Рішення № 86613220, 24.12.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 грудня 2019 року м. Київ № 826/4780/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління державної міграційної служби України в м. Києві про визнання протиправними та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні діїпредставники позивача - не з`явилися;

сторін: відповідачів - Карманський І .Б. ;

у судовому вільний слухач - ОСОБА_11 ,

засіданні також

був присутній:

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) (надалі - позивач або ОСОБА_1 або Заявник) подано на розгляд Окружному адміністративному суду м. Києва позов до Державної міграційної служби України (адреса: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ: 37508470) (далі - відповідач-1 або ДМС або Міграційна служба) та Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві (адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська 4-а, код ЄДРПОУ: 37768863) (по тексту - відповідач-2 або ГУ ДМС в м. Києві), у якому позивач просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ ГУ ДМС України в м. Києві від 01.09.2017 № 404;

- визнати протиправним та скасувати рішення ДМС від 10.01.2018 № 17-18;

- зобов`язати Міграційну службу надати ОСОБА_1 статус біженця або особи яка потребує додаткового захисту.

Мотивуючи позовні вимоги позивач посилається на протиправність оскаржуваних рішень, оскільки останні, за висновком ОСОБА_1 , прийняті всупереч вимогам Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27.03.2018 (суддя Пащенко К.С.) позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у даній адміністративній справі; призначено підготовче засідання у справі на 17.05.2018.

Вказаної дати у судовому засіданні оголошено перерву до 14.06.2018.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 14.06.2018 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду справи по суті на 20.07.2018.

08.08.2018 та 13.09.2019 розгляд справи відкладався.

У судових засіданнях 18.10.2019 і 22.11.2019 судом по справі оголошувалась перерва.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.01.2019 витребувано у ОСОБА_1 оригінали: подяк, виданих Військовим комісаром Фастівського ОМВК, підполковником - Міщенком С.М. , та подяк, виданих директором Благодійного фонду "Фастів-Мир" - Копиловим Є.М. від 01.08.2014 та від 20.07.2015.

24.01.2019, 12.03.2019 та 02.04.2019 судом по справі оголошувалась перерва; розгляд справи призначено на 02.05.2019.

У призначувану дату позивач в судове засідання не прибув. Про час та місце розгляду справи ОСОБА_1 був повідомлений належним чином, докази чого містяться в матеріалах справи.

Представник відповідачів проти позову, за викладених у відзиві ДМС мотивів, заперечував, та зауважив на відсутності підстав для задоволення позову.

В свою чергу, представник ДМС та ГУ ДМС України в м. Києві подав до суду клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження, у зв`язку із чим, на підставі ч. 3 ст. 194 та ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України (скорочено - КАС України), судом ухвалено про здійснення розгляду справи в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

Поряд з цим, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.05.2019 відмовлено ОСОБА_6 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_7 в залученні до участі у справі в якості третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору; повернуто адміністративний позов ОСОБА_6 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_7 .

ОСОБА_6 , не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.05.2019 та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 16.09.2019 апеляційну скаргу ОСОБА_6 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_7 на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 03 травня 2019 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії - повернуто апелянту.

04.10.2019 матеріали справи надійшли на адресу Окружного адміністративного суду м. Києва з Шостого апеляційного адміністративного суду.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як примічає позивач, він, як іноземець, з огляду на потребу отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, 11.08.2017 звернувся до відповідача-1 із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

07.09.2017 позивач отримав повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в м. Києві № 233 від 02.09.2017 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення ГУ ДМС України в м. Києві, оформленого наказом № 404 від 01.09.2017 (за текстом - Наказ або Рішення або Спірне рішення), винесеного за обставин відсутності умов, передбачених п. 1 та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Позивач звертає увагу, що з прийнятим Рішенням не погодився, та звернувся до ДМС зі скаргою від 11.09.2017, в якій просив скасувати наказ № 404 від 01.09.2017.

10.01.2018 ДМС прийнято рішення № 17-18 (в тексті - Рішення-2), яким відхилено скаргу на наказ № 404 від 01.09.2017 ГУ ДМС України в м. Києві.

Як відмічає позивач, Наказ та Рішення-2 є протиправними, оскільки нормою ч. 7 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не встановлено обов`язковості подання документів, зокрема, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як єдиної умови прийняття або задоволення відповідної заяви.

Так, обставини підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

В цьому контексті позивач звертає увагу, що, по-перше, він перебуває на території чужої держави за відсутності громадянства, не має об`єктивної можливості довести підстави та обставини, з якими Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» пов`язує надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

По-друге, має місце факт надання ОСОБА_1 допомоги силам антитерористичної операції (за текстом - АТО) на боці України у той час, як країною його походження та агресором проти України є Російська Федерація. Тому, оскільки ситуація в зоні АТО залишається загостреною, факт участі позивача на боці України проти Російської Федерації поглиблює його побоювання за життя, здоров`я та свободу у разі повернення на батьківщину.

