Рішення № 86523501, 10.12.2019, Солом'янський районний суд міста Києва

Провадження № 2/760/236/19

В справі № 760/13106/16-ц

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 грудня 2019 року Солом"янський районний суд м. Києва в складі:

головуючого- судді- Шереметьєвої Л.А.

за участю секретаря- Гак Г.М.

представників позивача- ОСОБА_1 , ОСОБА_2

представника відповідача 3- ОСОБА_3

розглянувши в відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , 3-я особа: Головне територіальне управління юстиції у м. Києві про визнання права власності на будинок;

зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , 3-і особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова С.В., Головне територіальне управління юстиції у м. Києві, ОСОБА_8 про визнання недійсним заповіту, встановлення факту родинних відносин, визнання недійсним договору дарування, визнання права власності на будинок та земельну ділянку, витребування земельної ділянки;

позовом 3-ї особи з самостійними вимогами ОСОБА_8 до ОСОБА_4 про визнання заповіту недійсним, суд

В С Т А Н О В И В :

В липні 2016 року позивач ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом і просить визнати за ним право власності на приватний будинок АДРЕСА_1 в порядку спадкування.

Посилається в позові на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_9 , який на випадок своєї смерті склав заповіт, яким усе своє майно заповідав йому.

Спадщина складається з житлового будинку АДРЕСА_1 , Ѕ частина якого належить померлому на підставі Свідоцтва про право на спадщину від 12 вересня 1984 року, а інша Ѕ частина - на підстаі Свідоцтва про право на спадщину за законом від 22 серпня 2003 року, яка померлим не була зареєстрована у встановленому законом порядку.

Після смерті ОСОБА_9 заяви про прийняття спадщини подав він та відповідач ОСОБА_5 .

Він не може оформити свої спадкові права, оскільки складений на його користь заповіт не зареєстрований у Спадковому реєстрі.

Крім того, належна померлому Ѕ частина будинку не зареєстрована у встановленому законом порядку, що також є перешкодою для оформлення спадщини.

Він прийняв спадщину, подавши заяву про її прийняття, однак державним нотаріусом П`ятої Київської державної нотаріальної контори йому було відмовлено в видачі Свідоцтва про право на спадщину.

Виходячи з цього, просить задовольнити позов.

3лютого 2017 року відповідач ОСОБА_5 звернувся до суду з зустрічним позовом, який неодноразово уточнював та збільшував розмір позовних вимог, і остаточно заявою від 23 листопада 2018 року просить:

-визнати недійсним заповіт від 15 травня 2006 року від імені ОСОБА_9 на користь ОСОБА_4 , посвідчений сільським головою Орлово-Іванівської сільської ради Шахтарського р-ну Донецької області;

-встановити факт родинних відносин, а саме: що він є рідним братом померлого ОСОБА_9 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

-встановити, що померлий ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідно до актового запису про смерть № 14414 від 26 вересня 2015 року ОСОБА_10 , 1951 року народження, в дійсності є ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

-визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,1га по АДРЕСА_1 , укладений 11 січня 2008 року від імені ОСОБА_11 та ОСОБА_9 з одного боку, та ОСОБА_6 з іншого боку, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Федоришиним О.П. за реєстровим номером № 282;

-визнати за ним право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом;

-визнати за ним у порядку спадкування за законом право власності на земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_1 , розміром 0, 1000 га, кадастровий номер:8000000000:69:302:0016, з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку та господарських будівель;

-виребувати від ОСОБА_7 на його користь земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_1 , розміром 0, 1000 га, кадастровий номер 8000000000:69:302:0016.

Посилається в позові на те, що померлий ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 є його рідним братом по лінії матері, який проживав по АДРЕСА_1 разом з їх матір`ю та батьком брата, його вітчимом.

Власником будинку була їх мати, яка отримала земельну ділянку для будівництва ще в 1946 році, побудувала на ній будинок, а в 1948 році взяла шлюб з ОСОБА_11

В 1983 році мати померла і він свідомо не звернувся до нотаріальної контори з заявою про спадкування, тому що вважав, що вітчиму та брату-інваліду цей будинок потрібніший.

Після смерті вітчима ОСОБА_11 в 2003 році, брат став його єдиним спадкоємцем.

