Рішення № 86545537, 23.12.2019, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 грудня 2019 року № 320/4988/19

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Василенко Г.Ю., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просив:

визнати протиправними дії відповідача щодо прийняття рішення №302264 від 18 липня 2019р. про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та скасувати вказане рішення;

визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо прийняття рішення про скасування посвідки на постійне місце проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 16 квітня 2007р. та серії НОМЕР_2 від 10 травня 2007р. громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та скасувати вказане рішення;

зобов`язати відповідача розглянути заяву громадянина Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про обмін посвідки на постійне проживання, врахувавши мотивувальну частину судового рішення;

зобов`язати відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 13 квітня 2007р. ВГІРФО ГУ МВС України в Одеській області було прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та видано посвідку на постійне місце проживання в Україні. 21 вересня 2018р. позивач звернувся до відповідача з клопотанням щодо обміну посвідки на постійне місце проживання в Україні, у зв`язку з її непридатністю для подальшого використання. 18 липня 2019 р. відповідачем було прийнято рішення про скасування дозволу позивачу на імміграцію в Україну, на підставі пункту 1 частини першої ст. 12 Закону України «Про імміграцію», та посвідки на постійне проживання в Україні. Позивач вказує, що ним під час подання документів для отримання дозволу на імміграцію були подані належні та достовірні документи. Орган, який на той час виконував функції щодо прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію підтвердив правильність надання ним необхідних документів та наявність підстав для надання дозволу на імміграцію в Україну. Тому рішення про скасування дозволу на імміграцію та постійне проживання в Україні прийняті з порушенням ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, тобто необґрунтовано, непропорційно, та без урахування прав, свобод та законних інтересів позивача, через що зазначені дії та рішення є неправомірними та підлягають скасуванню.

Ухвалою суду від 04 жовтня 2019р. провадження по справі було відкрито за правилами спрощеного позовного провадження з призначенням судового засідання на 06 листопада 2019 р..

В судове засідання представник відповідача не прибув, проте 05.11.2019 року ним подано суду клопотання про розгляд справи 06.11.2019 року в режимі відеоконференції, проте оскільки відповідачем порушено строки звернення з таким клопотанням, судом прийнято рішення про відкладення розгляду справи на 21 листопада 2019р.

У судове засідання призначене на 21 листопада 2019р. позивач та його представник не з`явились, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. Від представника позивача надійшла заява з проханням розглянути справу у порядку письмового провадження.

Представник відповідача у судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином. Будь-яких клопотань чи заяв відповідачем подано не було.

У письмовому відзиві відповідач просив відмовити у задоволенні позову у повному об`ємі. Вказав, що під час вчинення дій по прийняттю оскаржуваних рішень, відповідач діяв у відповідності до вимог діючого законодавства України. Зазначив, що оскільки малолітній дитині позивача не було підтверджено належності до громадянства України та остання не мала дозволу на імміграцію в Україну, тому у позивача були відсутні підстави для надання йому дозволу на імміграцію в Україну. Оскільки позивач під час подачі документів для отримання дозволу на імміграцію повідомив неправдиві відомості та подав недійсні документи, тому відповідачем у відповідності до вимог чинного законодавства України були прийняті оскаржувані рішення.

У відповідь на відзив представник позивача вказав, що не погоджується з правовою позицією відповідача, оскільки, при прийнятті рішення про скасування дозволу на імміграцією та посвідки на постійне проживання в Україні, органами міграційної служби не дотримано процесуальних гарантій заявника, встановлених Європейською конвенцією з прав людини.

В силу приписів пункту 1 частини третьої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника), належним чином повідомленого про судове засідання, без поважних причин або без повідомлення причин неявки, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи.

Частиною дев`ятою цієї статті передбачено, що у разі, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Беручи до уваги ту обставину, що про дату, час та місце судового розгляду справи сторони повідомлені належним чином, однак у судове засідання не з`явились, зважаючи на відсутність підстав для відкладення судового розгляду, передбачених статтею 205 Кодексу адміністративного судочинства України, судом прийнято рішення про розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані сторонами докази приходить до наступного висновку.

З матеріалів справи вбачається, що 28 лютого 2007р. до відділу ВГІРФО ГУ МВС України в Одеській області із заявою про отримання дозволу на імміграцію в Україну звернувся громадянин Соціалістичної республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

До заяви було долучено: копію національного паспорту НОМЕР_7 виданого 19 вересня 2006р., з терміном дії до 19 вересня 2011р.; переклад паспорту на українську мову; довідку Посольства Соціалістичної республіки В`єтнам №V/CNTP від 04 травня 2006р. про відсутність у заявника судимості на території В`єтнаму, довідку Посольства Соціалістичної республіки В`єтнам про відсутність заперечень щодо залишення на постійне проживання в Україні; копію свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 , видане Жовтневим відділом реєстрації актів цивільного стану Криворізького міського управління юстиції Дніпропетровської області (дублікат); медичні довідки.