Про об`єктивність таких побоювань свідчить також останній випадок з переслідуванням Російською Федерацією громадянина України ОСОБА_8 , який ніколи не виїздив на Донбас для участі в АТО і до останнього часу не виїжджав за межі України. Як зазначає позивач, на відміну від нього, ОСОБА_8 навіть не допомагав матеріально українським військовим (принаймні, про це жодного разу у ЗМІ не повідомлялось). Втім ОСОБА_8 незаконно затримали, арештували та звинуватили у тероризмі працівники Федеральної служби безпеки РФ лише за активні вислови в соціальних мережах України відносно агресії сусідньої держави, інформація про що оприлюднена на сайтах в мережі Інтернет.

Підсумовуючи обставини позову, ОСОБА_1 зауважує, що ГУ ДМС України в м. Києві та ДМС, вочевидь, не досліджено об`єктивно та в повному обсязі підстави та обставини, з якими Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» пов`язує надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту; припускає, що відповідачами належним чином не проаналізовано усі доступні джерела інформації та не спростовано можливість загрози життю, здоров`ю та безпеці Заявника в країні походження в разі повернення.

З викладеними позивачем в позові доводами відповідач-2 не погоджується та у своєму відзиві вказав, що територію країни громадянської належності ОСОБА_1 залишив у 2001 році, до України прибув того ж року, перетнувши кордон залізничним транспортом. Документи, що посвідчують особу - відсутні. На момент звернення із заявою про надання захисту в Україні перебував нелегально.

Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 звернувся 11.08.2017 до ГУ ДМС в м. Києві. Основною причиною звернення за захистом зазначивши побоювання сфабрикованого кримінального переслідування у Російській Федерації. Заявник побоюється повертатись до країни походження через погрози в його адресу від колишніх партнерів по підприємницькій діяльності та інших осіб, які погрожували іноземцю в`язницею або розправою.

Відповідач-2 акцентує, що як вбачається з матеріалів особової справи Заявника, основним мотивом звернення за захистом в Україні є уникнення кримінальної відповідальності на території Російській Федерації, так як на даний момент вирішується питання його екстрадиції відповідним органам вказаної держави.

Відомості, надані Заявником в ході проведення співбесіди та інші документи, які містяться у матеріалах особової справи, не дають можливості прийняти позитивне рішення за скаргою позивача, оскільки є суперечливими та необґрунтованими.

ДМС наголошує, що у розпорядженні Департаменту захисту національної державності СБУ (лист від 22.11.2017 № 5/2/1-22444) наявна інформація щодо вчинення вказаним шукачем захисту особливо тяжких злочинів (бандитизм, вбивства, вимагання, незаконний обіг зброї та інші) неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких та особливо тяжких злочинів.

В той же час, відповідач-2 розділяє твердження ГУ ДМС в м. Києві стосовно того, що ОСОБА_1 не обґрунтував свої побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами ні в заяві, ні в ході проведення співбесіди. Твердження щодо існування загрози життю, безпеці чи свободі позивача на батьківщині, наведені у заяві та скарзі, є необґрунтованими, суперечливими та носять характер зловживання з метою затягування часу для недопущення його екстрадиції на територію Російській Федерації.

Окрім того, ДМС підкреслює, що перебуваючи на території України з 2001 по 2017 рік, не виїжджаючи, іноземець не звертався до територіальних органів ДМС з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що свідчить про піклування іноземця лише про уникнення кримінальної відповідальності у країні походження, а не отримання захисту.

Відповідач-2 висловився також про те, що інформація, повідомлена Заявником щодо неможливості його повернення до країни походження через побоювання стати жертвою переслідувань за політичними ознаками не була доведеною.

У своїй відповіді на відзив позивач, в аспекті наголосу на його побоюваннях стати жертвою переслідувань у країні походження, та неможливості і небажанням користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань, відмітив про неодноразове отримання ним погроз життю і здоров`ю від колишніх партнерів по підприємницькій діяльності, а також про погрози досить впливових осіб з політичної еліти країни. Відзначив про не притягнення його до адміністративної та кримінальної відповідальності, а міркування щодо вчинення тяжких злочинів на території Російській Федерації слід оцінювати критично. Зауважив про неможливість користуватися захистом країни походження додатково внаслідок сприяння захисту українців в зоні проведення операції об`єднаних сил, супротивником яких є Російська Федерація.

Вирішуючи спір по суті, суд зауважує на таке.

Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, серед яких: Конвенція про статус біженців 1951 року та Протокол щодо статусу біженців 1967 року, Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протокол до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1952 року, Протокол № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, Протокол № 7 до Конвенції про захист прав і основоположних свобод, Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Республікою Казахстан від 20.01.1994, а також Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (по рішенню - Закон), «Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", затв. Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649 (в подальшому - Правила), «Положенням про Державну міграційну службу України», затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 360, та іншими нормативно-правовими актами, виданими на їх виконання (тут і по тексту відповідні нормативно-правові акти наведено в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

І.