Його брат ОСОБА_9 страждав на психічний розлад, мав інвалідність 1 групи, часто і подовгу перебував на лікуванні у психіатричній лікарні № 2.

Брат ніколи не виїжджав до Донецької області, не мав там ні друзів, ні родичів, а тому не міг складати там заповіт.

Крім того, з документів, наданих позивачем до суду, та документів із спадкової справи П`ятої Київської державної нотаріальної контори, вбачається, що підписи померлого відрізняються, особливо в частині написання ним власноручно свого прізвища.

В 2014 році хворіла його дружина, а тому він не мав можливості приділяти належну увагу брату, а він, в силу свого стану здоров`я, дедалі частіше ставав агресивним, часто перебував у психіатричній лікарні.

Всі виписки з лікарні потрапили до рук сторонніх осіб і він не має змоги надати їх до суду, однак залишилися документи, які свідчать про те, що в 2009 році Управління соціального захисту населення Солом`янської РДА вирішувало питання про поміщення брата до будинку інвалідів для психічно хворих, однак через відсутність вільних місць дане питання не було вирішено.

В останні роки життя брат потрапив під вплив осіб, які полюють на одиноких домовласників, до нього став ставитися вороже, що і призвело до появи сумнівного заповіту та зникнення медичних документів.

Вважає, що заповіт від 15 травня 2006 року має бути визнаним недійсним у зв`язку з психічним станом здоров`я його брата.

Крім того, зазначає, що його вітчим, батько його брата, помер у 2003 році, а тому ні він, ні його брат, який страждав на психічне захворювання, не могли укладати договір дарування земельної ділянки на користь ОСОБА_6 , їх волевиявлення на це не було, тобто ОСОБА_6 не набув права власності на земельну ділянку і не міг розпоряджатися нею.

Враховуючи, що ОСОБА_6 у подальшому продав спірну земельну ділянку відповідачу ОСОБА_8 , при цьому використав підроблену довідку Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна щодо відсутності забудови на земельній ділянці, укладений договір є недійсним.

У подальшому щодо спірної земельної ділянки неодноразово вчинялися шахрайські дії з метою заволодіння нею.

У лютому 2018 року відбулися електронні торги, на яких спірна земельна ділянка була продана, а 28 березня 2018 року був укладений договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки, за яким право власності на неї набула відповідач ОСОБА_7 .

Виходячи з цього, вибуття спірної земельної ділянки з володіння його брата всупереч його волі, неодноразове її відчуження з метою позбавлення його права власності на неї, просить витребувати дану земельну ділянку з володіння відповідачки ОСОБА_7 на його користь, як спадкоємця.

Крім того, зазначив, що у зв`язку з сімейними обставинами та агресивною поведінкою брата, він перед смертю його відвідував рідко.

Коли брат помер, його не було поряд і при фіксуванні факту смерті інформація про нього працівниками поліції була зазначена зі слів сусідки і в актовому записі про смерть № 14414 від 26 вересня 2015 року на підставі лікарського свідоцтва про смерть № 22207 від 31 серпня 2015 року прізвище брата було зазнаечо « ОСОБА_12 », а рік народження «1951».

У зв`язку з цим він звернувся до Відділу державної реєстрації актів цивільного стану Солом`янського РУЮ у м.Києві з заявою про внесення змін та доповнень до актового запису про смерть брата.

Висновком №378 від 04 берерзня 2016 року йому в цьому було відмовлено.

Виходячи з цього, просить встановити факт родинних відносин, а саме: що він та померлий ОСОБА_9 є рідними братами.

Крім того, просить також встановити, що померлий ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_10 , 1951 року народження, як про це зазначено в актовому записі про смерть № 14414 від 26 вересня 2015 року, в дійсності є ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

З урахуванням викладеного вище, просить задовольнити позов.

24 березня 2017 року до суду з зустрічним позовом про визнання заповіту недійсним звернувся 3-я особа з самостійними вимогами ОСОБА_13

Посилається в позові на те, що будинок розташований на земельній ділянці, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , яка належить йому на праві власності відповідно до договору купівлі-продажу, укладеного 29 січня 2016 року між ним та ОСОБА_6 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою О.М. та внесеного в Державний реєстр під номером 17.

