Рішення № 86545925, 23.12.2019, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 грудня 2019 р. № 400/3301/19 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд у складі судді Мельника О.М., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1

до відповідача:Державної установи "Вознесенська виправна колонія (№72), вул. Київська, 300, м. Вознесенськ, Миколаївська область, 56500

про:стягнення заборгованості по заробітній платі в розмірі 67 949,15 грн.,

ВСТАНОВИВ:

08 жовтня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з позовною заявою до Державної установи „Вознесенська виправна колонія (№ 72)”, в якій просив стягнути з відповідача заборгованість із заробітної плати в сумі 67 949,15 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що, в порушення частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України, відповідач увільнив позивача від проходження служби у Державній установі „Вознесенська виправна колонія № 72” у зв`язку з призовом на строкову військову службу, на період її проходження, із збереженням місця служби, але протиправно не виплачує позивачу заробітну плату за цей період. Посилаючись на довідку, видану відповідачем, без номера та дати, щодо розміру грошового забезпечення позивача за період з листопада 2016 року по листопад 2018 року, позивач обчислив суму заборгованості відповідача із заробітної плати в сумі 67 949,15 грн за період з 01 листопада 2018 року по 30 вересня 2019 року.

У відзиві, що надійшов до суду 05 листопада 2019 року, відповідач проти позовних вимог заперечив та просив відмовити у позові, посилаючись на відсутність у позивача права на збереження за ним середньої заробітної плати на період увільнення від служби в Державній установі „Вознесенська виправна колонія № 72” у зв`язку з призовом на строкову військову службу. Зокрема, на думку відповідача, передбачена статтею 119 Кодексу України про працю України поширюється лише на працівників, до категорії яких відповідач не належить, оскільки він відноситься до осіб рядового і начальницького складу, які проходять службу, а не перебувають у трудових відносинах із відповідачем. Також позивач зазначав, що позивач не може отримувати заробітну плату, оскільки він є особою рядового і начальницького складу і отримує грошове забезпечення за КЕКВ 2112, а не заробітну плату за КЕКВ 2111.

Ухвалою від 15 жовтня 2019 року суд відкрив провадження в адміністративній справі та постановив розглядати її за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідно до частини дев`ятої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України суд перейшов до розгляду справи в порядку письмового провадження. Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складання повного судового рішення частина п`ята статті 250 КАС України).

Дослідивши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази у їх сукупності, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, а також матеріали, що містяться у справі, суд установив таке.

Наказом від 26 жовтня 2016 року № 138/ОС-16 ОСОБА_1 призначено молодшим інспектором відділу нагляду і безпеки Вознесенської виправної колонії управління Державної пенітенціарної служби України в Миколаївській області (№ 72).

Наказом по особовому складу від 17 жовтня 2018 року № 123/ОС-18, з посиланням на статтю 119 Кодексу законів про працю України, частину другу статті 39 Закону України „Про військовий обов`язок і військову службу” ОСОБА_1 увільнено від проходження служби з 17 жовтня 2018 року у зв`язку з призовом на строкову військову службу, із збереженням місця служби, посади на період проходження строкової військової служби. Підставою видання відповідного наказу слугував рапорт позивача та повістка Вознесенського районного військового комісаріату.

На запит адвоката Лукіянчина І. П. в інтересах позивача від 21 грудня 2018 року № 22 відповідач повідомив, що середня заробітна плата позивачу не виплачується, оскільки особи рядового і начальницького складу, які проходять службу зі спеціальним званням у Державній кримінальній виконавчій службі, приймаються на службу згідно із Законом України „Про Національну поліцію” та отримують грошове забезпечення відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 „Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб”, які не передбачають виплату середньомісячного грошового забезпечення особам, призваним на строкову службу.

Відповідач не заперечує обставину припинення виплати ним позивачу грошового забезпечення у період увільнення від служби саме у зв`язку з призовом на строкову військову службу.