Після розгляду матеріалів та отримання повідомлень про відсутність заперечень з боку Управління СБУ та НЦБ Інтерполу ГУ МВС України в Одеській області, 13 квітня 2007р. ВГІРФО ГУ МВС України в Одеській області, на підставі п.6 ч.2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію», громадянину Соціалістичної республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 було надано дозвіл на імміграцію в Україну.

16 квітня 2007р. громадянин Соціалістичної республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_4 , з терміном дії «безстроково».

21 вересня 2018р. позивач звернувся до УДМС України у Київській області із заявою щодо обміну посвідки на постійне місце проживання в Україні, у зв`язку із непридатністю посвідки для користування, яке було скеровано до Головного управління ДМС України в Одеській області для розгляду по суті.

18 липня 2019р. начальником ГУ ДМС України у Одеській області Погребняком О.Г. було затверджено висновок про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Соціалістичної республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Зі змісту вказаного висновку вбачається, що громадянину Соціалістичної республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , дозвіл на імміграцію в Україну було надано з порушенням Закону України «Про імміграцію», та посвідкою на постійне проживання був документований безпідставно, оскільки підставу для отримання дозволу на імміграцію в Україну заявником у заяві-анкеті було вказано, що його дитина ОСОБА_2 народилась на території України, хоча на момент надання заявнику дозволу на імміграцію, дитина позивача у громадянстві України не перебувала. Крім цього, відповідно до пункту 6 частини сьомої ст. 9 Закону України «Про імміграцію», для осіб, зазначених у пункті 6 частини другої статті 4 Закону, подається нотаріально засвідчений документ про те, що іммігрант не заперечує проти імміграції батьків та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні, не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленому в Україні. Однак, законодавством України лише повнолітня дитина (з 18-річного віку) може нести фінансові зобов`язання перед батьками. Отже, у даному випадку вимога статті 9 Закону взагалі виконана бути не може. Тобто, позивач не міг бути визнаний батьком іммігранта.

Оскільки заявником було подано неправдиві відомості, у відповідності до п.1 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію», підпункту 1 п.64, підпункту 4 п.72 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою КМУ від 25 квітня 2018р. за №321 було прийнято рішення від 18 липня 2019р. за №302264 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, згідно якого, громадянину Соціалістичної республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 скасовано дозвіл на імміграцію в Україну від 13 квітня 2007р., а також скасовані посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_4 та серії НОМЕР_2 від 10 травня 2007р.

Не погоджуючись з такими діями та прийнятими рішеннями, позивач звернувся до суду з вказаним позовом.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.

У силу ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовідносини між позивачем та міграційними органами України на момент звернення позивача за отриманням дозволу на імміграцію та надання компетентним органом такого дозволу з видачею посвідки на проживання в Україні регулювалися Законом України «Про правовий статус іноземців», а також Законом України «Про імміграцію».

Згідно ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов`язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Статтею 3 зазначеного Закону передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України «Про імміграцію».

Відповідно до частини 1 абзаців першого і четвертого ст. 1 Закону України «Про імміграцію» імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.

Дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Статтею 6 Закону України «Про імміграцію» визначено повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції і підпорядкованих йому органів.

Так, за приписами частини 1 пунктів два і три цієї норми спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи: організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні; організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються.

Стаття 9 Закону України «Про імміграцію» встановлює умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання дозволу на імміграцію. Так, заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.

Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.

Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім`ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.

Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.

З аналізу наведених норм законодавства вбачається, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі ж не надання особою повного пакету документів, заява про надання дозволу на імміграцію не приймається та, як слідство, дозвіл на імміграцію та посвідка на проживання в Україні не видаються.

Статтями 10,11 зазначеного Закону передбачено, що дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в`їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

Слід зазначити, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою КМУ від 26 грудня 2002р. №1983.

У відповідності до пп. 2 п. 2 цього Порядку, рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей.

Згідно п. 12, Порядку, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.

З наведених норм вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.

Як свідчать письмові докази, позивач 28 лютого 2007 звернувся до ВГІРФО ГУ МВС України в Одеській області з клопотанням про отримання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 6 частини 2 ст.4 Закону України «Про імміграцію», як особа яка є батьком іммігранта та її неповнолітній син ОСОБА_2 є уродженцем України, має право на набуття громадянства України за територіальним походженням відповідно до ч.3 ст. 8 Закону України «Про громадянство України».