Інформацію щодо виникнення права власності на земельну ділянку було внесено до реєстру 29 січня 2016 року о 13:23:46.

Вважає, що заповіт від 15 травня 2006 року, що складений ОСОБА_9 , є недійсним, оскільки у Спадковому реєстрі відсутня інформація про його посвідчення.

Зазначає, що ОСОБА_4 не є родичем, сусідом чи знайомим спадкодавця, а тому викликає сумнів та обставина, що ОСОБА_9 , який мешкав та був зареєстрований у м. Києві,вирішив скласти заповіт та посвідчити його в с. Орлово-Іванівка Шахтарського району Донецької області.

Вважає, що ОСОБА_9 насправді не складав вказаний заповіт, а тому просить визнати його недійсним.

Представники відповідача ОСОБА_5 за первісним позовом проти первісного позову та позову третьої особи заперечували з підстав, викладених у пред`явленому ними позові.

Представник відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_7 проти первісного та зустрічного позову відповідача ОСОБА_5 заперечував.

Вважає, що жодних доказів того, що спірна земельна ділянка вибула з володіння померлого ОСОБА_9 поза його волею, не надано.

Відповідач ОСОБА_7 є добросовісним набувачем земельної діляни, а тому вона не може бути витребувана у неї.

Крім того, вважає, що позивач не надав належних доказів, які б свідчили про те, що померлий є його братом, та, виходячи з цього, його права на спадкування після його смерті.

Виходячи з цього, просить у позові відмовити.

Позивач за первісним позовом ОСОБА_4 та його представник, а також відповідач ОСОБА_6 у судові засідання неодноразово не з`являлися, про час розгляду справи повідомлялися належним чином у порядку, визначеному законом.

Судові повістки, що направлялися на їх адреси, поверталися до суду без вручення з відмітками поштового відділення про повернення в зв`язку з закінченням терміну зберігання.

Порядок вручення судових повсток врегульовано ст.ст.128, 130 ЦПК України та п.п. 91, 99, 101 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України 270 від 05 березня 2009 року.

Верховний Суд у постанові № 922/1714/18 від 17 квітня 2019 року, яка, з точки зору ч.4 ст.263 ЦПК України, має враховуватися судом, зазначив, що дії відповідача, направлені на неотримання судової кореспонденції, яка направлялася йому судом за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання, є свідомими,спрямовані на затягування розгляду справи, та свідчать про зловживання процесуальними правами, які направлені на перешкоджання здійснення своєчасного розгляду справи.

Виходячи з цього, належного та неодноразового повідомлення вказаних осіб про час розгляду справи, їх неодноразові неявки в судові засідання та неотримання судових повісток, тривалості перебування справи в провадженні суду, виходячи з визначених у статті 2 ЦПК України завдань та основних засад цивільного судочинства, суд вважає їх повідомлення про час розгляду справи належним та можливим розглядати спрау в їх відсутності.

3-я особа з самостійними вимогами ОСОБА_8 та його представник у судові засідання також неодноразово не з`являлися, про час розгляду справи повідомлялися належним чином, про що свідчать зворотні поштові повідомлення про вручення судових повісток.

Про причини неявки суд до відома не ставили, а тому суд, з урахуванням вимог ч.1 ст.223 ЦПК України, вважає за можливе розглядати справу в їх відсутності.

Представники 3-х осіб - Головного територіального управління юстиції в м.Києві та приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу МОрозлва С.В. у судові засідання також неодноразово не з`являлися, про час розгляду справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суд до відома не ставили.

Виходячи з цього, суд також вважає за можливе розглядати справу в їх відсутності.

Заслухавши пояснення позивача за зустрічним позовом ОСОБА_5 , представників сторін, свідків, дослідивши матеріали справи, суд не знаходить підстав для задоволення первісного позову та позову третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_14 .

При цьому суд приходить до висновку про задоволення зустрічного позову відповідача ОСОБА_15 , виходячи з наступного.

Відповідно до п.5 ч.2 ст.293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Згідно з ч.2 ст.315 ЦПК України перелік фактів, які підлягають встановленню судом в окремому провадженні, викладений в ч. 1 даної статті, та не є вичерпним.