Положеннями Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначається порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

Стаття 1 Закону надає визначення термінів, що застосовуються у Законі, зокрема: біженця - особи, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (п. 1); особи, яка потребує додаткового захисту, - особи, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (п. 13).

Згідно ст. 2 Закону, питання, пов`язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору.

В силу статті 5 Закону, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За ст. 7 Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються також по чотири фотокартки заявника та членів його сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, відомості про яких внесено до заяви. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту:

- реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи;

- ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України;

- заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім`єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник;

- заповнює інші необхідні документи;

- оформлює особову справу;

- роз`яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги;

- заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Частиною 1 статті 8 Закону (перше речення) перебачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника.

З правових конструкцій зазначених норм Закону випливає про: загальні положення питань, пов`язаних з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту; законодавство про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту; порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; порядок оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; окремі питання порядку попереднього розгляду заяв.

Подібні за змістом положення статей 1, 5, 7, 8 Закону відображені в Правилах, які визначають процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, згідно п.п. 3.1.-3.2. розд. ІІІ Правил, у разі відсутності підстав для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: а) забезпечує можливість для заявника особисто або за допомогою законного представника скласти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, мають міститися такі відомості: прізвище, ім`я (імена), по батькові заявника, дані паспорта або іншого документа, що посвідчує особу (у разі його відсутності - зазначені причини, через які він був утрачений), громадянство/підданство, країна постійного проживання, місце та підстави (за наявності) проживання в Україні, місце, час та спосіб перетинання державного кордону України, відомості про членів сім`ї заявника, підписи заявника або законного представника, перекладача (у разі необхідності), дата складання заяви. Заявник зобов`язаний також надати всі наявні у нього документи та інформацію, що необхідні для обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або зазначити причини, через які ці документи та інформація не можуть бути надані, та повідомити, де такі документи знаходяться чи можуть знаходитися або хто може надати чи підтвердити відповідну інформацію; б) реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи у журналі реєстрації заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) ознайомлює заявника або його законного представника під їхній власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами і обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Проведення зазначених дій фіксується відповідним протоколом ознайомлення з прийняттям рішення за заявою, правами і обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якому проставляють власні підписи заявник, його законний представник та перекладач, адвокат, психолог, педагог (за їх наявності); г) у разі потреби направляє заявника на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; ґ) заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім`єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; д) приймає від заявника на зберігання документи: національний паспорт або інший документ, який посвідчує особу заявника, а також документи, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що оформлюється розпискою; е) оформлює особову справу згідно з описом документів, що знаходяться в особовій справі заявника; є) долучає до справи по чотири фотокартки заявника та членів його сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, відомості про яких внесено до заяви, а також інші, передбачені Законом та цими Правилами, документи; ж) призначає дату та час співбесіди та повідомляє цю інформацію заявникові та його законному представникові (за наявності) під підпис в особовій справі; з) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи. У день отримання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС видає заявникові під підпис у журналі реєстрації видачі довідки про звернення за захистом в Україні довідку про звернення за захистом в Україні, про що заносить відповідні відомості до зазначеного журналу. Довідка видається строком на один місяць.

З матеріалів справи видно про заповнення 11.08.2017 ОСОБА_1 заяви-анкети про вирішення питання про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. До вказаної заяви суб`єктом подачі документів було долучено: копію свідоцтва про народження; доповнення до заяви; копію рішення суду про визнання батьківства.

В цей же день, позивачем заповнено анкету, реєстраційний номер 03, а працівником ГУ ДМС в м. Києві заповнено реєстраційний листок на ОСОБА_1 , як особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Щодо поданих ОСОБА_1 документів, ГУ ДМС в м. Києві оформлено особову справу № 2017КYIV0105.

Цього ж дня на ім`я ОСОБА_1 видано довідку № 008467 про звернення за захистом в Україні.

Згідно ч. 1 ст. 8 Закону (друге речення), протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Подібні за змістом положення Закону, що стосуються питань попереднього розгляду заяви про визнання біженцем, викладено в пп. «а», «б» п. 4.1. Правил, згідно яких під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону. У разі залучення перекладача для участі в співбесіді, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС перед початком співбесіди попереджає перекладача про необхідність дотримання умов конфіденційності, що оформлюється розпискою про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника. Результати співбесіди оформлюються відповідним протоколом співбесіди з особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підписується цією особою або її законним представником, перекладачем, адвокатом, психологом, педагогом (за наявності); б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 4 статті 8 Закону передбачено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Згідно пп. «в» п. 4.1. Правил, під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У висновку обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.

За п. 4.3. Правил, на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС в межах установленого строку приймає одне з таких рішень: а) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З наведених положень Правил випливає про проведення уповноваженою посадовою особою територіального органу ДМС (особою, яка веде справу) попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, під час якого: проводиться співбесіда із заявником; розглядаються відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагаються додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; готується письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у змісті якого мають відображатися, у тому числі: посилання на: використану інформацію про країну походження заявника та її співвідношення із змістом заяви і відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником; точну, актуальну інформацію з декількох джерел.