На підставі вказаного 16 квітня 2007 ВГІРФО ГУМВС України Одеській області прийнято рішення про надання вказаному іноземцеві дозволу на імміграцію відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 3 Закону та документовано посвідкою на постійне проживання НОМЕР_1.

При наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україні суб`єкт владних повноважень проводив перевірку законності залишення на постійне проживання на території України позивача та керуючись Законом України «Про імміграцію», підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію позивачу не було виявлено, у зв`язку з чим надано тимчасову посвідку на постійне проживання в Україні.

Зі змісту вищезазначеного висновку зазначено, що підставою для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну є те, що неповнолітня дитина позивача на момент видачі посвідки не мала дозволу на імміграцію та не було підтверджено громадянство України.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про імміграцію», дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Таким чином, Законом України «Про імміграцію» встановлений вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну зі змісту якого вбачається, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта.

Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, обґрунтовуючи наявність підстав для скасування наданого позивачу дозволу на імміграцію, відповідач послався саме на п. 1 ч.1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію».

Слід зазначити, що відповідачем не надано жодних доказів, які б свідчили про наявність обставин, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію» та були б підставою для скасування наданого позивачу дозволу на імміграцію.

Також, відповідачем не надано доказів існування інших підстав для скасування наданого позивачу дозволу на імміграцію, які передбачені ст. 12 Закону України «Про імміграцію».

Відповідно до положень пунктів 21-23 Порядку №1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених ст. 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

На думку суду, громадянин країни, якого стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинен мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності.

Суд зазначає, що право бути почутим є ключовим принципом належного управління в демократичній державі. У тих випадках, коли існує прямий або несприятливий вплив на права чи інтереси будь-якої особи, її потрібно своєчасно та належно проінформувати про це, для того, щоб вона мала можливість підготувати відповідні звернення. Такі звернення можна підготувати письмо або висловити усно на слуханнях або зустрічах. У будь-якому разі такі звернення можуть містити документальні докази, висновки та/або заяви. Важливо, щоб особи мали достатньо часу для надсилання звернень до ухвалення рішення суб`єктом владних повноважень.

Перевірка адміністративними судами дотримання суб`єктами владних повноважень права особи «бути почутою» є обов`язковою, що безпосередньо закріплено в пункті 9 частини другої ст. 2 КАС України, за яким у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.

З аналізу викладених норм слідує, що функція територіальних органів, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для подання пояснень емігрантів, стосовно яких розглядається питання.

Отже, враховуючи існування загрози настання таких серйозних для позивача наслідків, суд вважає, що забезпечення її права взяти участь при прийнятті цього рішення є обов`язковою передумовою його правомірності.

Разом з тим, відповідачем у порушення вказаних норм, до суду не надано будь-яких доказів запрошення позивача для надання пояснень до моменту прийняття спірного рішення, у зв`язку з чим було порушено його право «бути почутим».

Суд зазначає, що порушене право позивача на законне проживання в Україні охоплюється ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Частина 2 ст. 3 Конституції України визначає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно з частиною першою ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Відповідно до положень ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).

За таких обставин, принцип належного урядування передбачає, що допущені державними органами помилки не можуть виправлятися за рахунок інших осіб та тягнути для них негативні наслідки, а тому навіть якщо у 2007 році дозвіл на імміграцію позивачу надано через помилку або зловживання посадових осіб суб`єкта владних повноважень, перекладати тягар вкрай негативних наслідків такої помилки або зловживання на особу (позивача у справі) є неприпустимим.

Враховуючи викладене, суд вважає, що дії Управління Державної міграційної служби України в Одеській області по прийняттю рішення та саме рішення від 18 липня 2019 № 302264, стосовно Громадянина Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 прийняте відповідачем без дотримання вимог ч.2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, є протиправними, у зв`язку з чим таке рішення підлягає скасуванню.

Вказане узгоджується з практикою Верховного Суду, зокрема у в постановах від 27.03.2019 по справі №820/1863/17, від 17.04.2019 по справі №820/6675/16, від 03.04.2019 по справі №815/2473/17, від 20.03.2019 року по справі №820/391/17, від 16.01.2019 по справі №815/1010/16, в яких викладена аналогічні правові висновки.

Як вбачається з матеріалів справи позивач звернувся до відповідача щодо обміну посвідки на постійне проживання в Україні, у зв`язку з непридатністю посвідки на постійне проживання для подальшого використання.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 р. за №321 «Про затвердження зразка, технічного опису бланка та Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання» затверджено Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання ( далі по тесту Порядок № 321).

Пунктом 1 Порядку № 321 визначено, що посвідка на постійне проживання (далі - посвідка) є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Згідно із пунктом 3 Порядку № 321 посвідка оформляється іноземцям або особам без громадянства, які мають дозвіл на імміграцію в Україну або до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття такого рішення залишилися постійно проживати на її території.