Зокрема, суд розглядає справи про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами.

Відповідно до абз. 2 п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України за №7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження.

Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення родинних відносин із спадкодавцем, проживання з ним однією сім`єю, постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, прийняття спадщини, яка відкрилася до 1 січня 2004 року тощо.

В п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» зазначено, що суд вправі розглядати справи про встановлення родинних відносин, коли цей факт безпосередньо породжує юридичні наслідки, наприклад, якщо підтвердження такого факту необхідне заявникові для одержання в органах, що вчиняють нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину, для оформлення права на пенсію в зв`язку із втратою годувальника.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_9 , який був власником житлового будинку АДРЕСА_1 .

Ѕ частина будинку належала померлому на підставі Свідоцтва про право на спадщину від 12 вересня 2004 року, виданого Першою Київською державною нотаріальною конторою, а інша Ѕ частина - на підставі Свідоцтва про право на спадщину від 22 серпня 2003 року, виданого П`ятою Київською державною нотаріальною конторою.

Відповідно до Інформаційної довідки Київського міського бюро технічної інвентаризації ПБ-2016 №860 від 16 травня 2016 року зареєстрованою за ОСОБА_9 була лише Ѕ частина будинку відповідно до Свідоцтва про право на спадщину від 12 вересня 2004 року.

Інша частина будинку за ним зареєстрована не була.

Після смерті ОСОБА_9 відкрилася спадщина.

З копії спадкової справи № 81/2016, заведеної П`ятою Київською державною нотаріальною конторою, вбачається, що заяви про прийняття спадщини подали позивач ОСОБА_16 та відповідач ОСОБА_5 - позивач за зустрічним позовом.

Крім того, з копії спадкової справи до майна померлого ОСОБА_11 від 07 лютого 2003 року, вбачається, що єдиним спадкоємцем після його смерті був його син ОСОБА_9

/ / т.1, а.с. 41 - 88; 137- 138 /

Спорідненість позивача ОСОБА_5 з померлим ОСОБА_9 підтверджується наданими позивачем та встановленими в судовому засіданні обставинами.

Так, із Свідоцтва про народження позивача № 5421571 вбачається, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_3 в м.Борисів Білоруської РСР.

Батьками позивача зазначені / російською мовою /: ОСОБА_17 та ОСОБА_18 .

Із Свідоцтва про народження ОСОБА_9 серії НОМЕР_1 , виданого Жовтневим ЗАГС м.Києва 01 берерзня 1950 року, вбачається, що його батьками зазначені / російською мовою /: ОСОБА_19 та ОСОБА_20 .

30 липня 1948 року мати позивача уклала шлюб з ОСОБА_11

В даній сім`ї ІНФОРМАЦІЯ_4 народився син - спадкодавець ОСОБА_9 .

З копії обліково-послужної картки померлого ОСОБА_9 вбачається, що в ній зазначені, як члени його сім`ї / російською мовою / батьки - ОСОБА_19 ,1913, Ефимец Мелания Емел., 1917, та брат- ОСОБА_21 ., 1938.

З будинкової книги на будинок АДРЕСА_1 вбачається, що як позивач ОСОБА_5 , так і померлий були зареєстровані та проживали в ньому.

З наданої до суду меддокументації вбачається, що в квітні 2010 року позивач ОСОБА_5 забирав померлого з лікарні після проходження курсу лікування, вказавши його як брата.

З актового запису про смерть спадкодавця, складеного на підставі Лікарського свідоцтва про смерть №2207 від 31 серпня 2015 року вбачається, що померлий був зазначений як ОСОБА_10 , 1951 року народження.

/ т.1, а.с. 137 - 138; 166 - 172; т.2, а.с. 65; 124; 129 - 131; т.3, а.с. 41 - 48 /

Свідок ОСОБА_22 в судовому засіданні пояснила, що вона проживає навпроти будинку АДРЕСА_1 , де проживав померлий ОСОБА_9 разом з батьками.

Там же проживав і позивач ОСОБА_5 до одруження.

Саме вона викликала працівників поліції, які забирали труп та оформляли документи про померлого з її слів.

Оскільки дату народження вона знала приблизну, вона і була записана працівниками поліції, а в подальшому відображена в актовому записі про його смерть.