В свою чергу, територіальний орган ДМС, на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС, приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Судом установлено про проведення 01.09.2017 співробітником Управління у справах біженців ГУ ДМС в м. Києві Пономарьовим О.Г. співбесіди з ОСОБА_1 , про що складено протокол співбесіди.

Цього ж дня, заступником начальника ГУ ДМС в м. Києві Пономаренко В.В. затверджено, а начальником управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в м. Києві Єфімовим А.Г. погоджено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (по рішенню - Висновок), зі змісту якого, з посиланням на використану інформацію про країну походження заявника та її співвідношення із змістом заяви і відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником; точну, актуальну інформацію з декількох джерел, у тому числі з сайту Слідчого управління Слідчого комітету Російської Федерації по Рязанській області (посилання: https://ryazan.sledcom.ru/attention/suspected_persons/item/872536), убачається про встановлення загальної інформації про особу, яка звернулася за захистом в Україні; означення побоювань повернення до країни походження (зі слів Заявника); проведеного аналізу достовірності повідомлення заявника про загрозу в країні громадянської належності; здійснення аналізу відповідності заяви вимогам п. 1 та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону; викладення загального висновку.

На підставі Висновку, прийнято Спірне рішення, яким відмовлено Заявнику в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Поряд із цим, матеріали справи вказують про подання позивачем скарги від 11.09.2017 до ДМС, в якій, з викладеним мотивуванням не дослідження ГУ ДМС в м. Києві об`єктивно та у повному обсязі підстав та обставин, з якими Закон пов`язує надання статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, відсутності аналізу усіх достатніх джерел інформації та не спростування можливості загрози життю, здоров`ю та безпеці в країні походження в разі повернення, ОСОБА_1 просив скасувати Наказ.

ІІ.

З приводу обставин оскарження Заявником Рішення, зважаючи на викладені ГУ ДМС в м. Києві у Висновку обставини, суд зазначає таке.

За п.п. 4.6., 4.7. Правил, у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття територіальний орган ДМС надсилає або видає під підпис заявнику або його законному представнику письмове повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 15), з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення, про що робить відповідний запис в журналі реєстрації видачі повідомлень (додаток 16).

У разі використання особою права на оскарження уповноважена посадова особа територіального органу ДМС до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші надані заявником документи, про що робиться відмітка в розписці про зберігання документів.

Відповідні нормативні приписи відображені також у ч. 8 ст. 8 Закону, згідно якої у разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.

В той же час, пунктами 8.1. - 8.7. розд. VIII Правил врегульовано порядок розгляду скарг Державною міграційною службою України.

ДМС відповідно до статті 12 Закону здійснює розгляд скарг на рішення територіальних органів ДМС:

а) про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У разі надходження до ДМС скарги на рішення територіального органу ДМС структурний підрозділ з питань біженців ДМС:

а) реєструє скаргу в журналі реєстрації скарг на рішення територіального органу ДМС;

б) витребовує особову справу заявника від територіального органу ДМС, що ухвалив оскаржене рішення;

в) після отримання матеріалів особової справи заявника розглядає скаргу із дотриманням вимог, встановлених частинами шостою та сьомою статті 12 Закону;

г) готує висновок за результатами розгляду скарги, в якому обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.

За результатами розгляду скарги ДМС в межах строку, передбаченого частиною п`ятою статті 12 Закону, приймає одне з таких рішень:

а) про задоволення скарги та скасування рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

б) про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

в) про залишення скарги без розгляду.

У лівій частині першого аркуша рішення передбачається місце для фотокартки заявника або відцифрованого зображення його обличчя, яке може виконуватися способом принтерного друку.

Рішення, передбачені пунктом 8.3 цього розділу, оформлюються рішенням ДМС, реєструються в журналі реєстрації рішень про розгляд скарг та надсилаються разом з особовою справою заявника у встановленому порядку до відповідного територіального органу ДМС.

У разі надходження від ДМС рішення, передбаченого підпунктом "а" пункту 8.3 цього розділу, територіальний орган ДМС:

а) протягом семи робочих днів з дня отримання приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом територіального органу ДМС;

б) продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні, про що уповноважена посадова особа територіального органу ДМС заносить відповідні відомості до журналу реєстрації видачі довідки про звернення за захистом в Україні.

У разі надходження від ДМС рішень, передбачених підпунктами «б», «в» пункту 8.3 цього розділу, територіальний орган ДМС:

а) протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі письмове повідомлення про відхилення чи залишення без розгляду скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 38), з викладенням причин такого рішення і роз`ясненням порядку його оскарження, про що робиться відповідний запис у журналі реєстрації видачі повідомлень;

б) у разі оскарження особою зазначеного рішення продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні, про що зазначається у журналі реєстрації видачі довідки про звернення за захистом в Україні.

