеляційна скарга подається в порядку, визначеному п.15.5 Розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України до Рівненського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через суд першої інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

С у д д я Д.В. Пацко