Вона спілкувалася з матір`ю братів, а її бабусі їх мати розповідала, що батько старшого сина - ОСОБА_5 , загинув.

Пояснення даного свідка підтверджуються копією протоколу про огляд трупа від 28 серпня 2015 року, який також був підписаний ОСОБА_22 .

Свідок ОСОБА_23 пояснив, що знає сім`ю з 1950 року, позивач та ОСОБА_9 - брати по матері, вся сім`я проживала в приватному будинку.

Зі слів матері позивача йому відомо, що батько позивача загинув, ОСОБА_11 її другий чоловік, а ОСОБА_24 їх спільний син.

Свідок ОСОБА_25 пояснив, що він з позивачем двоюрідні брати, їх матері рідні сестри.

Батько померлого ОСОБА_24 та вітчим позивача - ОСОБА_11 був двоюрідним братом його матері та матері ОСОБА_5 та ОСОБА_9

В 1948 році у них народився перший син, який помер, а в 1950 році народився ОСОБА_24 .

В 2003 році батько ОСОБА_24 - ОСОБА_11 . помер і він в силу стану здоров`я заборонив до нього приходити.

Крім того, додав, що позивач народився в Білорусії - в м.Борисові.

Таким чином, зібрані у справі докази та їх належна оцінка вказують про наявність достатніх правових підстав вважати, що факт родинних відносин між позивачем ОСОБА_5 та померлим ОСОБА_9 є доведеним, а тому вимоги позивача в цій частині є обґрунтованими.

Відповідно до ст.1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

У відповідності до ст.1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно зі ст.1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до ч.1 ст.1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Статтею 1223 ЦК України визначено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Встановлено, що 15 травня 2006 року був оформлений заповіт, яким ОСОБА_9 заповідав усе своє майно позивачу за первісним позовом ОСОБА_4

Заповіт був посвідчений сільським головою Орлово-Іванівської сільської ради Шахтарського р-ну Донецької області.

Постановою завідувача П`ятою Київською державною нотаріальною конторою Коробанової О.В. було відмовлено в видачі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом ОСОБА_4 в зв`язку з відсутністю заповітів від імені ОСОБА_9 в Спадковому реєстрі та невідповідністю наданого заповіту вимогам закону.

/ т.1, а.с. 18 - 20; 42 - 88; 134 - 135 /

Відповідно до ст.1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно зі ст.1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Право на заповіт здійснюється особисто.

Відповідно до ч.1 ст.225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Відповідно до Висновку судово-психіатричної експертизи № 284 від 20 квітня 2018 року, наданого Київським міським центром судово-психіатричної експертизи, ОСОБА_9 з 1979 року страждає на психічні захворювання, неодноразово проходив лікування в психіатричних клініках.

На момент підписання заповіту 15 травня 2006 року ОСОБА_9 виявляв ознаки шизофренії, параноїдної форми і за психічним станом у зазначений період часу не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.

/ т.2, а.с. 84 - 93 /

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.

Виходячи з викладеного вище, висновку суду про наявність у позивача ОСОБА_5 права на спадкування суд приходить до висновку про порушення його прав, як спадкоємця, даним заповітом, та обґрунтованість вимог про визнання вказаного заповіту недійсним.

Відповідно до ст.ст.1261, 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

Відповідно до ч.1 ст.1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Враховуючи висновок суду про недійсність заповіту від імені спадкодавця, прийняття позивачем, як єдиним спадкоємцем, спадщини після смерті ОСОБА_9 , суд приходить до висновку про задоволення вимог позивача ОСОБА_5 про визнання за ним права власності на будинок АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом.

Відповідно до ч.1 ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом ч.1 ст.202, ч.3 ст.203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом при вирішенні спору, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору.

В абзаці 5 пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Встановлено, що спадкодавець ОСОБА_9 разом з батьком ОСОБА_11 були співвласниками земельної ділянки розміром 0, 1000 га до будинку АДРЕСА_1 .

Спадкодавець ОСОБА_9 після смерті батька ІНФОРМАЦІЯ_5 отримав Свідоцтво про право на спадщину на належну йому Ѕ частину земельної ділянки.