Підставою для продовження строку дії зазначеної довідки є копія позовної заяви (апеляційної чи касаційної скарги) з відміткою (штампом) суду про її прийняття або копії ухвали суду про відкриття провадження у справі чи належним чином оформленої судової повістки. Подані документи долучаються до особової справи.

Подальше тримісячне продовження строку дії довідки про звернення за захистом в Україні здійснюється після отримання письмової інформації від юридичної служби територіального органу ДМС або юридичної служби апарату ДМС про стан розгляду справи в суді.

Частиною першою статті 12 Закону передбачено, що рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

Рішення за скаргою приймає центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як на три місяці (ч. 5 ст. 12 Закону).

Поряд з цим, слід акцентувати, що в силу п. 1.4. Правил, діяльність територіальних органів ДМС в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі з оформлення документів, необхідних для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрати, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на території України, здійснюється відповідно до Конституції України, Закону, інших нормативно-правових актів, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, та цих Правил.

У відповідності до пп. 15 п. 4 «Положення про Державну міграційну службу України», ДМС відповідно до покладених на неї завдань збирає та аналізує інформацію про наявність у країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового та тимчасового захисту в Україні, умов, за яких такий захист надається.

З зауважених положень Закону та Правил випливає про право заявника оскаржити в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При цьому, у разі надходження до ДМС скарги на рішення територіального органу ДМС структурний підрозділ з питань біженців ДМС, зокрема, готує висновок за результатами розгляду скарги.

В свою чергу, ДМС збирає та аналізує інформацію про наявність у країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового та тимчасового захисту в Україні, умов, за яких такий захист надається.

Як свідчать матеріали справи, наказом ДМС від 02.11.2017 № 286, на підставі письмового подання Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства від 01.11.2017 № 8.5/5704-17, продовжено строк прийняття рішення за скаргою Заявника до 10.01.2018.

Згідно змісту подання від 01.11.2017 № 8.5/5704-17, останнє сформовано у зв`язку із необхідністю отримання відповіді Служби безпеки України на лист ДМС від 18.10.2017 № 8.5-2127/8-17.

09.01.2018, за наслідками розгляду скарги Заявника, структурним підрозділом ДМС підготовлено висновок (нижче - Висновок-2).

За результатами розгляду особової справи № 2017КYIV0105 Заявника, 10.01.2018 ДВС прийнято Рішення-2.

ІІІ.

Наразі суд, в площині всіх обставин справи № 826/4780/18, зауважує, що в силу ст. 6 Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

З огляду на положення ст. 6 Закону, приймаючи до уваги викладені в п. 1 та п. 13 ч. 1 ст. Закону визначення окреслених термінів, які за своєю суттю містять різні ознаки, за встановлення яких особа визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд акцентує увагу, що різноплановою є правова кваліфікація поданої особою заяви в контексті питання наявності умов для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як вже відмічалося судом, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

З правової конструкції п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону випливає, що у випадку, якщо особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не бажає користуватися захистом цієї країни внаслідок таких побоювань, може вважатися біженцем.

Разом з цим, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

З припису п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону видно, що за відсутності ознак біженця відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, особа, яка потребує захисту, оскільки змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через: а) побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи б) тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи в) покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань, може набути статус особи, яка потребує додаткового захисту.

Суд принагідно акцентує, що частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В рамках означеного в частині другій статті 19 Конституції України критерію, а саме: «На підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України», суд вказує, що за своєю сутністю цей критерій випливає з принципу законності, що закріплений у частині другій статті 19 Конституції України - фундаментальна юридична категорія, що є критерієм правового життя суспільства і громадян. Це «комплексне політико-правове явище, що відображає правовий характер організації суспільного життя, органічний зв`язок права і влади, права і держави»; законність - це принцип, метод та режим суворого, неухильного дотримання, виконання норм права всіма учасниками суспільних відносин.

«На підставі» означає, що суб`єкт владних повноважень має бути утворений у порядку, визначеному Конституцією та законами України; зобов`язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.

«У межах повноважень» має значення, що суб`єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх. Під встановленими законом повноваженнями розуміються як ті, на наявність яких прямо вказує закон - так звані «прямі повноваження», так і повноваження, які прямо законом не передбачені, але безпосередньо випливають із положень закону і є необхідними для реалізації суб`єктом владних повноважень своїх функцій (завдань) - «похідні повноваження».

«У спосіб» значить, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.

Поряд з цим, суд також виокремлює, що за ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Даний конституційний припис закріплений у ст. 6 КАС України, згідно якої суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Розкриваючи зміст верховенства права, Європейський суд з прав людини зауважує, що верховенство права - це розуміння того, що верховна влада, держава та її посадові особи мають обмежуватися законом. Дані позиції знаходять своє практичне застосування і у практиці Верховного Суду (постанова від 28 серпня 2018 року, справа № 820/3789/17).