Отже, спірні правовідносини між сторонами виникли у зв`язку з припиненням виплати відповідачем позивачу грошового забезпечення у період увільнення позивача від служби у зв`язку з призовом на строкову військову службу.

Спір між позивачем і відповідачем полягає в тому, чи поширюються на позивача гарантії щодо збереження середнього заробітку на період увільнення від служби, передбачені статтею 119 Кодексу законів про працю України.

Спірні правовідносини регулюються Кодексом законів про працю України, Законом України „Про Державну кримінально-виконавчу службу України”, Законом України „Про державну службу”, Законом України „Про Національну поліцію”, Законом України „Про військовий обов`язок і військову службу”.

У статті 119 Кодексу законів про працю України передбачається, що працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України "Про військовий обов`язок і військову службу" і "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Відповідно до частини другої статті 39 Закону України „Про військовий обов`язок і військову службу” громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України "Про освіту".

Суд бере до уваги, що відповідач не заперечує проти правомірності увільнення позивача від служби та збереження за ним місця роботи і посади на період проходження строкової військової служби, але наполягає на відсутності підстав для збереження середнього заробітку, мотивуючи це належністю позивача до числа осіб рядового і начальницького складу.

Більше того, увільняючи позивача від служби наказом від 17 жовтня 2018 року № 123/ОС-18, відповідач посилається на статтю 119 Кодексу законів про працю України та частину другу статті 39 Закону України „Про військовий обов`язок і військову службу”.

Суд зазначає, що вибіркове застосування статті 119 Кодексу законів про працю України виключається.

Іншими словами, якщо на особу поширюється гарантія щодо збереження місця роботи і посада, так само не цю особу поширюється і гарантія щодо збереження середнього заробітку. Про це свідчить конструкція правової норми, наведеної у зазначеній статті, а саме: використання сполучника „і” („…зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток…” – повний текст правової норми наведений вище).

Отже, для розв`язання спору між сторонами достатньо визначити, чи поширюється на позивача дія законодавства про працю, в тому числі статті 119 Кодексу законів про працю України.

Статтею 3 Закону України „Про Державну кримінально-виконавчу службу України” визначається, що правовою основою діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є Конституція України, цей та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти Міністерства юстиції України.

Згідно з частинами першою та другою статті 14 Закону України „Про Державну кримінально-виконавчу службу України” до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу (далі - особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі - працівники кримінально-виконавчої служби). Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.

Статтею 23 Закону України „Про Державну кримінально-виконавчу службу України” врегульовано, що на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частин першої статті 59 Закону „Про Національну поліцію” служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Час проходження служби в поліції зараховується до стажу державної служби.

За нормами статті 5 Закону України „Про державну службу” дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Системний аналіз вищенаведених норм чинного законодавства дає підстави дійти висновку, що на позивача, як на особу рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюються норми законодавства про працю у неврегульованій спеціальним законодавством частині. Зокрема, і служба у кримінально-виконавчій службі, і у поліції є особливими видами держаної служби, а нормами Закону України „Про державну службу” передбачено, що на відносини, не врегульовані цим Законом, поширюється дія законодавства про працю.

Суд вважає помилковою позицію відповідача, згідно з якою середній заробіток за позивачем не зберігається, оскільки Закон України „Про Національну поліцію” та постанова Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 „Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб” не передбачають виплату середньомісячного грошового забезпечення особам, призваним на строкову службу. Зазначена постанова визначає умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби, але не гарантії для осіб, призваних на строкову військову службу, в частині збереження середнього заробітку. Спір же полягає саме у поширенні на позивача відповідних гарантій.

Спеціальні норми Закону України „Про Національну поліцію”, який поширюється на позивача в частині проходження служби, дійсно, не передбачає збереження заробітку за призваними на строкову військову службу особами, тому у цій частині необхідно керуватися загальною нормою, передбаченою у статті 119 Кодексу законів про працю України.

На підставі вищенаведеного суд дійшов висновку про протиправність бездіяльності відповідача у формі невиплати середнього заробітку за час проходження позивачем строкової військової служби у спірний період.