11 січня 2008 року був укладений договір дарування, сторонами якого були: з однієї сторони ОСОБА_11 та ОСОБА_9 та ОСОБА_6 з другої сторони, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Федоришиним О.П.

За умовами договору ОСОБА_11 та ОСОБА_9 подарували, а ОСОБА_6 прийняв у дар земельну ділянку/ кадастровий номер 69302016 / площею 0, 1000га по АДРЕСА_1 .

Відповідно до п.п.2 1 договору земельна ділянка належить дарувателям на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку, виданого Київською міською радою 11 грудня 2001 року.

Земельна ділянка вільна від забудови.

З матеріалів спадкової справи П`ятої Київської державної нотаріальної контори № 246 від 01 квітня 2003 року вбачається, що сторона вказаного договору, ОСОБА_11 помер ІНФОРМАЦІЯ_6 , тобто за 5 років до дати підписання договору, а спадщину після його смерті прийняв його син ОСОБА_9

/ т.1, а.с. 66 - 88; т.2, а.с. 222 /

Відповідно до ч.1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі судового рішення.

Тобто, при вирішенні спору судом підлягають застосуванню загальні норми статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

При цьому обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 10 червня 2015 року у справі № 6-449цс15, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Як зазначено вище, одна із сторін правочину - ОСОБА_11 помер у 2003 році.

Крім того, в вище приведеному Висновку судово-психіатричної експертизи № 284 від 20 квітня 2018 року, інша сторона правочину - ОСОБА_9 з 1979 року страждає на психічні захворювання та уже станом 15 травня 2006 року не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.

З Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, сформованого 02 грудня 2015 року, вбачається, що право власності відповідача ОСОБА_6 на спірну земельну ділянку на підставі договору від 2008 року було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав 01 грудня 2015 року, тобто через 7 років.

З заяви відповідача ОСОБА_6 , адресованої суду 15 травня 2017 року в межах іншої цивільної справи, вбачається, що він не знав осіб, зазначених у договорі дарування як дарувальників, договорів з ними не укладав, в офісі нотаріуса Федоришина О.П. ніколи не був.

/ т.2, а.с. 237; т.3, а.с. 149 /

Таким чином, зазначені в договорі як дарувальники ОСОБА_11 та ОСОБА_9 не могли бути стороною оспорюваного правочину та висловити своє волевиявлення на відчуження земельної ділянки, оскільки не могли проявляти своєї волі до розпорядження нею.

Тобто, вибуття земельної ділянки з їх власності відбулося не з їх волі, оскільки у них, виходячи з викладеного вище, не могло бути свідомо поставленої мети на передачу земельної ділянки у власність іншій особі.

Виходячи з цього, і в цій частині суд вважає обґрунтованими вимоги позивача ОСОБА_5 .

Встановлено також, що спірна земельна ділянка в подальшому неодноразово була об`єктом цивільно- правових угод.

На підставі договору купіві-продажу від 29 січня 2016 року право власності на спірну земельну ділянку перейшло до відповідача ОСОБА_26

07 квітня 2016 року відповідач ОСОБА_26 передав спірну земельну ділянку в іпотеку ОСОБА_27 за Договором позики, укладеним у цей же день.

18 грудня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дібровою О.С. був вчинений виконавчий напис про зверення стягнення на грошові кошти в сумі 260 000, 00 гр. з боржника ОСОБА_26 .

З матеріалів справи вбачається, що на виконання вчиненого виконавчого напису приватним виконавцем земельна ділянка була передана на реалізацію з електронних торгів.

29 березня 2018 року був укладений договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, за яким право власності на неї набула відповідачка ОСОБА_7

/ т.2, а.с. 204 - 207; 224 - 230; 239 - 240; т.3, а.с. 168 - 207 /

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен громадянин має право володіти, користуватись та розпоряджатись своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Згідно зі ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

З огляду на абсолютність права власності власнику законом гарантовано право такого захисту, а також визначено способи та засоби захисту свого права.

Одним із таких засобів є витребування майна із чужого незаконного володіння.

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не має на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Згідно з ч. 1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала право його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Добросовісне придбання за ст. 388 ЦК України можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).