Згідно п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України, суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

За п. 19 ч. 1 ст. 4 КАС України індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

З огляду на наведене, прийняті ГУ ДМС в м. Києві та ДМС, як юридичними особами публічного права, оспорювані рішення мають відповідати критеріям, визначеним ч. 2 ст. 2 КАС України, якою передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, для встановлення обставин протиправності спірних рішень, як індивідуальних актів, необхідним є перевірка судом прийнятого ГУ ДМС в м. Києві та Міграційною службою, як суб`єктами владних повноважень, Наказу і Рішення-2 на відповідність критеріям, що встановлені в ч. 2 ст. 2 КАС України.

ІV.

Зі змісту складеного співробітником ГУ ДМС в м. Києві Висновку виливає про: «Залишення ОСОБА_1 країни громадянської належності у 2001 році, та прибуття до України того ж року, шляхом перетинання кордону залізничним транспортом; перебування Заявника в Україні станом на 11.08.2017 (момент подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту) нелегально.

В межах питань побоювання повернення до країни походження (за словами Заявника), відображено про: звинувачення ОСОБА_1 у значній кількості злочинів, які він не скоював; відсутність об`єктивності та справедливості розслідування його справи на території країни постійного проживання; побоювання повернутися до країни походження через погрози в його адресу від колишніх партнерів по підприємницькій діяльності та інших осіб, в яких іноземцю погрожували в`язницею або розправою.

В розділі аналізу достовірності повідомлення Заявника про загрозу в країні громадянської належності, в межах питань: « 1. Чи є заявник громадянином РФ та чи надав він правдиві свідчення щодо себе?; 2. Якою діяльністю займався заявник у країні громадянської належності?; 3. Якою діяльністю займався іноземець в Україні? 4. Чи існує ймовірність стати жертвою переслідувань у країні громадянської належності за політичними ознаками?», зазначено, що факти, викладені заявником щодо країни його громадянської належності - РФ, мають документальне підтвердження, тому прийняті як правдоподібні.

Заявник займався торгівельно-закупівельною діяльністю, відкрив ТОВ «Сучасний стиль», в якому був директором і співвласником. Головною метою підприємства ТОВ «Сучасний стиль» було орендування земельних ділянок у м. Рязань у адміністрації міста для легалізації торгівельно-закупівельної діяльності стихійних ринків. Крім того, в м. Рязань фігурант мав частки (долі) в міні-молокозаводі, майонезному цеху, ковбасному виробництві. Іноземець повідомив, що на початку 1990- років займався спекулятивною діяльністю та продажем автомобілів.

З посиланням, на розміщену у відкритому доступі в мережі Інтернет, інформацію, відображено про розшук Заявника компетентними органами РФ за скоєння ряду важких злочинів, зокрема бандитизм, вбивство, вимагання, шахрайство, незаконний обіг зброї тощо, що спростовує наведені іноземцем свідчення щодо його офіційної діяльності.

Заявник був помічником депутата Державної думи РФ. Втім з огляду на інформацію по країні Заявника та стосовно іноземця, свідчення останнього викликають сумнів та носять суперечливий характер.

Тому, твердження Заявника щодо його діяльності у країні походження, викладені ним у заяві та під час співбесіди, можна вважати неправдоподібними.

Зауважується, що Заявник жодним чином документально не підтвердив створення та існування музею АТО в м. Фастів від БФ «Фастів Мир», не надав фотокарток з відкриття останнього, а відтак сумнівною є безпосередня участь фігуранта та його цивільної дружини у створенні окресленого музею.

Наявними у мережі інтернет є відомості щодо зміни Заявником особистих даних на ОСОБА_10 , що є спробою приховати істинні дані щодо своєї особи та створити собі сприятливі умови для обґрунтування власних тверджень шляхом надання недостовірної інформації.

Зауважено про існування у Заявника складних відносин з партнерами.

З урахуванням інформації про розшук ОСОБА_1 за скоєння ряду кримінальних злочинів, його затримання працівниками правоохоронних органів біля будинку у м. Фастові та перебування, в період з 15.11.2016 по 07.03.2017, у Київському СІЗО, спростованими є свідчення Заявника щодо відсутності будь-яких фактів та підстав порушених проти нього кримінальних справ.

Відміченим є те, що перебуваючи на території України з 2001 по 2017 роки, не виїжджаючи, іноземець не звертався до органів міграційної служби з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що може свідчити про відсутність обґрунтованих побоювань переслідування чи серйозної шкоди.

При цьому, у разі невинуватості Заявника у скоєнні злочинів, як про це зазначає останній, він мав можливість вирішувати означене питання у правому полі, а саме: оскаржити обвинувачення, довести власну невинуватість і не потрапити до в`язниці, але не використав таку можливість, а існування обвинувачення у вчиненні злочинів відповідно до українського законодавства та міжнародних принципів не є підставою для отримання міжнародного захисту в Україні.