Посвідка оформляється іноземцям або особам без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України та які: досягли 16-річного віку, - на підставі заяв-анкет, поданих ними особисто; не досягли 16-річного віку або визнані обмежено дієздатними чи недієздатними, - на підставі заяв-анкет одного з батьків (усиновлювачів), з ким проживають особи на підставі дозволу на імміграцію, опікунів, піклувальників.

Пунктом 7 Порядку № 321 обумовлено, що обмін посвідки здійснюється у разі: 1) зміни інформації, внесеної до посвідки; 2) виявлення помилки в інформації, внесеній до посвідки; 3) закінчення строку дії посвідки; 4) непридатності посвідки для подальшого використання; 5) досягнення іноземцем або особою без громадянства 25- або 45-річного віку (у разі, коли іноземець або особа без громадянства документовані посвідкою, що не містить безконтактного електронного носія).

Приписами пункту 9 Порядку № 321 визначено, що оформлення посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обмін здійснюється територіальними органами / територіальними підрозділами ДМС через Головний обчислювальний центр Єдиного державного демографічного реєстру у взаємодії з Державним центром персоналізації документів державного підприємства «Поліграфічний комбінат «Україна» по виготовленню цінних паперів» (далі - Центр).

Відповідно до абз. 2 п. 37 Порядку № 321 при розгляді заяви про оформлення чи обмін посвідки на постійне проживання, перевіряється чинність дозволу на імміграцію шляхом вивчення матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію.

Згідно з пунктом 64 Порядку № 321 посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до ст. 12 Закону України «Про імміграцію».

Відповідно до вказаного пункту Порядку №321 територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС протягом п`яти робочих днів з дня прийняття рішення про скасування посвідки інформує про це ДМС та Адміністрацію Держприкордонслужби.

При цьому, пунктами 68, 72 Порядку №321 передбачено, що іноземець або особа без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про скасування посвідки, у випадку, зазначеному в підпункті 1 пункту 64 цього Порядку, повинні знятись з реєстрації місця проживання, здати посвідку та виїхати за межі України в місячний строк з дня отримання рішення про скасування дозволу на імміграцію.

Посвідка вилучається, визнається недійсною та знищується, зокрема, у разі скасування посвідки.

Пунктами 78, 79 Порядку № 321 передбачено, що рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування може бути оскаржено іноземцем або особою без громадянства в адміністративному порядку або до суду в установленому порядку.

ДМС, територіальний орган ДМС мають право переглянути рішення, прийняте відповідно територіальним органом / територіальним підрозділом ДМС, за наявності підстав зобов`язати їх відмінити попереднє рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування і прийняти нове рішення на підставі раніше поданих документів.

Суд зауважує, що відповідачем не доведено наявності підстав для скасування дозволу на імміграцію та виходячи з того, що прийняття рішення про видачу посвідки на постійне проживання є похідним питанням від законності дозволу на імміграцію, суд приходить до висновку, що у відповідача відсутні підстави для не оформлення та невидачі позивачу посвідки на постійне проживання.

Щодо вимоги позивача про зобов`язання відповідача розглянути заяву про обмін посвідки на постійне проживання, врахувавши мотивувальну частину судового рішення та зобов`язати відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання, слід зазначити наступне.

Так, згідно з частиною третьою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Частиною четвертою вказаної статті визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Отже, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

У даному випадку, задоволення позовної вимоги щодо зобов`язання відповідача розглянути заяву позивача та видати йому нову посвідку на постійне проживання є дотриманням судом гарантій на те, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Отже, позов у іншій частині також підлягає задоволенню, при цьому судом при задоволенні вказаних вимог у наведений спосіб, враховано правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 24.04.2019 у справі №810/4277/16, яка підлягає обов`язковому врахуванню у спірних правовідносинах.

У відповідності до частини другої ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до частини першої, другої ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.

Відповідно до частини першої ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, сплачений позивачем судовий збір у розмірі 1536,80 грн., підлягає стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Керуючись статтями 73-77, 139, 194, 205, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо прийняття рішення №302264 від 18 липня 2019р. про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та скасувати вказане рішення.

Визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо прийняття рішення про скасування посвідки на постійне місце проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 16 квітня 2007р. та серії НОМЕР_2 від 10 травня 2007р. громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та скасувати вказане рішення.

Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву громадянина Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про обмін посвідки на постійне проживання, врахувавши мотивувальну частину судового рішення.

Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Стягнути судовий збір у розмірі 1536 (одна тисяча п`ятсот тридцять шість) грн. 80 коп. на користь громадянина Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживаючого.: АДРЕСА_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Суддя Василенко Г.Ю.