Пунктами 21, 22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» визначено, що спір про повернення майна, що виникає з договірних відносин або відносин, пов`язаних із застосуванням наслідків недійсності правочину, підлягає вирішенню відповідно до законодавства, яке регулює ці відносини.

В пункті 8 вище приведеної постанови Пленуму роз`яснено, що відповідно до статей 330, 334 ЦК право власності на нерухоме майно, відчужене особою, яка не мала на це права, виникає у добросовісного набувача з моменту реєстрації права на таке майно, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу воно не може бути витребувано у нього.

Згідно роз`яснень, які містяться в п. 26 даної постанови Пленуму відповідно до положень ч. 1 ст. 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі.

При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Таким чином, у відповідності до вимог ст.ст. 330, 388 ЦК України право власності на майно, яке було відчужено поза волею власника, не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване.

Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Крім того, на наявність права власності на майно не впливає також і та обставина, що воно було предметом відчуження, укладених іншими особами, оскільки дійсний власник не був стороною цих угод, а ст. 346 ЦК України не передбачає припинення права власності дійсного власника в зв`язку з реєстрацією договорів купівлі-продажу за іншими особами під час його неодноразового перепродажу, що відбувалося без участі та поза межами волі дійсного власника.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі №6-1цс15, яка, з огляду на положення ч.4 ст.263 ЦПК України, має враховуватися судом.

Заперечуючи проти права позивача за зустрічним позовом ОСОБА_5 на витребування майна представник відповідача ОСОБА_7 посилався на те, що він не є його власником, суд виходить з наступного.

Як зазначено в ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно з ч.5 ст. 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

При цьому, у відповідності до ст. 396 ЦК України, особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна.

Тобто, оскільки відповідно до ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна, передбачене ст. 388 ЦК України, переходить до спадкоємців померлого.

Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного суду України від 23 березня 2013 року в справі №6-164цс12, у якій зазначено, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини.

Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України.

Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (ч.2 ст. 1299 ЦК України).

Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребувати це майно від добросовісного набувача з підстав, передбачених ст. 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Враховуючи викладене та ту обставину, що спірна земельна ділянка вибула з володіння спадкодавця ОСОБА_9 не з його волі, суд вважає, що позивач, як спадкоємець померлого власника, має право на витребування з незаконного володіння спірної земельної ділянки, що перебуває у власності відповідача ОСОБА_7 .

В свою чергу, оскільки первісний та зустрічний позов в частині вимог про визнання права власності на будинок є взаємопов`язаними, то задоволення зустрічного позову виключає можливість задоволення позовних вимог позивача за первісним позовом ОСОБА_4 , а тому суд не знаходить підстав для задоволення первісного позову.

Щодо позову 3-ї особи з самостійними вимогами ОСОБА_8 суд виходить з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Тобто, з огляду на викладене, законодавством визначено три окремі підстави для захисту цивільного права особи: порушення, невизнання, оспорювання цивільного права.

З точки зору цивільного законодавства до прав, що підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові та особисті немайнові права, належні суб`єктам цивільного права, що входять до змісту їх правоздатності.

Таким чином, цивільне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин.

Тобто, вирішуючи спір, суд повинен встановити, що в зв`язку з неправомірними діями або бездіяльністю порушуються права особи, яка звернулася до суду за захистом.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в справі № 6-951цс16 від 24 травня 2017 року, яка, з точки зору ч.4 ст.263 ЦПК України, має враховуватися судом, з урахуванням норм ст.4 ЦПК України та ст.15 ЦК України правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Виходячи з викладеного вище, суд вважає, що права позивача - 3-ї особи з самостійними вимогами ОСОБА_8 заповітом, оспорюваним позивачем ОСОБА_5 , про недійсність якого суд прийшов до висновку,не порушені, тому не підлягають захисту.

Звертаючись до суду, позивач за зустрічним позовом ОСОБА_5 просить також встановити, що померлий ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_10 , 1951 року народження, як вказано в актовому записі про смерть № 14414 від 26 вересня 2015 року, в дійсності є ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Представники позивача в судовому засіданні зазначили, що необхідність встановлення такого факту виникла в зв`язку з тим, що інформація про померлого брата позивача при виїзді поліції була приведена сторонньою особою та без документів.