Крім того, не встановленими є достовірні відомості Заявника щодо його побоювань стати жертвою переслідувань за політичними ознаками в країні постійного проживання».

Здійснюючи розгляд скарги Заявника, ДМС у Рішенні-2, з урахуванням зібраної інформації щодо ОСОБА_1 , відображено, що територіальним органом ДМС, де розглядалася заява гр. РФ ОСОБА_1 було належним чином проаналізовано всі подані ним відомості про його особу та причини звернення за захистом, і на підставі частини шостої статті 8 Закону прийнято правомірне рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Судом зауважується, що за п. 1 ст. 1 р. І Конвенції про статус біженців, біженець означає особу, яка вважалася біженцем згідно з угодами від 12 травня 1926 року і 30 червня 1928 року або згідно з конвенціями від 28 жовтня 1933 року і 10 лютого 1938 року, Протоколом від 14 вересня 1939 року або згідно зі Статутом Міжнародної організації у справах біженців («А»).

Положення цієї Конвенції більше не поширюються на особу, яка підпадає під визначення розділу A, та яка 1) добровільно повторно скористалася захистом країни своєї громадянської належності; або 2) втративши своє громадянство, знову добровільно набула його; або 3) набула нового громадянства і користується захистом країни своєї нової громадянської належності; або 4) добровільно знову влаштувалася в країні, яку вона залишила або за межами якої вона перебувала через побоювання щодо переслідувань; або 5) більше не може відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставини, за яких вона була визнана біженцем, більше не існують.

Положення цього пункту не застосовуються до біженців, які підпадають під визначення пункту 1 розділу A цієї статті, якщо вони в змозі привести достатні підстави, які випливають з попередніх переслідувань, для своєї відмови користуватися захистом країни своєї громадянської належності («С»).

Положення цієї Конвенції не поширюються на тих осіб, щодо яких є серйозні підстави вважати, що вони:

a) вчинили злочин проти миру, військовий злочин або злочин проти людяності, як це визначено в міжнародних актах, укладених з метою вжиття заходів щодо подібних злочинів;

b) вчинили тяжкий злочин неполітичного характеру за межами країни, яка надала їм притулок, і до того, як вони були допущені до цієї країни як біженці;

c) винні у вчиненні дій, які суперечать цілям і принципам Організації Об`єднаних Націй («F»).

Відповідно до позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року, пункт 5 і 6: « 5. Факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов`язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов`язком доказування». 6. У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов`язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на 4 яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок підтверджувати чи оцінувати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані».

В своїй постанові «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 25.06.2009 № 1 Пленум Вищого адміністративного суду України, для забезпечення однакового застосування адміністративними судами законодавства під час розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, постановив правову позицію про те, що частиною сьомою статті 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак цією нормою не встановлено обов`язковості подання таких документів, як умови прийняття заяви. Судам слід ураховувати, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Крім того, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях. При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Судам слід ураховувати, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома. Крім того, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території. Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Разом із цим судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим, зокрема уникнення притягнення до кримінальної відповідальності за вчинені в країні громадянської належності злочини.

Згідно п.п. 45, 66, 195 «Керівництво з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців», особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно п. 5 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до п.п. 10, 11 Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року), неспроможність надати документальне свідчення на підкріплення усного твердження не повинно заважати прийняттю позитивного рішення, якщо таке твердження відповідає відомим фактам і загальний рівень правдоподібності заявника високий. Правдоподібність вважається встановленою, якщо заявник представив у своїй заяві історію, що є логічно послідовною та вірогідною, не суперечить загальновідомим фактам, і таким чином, на основі балансування ймовірностей їй можна вірити (пункти 10,11).

Правова позиція в питаннях застосування вищенаведених регламентованих джерел права та актів їх застосування викладено Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 12 липня 2018 року (справа № 815/1170/16).

Матеріали справи вказують про те, що в 2001 році позивач залишив країну свого постійного проживання - Російську Федерацію.

Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Заявник звернувся до органів ДМС 11.08.2017, перебуваючи в Україні нелегально, про що останнім самостійно відзначено у анкеті від 11.08.2017.

Під час проведеної 01.09.2017 з ОСОБА_1 співбесіди, ГУ ДМС в м. Києві встановлено, серед іншого, що причинами залишення позивача в Україні були: складні відносини з партнерами; неприємності, пов`язані з його підприємницькою діяльністю; боязнь переслідування, що і спричинило назавжди приїхати до України.

З тверджень позивача також зафіксовано про наявність порушених проти нього кримінальних справ у Російській Федерації.

Заявником повідомлялося про зайняття ним «на початку 90-х» спекулятивними угодами.

Позивачем зазначено про оскарження через суд (м. Київ) порушених проти нього кримінальних справ.

Варто акцентувати, що листом № 5/2/1-22444 від 22.11.2017 Департаментом захисту національної державності Служби безпеки України, ДМС проінформовано, що: «Скаргу громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на рішення ГУ ДМС в місті Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не може бути задоволено.