У зв`язку з тим, що на позивача поширюються нормами Кодексу законів про працю України, в частині, не врегульованій спеціальним законодавством, суд також застосував до спірних правовідносин статтю 233 КЗпП України в частині права працівника звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати (у спірних правовідносинах – грошового забезпечення) без обмеження будь-яким строком.

Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача 67949,15 грн., заборгованості із заробітної плати суд зазначає таке.

Виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, та особливості їх урахування наведені у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі – Порядок № 100), чинність якої поширюється на підприємства, установи і організації усіх форм власності.

Згідно з пунктом пунктом другим Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до пункту п`ятого Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Обґрунтовуючи заявлену до стягнення суму, позивач посилається на те, що „згідно з довідкою середній розмір заробітної плати за останні 6 місяців сплаченої заробітної плати складає 6 340,83 грн”.

У довідці без номера та дати, що міститься в матеріалах справи, відображені суми грошового забезпечення, які були нараховані позивачу та перераховані на особовий рахунок в період з листопада 2016 року по листопад 2018 року.

Ця довідка не містить ані відомостей щодо суми середнього заробітку як такого, ані інформації про середньоденне грошове забезпечення, ані даних про складові грошового забезпечення, які повинні бути враховані згідно з чинним законодавством для визначення середнього грошового забезпечення позивача.

Крім того, ані позивач, ані відповідач не навели розрахунку середнього заробітку позивача у заявах по суті справи.

Отже, заявлена до стягнення сума не обґрунтована належним чином та не підтверджена матеріалами справи.

Одночасно суд повторює, що бездіяльність відповідача щодо незбереження за позивачем середнього заробітку є протиправною.

За нормами частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частини першої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

Пункт четвертий частини другої статті Кодексу адміністративного судочинства України надає суду повноваження у разі задоволення позову прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

У зв`язку з наведеним вище, а також з метою забезпечення права позивача на справедливий суд, що включає, серед іншого, право на розгляд справи упродовж розумного строку, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог і застосувати інший спосіб захисту порушеного права позивача.

Крім того, суд узяв до уваги доводи відповідача в частині отримання позивачем грошового забезпечення (КЕКВ - 2112), а не заробітної плати (КЕКВ - 2111).

Отже, суд дійшов переконання про наявність підстав для визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо невиплати позивачу середнього грошового забезпечення за період з 01 листопада 2018 року по 30 вересня 2019 року та зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середнє грошового забезпечення за цей самий період.

На підставі частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України витрати позивача на професійну правничу допомогу адвоката, а саме: 2000,00 грн., сплачені позивачем адвокату Лукіянчину І. П. згідно з квитанцією до прибуткового касового ордера від 12 квітня 2019 року № 9, підлягають до стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 2, 19, 139, 241 - 246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Державної установи „Вознесенська виправна колонія (№ 72)” (вул. Київська, 300, м. Вознесенськ, Миколаївська область, код за ЄДРПОУ: 08564050) задовольнити.

2. Визнати протиправною бездіяльність Державної установи „Вознесенська виправна колонія (№ 72)” (вул. Київська, 300, м. Вознесенськ, Миколаївська область, код за ЄДРПОУ: 08564050) щодо невиплати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) середнього грошового забезпечення за період з 01 листопада 2018 року по 30 вересня 2019 року.

3. Зобов`язати Державну установу „Вознесенська виправна колонія (№ 72)” (вул. Київська, 300, м. Вознесенськ, Миколаївська область, код за ЄДРПОУ: 08564050) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) середнє грошового забезпечення за період з 01 листопада 2018 року по 30 вересня 2019 року.

4. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної установи „Вознесенська виправна колонія (№ 72)” (вул. Київська, 300, м. Вознесенськ, Миколаївська область, код за ЄДРПОУ: 08564050) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) судові витрати в сумі 2 000,00 грн. (дві тисячі гривень 00 копійок).

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 15.5 Розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.М. Мельник