Це привело до неправильного написання його прізвища та дати народження, що перешкоджає позивачу оформити спадщину.

З Висновку про внесення змін, доповнень до актового запису цивільного стану Відділу державної реєстрації актів цивільного стану Солом`янського РУЮ у м.Києві було відмовлено в задоволенні заяви позивача в зміні прізвища померлого з « ОСОБА_12 » на « ОСОБА_28 » та дату народження з «1951 року» на ІНФОРМАЦІЯ_4 ».

/ т.2, а.с. 235 - 236 /

Відповідно до ст. 9 Закону України « Про державну реєстрацію актів цивільного стану» державна реєстрація актів цивільного стану проводиться з метою забезпечення реалізації прав фізичної особи й офіційного визнання і підтвердження державою фактів народження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті.

Внесення змін до актового запису цивільного стану проводиться відповідним органом державної реєстрації актів цивільного стану за наявності достатніх підстав.

Відповідно до ч.1 ст.22 Закону у разі відмови у внесенні змін до актового запису цивільного стану у висновку вказуються причини відмови та зазначається про можливість її оскарження в судовому порядку.

Таким же чином врегульовано дане питання Правилами внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання, затвердженими наказом Міністерства юстиції України від 12 січня 2011 року № 96/5.

Відповідно до пункту 2.13 Правил підставою для внесення змін в актові записи цивільного стану є, зокрема, рішення суду про встановлення неправильності в актовому записі цивільного стану.

Звертаючись до суду, позивач Висновок про відмову у внесенні змні до актового запису про смерть брата не оскаржує.

Представники позивача в судовому засіданні зазначили, що необхідність у заявленні такої вимоги викликана саме неправильними відомостями, зазначеними працівниками поліції, в Акті огляду трупа брата, які в подальшому були зазначені в актовому записі про смерть.

Виходячи з того, що ці неправильності є перешкодою для оформлення спадщини, була заявлена така вимога.

Враховуючи викладене, встановлений судом факт спорідненості позивача та померлого ОСОБА_9 , визнання за позивачем права на спадкування після його смерті, а також відсутності будь-яких вимог до органу, що склав Висновок про відмову у внесенні змін до актовог запису про смерть, підстави для задоволення вимог позивача в цій частині відсутні.

Це відповідає правовій позиції, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду в справі № 425/2737/17 / провадження № 14-408цс18 від 14 листопада 2018 року, яка, з точки зору ч.4 ст.263 ЦПК України, має враховуватися судом.

Керуючись ст.41 Конституції України, ст. ст.15, 16, 202, 203, 204, 215, 225, 319, 330, 346, 387, 388, 396, 717, 1216, 1217, 1218, 1220, 1223, 1233, 1234,1268 ЦК України, ст.ст. 2, 4, 5, 12, 13, 76 - 82, 141, 259, 263 - 265, 268, 273, 293, 315 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

В позові ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання права власності на будинок відмовити.

В позові ОСОБА_8 до ОСОБА_4 про визнання заповіту недійсним відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_5 задовольнити.

Визнати недійсним заповіт, складений 15 травня 2006 року від імені ОСОБА_9 на користь ОСОБА_4 , посвідчений сільським головою Орлово-Іванівської сільської ради Шахтарського району Донецької області.

Встановити факт родинних відносин, а саме, що ОСОБА_5 та ОСОБА_9 , померлий ІНФОРМАЦІЯ_1 , є рідними братами.

Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки розміром 0, 1 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 11 січня 2008 року від імені ОСОБА_11 та ОСОБА_9 з одного боку, та ОСОБА_6 з іншого боку, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Федоришиним О.П. за реєстровим номером № 282.

Визнати за ОСОБА_5 право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом.

Визнати за ОСОБА_5 у порядку спадкування за законом право власності на земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_1 , розміром 0, 1000 га, кадастровий номер:8000000000:69:302:0016, з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку та господарських будівель.

Виребувати від ОСОБА_7 на користь ОСОБА_5 земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_1 , розміром 0, 1000 га, кадастровий номер:8000000000:69:302:0016.

В решті позову відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду через суд першої інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 20 грудня 2019 року.

Суддя Л .А. Шереметьєва