Повідомляємо, що вказаний іноземець у поле зору органів СБ України не потрапляв.

За даними Державної прикордонної служби України, громадянин РФ ОСОБА_1 державний кордон нашої країни офіційно не перетинав.

Разом з тим, за наявною інформацією вказана особа перебуває у міжнародному розшуку за скоєння особливо важких злочинів на території Російської Федерації (бандитизм, вбивства, вимагання, незаконний обіг зброї та інші). Крім того, 16.11.2016 слідчим Фастівського відділення поліції Васильківського відділу ГУ НП в Київській області стосовно ОСОБА_1 зареєстровано кримінальне провадження за ч. 4 ст. 358 КК України (використання завідомо підроблених документів).

З урахуванням викладеного, вважаємо недоцільним надання ОСОБА_1 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, у зв`язку з тим, що його перебування на території нашої держави становить суспільну небезпеку та суперечить охороні громадського порядку.

Інформуємо для врахування під час прийняття рішення згідно чинного законодавства».

Окрім цього, в межах строку розгляджу скарги, 21.11.2017 на адресу ДМС надійшов лист № 14-95-16 1306 від 14.11.2017 Прокуратури Київської області, згідно якого повідомлено ДМС про те, що: «15.11.2016 працівниками правоохоронних органів України, в порядку ст.ст. 208, 582 КПК України» в м. Фастові Київської області затриманий ОСОБА_1 , який розшукується Слідчим комітетом Російської Федерації по Рязанській області.

Встановлено, що ОСОБА_1 розшукується російською стороною з метою притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч. 1 ст. 209, п. «а» ч. 3 ст. 163, п. «а» ч. 3 ст. 163, п.п. «е», «ж», «з» ч. 2 ст. 105, ч. 4 ст. 159, п. «в» ч. 2 ст. 179, п. «а» ч. 3 ст. 111, ч. 3 ст. 222 КК Російської Федерації.

За наслідками проведеної екстрадиційної перевірки заступником Генерального прокурора Стрижевською А.А. 04.08.2017 прийнято рішення про видачу ОСОБА_1 до Російської Федерації для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч. 1 ст. 209, п.п. «е», «ж», «з» ч. 2 ст. 105 КК Російської Федерації. У видачі ОСОБА_1 за вчинення решти зазначених злочинів відмовлено, у зв`язку із закінченням строків давності за законодавством України.

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 09.10.2017 до ОСОБА_1 застосовано запобіжний захід у вигляді особистого зобов`язання, на строк до 08.12.2017.

На теперішній час триває судовий розгляд скарги ОСОБА_1 на постанову заступника Генерального прокурора Стрижевської А. А. від 04.08.2017 про видачу особи (екстрадиції)».

Отже, зважаючи на встановлені обставини цієї справи, з огляду на значну тривалість проміжку часу між виїздом Заявника з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що окреслює аспект уникнення притягнення до кримінальної відповідальності за вчинені в країні громадянської належності злочини, з урахуванням відомостей про перебування ОСОБА_1 у міжнародному розшуку за скоєння особливо важких злочинів на території Російської Федерації, передбачених ч. 1 ст. 209, п.п. «е», «ж», «з» ч. 2 ст. 105 КК Російської Федерації, які, між іншим, класифікуються, згідно ч. 4 ст. 12, ч. 2 ст. 115, ст. 257 Кримінального кодексу України, як особливо тяжкі, приймаючи до уваги, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких злочинів, враховуючи, що позивачем не доведено реальних обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань з політичних причин, беручи до уваги посилання у висновку від 01.09.2017 та від 10.01.2018 на використану інформацію про країну походження позивача, обставини порушення щодо ного кримінальних справ, особисті дані, викладеної інформації про те, що Заявник був чи може стати об`єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди, що, як наслідок, свідчить про зауваження у таких висновках обґрунтованих пропозицій ГУ ДМС в м. Києві та Міграційної служби щодо відмови ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд вважає, що Наказ та Рішення-2 не є такими, що прийняті всупереч приписам ч. 2 ст. 2 КАС України.

Згідно частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

При цьому, в силу положень частини другої статті 77 вказаного Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На думку суду, в межах даної справи відповідачами доведено правомірність прийнятих ними рішень. В свою чергу, доводи позивача, за викладених у позові підстав, не підтверджені належними та достатніми доказами.

Відповідно до частини першої статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У відповідності до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги про визнання протиправними рішень, а також похідна від них вимога про зобов`язання ДМС надати ОСОБА_1 статус біженця або особи яка потребує додаткового захисту є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Враховуючи, що адміністративний позов задоволенню не підлягає, то судові витрати позивачу не відшкодовуються.

Керуючись статтями 6, 72-77, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову б/н від 22.03.2018 ОСОБА_1 - відмовити повністю.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Суддя К.С. Пащенко